Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
13.07.2016 21:50Повість
 
Формікаріум
20000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Формікаріум

Глава 26 - 27, Епілог
«Наука не в змозі розгадати останні таємниці природи, тому що в кінці кінців - ми самі є частина таємниці, яку намагаємося розгадати».
Макс Планк

«Мені подумалося, що люди і мурахи - протилежні і тому подібні сутності. Кожна мураха нерозумна, але мурашник виглядає розумним. Кожна людина розумна, але людство нічого, по суті, не розуміє. Розум людства як цілого гасне».
Амнуель Песах
Меньшов Олександр
Опубліковано 13.07.2016 / 37009

26


«Муравлики» були швидшими, ніж ми очікували. Вони жваво рушили уперед, а ми з Максимом ледь-ледь встигала тримати їх у полі зору.

-Нічого, - бадьоро говорив мій товариш. – Головне, що вони оставляють сліди. Постараємося їх не загубити.

-Угу, - кивнула я.

Ми шли поміж пагорбів. Погода знову зіпсувалася. З неба полив дрібний дощик. Вода здавалася якоюсь липкою… Чи то просто мене не полишали думки про «желе», яке поїдало людей.

Бр-р-р! Яка гидота!

-Все! Загубили! – почувся голос Максима.

Ми піднялися на височенний пагорб і намагалися побачити «муравликів» та піраміду, до якої ті бігли.

-Хто її побудував? Як вважаєш? – запитав мене Максим.

-Єгиптяни.

-Жартуєш?

-А ти, бачу, зрадів, що скоро дійдемо до першої точки? Що скоро закінчаться наші страждання?

-Було би непогано, якщо так…

Максим намагався усміхнутися. Але вийшло щось жалюгідне.

-Ось ми і одні! – раптом заявив він, витираючи обличчя від крапель дощу.

-Тобто?

-Ми тут залишилися одні... Немає нікого, хто прийшов до нас, і разом з нами. Всі вони померли... Дивно, так?

-Капець, як хріново.

-Ось-ось… майже це я і мав на думці… Паскудно.

Я не стала чекати, коли Максим спуститься «не землю» до наших грішних діл, й рушила далі сама. І тут же послизнулася, впала задом і швидко з`їхала вниз, перерахувавши худосочною дупою всі камінці на шляху.

Слідом аналогічною манерою спустився і Максим. Він жваво схопився, обтрусив штани, а потім допоміг піднятися мені.

-Як мене сюди затягнули? Тобто «на роботу», - Максим нервово захихотів. - Знаєш як?

-Постулатами К`єркегора?

-Що? - не зрозумів жарту мій товариш.

-І як? - запитала я, стримуючи усмішку. Хоча, якщо чесно, мені не було ні смішно, ні весело.

-Рекрутер запитав, чого я хочу. Спочатку, мені було важко сформулювати відповідь... А він тоді додав, що тут... тобто в їхній фірмі... я знайду те, чого так довго прагнув. Знаєш, мені стало цікаво, чого дійсно мені хочеться. До чого прагне моя душа...

-І ти це зрозумів?

Ми пішли вузькою стежинкою. Дощ посилився, краплі текли за комір, а там по спині до сідниць. Це дуже дратувало.

-Я зрозумів одне: всі ми тут знаходимо те, чого боїмося. Не в плані фізичного страху...

-Я розумію.

Але Максим мене не чув, він продовжував пояснювати:

-Всі люблять розгадувати інших… але ніхто не любить бути розгаданим… Це не мої слова… Це, здається, Ларошфуко колись написав… Ось і я раптом зрозумів, що не знаю себе. Зовсім!

-І що? – промовила я втомленим голосом. Максим дуже часто став козиряти своїми «знаннями». І це трохи дратувало.

-Мабуть, тому я і вирішив піти перевірити себе на міцність. З’ясувати, що до чого.

-Дурниці, - відмахнулася я.

-Дурниці? Дурниці – це те, що тут коїться.

-Тут згодна.

Максим зупинився і якось здивовано глянув на мене.

-Хммм… Мені тут ось про що думається… Ось, наприклад, сидиш ти в засідці... вночі... кругом тьма... хоч око вирви... І будь-який шурхіт, будь-яка темна пляма... та що завгодно... все це раптом уявляється нам чимось жахливим: хижаком, що крадеться в кущах… повсталим з пекла мерцем чи привидом... чи змією... гігантським павуком... Прийде світанок і ми побачимо, що нічого цього немає. Що це лише «жарт» нашої підсвідомості. Так і тут! Всі ми бачимо те, що самі собі надумали. Хтось - онлайн-ігри, хтось...

-... силурійський період, або роздвоєння особистості, або поганий сон, - додала я, немов би погоджуючись з Максимом. - А хтось бачить себе «кормом». (Не втрималася, щоб не вколоти.)

У відповідь почула шипіння. Максим спохмурнів і стиснув кулаки:

-Так... «кормом»... А хтось бачить нас жителями величезного формікаріума.

-Один - один.

-Я не граю.

-Так і я кажу серйозно... А ти, бачу, все ніяк не можеш заспокоїтись. Все валиш на мене, а сам шукаєш ту гіпотезу, яка виразить суть того, що відбувається… А між іншим, ти ось згадав про формікаріуми… А я читала про них напередодні «виклику на роботу». Там навіть писалося, що мурахи, мабуть, єдині з тваринного світу, хто вміє поневолювати. А ще вони займаються «садівництвом», розводять «скот»... Така собі дивна цивілізація…

-Оце порівняла! Та ми, люди, еге-гей…

-А що?

-То не цивілізація… то якась імітація!

-Ага, імітація! Ось згодують нас «таргани» тій «амебі» - почнеш вірити, навіть, в Бабу Ягу, чи в те, що небо – тверде.

-Боже, як все остогиділо! Будуємо тисячі гіпотез, намагаємося самі собі пояснити... довести... Від страху перед невідомістю городимо купу нісенітниці. То комп`ютерні коди бачимо у всьому, то...

-Ось ти говориш, а сам собі не віриш. Сам же шукаєш виправдання... гіпотези…

-Я вірю в те, що наш вихід звідси - в цій проклятій піраміді, до якої ніяк не можемо дістатися. А все навколо... все навколо... як на зло заважає цьому. Як навмисне!

-Звичайно навмисне, - додала я. - Невже не зрозуміло, що нас не хочуть звідси випускати. Як свідків…

-А дулю їм на пісному маслі! Не хочуть вони!

-Гучна заява, - усміхнулася я.

-Гучна? - Максим навіть здивувався. Його вилиці здулися крутими пагорбами. Очі встромилися в землю, немов той бур для пробивання свердловин. І тут же погляд охолов. - Набридло! - стомлено заявив Максим. - Можеш собі це уявити? Мені обридло... до чортиків...

-Можу, - слабо посміхнулася я. Навіть не посміхнулася, а скоріше скривилася, намагаючись зобразити розуміння. Вийшло дуже погано.

Але Максим цього не помітив. Він стиснув кулаки і повторив:

-Набридло... Все своє життя я постійно борюся, бо в дитинстві привчили до тієї думки, що той, хто не здається - досягає бажаного. І де воно? Де це краще? Відчуття, що ти лузер... або що у тебе руки з сраки ростуть... чи то тебе водять за ніс, як того глупого бичка… Якось так. Чесне слово!

Максим зупинився і голосно крикнув якомусь невідомому співрозмовнику:

-Ніколи! Ніде! Нічого! Та хоч голим на ярмарку танцюй, хоч головою бетонну стіну пробий - а результат один. Немов я все життя повинен бути людиною тільки других ролей.

Я повернулася до Максима. Той примружився і зло «виплюнув»:

-Набридло! Невже не заслуговую «смаку перемоги»? Чи все життя пасти задніх? Я ж теж людина...

-Тому ти зараз і не здаєшся?

-Не здаюся? - перепитав Максим, та ніби так, буцімто почув якесь одкровення. - Так... так... Цього разу я дійду до кінця. Я заберу свій приз... Або, бляха муха, здохну!

Відчай, який чувся в його тоні, мене напружив. Я знову згадала, що Максим з відносною легкістю вбив двох людей.

Може, це зараз і ні до чого, але мене те не могло не турбувати.

-Цивілізація, - пробубонів Максим це слово з таким зубнім скреготінням, немов збирався розтрощити свої щелепи. – Людська цивілізація… Як вважаєш, ми достигли свого піка, чи стоїмо на черговій сходинці?

-Це занадто глибоке питання… І здається, воно зараз не на часі…

-Не на часі? – Максим хмикнув. – А що зараз на часі?..

-Друже, ти втомився.

-Та ні, ти скажи, але чесно, - сердито став вимагати він відповіді.

-Гаразд… Ми на черговій сходинці. Усе?

-А куди йшли? Угору, чи вниз?

-Тобто?

-Куди йде людство? Воно розвивається чи деградує?

-Мабуть… розвивається… От бачиш, вже навчилось створювати ось такі уявні світи.

-Угу… Створювати… Тобто, вже зараз нова гіпотеза: це уявний світ, який зробили люди. Так?

-Нехай буде так… Адже я десь чула, що технічно розвинута цивілізація може моделювати навіть особистий всесвіт. Таку собі симуляцію… Можливо, на нас проводять експеримент, тестують наступну модель за номером 203… Partial Content… Чи який там у нас номер додатку?

-206, - виправив мене Максим. – Тестують?

-А чому б і ні? У технічних цивілізацій… а ми саме така цивілізація… Так ось - які варіанти існування подібного суспільства? Або загибель, або, якщо не забракне сили, створення власних всесвітів.

-І ти це кажеш так спокійно?

-Ну… спокійно… Чи ти в це повірив?

Максим зітхнув.

-Дивно, що ти раніше подібного не казала.

-А мені це прийшло на думку прямо зараз.

-Хммм! Як виберемся звідси - то, сподіваюсь, і дізнаємося, що відбувалося.

Піраміда виросла зненацька. Ми винирнули із-за наступного пагорба, і тут в небі виникла величезна сіра споруда. Дощ заважав її добре роздивитися.

-Ну що? – раптом запитав Максим в мене. – Схожа на піраміду Хеопса?

Я знизала плечами: звідки знати. В Єгипті не була, тільки на світлинах бачила.

-Не квапся! – зупинив мене Максим. Він якось глупо зареготав.

-Ти чого?

-Не квапся… ми «приїхали»… зовсім…

-Та що з тобою? – розсердилася я.

-Це не піраміда… це – величезний мурашник.

Я здригнулась, приклала до очей долоню і спробувала роздивитися споруду. Не зважаючи на дощ, на заливаючі очі краплі, побачила, що піраміда дійсно не виглядає кам’яною. Що ніяких блоків-цеглинок нема. Що це величезний земляний насип.

-Приїхали, - погодилась я, відчуваючи, як холоне нутро. (Ось тобі, Глоріє, і імітація-симуляція. Ось і тестування номер 206… Капець!) – І… і… і що робити?

Максим пнув якусь каменюку та раптом, скинувши на землю свій рюкзак, рішуче поліз на найближчий пагорб. Я зрозуміла, чого він хоче, тому покрокувала слідом.

Йти було важко, бо сповзаючий донизу пісок затримував ходу. Я ледь-ледь дошкандибала до вершини та, переводячи дихання, стала біля свого товариша.

Те, що здавалося нам пірамідою, дійсно нагадувало величезний сірий насип. Це був такий собі конус, майже ідеальної форми. Поряд з ним нікого не було: ні «муравликів», ні інших істот. Навіть входів не спостерігалося.

-А, може, це не мурашник? – з якоюсь надією запитала я.

Максим хмикнув. Потім смачно плюнув вниз та пробубонів:

-А гори воно все… Як-ніяк одне нам написано - подихати.

Таке зауваження мене не задовольняло, але я не стала нічого казати.

-Пішли, ризикнемо… чи що? – запропонував Максим.

Ми знову спустилися і, не кваплячись, попрямували до цієї дивної споруди. Кожної миті очікували побачити лупатих створінь – «муравликів» аля-Шива. Або, що із-за якогось камінця вискочить потворка та відгризе нам руку чи ногу.

Пагорби закінчились. Ми опинились на відкритому плато. До «піраміди-конуса» було десь метрів п’ятсот.

-Бачиш ліворуч… ось там, - Максим показав пальцем кудись убік споруди.

-Де?

-Ось там… дивись уважніше… там чорна дірка входу… Та ще одна… і ось там третя… Ну що?

Я напружилась: здається дійсно щось схоже на входи.

-Підемо туди? – спросила у Максима.

Той пожав плечима, ще раз оглядівся та потопав першим.

Я ще ні разу не відчувала такого жаху. Кожен крок давався з такою важкістю, бо мало того, що приходилось долати цей клятий пісок, в якому постійно грузли ноги, а ще й треба було умовляти себе. В голові все пливло в якомусь тумані.

«Все обійдеться… Нічого страшного… Все буде в порядку. Вперед!» - так ось рухаєшся та наказуєш собі, даєш установку. Але кожної миті очікуєш, що звідкись вискочать вороги… чи монстри… чи шолудивий Буняка… Бо не може в природі все бути гладко. Десь завжди є підступна та підла бяка. І вона саме на тебе і чекає.

У скроні – бум-бум. Це лупає кров по мозку… В роті – пустеля… Дивишся по сторонах… І, слава Богу, все нормально…

-Все нормально, - шепочу я, і Максим це чує.

-Так, все нормально… Тільки давай швидше… Мало, що трапиться…

Сказав і зупинився. Я слідом.

Виглядаю із-за його спини і ойкаю. – Прямо на нас жваво мчать декілька «муравликів»-мутантів.

-Все! – видохнув Максим. – Кобила здохла… пора злазити…

Він скинув на землю рюкзак та потягнувся до ножа.

-Драпай звідси, спробую їх затримати, - прохрипів його голос.

А я, немов зачарована – кроку ступити не можу. Ноги вросли в пісок, серденько тремтить, як зайченя. А на очах виступили сльози.

«Це кінець? – від цієї думки мене обдало жаром. – Ні! Я не хочу так!»

-А крутитеся ви колесом! – гаркнув Максим, рішуче виступаючи уперед. А потім знову щось гаркнув, та так, що мені погано стало.

«Муравлики» спинили свій біг. В їх велетенських очах я побачила відображення людини, яка мчить до цих потвор, горланячи щось диким голосом. Вусики витягнулися вгору, лапи переступають туди-сюди.

-Що стали, дурники? – крикнув Максим, наскакуючи на «муравликів», як той бойовий півень. – Анумо давайте, підходьте!

І він скакав то вперед, то вбік, то знову вперед.

Раптом подумалося, що зараз Максим був схожий з тією горилою в зоопарку, яку доглядачі намагалися «приструнити». А він дико кричав, розмахував руками, кидався на «мурах». Ті рачкували назад, сунулися ногами по піску, ворушили вусами, крутили головами.

-Стій! – крикнула я Максиму.

Але той мене не чув та не розумів. Його очі зиркали на всі боки, він рикав, кидав каменями.

Ось дурень! – промайнуло в моєму мозку. – Невже не розуміє, що його зараз нейтралізують… (Боже, яке дивне слово підібрала! Глорія, ти мене часом вбиваєш!) А ще той Максим сам дивувався, чому люди в зоопарку застрелили горилу. Вони, мабуть, також не очікували подібної реакції…

Тільки це подумала, як одна з «мурах» стрімко кинулася вперед і через мить розрізала людину навпіл. В усі сторони широко бризнули темні струмені крові. Я відчула, як краплі впали мені на обличчя. (Чи то моя уява? Адже Максим був далеченько…)

А той захрипів та спробував підвестись… без ніг… які лежали в сторонці… і намагалися бігти…

-Мама! - мене обдало жаром. Стало так лячно, що не передати словами.

Здається я щось крикнула та кинулася стрімголов. Немов, щось штовхало мене у спину, приговорюючи: «Швидше! Швидше!»

І я бігла… бігла… Мені здавалось, ніби я ледь-ледь перебираю ногами. Дихати було важко. Серце віддавало аж у скроню.

Чомусь я кинулася саме в «піраміду», в один з чорних проходів. Це, зрозуміло, було глупо, але на той момент іншого в голову не прийшло… Тоді взагалі нічого не прийшло… Було тільки одне бажання – тікати. Якнадалі звідси!

І я бігла… відчайдушно бігла… бігла… по темному холодному тунелю…


27


…Раптом нога провалилася. Не знайшовши ніякої опори, я полетіла кудись донизу. Навіть злякатися не встигла. (Проте в голові встигло промайнути: «Глорія, ти зараз помреш».)

Лоб глухо стукнувся о щось тверде. Перед очима спалахнули сузір’я чи то Південної Гідри, чи то було Волосся Вероніки. Я тільки встигла крякнути, немов качка, та голосно шльопнутися на землю, так і не встигнувши розібрати саме що за зірки побачила.

Ногу пронизав гострий біль. Та такий, що мене аж перемкнуло. Здається, я навіть лаялась, як та паскудна баба на базарі.

За кілька хвилин, коли розум трохи прийшов до тями, стало зрозуміло, що падіння призвело до перелому гомілки. Нога набухла, що та колода. Будь-який рух викликав нестерпний біль, який гострою голкою здавалося впивався прямо в мозок.

Все, кінець! – я опустила плечі та тяжко зітхнула. – Добігалась, краля?.. Боже, і пожити не встигла… Капець!

Хвиля байдужості до своєї долі накрила мене з головою. Не хотілося нічого. Свідомість стрімко скочувалася до повної апатії.

Очі деякий час намагались пристосуватися до напівтемряви, щоб допомогти розуму зорієнтуватися на місці. Все ще не хотілося вірити, що виходу нема… що я попалась у пастку… що це, в принципі, мій кінець…

-Дурепа! Яка ти дурепа! – лаялася на себе і одночасно стогнала.

Спробувала підвестись, але тіло знову пронизала блискавка нестерпного болю, та я мішком рухнула на землю. Перевернулась на спину, спробувала сісти, одночасно мацаючи руками навколо. Пальці зачепили земляну стіну.

-О, щось є! – я напружувала зір, намагаючись будь що побачити.

Лише за кілька хвилин це вдалось. Очі пристосувалися, і стало зрозуміло, що це не зовсім яма, а якась «камера». Я прислухалася: здається ніхто не переслідує. І це добре…

Так-так-так… Куди повзти?.. Куди мені повзти? Що шукати? Якщо це моя мета, моя «перша точка» - тут повинно бути… А, бляха ти муха, що тут повинно бути? Машина для перельоту в наш світ? Канцелярський стіл для заповнення рапортів на повернення?

І тут почувся легкий шурхіт. Я завмерла, стала крутити головою, намагаючись щось побачити.

І це мені вдалось: якась темна та велика пляма винирнула звідкись справа… Чи ні, це, здається, була якась велетенська тінь. Іншого порівняння зараз не знайшлося. Але напрошувався висновок: або мої очі бавилися, або то мій мозок втомився.

-Так далеко ніхто з вас не заходив, - почула я чийсь тихий голос. Такий-тихий, що був схожий на порив вітерцю. – Ти наблизилась дуже близько…

«Ніхто з вас» - ця фраза різонула по слуху, залишаючи у свідомості цілий сніп різноманітних думок.

-Ти хто? – обережно запитала я.

Смішок. Шарудіння. Знову смішок… Тінь стала меншою. Ніби наблизилась.

Я дозволила собі трохи випрямитися, готуючись до сутички (якщо таке станеться).

-Ти хто? – знову запитала я. Мене ніби осяяло: - Сфінкс?

-Овва! - почувся тонкий жіночий голос… чи дитячий. – А чому б ні? Нехай сфінкс.

-Точно?

Пауза. Шарудіння. Здавалось, що тінь чи то повзе до мене, чи то топчеться на місці. Я притислася спиною до холодної стіни. А правою рукою стала шукати ніж.

-Я - сфінкс!? - тінь чи то запитала, чи то намагалася видати це за ствердження.

Мені здалося, що вона здивувалася.

-Я тут, щоб з`ясувати, хто ти, - повідомив голос. І знову смішок, легке шелестіння ніг… чи лапок…

Хто ця «тінь»? Може людина?.. Або якийсь монстр? Лупата мураха? «Амеба»? - я злякано стиснулася.

-Сюди рідко доходять такі, як ти, - повідомила тінь. - Дуже рідко... Тому я тут, щоб зрозуміти… дізнатися...

-Що дізнатися?

-Як тобі це вдалося.

Голос був ніжний, дуже схожий на дитячий. І це ще більше насторожувало.

-Взагалі, ваш мозок не може зрозуміти, як подолати шлях… бо не пристосований до цього, - продовжувала тінь. – Ми декілька разів проводили дослідження…  

Хто ж це? Переговорник? Чи якийсь інший «контактер»? – я намагалася зрозуміти, як діяти далі, водночас побоюючись, що все це марення. Що ніякої «тіні» нема та я розмовляю сама з собою.

Знову несу нісенітницю! Треба заспокоїтися… Все реально… все реально… Якщо відразу не вбили… то, можливо, все не так і погано…

-Але я тут! Я добралась до піраміди, – відповіла співбесіднику.

-Так, - погодилась тінь. – Якщо це не випадковість, то…

Що саме «то» тінь не розповіла.

-А скажіть, будь ласка, хіба це не вихід звідси? – обережно запитала я. - Хіба це не та мета, яку мені... нам призначили... там? Тобто: добратися до пункту «А»… «Б»… чи «Д»… А потім… потім… Хммм!

Пауза. Тінь мовчала. Мені здалося, що вона намагається зрозуміти мої слова.

-Де я знаходжуся? – запитала прямо.

-Питання не зовсім вірне, - відповіла тінь.

-Це як розуміти? Яке тоді «вірне питання»?

Смішок… знову смішок… Мені здалося, що тінь не одна.

-Так що це? – я обвела рукою навколо себе. – «Мурашник»? Піраміда Хеопса, чи індіанців Південної Америки?

-А на що це схоже?

-На… на гіпноз! Чи віртуальну реальність! Чи може дійсно це Невідома Південна земля Ератосфена… або інша планета… Так що це? Га?

Знову сміх. А потім:

-А що ще ти тут чула? Про пекло? Чистилище? Які версії?

(Так пихато може питати хіба що людина!.. А, може, так і є? Може то переді мною той опитувач-рекрутер в професорських окулярах? Змінив голос за допомогою якогось пристрою, а тепер.. тепер…)

-Було і пекло, - погодилась я. – Навіть думалося, ніби це якийсь експеримент…

-Нічого нового, - розчаровано пробурмотіла тінь. – Якось тут був один чоловік… хм-м-м… Він завзято наполягав на тому, що все це – одна велика мікросхема… чи то якийсь процесор…

-Не зрозуміла.

Тінь чомусь замовкла. Я скористалась моментом, намагаючись вдивитися в свого співбесідника. Але пляма не ставала яснішою.

-Йому вважалося, що все це не що інше, як одна велика електросхема такого собі величезного апарату, - неквапливо стала пояснювати тінь. – Що люди… та і комахи… ніби ті транзистори, чи резистори… або демультиплексори… ха-ха… чи той заряджений електрон… або, навіть, біт інформації…

-Боже, яка маячня.

-Чому? – якось весело запитала тінь. – Тут є цілком логічне пояснення. Той чолов’яга навіть «магнітні бурі» описав, як такий собі процес стирання інформації. Очистка «карт пам`яті». В його уяві – людей «виробляють на заводі». Так він назвав Землю. Як тільки щось тут виходить з ладу – невидимі нашому оку «ремонтники» чинять «мікросхему».

-Чинять? Тобто – засилають сюди нову групу людей?

-А чому ні? – знову хіхікнула тінь. – Мабуть ти також заглядала в свій рюкзак? Чи то на бирки на одягу?

-Тобто?

-Номери, коди… бачила? А в голові, мабуть, складала плани чиїхось конспіративних змов?.. Ха-ха… Було? Можливо тобі в очі впадали якісь дивні цифри? Наприклад… наприклад: «WC 324»? Га?

-«206-РС»… таке було в мене. Та у мого товариша.

-Ось-ось… бачиш… А у інших було, приміром, «СN-1122», або якесь «М-77-ЕКТ» на бирочці… Як те заводське маркування.

-Тобто, ви теж вважаєте, що ми «транзистори»? І де? В якомусь суперкомп’ютері? Чи такому собі «штучному інтелекті»?

-В мейнфреймі, - гигикнула тінь. – Чому б не так?

-Не зрозуміла… Мені здалося, що ви іронізуєте. Тобто самі не вірите в цю маячню про мікросхему, так? Тоді скажіть – що це за місце? Де істинне пояснення?

-Ніде! – відрізала тінь. – Всі ці теорії – лише маленькі цеглинки чогось більшого. Неможна за ними судити про загальний устрій цього… місця. Та навіть, якщо відійти на якусь відстань, все одно ви не визначите суті цієї «будови».

-Тобто, ви й самі не знаєте, - намагалась я піймати «на гачок» тінь.

-Овва! Це ти мене добре підколола!

-Так-так… Я зрозуміла, що ви наді мною смієтесь…

-Ні! Я лише бачу, що й ти – випадковість, яка забрела сюди. Просто збіг обставин.

-Упс… Отакої!.. А де, до речі, подівся той чолов’яга, що розповідав про «мікросхеми»?

І раптом тінь на мить пропала… Тобто, то місце, де вона була, стало світлішим... Чи то дійсно мої очі бавилися? Адже головою добре бахнулась!

-Зник, - швидко відповіла тінь.

-Куди? – я насторожилася.

-Всі, хто прийшли сюди, розповідають одне й теж… з невеликими відмінностями.., - повідав голос. Він явно намагався обійти тему «зникнення» тієї людини. - Ми вважаємо… що ви хочете налагодити контакт.

-Ми? Тобто люди?

-Так, - тінь, здається, відсунулася вправо.

І тут я зрозуміла, що голос дійсно не один. Їх декілька. Але різниця в тональності настільки малопомітна, що тільки завдяки своєму музикальному слуху, мені вдалося це зрозуміти.

-Значить, це не перша точка на моїй мапі?

-Перша.

-Й що далі? – намагалася я витягнути відповідь. – Зараз мені можна написати «рапорт» та забратися геть?

Смішок.

-Зникнути, - поправила мене тінь.

-Тобто... тобто це як?

-А як ти це уявляла?

Я розсердилася. Що це за смикання за вуса? Чому не можна відповісти прямо?

-Який «вихід» ти собі уявляла? – запитала тінь зліва. Її тональність була трохи мелодійнішою.

-Який? А дідько його… Слухай… слухайте, я що - не зможу звідси вирватися? - мене оглушило цією думкою. Стільки надій! Стільки думок!.. прагнень... І ось такий кінець?

-А куди ти хочеш потрапити?

-Назад... додому... до себе... Я ж казала!

Смішок. Тінь трохи наблизилася. Запахло чимось знайомим, але мозок ніяк не хотів пригадувати, чим саме.

-Ви зможете з цим допомогти? – з надією запитала я.

Тінь коливалась, але мовчала. Моя налита свинцем нога знову почала нити. Хотілося, щоб все це було якимось сном, щоб усе було не насправді.

-Так що? - вже голосніше кинула я. І тут зрозуміла – пахне медовими стільниками. Саме таке я відчувала, коли з’явилася та червона туча. 

Щось холодне торкнулася мого обличчя. Я хотіла його схопити, але не змогла.

Одразу стало трохи легше. Біль спустилася кудись усередину, затихла, немов сита собака, якій ліньки гавкати.

-Дозвольте питання, - наважилася я, розуміючи, що нічого, окрім бесіди мені не запропонують. – Це все… навкруги… справжнє? Чи – марення? Чи якась дурнувата гра?

-Ти дивна, - була відповідь.

-Чому це?

-Ви нам завжди здаєтесь дивними.

-Вам? Це кому?

-Нам…

-Дивна відповідь, - парирувала я.

-Ваша слабкість, що навіть зібравшись у купу, ви намагаєтесь бути… автономними… індивідуальними…  

«Автономними»? – мене збило з толку це слово. (Напевно - почулося.)

-Про що ти… ви… кажете? Адже вас тут декілька! Вірно?

Шарудіння… Здається, я знову відчула щось холодне на обличчі. І знову намагалася це вхопити…

Пасіка! Точнісінько! Адже не здалося! Все ж – той самий знайомий запах!

-Послухайте! – голосно почала я. – Послухайте! Я прошу допомоги. Люба істота, якщо вона дійсно вважає себе… розумною… цивілізованою… гуманною… не вагаючись би допомогла слабшому.

Відповіді не було.

-Гей! Ви що боїтесь? Га?

-Люди… ніби ті часточки хаосу, які можуть легко зламати систему. Тому внаслідок чого нам залишається лише два виходи: або «поладити» її, або «ліквідувати» перешкоди…

-Ліквідувати перешкоди? Тобто – нас?

-Саме це. А чому ти дивуєшся? Ви так саме робите в своєму світі. Ви вибудовуєте його за своїм розсудом… за своїм порядком.

-А ви хто? Не люди?– злякалась я тіні. - Ви хто?

-Ми – це ми… Вважай нас більш розумними істотами, ніж ви.

-Овва! Розумнішими, ніж ми! – я голосно засміялась. А взагалі, мене розсердило подібне зауваження. Ніби ця тінь (нехай її покрасять) «арійської раси», а я, немов, із гетто збігла. - Вміння розмовляти – є навіть у приматів. Або дельфінів. Чи мені і їх вважати розумними істотами?

-Як забажаєш…

-Не виходить в нас ніякого «контакту».

-Ми думаємо, що це не так. А взагалі, ти повинна розуміти, що, можливо, для інших… розумних істот ваше світосприйняття… ваш образ мислення… ваш «порядок» - може здаватися хаосом, хоча ви будете вважати навпаки. Це, як дивитися у зоряне небо.

-Чому? – не зрозуміла я.

-Дехто бачить там сузір’я, а інші – лише розсип яскравих точок. Ніби бачимо одне й те саме, але кожний на свій лад. У одного з нас – все на небі має свій порядок, у другого – хаотичне нагромадження, яке ще й постійно рухається.

-І хто правий?

-Та діло не в цьому! – голос затремтів. - Діло в світосприйнятті. А ще, мабуть, в зручності.

-Стійте! – раптом мені в голову дещо залізло. Здається, я вхопила «рибину за хвіст». – Стійте! А чи не причетні ви до загибелі людей на болоті?

-На болоті?

-Так, в торфовищах.

-А... Це ті, які побудували селище, - зрозуміла тінь.

-Що з ними стало?

-Ми захистили себе, - більш суворим тоном сказала тінь. (Вона виправдовувалася! Бог ти мій, тінь виправдовувалася! Значить... відчуває провину!) - Ви могли зруйнувати наше... середовище...

-Як?

-Ви несли хаос. Ми ліквідували ваше глупе співтовариство, зруйнували це дурнувате поселення... цю подобу на нашу цивілізацію.

-Ви послали «магнітну бурю»?

-Ми постаралися стерти ваші сліди. Але якщо чесно - ви, люди, все одне б загинули. У вас занадто багато індивідуалізму... Від того ви самотні.

-Ви… ви – це «муравлики»? Оці лупаті таргани?

-Нехай так, - погодилась тінь.

-А-а-а… примітивні мурахи! (Я ризикувала… Так. Я ризикувала… Хоча з іншого боку – у цих потворок не повинно бути людських емоцій…) А ти… ви… ці ось тіні… ви – несправжні… І ти ніякий не сфінкс! Ти якась «програма» для базікання… для спілкування… між різними видами.

-Нам насправді цікаво з чим ми маємо справу, тому усіх, хто дійшов сюди, ми розпитуємо… як ті ваші сфінкси… Так-так, нам багато чого відомо про вашу, нібито, цивілізацію.

«Нібито»… Вона сказала «нібито»! Невже це якась подоба «образи»? Чи приниження? – мене здивували відповіді тіні.

-Але ви так і не спромоглись нас зрозуміти, - різко відповіла я. - Знання – це ще не все! Ха!

-Вірно, знання – це не все. Це ствердження описує саме вас… людей! Чи ви вважаєте себе особливими?

Відчувалося, що я все ж бесідую не з людиною (це не дивлячись на те, що вона знала та розуміла нашу мову). Мені зараз було важко визначитись, звідки така впевненість. На робота ця тінь також не походила. 

-Ми? – перепитала я. – Ким ми себе вважаємо?.. Ось ви тут казали щось про самотність... е-е-е, тобто про індивідуальність… Це наша відмінність!

-Це ваша пихатість! – парирувала тінь. – Важко визнавати себе піддослідними. Чи не так?

-Ви це… про нас? Хто піддослідний?

Відповіді не послідувало. Я почула який писк, щось посипалося на землю. Картинка перед очима стала трошки яснішою. Але все одне чітко побачити свого співбесідника було важко.

-В нашому світі – ми досліджуємо комах! – різко відповіла я. – Вчені пишуть сотні наукових праць… бруднять папір, доказуючи, що ви якісь там… там… Ніяка ви не цивілізація! А така собі велетенська машина, де ви всі - лише гвинтики та гаєчки. Щось зламалось – замінили. Нема ніякої цінності життя. Бо загибель однієї одиниці – не варте й ломаного гроша… А ще в вас немає гуманності. Ви все в собі придушуєте… нівелюєте… Робите якихось слухняних клонів!

-Хіба в вашому світі не так? – ніби здивувалась тінь. – Хіба ви самі не до того йдете? Чи намагаєтесь йти?

-Що за маячня?

-Інші, хто сюди добирався, розповідали, що ви самі давно намагаєтесь створити подібну до нашої цивілізацію. Ви вчитесь… намагаєтесь у нас вчитися… Але - пасете задніх…

-Ще раз скажу – все це маячня. Ви нічого не розумієте!

-У минулому, ви були примітивні… Але з появою першого натяку на розум, ви піддалися впливу соціальної еволюції… Сус-піль-с-т-во! Колектив! Це ваші перші ступені. Потім – плем’я… народ… держава…

-Ха! Ось і дудки! Давно зрозуміло, що чим більше у людей проявляється, чи нав’язується, ваш цей «колективізм» - тим ми сильніше віддаляємося один від одного! Шукаємо особистого простору.

-Тим сильніша ваша самотність! – спокійно добавила тінь. Це був голос когось іншого… Здається, ця тональність ще не брала участі в розмові. – Тим більша прірва, в яку ви впадете, та загинете. Позбавлення індивідуального простору – це найвища ступінь цивілізації. Це - її вінець… логічне завершення.

-Ха! Я не згодна! Ваш світ… ваше світосприйняття – суперечить існуванню живої істоти! Воно не має нічого спільного з цим. Ви знецінили «одиницю»… Вам плювати з високого обриву на власне життя, та на життя вашого сусіда. То, що ви звете цивілізацією – якась потворна мегаструктура, яка пожирає вас самих. Але це вас і згубить! Якщо відібрати будь-яку частину вашої супербудівлі – рухне все, бо ви не пристосовані до життя поза системою. Масове вимирання – ось ваше майбутнє! Ви непристосовані до середовища взагалі! Ви не «автономні».

-Ось чому ми і стерли те поселення, - заявив голос. – Бо ви, як та зараза… як хвороба… Ваше суспільство – суцільний хаос… безладдя. Ми дуже довго за вами спостерігаємо, і розуміємо, що саме ви перші, хто загине в цьому світі. Скільки би дослідів ми не проводили – кінець завжди один.

-Тобто… ви нас досліджуєте?

-А що тут дивного? Ви, здається, також нас намагаєтесь дослідити?

-Де?

-У своєму світі… Опосередковано, звичайно, вивчаєте, але намагаєтесь зрозуміти.

-Так-с… Виходить – я… Максим… інші… Всі ми – піддослідні кролі?

-У наше виправдання скажу – що ми вас сюди не кликали. Ви приходите самі в наш дім… як непрошені гості… Лазите, нишпорите, щось намагаєтесь знайти, поцупити, зламати…

Я чомусь відразу представила, як в моїй будівлі бігають маленькі мурашки, які шукають на кухні кристалики цукру. Чи тут не такі самі й ми? А ці тіні, мабуть, господарі «будівлі»… піраміди… «мурашника»… Дивляться на непрошених гостей, та лаються: «От, падлюки! Приперлися в хату. Галю, неси скоріше отруту».

Смішно, їй-богу!

Тіні мовчали. Мені здавалось, що вони ніби через лупу дивляться на мене, ніби вивчають будову…

-Дивись-дивись! – кажуть один одному. – Які дивні у них голови… Та тіла… Вусиків нема… Здається у цієї бідненької - ніжка зламана…

Зараз візьмуть, як ми тоді в школі, та кинуть у банку з «павуком»… чи «вовчком»… або в те «озерце», до величезній «амеби»… Просто, щоб подивитися, чим все закінчиться.

-Виходить, ви не в змозі повернути мене додому? – устало запитала я.

Тіні, здається, відійшли назад. Стало трохи світліше. Тут я знову відчула щось холодне не обличчі. І з ним навалилася дрімота… Повіки стали важкими… мозок байдужим… руки неслухняними…

Адесь далеко-далеко зазвучали тихі дзвоники, схожі на передзвін кришталевих бокалів…


ЕПІЛОГ


Всередині будинку було прохолодно. Пекельне сонце було не в змозі сюди проникнути, і пані Іуні полегшено зітхнула. Її очі доволі швидко пристосувалися до напівтемряви приміщення.

-Вітаю! – звідкись зліва винирнула висока фігура пана Хнума.

Він рішуче рухався до гості. Позаду нього пані Іуні побачила вхід до майстерні, в якій проглядалося дивне коло. Мабуть, частина якогось пристрою.

-Проходьте сюди, - запросив пан Хнум гостю в велику залу справа. – Не хочете випити чогось прохолодного.

-Мабуть хочу, - пані Іуні поправила обруч у вигляді сяючої птиці на своїй голові.

Вона жваво пройшла в залу, де побачила мініатюрні садки - «висячі сепати»¸ які стала розглядати з неприхованим інтересом. Ув`язнені в прозору оболонку - вони буквально парили в повітрі.

-А ви дійсно майстер! - задумливо промовила пані, ледве в зал ввійшов господар будинку. Він протягнув келих з рожевою рідиною. – Пан Аш був сто разів правий... Це шедеври! Їм немає ціни!

Пан Хнум стримано посміхнувся. Не те, щоб йому не лестили ці слова, просто він звик до подібного. Багато разів день за днем йому підносили хвалу.

-Це важко? - поцікавилася пані Іуні. - Створити таке...

-Для того, хто пристосувався, набив руку, це не важко, - відповідав пан Хнум. – Але зізнаюся: на початку навіть у мене не виходило.

«Навіть у мене» прозвучало якось бундючно... навіть гучно і від того пихато. Але пані Іуні, здається, не звернула на те уваги. Її очі блиснули захопленням.

-«Висячі сепати» - це ціле мистецтво, - продовжив свою розповідь майстер.

Його кудлата баранячеподібна голова похитувалася в такт кожному вимовленому слову. Він прекрасно розумів, що гостя придбає у нього одну з робіт. А, може, навіть не одну.

Йому раптом захотілося пофілософствувати. Очі заволокло солодкою поволокою. Рот відкрився і він промовив:

-Мене завжди тягнуло до чогось подібного... Знаєте, коли я вперше зробив «висячий сад», то відчув таке піднесення сил, такий політ духу... такий…

-Це мистецтво, - підбила підсумок пані Іуні. - Справжній витвір мистецтва!

-Дякую...

Вони удвох пройшлися поміж прозорих кульок і зупинилися біля цілого грона «сепат», сполучених між собою за допомогою ледь помітних прозорих «тунелів».

-Важко створити комфортні умови, що сприяють процвітанню подібного «саду», - проговорив пан Хнум. – Потрібно багато чого врахувати.

-Уявляю, - згідно кивнула пані, попиваючи з келиха освіжаючий напій.

-Мало зробити тільки оболонку, - з цими словами майстер вказав долонею на мережу «сепат», які ще очікували, коли їх завершать. - Тут треба враховувати функціональність, і зручність для проживання організмів... і естетику... і композицію... ще гармонійність... Це ціла наука.

-Навіть – дар, - посміхнулась пані Іуні. - Я ознайомилася з вашими трудами, будучи гостею в будинку пана Аша... Зізнаюся, для мене це було свого роду одкровення. До речі, а кого зазвичай ви там тримаєте? У своїх «садах»?

-Чим простіший організм, тим легше йому пристосуватися до існування. Природа не любить складнощів… хаосу… Я взагалі віддаю перевагу членистоногим. За ними й догляд простіший, та й клопоту менше. Вони мені зрозумілі… А екзотика, наприклад теплокровні – це також цікаво. Тут своя специфіка…

Пан Хнум трохи прикрив очі.

-А знаєте – мої підопічні зовсім не схожі між собою, щоб там хтось не казав. Ніби то є спільні риси – але вони лише зовні спільні. Це я вам кажу без усіляких умовностей. Я іноді ставлю досліди, намагаюсь зрозуміти природу чи то теплокровних, чи то членистоногих, чи то риб… Тобто – не зовсім вірно сказав… Намагаюсь зрозуміти, чи змогли б вони побудувати щось спільне. Існувати разом! Кілька разів вдавалося зробити реальні шедеври, яким немає аналогів…

-О! Та ви дослідник! - посміхнулася пані Іуні.

-Так... саме так…

Пані Іуні з захопленням подивилася на співрозмовника.

-Їм... тут комфортно, - додав господар дому, киваючи головою на готові «сепати». - Це їх «будиночки». Справжні «будиночки». Повірте, в реальних умовах - їм було б неймовірно важко існувати... Якщо не сказати – неможливо. Світ не завжди пристосований до…

-Хммм! - пані Іуні відставила келих. - Так прямо і важко існувати?

-Так, - з деяким викликом відповів майстер. – Вважаю, ви розумієте, що здолати хаос не так вже і легко.

-Я чула про таку думку, буцімто порядок – це окрема форма хаосу.

-Що? Хто це казав?

-Пан Аш, - невпевнено відповіла пані Іуні.

А сама подумала, що вона по суті взагалі знає про мистецтво створення «висячих сепат»? Ось придбає себе парочку, розмістить в своїх оселях на забаву подругам. Буде ось так зарозуміло філософствувати про те, що вона «благодійник». Чи то - рятує нижчі форми життя від труднощів, якими кишить реальний світ. І подруги будуть вірити. Будуть кивати і погоджуватися.

А майстер Хнум продовжував філософствувати, сиплячи замудрими фразами:

-Спочатку, мені потрібно упорядкувати цю… хаотичну субстанцію. Іноді, по мірі переходу до порядку, можуть виникати нові форми життя. Щоб ви розуміли, хаос має необмежений потенціал… до порядку. Він, так би мовити, стає таким собі прологом до появи більш високої організації матерії.

-Я розумію, - м’яко промовила пані Іуні. – Дійсно розумію… Хаос це не деградація, а ніби початкова форма порядку. Так?

-Майже, - кивнув Хнум. Роги на його голові ледь не зачепили одну з кульок. - Тут головне – постійний догляд! Та правильний догляд! Адже «сепат» - це лише точна копія, і тільки догляд допомагає врятувати її від падіння в хаос, - промовив майстер. - Ви мені повірте, варто тільки вам щось упустити... змінити... недогледіти... і вся ця краса зів`яне назавжди.

-Ви мене цьому навчите? – посміхнулася пані.

-Звичайно! І навіть буду якийсь час, якщо побажаєте, відвідувати і допомагати вам. Приносити підгодівлю... Ми ж відповідаємо за тих, кого приручили? - і майстер хвальковито підморгнув.

Легкий вітерець увірвався у вікно та промчався серед прозорих «сепат». Ті затремтіли, та тихо-тихо задзвонили, немов когось кличучи…

2011-2016 рр
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
13.07.2016 Проза / Повість
Формікаріум (Глава 23 - 25)
15.07.2016 Проза / Оповідання
Когелет. Книга притч
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
Формікаріум
12.05.2016
Формікаріум (Глава 1 - 5)
13.07.2016
Формікаріум (Глава 20 - 22)
13.07.2016
Формікаріум (Глава 26 - 27, Епілог)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 25  Коментарів: 6
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 08.10.2016 22:34  © ... для роман-мтт 

щиро дякую 

 08.10.2016 21:40  роман-мтт для © ... 

так. я побачив велику лабороторію зі створення світів. але то, як на мене, були не мурахи з першої частини оповідання: то були ті, хто створив світ "муравликів", людей і інші світи. 

 08.10.2016 20:13  © ... для роман-мтт 

Дозвольте питання. Чи зрозуміло було вам закінчення твору? Та чи не могли б ви написати, чим саме він (на вашу думку) закінчився.
Дякую 

 06.10.2016 20:23  © ... для роман-мтт 

Дякую, що найшли час, щоб прочитати мій твір :) 

 05.10.2016 23:12  роман-мтт для © ... 

трохи є технічного браку: помилки, невірне використання прийменників. переклад (чи окремі слова) теж місцями кульгає - видно русизми. сюжет - супер - читав без зупинки на роздуми - все зрозуміло описане.

дякую! 

 08.08.2016 23:41  Каранда Галина для © ... 

Всі люблять розгадувати інших… але ніхто не любить бути розгаданим - золоті слова...

Моя бабуся завжди казала: "що найбільше боїшся, те тобі й буде" - це так, думки по ходу...

не знаю, що саме хотіли сказати Ви. Мені під кінець уявилася така собі нескінченна множина світів... не матрьошок, а швидше - шоу мильних бульбашок, де вони або взаємоперетинаються, або знаходяться одна в одній... і кожна бульбашка має свою домінуючу цивілізацію, яка вважає саме себе вінцем творіння. І, відпо...

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +11
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +55
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
12.04.2011 © Закохана
09.12.2010 © Тундра
09.12.2016 © Маріанна
20.05.2015 © Журналіст
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди