Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
15.07.2016 15:27Оповідання
Для дорослих  Про життя і смерть  Про життя  Про Бога  
Когелет. Книга притч
10000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Когелет. Книга притч

Він називає себе Когелет (що по-грецьки перевели як Екклезіаст). Точний зміст цього слова не з`ясований, але, мабуть, воно означає людину, що говорить в зборах, Проповідника.
О. Мень, «Мудреці Старого Завіту»
Меньшов Олександр
Опубліковано 15.07.2016 / 37034

Він називає себе Когелет (що по-грецьки перевели як Екклезіаст). Точний зміст цього слова не з`ясований, але, мабуть, воно означає людину, що говорить в зборах, Проповідника.

О. Мень, «Мудреці Старого Завіту»





Рай – заповідник святих



Священик ласкаво провів рукою по скуйовджених волоссях Михайла.

-Дитина завжди свята, - говорив він його матері, Тетяні Єгорівні. - Бо в Святому Письмі сказано: «... таких є Царство Небесне».

Михайло не слухав розмови дорослих, хоча прекрасно усвідомлював, що мова ведеться про нього. Він зараз сумно дивився за околицю, в тій бік, де хвилину тому за кущами зникли Сашко-Сопля і Петька-Жук.

-Ма-амо! - заканючив хлопчисько.

Але захоплена словами отця Олексія, жінка не звернула на це увагу. Михайло засмикав її за фартух.

-Мамо, можна... Ма-амо! Ну, ма-а!

Вона опустила на нього вицвілі очі і, нахилившись, поцілувала в чоло.

-У-у! - насупився хлопчик. Що за ніжності? Він же не дівчинка!

Михайло сердито потер чоло. Для своїх шести з половиною років він виглядав дещо старше і не в приклад серйозніше: помітний вплив часу. Смутного часу.

-Ну, біжи-біжи, - підштовхнула мати Мішу і знову повернулася до бесіди з святим отцем.

-Наша земля, наша планета це той же рай.., - ці слова були останніми, з почутих Михайлом.

Він стрілою смикнув за хвіртку і щодуху помчав слідом за друзяками.

А чудовий сьогодні день, їй-богу! Давно не випадало такого. Зазвичай все хмари та мряка.

Артилерійські канонади з кожним днем чулися рідше. Іноді по розбитій сільській дорозі марширували загони піхоти в полинялих гімнастерках зі слідами солі. Похмурі обличчя, втомлені від нескінченних переходів, боїв, голоду і недосипання, - але Михайло цього не бачив, захоплено проводжаючи солдат поглядом.

«Це – піхота… Це – артилерія…», - серйозно кивав він на них, пояснюючи молодшенькій Анюті...

Околиця давно зникла з очей, а ні Соплі, ні Жука не видно. Михайло розгнівався на матір: чого вона відразу його не відпустила? Тепер шукай ось...

Добравшись до заповітного місця, він витягнув з-під каменя, загорнутий в промаслену ганчірочку, пістолет. Воронований ствол азартно ганяв кров.

Хлопчисько звичайним рухом перевірив наявність патронів та пересмикнув затвор.

-Пах-пах! - закричав він, цілячись в стовбур старої липи, яку чудом пощадили снаряди.

Пістолет відтягував кишеню штанів, але ця тяжкість була приємною. З нею відчувалася якась могутність, і Михайло, розправивши плечі, замарширував до старого ставка.

Він не відразу помітив це. Лише наблизившись, він зрозумів, що в пожухлій траві лежить людське тіло. Сіро-зелена форма з орлом, м`ята чорна каска.

-Німець! - серце тьохнуло і закалатало в шаленому ритмі.

Хлопчак повільно-повільно наблизився. - Мертвий? Або спить?

Дитяча рука обережно торкнулася обличчя незнайомця. Начебто дихає.

Солдат тихо-тихо застогнав. Михайло шмигнув убік і автоматично вихопив пістолет; але німець не поворухнувся.

-Хі-і-ільфе... Хіль.., - зашипів солдат.

«Ствол» перестав тремтіти в долоні. Думка була кришталево ясною: раз, і все! І все!

Михайло неквапливо прицілився.

-Пух-х! - посміхнувся він та опустив руку.

«А, може, все-таки...», - він боязко озирнувся - нікого немає. От і славно.

Рука знову піднялася. Після третього пострілу затвор заклинило.

-От чорт! - Михайло натиснув ще кілька разів, але марно. - Зламався, зараза.

Він зітхнув і викинув пістолет у траву...

Біля хвіртки, як і раніше розмовляли священик та мати.

«Істинно кажу вам, - цитував батюшка Олексій: - якщо не навернетесь, і не станете як діти, не ввійдете в Царство Небесне».

І мати згідно кивала головою…


«І створив Бог людину за образом Своїм, за образом Божим створив її... І благословив їх Бог...»

Буття, гл. I, в. 27 – 28


2001 р.





Теодицея

 

«[Наш світ створений Богом, як - М.О.В.] найкращий з усіх можливих світів».

Г. Лейбніц, «Теодицея»



«За радість споконвіку стражданням платить світ».

«Пісня про Нібелунгів»




Автобус кілька разів до ряду стрибнув «носом», поки щось всередині його мотора не грякнуло. Від скрипу і стуку машина дрібно-дрібно завібрувала і знизила швидкість. Вона доповзла до зупинки і завмерла, мабуть так, що й навічно.

Водій відкрив вхідні двері, а сам, лаючись як та паскуда на базарі, попрямував до двигуна. В салон потягнуло їдким димом від паленої гуми. Марина піднялася з усіма пасажирами, взяла сумки і пішла до виходу. Втома дня зібралася в ногах: ті неслухняно гнулися, шаркали по підлозі.

Біля дверей чиїсь руки жваво схопили сумки і наполегливо потягнули їх до себе.

-Е-е-е... Ой, Петя! - Марина зойкнула і кинулася на шию чоловікові.

Жінка попереду обернулася, невдоволено подивилася, і щось пробурчала, видно - нехорошого змісту. При цьому її подруга покрутила пальцем біля скроні.

-А ти чого тут? – захлинаючись, питала Марина. - Чи все ж не їздили? Або що?

Очі її блищали. Петя вдоволено посміхався, зраділий своєму сюрпризу.

-Та! - махнув він рукою на все її питання. - Як ти?

-Добре. Нормально з`їздила... А у тебе що? Відрядження скасовується?

Петя покривив носом, мовляв, дурниця, але раптом сказав:

-В аварію потрапили.

-Та ти що!

-Влетіли на одному повороті у вантажівку. Бампер вщент, мотору капут... Та ну її, машину. Нехай начальство розбирається... Розповідай, краще, як там у тебе пройшло.

Всю дорогу до будинку Маринка вела якусь збуджену розповідь. Таке емоційну, що навіть перехожі оберталися. Петя зрідка кивав головою і кидався фразами: «Молодчина», або «Угу-у», - все залежало від ситуації.

-Я пивка візьму, гаразд? - зупинився біля під`їзду чоловік.

-Добре.

-Зачекай мене.

-Гаразд, я сама піднімуся. - Марина чмокнула Петю і попленталася наверх.

Двері відчинив Валерка. Він прийняв сумки і пішов з ними на кухню.

-Як ти дісталася? - запитав він звідти.

Питання було вже не маленької дитинки, а дорослого хлопця. Раніше, пам`ятається, він запитував: «Що смачненького принесла?»

-Батько зустрів. Допоміг.

-Який батько?

-Твій, який! - усміхнулася Маринка.

Валерка виглянув у коридор.

-Зараз пива візьме і прийде, - промовила йому мати.

-І-і... це... що?..

-Що? - щоб таке придумати? - Розповіла йому, як ти в щоденнику оцінки перетирав. Зараз прийде і буде тобі.

Валерка зблід. Жовна заходили ходором, немов штоки в насосах. Видно злякався, нервує.

Син підійшов до телефону і набрав чийсь номер.

-Сергія Олексійовича, будь ласка... Так, Татаринова.

Марина піднялася. Тіло охопила ватяна слабкість.

-Сергій Олексійович? Добридень, це Калитовській вас турбує. У матері, здається, почався напад цієї... як її, дідько... Так, так, приїжджайте… Приступ…

Приступ? Який напад? - Марина знову сіла. До горла підступила нудотна грудка. Пам`ять мечем увірвалася в свідомість.

О Боже! Скільки Ти мене будеш мучити?

Проклята аварія. А як хотілося, щоб Петя не помер тоді, не загинув. Щоб зустрів як раніше.

Ридання задушили слова і думки, вони рвали душу...

У великому дзеркалі коридору відбивалася літня жінка. Її син, вже не третьокласник, що колись затирав відмітки в щоденнику, а вже дорослий здоровенний дядько, - стояв поруч, прикро кусаючи губи.

-Господи, невже Ти мене не чуєш? - істеричний крик матери було чутно навіть на вулиці.

А в небі гримнув грім...



«Але людина народжується на страждання, як іскри, що прямують угору».

Книга Іова, гл. 5, в. 7


«...Хто скаже Йому: «Що Ти робиш?»

Книга Іова, гл. 9, в. 12


2002 р.




Я даю вам життя вічне…

 


«Прозріти, що ти смертний - це значить пізнати початок жаху; пізнати ж неминучість смерті - це значить покласти край жаху».

Френк Герберт, «Діти Дюни»



-Обережніше. Обережніше, - говорив сам собі Єрмоленко, облизуючи пересохлі губи.

«Рука» маніпулятора все ж ривком відірвала деталь від землі.

-Чорт! - Єрмоленко зло примружився і про себе виматюкався.

Ніяк не виходить підняти м`яко і акуратно, завжди спочатку смикає, як не старайся. Знову, напевно, пом`яв той приварений металевий куточок. Доведеться Васильовичу і цей рівняти. Смороду підніметься до самих небес.

Якось незвично заскрипів маніпулятор. Єрмоленко насторожився - що з ним таке?

Ось же..! - він моментально вкрився холодним потом. - Казав же Абрамову, щоб виділив інший маніпулятор. Цей не розрахований на таку вагу.

Скрип змінився на свист і гучний хлопок. Єрмоленко з подивом відзначив, що машина його не слухається. Або це рука не слухається. Його рука... Вона чомусь побіліла і судорожно вчепилася нігтями в пульт.

І тут величезною хвилею нахлинув дикий одурманюючий біль. Просто пекельний.

Єрмоленко закричав не своїм голосом. Його збили з ніг, притиснули до цементної підлоги. Хтось кричав: «Вище! Ось тут... Так, так, дави тут! Ремінь у когось є?»

Потім голоси, як у тумані. Немов говорять десь не тут… далеко… дуже далеко…

-Боже, скільки крові! Як з того кабана!

-А де рука?

-Та ось... розплющило, що тарілку.

-Овва! Відрізало, ніби бритвою.

Слова, вигуки, кудись несуть. Перед очима сполохи, стеля цеху упереміш з чиїмись обличчями. Рука болить нестерпно.

Єрмоленко потягнувся лівою і намацав тільки плече... вологе, липке плече… та гострі часточки костей…

-Вам пощастило, - лікар виглядав втомленим. - Вчасно встигли зупинити кровотечу. Хвилину-півтори зволікання... Нумо, голубчику, не впадайте у відчай.

-Рука, - Єрмоленко ледь зміг поворухнути спраглими губами.

-Нічого. Нічого. Виростимо нову… трансплантуємо. Простенька справа, якщо подивитися. Потерпить кілька днів.

І вірно - через чотири дні операція. Потім пішли дні «приживання».

-Нумо, поворушіть пальцями. Відмінно! – лікар знов говорив якось буденно. Всі його «добре», «відмінно» і «гаразд» швидше нагадували слова-паразити, ніж вигуки радості. - А ви боялися. Подумаєш рука! Тут одному пів тулуби відірвало, так ми...

Лікар кілька хвилин витратив на незрозумілі пояснення. Якісь клонування, чи що. Єрмоленко лише кивав головою та погоджувався.

За дні, проведені в лікарні, він встиг надивитись усякого: там привезли обпаленого, там - безногого, у третього - рак легенів. І всім новий метод, нові тканини, нові органи. Медицина, що і говорити, зробила крок далеко вперед. Конвеєр якийсь! Як на заводі, де лише тільки замінуй застарілі чи зіпсовані деталі.

-Так, так, - погоджувався з Єрмоленко дід, який лежав на сусідньому ліжку. - Це вірно, медицина зараз о-го-го... Подивися на мене. Хіба мені даси вісімдесят? Га? Три-чотири операції і буду ще молодше, може, ніж ти. Уже зараз десь на п`ятдесят тягну...

Єрмоленко здивовано глянув на діда. На вигляд дійсно п`ятдесят. Хоча рухається не так жваво...

-Не зрозумів, - Єрмоленко наблизився.

-Так що тут незрозумілого? - посміхнувся дід. Його зуби блиснули неприродною білизною. - Замінять «деталі» і в путь. На обличчі шкіру пересадять, ще десь… і буду я орел, а не старий індик.

-Це законно?

-Безумовно. Ти що газети не читаєш? Всі органи вирощені з моїх клітин і особисто для мене. Невелике коректування і...

-Але коштує це чудо, напевно, не мало.

-Ще два роки тому – саме так. А зараз - суща дурниця. До речі, скоро ухвалять закон, між іншим, про обов`язково для всіх біострахування. Візьмуть з тебе зразки і коли що - відновлять...

-Овва!

-Це що! Ось глянь-но сюди, - дід спустив штани і продемонстрував пристойний «інструмент».

-Бляха-муха!

-Вуаля! Реально можна продовжити життя на... в загалі, на довго. Ось так!

Єрмоленко виписався. Рука працювала як звір. На роботі жартували: поміняй, мовляв, і ліву, чи що. Та й маніпулятор з такою рукою вже не потрібен.

-Ти сам вже, як той кіборг! – і хлопці зареготали на всю роздягальню.

Якось прийшов в цех один довгоногий чолов’яга. Такий весь в білій сорочці і тонкій краватці.

-Страховий агент, - шепнув на вухо Васильович. - Кажуть з класною пропозицією.

І справді той пропонував страховий поліс на «вічне життя».

-У разі вашої смерті - будь то нещасний випадок, або навмисне вбивство, або хвороба, - ми даємо вам натомість нові органи, нові тіла. Ми даємо вам вічне життя!

-А якщо це... ну, якщо... тю ти!.. ну, й мізки.., - втрутився хтось із робітників.

-Пошкоджений мозок - ви хотіли сказати. Це теж без проблем. Є одна методика, тонкощів її не знаю, але якщо хоча б одна клітина мозку жива, то можна відновити з усіма думками і...

-Ух ти! Ось це так! Можеш, Васька, тепер пити і за печінку не боятися, - понеслося з усіх боків.

-Згідно з новим законом страхуватися повинні всі, - продовжував агент. - Якщо кого не зможемо «відновити» - виплатимо гроші сім`ї в розмірі...

За загальним емоційним збудженням до кінця дослухати не вдалося.

До обіду всі папери заповнили, зразки здали, і майстер погнав робітників назад у цех.

Додому Єрмоленко повернувся напідпитку. Дружина сердито гарчала, але потім відійшла і радісно розповіла, що хоче застрахувати себе та дітей. Треба на тижні сходити - здати зразки.

-Це ти вірно, вірно, - кивав головою Єрмоленко, сьорбаючи борщ і чомусь згадуючи діда з лікарні.


-Ось суки! - лаявся Васильович, читаючи в обід чергову статтю про гангстерські розборки, та повернення до життя кримінальних авторитетів. - Я б на місці уряду...

Але його перебив хлопець, що увірвався у кімнату, немов вітер.

-Це... Там вас майстер кличе.

-Кого? Мене? - Єрмоленко піднявся.

Серце жалібно тьохнуло і застрочила кулеметом пульсу по голові.

-Ти тільки сядь, - повторював майстер, ледь він до нього прийшов. - Добре?

-Що трапилося?

-Розумієш, нам сказали... повідомили... до тебе не додзвонилися… розумієш…

Майстер кривився, але толком нічого не говорив.

-Ну ж бо! - напружився Єрмоленко.

-Тут подзвонили.., - почав було знову сьорбати слова майстер, однак зібрався і вже спокійно і стримано сказав: - У порту сталося зіткнення суден: якась баржа і пасажирський катер... Загалом, затонули обидва... Ти вибач... Сергій... твоя сім`я потонула.

Наступні хвилини і години Єрмолов пам`ятав погано. Співчуття, загальні фрази… збір грошей.

Вранці прибув страховий агент і розвів руками: тіла, навіть якщо і знайдуть, все одне повернути до життя нікого з сім’ї неможливо. Зразки адже так і не здали.

-По закону – хто не здав, той… Ми виплатимо...

Він щось ще довго пояснював, змушував підписувати.

Неможливо. Яке страшне слово. Повернути до життя рідних неможливо! Боже, ці слова, як вирок.

Надія згасала з кожним днем: тіла так і не знайшли. Єрмоленко страшно змінився. Його обличчя посіріло, осунулося. Голова швидко посивіла.

Щовечора, щоночі пам`ять йому шепотіла: «А згадуєш... А це згадуєш, як було...» Зі своїх надр вона витягувала осколки минулих картин.

-Рідні мої. Тато вас не кине, - Єрмоленко витер сухі очі.

Головне зважитися. Потім вже легше, - шепотів він собі і... ступив з балкона вниз…


-Нумо! Як ми себе почуваємо, - лікар жував свої губи. - Щось ви до нас зачастили.

-Де я?

-В лікарні, дорогий мій, в лікарні.

-Я живий.

-Зараз так. Згідно страховому полісу і закону вас повернули в цей світ. І зроблять це ще раз, якщо ви навіть знову повторите...

-О Боже! Я хочу померти!

-Ну-ну, голуб ви мій. Ваше життя захищає держава. Вона гарантовано дбає про кожного свого громадянина. Вона повинна повернути вам здоров’я та надати «вічне життя»… Адже ви з цим погодилися. Ну й не треба так засмучуватися, - лікар зробив знак медсестрі, і та зробила укол. - А тепер відпочиньте.

І вже виходячи, він кинув сам собі:

-Безнадійний. Видужає - відправимо в «жовтий будинок», нехай там тримають, та вирішують, що з ним робити…


«У ті дні люди смерті шукатимуть, та не знайдуть її; померти схочуть, але смерть втече від них».

Одкровення, гл. 9, в. 6


2001 р.

2001-02 рр.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
13.07.2016 Проза / Повість
Формікаріум (Глава 26 - 27, Епілог)
15.07.2016 Проза / Оповідання
СЕЙ ДЕНЬ ТОРЖЕСТВУЙТЕ...
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
Оповідання Про Бога
28.09.2016 © Марянич Михайло Миколайович
Страсті христові
15.07.2016
Когелет. Книга притч
19.06.2016 © Босорканя Йовжівна
Останній крок
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 26  Коментарів: 4
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 09.08.2016 00:13  Каранда Галина для © ... 

слова дотримала) перечитала все)
було цікаво. 

 15.07.2016 21:47  Каранда Галина для © ... 

не обіцяю, що це буде швидко, але поступово якось осилю... 

 15.07.2016 21:16  © ... для Каранда Галина 

:)  спробуйте
буду тільки радий  

 15.07.2016 19:04  Каранда Галина для © ... 

теми Ваші мені близькі. все подобається. рано чи пізно однак знайду час і перечитаю все Ваше) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +11
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +55
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
12.04.2011 © Закохана
23.02.2013 © Тетяна Белімова
09.12.2010 © Тундра
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди