Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
16.07.2016 18:25Оповідання
 
10000
Без обмежень
© Марина Варич

У ніч на страсну п’ятницю

 

Віта Чубко прокинулася о сьомій. За вікном лив дощ, у квартирі було холодно і сиро, з поцвілої стелі капотіла вода і монотонний стукіт крапель по алюмінієвій мисці доводив до сказу. Аби не чути цього звуку, дівчина ввімкнула «Перець-ФМ» і, кутаючись у махровий халат, подалась до ванни. Там вона довго грілась під гарячим душем, потім ще довше заварювала каву і пила її з еклером, наповненим кремовою начинкою. Оглянувши небо крізь запилену шибку, вона подумала, що сонця сьогодні не дочекається. Аби хоч якось відтягнути похід на вулицю, Віта ввімкнула комп’ютер. Інтернет глючив і доки відкривалася поштова скринька, вона встигла одягнутися, виявивши з десяток листів від рекламних агентів, запрошення на пробний урок англійської, добірку подорожей від турфірм, весняні пропозиції від якогось банку і лише один – той, що її зацікавив – лист від Люди Троїцької. Люда була єдиною однокласницею, з якою Віта спілкувалася. Решта були надто нецікава, аби вона витрачала на них свій час. 

Люда Троїцька жила в Цюріху. Три роки тому вона реалізувала свою мрію і вийшла заміж за кордоном. З майбутнім чоловіком дівчина познайомилась у ресторані на Бесарабці. Він виявився лікарем зі Швейцарії. Люда не планувала цієї зустрічі і не готувалася до неї. Вона йшла собі Хрещатиком, змерзла і зайшла в французький ресторан «Брасері» попити кави. Там вона й зустріла свого майбутнього чоловіка. Звісно, не останню роль в цьому знайомстві зіграли Вітина комунікабельність і знання французької, та якби не той ресторан, це мало б що допомогло. 

Тепер Люда мала швейцарське громадянство, двох дочок-близнючок і займалась художньою фотографією. 

Переїхавши до Цюріха, Люда довго не могла знайти собі друзів, і Віта стала ледве не єдиною, з ким вона спілкувалась. Розмовляли дівчата по скайпу. Люда розповідала, що швейцарки страшненькі: товстенькі, погано вдягаються і зовсім не стежать за зовнішністю, можуть ходити в платті й кросівках, якщо їм так зручно і ніколи не заморочуються з приводу зачіски та манікюру. 

«Знайти красиву швейцарку для чоловіка – справжній подарунок долі, – казала Люда. – До того ж, жінки тут дуже незалежні і майже ніколи не виходять заміж раніше тридцяти п’яти, тому чоловіки шукають собі пару в Польщі, Росії або Україні». 

Через деякий час в Люди з’явились швейцарські подруги – і вона стала дзвонити рідше. Ще через деякий час у неї народилися близнючки і спілкування перейшло у листування раз на місяць. Однак Людина фраза про те, де шукають собі жінок швейцарські чоловіки, не давала Віті спокою. 

Дівчина відкрила лист. Люда писала, що кілька днів тому приїхала з доньками до матері в Переяслав і пробуде тут два тижні.  

«Якщо матимеш час, можемо перетнутися і поговорити в якійсь кафешці», – запропонувала Люда. 

Далі вона писала, що вражена змінами в Переяславі: 

«Все місто в синьо-жовтих стрічках; їх чіпляють на сумки, одяг і паркани. Мама зав’язала таку стрічку на коляску моїм дівчаткам. На багатьох балконах висять жовто-блакитні прапори, водії прикріплюють прапорці на машини. Коли дві автівки з прапорами зустрічаються на дорозі, водії сигналять одне одному. А пам’ятаєш статую возз’єднання України з Росією, ту біля якої ми тусувались після уроків? Вона тепер розмальована місцевими дизайнерами. 

Учора росіянку облили чорною фарбою. Мер наказав комунальним службам її відмити. Бідолаху дерли півдня чим тільки можна і таки відмили. А сьогодні вранці, коли я гуляла з дівчатками, ми побачили, що хтось вдягнув її в плахту і вінок. Мені це так сподобалося, що сфотографувалась з нею на айфон. Фотку відсилаю тобі. Цьом! P.S. Будеш у Переяславі – телефонуй». 

Віта відкрила вислану фотку і про себе відзначила, що Люда розповніла, перестала фарбуватися і стала чимось схожа на страшненьких швейцарок. Ось тобі і негативний вплив середовища!  

Віта закрила пошту, вимкнула комп’ютер, почала взуватися, і цієї миті задзвонив її айфон. Дівчина глянула на екран і її пересмикнуло – дзвонила Софія Іванівна Чубко, простіше кажучи, мама Соня. Віта довго вагалася, перш ніж відповісти. Між ними ніколи не було розуміння, і востаннє вони спілкувалися на Зелені свята. Мати завжди дзвонила під час релігійних свят і розповідала, що ходить до церкви і молиться, аби Віта полишила незрозумілий спосіб життя в столиці, повернулась додому і вийшла заміж за сантехніка Юру з сусіднього будинку, який досі розпитує, як Вітині справи. 

Під час останньої розмови Віта і Софія Іванівна посварились, і коли мати телефонувала на Різдво, Віта слухавки не взяла. Тепер їй хотілося розмовляти з Софією Іванівною ще менше, але вона таки змусила себе підняти телефон, пообіцявши відморозитись і не реагувати на жодні докори та звинувачення. 

Проте цього разу мати говорила спокійно, не звинувачувала Віту, не вимагала, щоб та приїздила. 

Єдине питання, яке могло викликати конфлікт, чи не знайшла Віта собі чоловіка. Проте дівчина вдала, що його не розчула. А Софії Іванівні вистачило розуму не перепитувати. Замість цього вона розповіла дочці, що відбувається в Переяславі.  

– Позавчора в місті відкривали пам’ятник Небесній Сотні. Сусідки ходили, а я не змогла, боліла нога. Ходила вчора. Гарний пам’ятник. На ньому багато стрічок нав’язано – червоно-чорних і жовто-блакитних. Я теж свою прив’язала. Написала: «Спасибі і пробачте». Спасибі, що боролись за свободу, а пробачте, що вибрали такого козла – Януковича. 

Віта стримано хмикнула: 

– Може, це ти його вибрала, я не вибирала. 

– Що?! – перепитала Софія Іванівна. 

– Нічого, – вчасно опам’яталася Віта. – То проблеми зі зв’язком. То що з ногою? 

– Два місяці тому впала, розтягнула зв’язки, поїхала в поліклініку, там хотіли накласти гіпс, та я не далася. Вже ходжу, все нормально. 

– Ну й слава Богу, – полегшено зітхнула Віта. 

– Добре, доню, що Бога не забуваєш. – сказала Софія Іванівна. 

І Віта відвела слухавку вбік. Ну ось, почалося. Далі можна не слухати. Віта перемкнула телефон на гучномовець і відклала його вбік. Тим часом Софія Іванівна продовжувала свою розповідь: 

– Вчора ходила в церкву, ту, що Київського патріархату. В Московську не ходжу. Тепер менше людей стало там бувати, особливо після того, як батюшку Фому Ковальова на кордоні спіймали. 

Віта нашорошила вуха. Ковальових вона знала добре. Вони жили в сусідньому під’їзді, і вона навіть деякий час зустрічалася з його сином.  

– То отож упіймали, – продовжувала Софія Іванівна. – Він таке тут колотив! Змушував прихожан підписуватись під якимсь листом. Казав, що це «просьба к вышестоящим выделить деньги на ремонт». Люди попідписувались, а то було звернення до Кирила, аби він допоміг відібрати в Переяславі церкву в Київського патріархату і зробити її московською. Той лист хтось сфотографував і виклав у інтернеті. Почався скандал, Ковальов і син серед ночі втекли з міста, , як злодії, прихопивши з собою пожертви, які зносили люди в церкву. З місяць про них ніхто нічого не чув, а потім по телевізору показали, що їх десь у Чернігівській області на кордоні спіймали, хотіли втекти в Росію. Тепер судитимуть. Все місто на нього плюється. Люди шкодують, що не прибили в 2014, коли він просив Януковича розігнати майдан. Пожаліли і бач що вийшло. 

– Добре, мамо, давай договоримо іншим разом, бо треба бігти, – сказала Віта.  

Тим часом за вікном з новою силою залопотів дощ. Віта запхала телефон у сумку, міцніше обкуталась шарфом, глянула на бордову сумку, що стояла біля порогу, згадала, що сьогодні за день і недвозначно усміхнулась.  

 

 

А день був п’ятниця і не проста, а передпасхальна. Тому відвідувачок у салоні краси на Рейтарській, де Віта займалась розписом тіла хною, не було. Хазяйка дозволила закритись на кілька годин раніше і хоча до полудня лишалося більше години, манікюрниця Лора та перукарка Ліза вже нервово совалися на шкіряних диванчиках і думками витали далеко від салону. 

Обидві дівчини були з передмістя, в Києві знімали квартири і збирались на Паску додому до батьків. Віта ще з порогу помітила їхні мініатюрні дорожні сумки з написом «Ukraine». 

«Відпрошуватимуться раніше. Наплетуть про переповнені автобуси і затори на дорогах, – вирішила Віта. – Хай забираються чимшвидше, так навіть краще». 

Віта мовчки поставила поряд із сумками дівчат свою бордову і лукаво усміхнулась, подумавши про її вміст. Вона могла посперечатись, що в Лориній і Лізиній валізах були зимові речі, які вони збирались змінити на весняні. А от що в її сумці… навряд, щоб хтось здогадався. 

Віта, ніби між іншим, попросила дівчат зробити їй манікюр і зачіску, мовляв, однак відвідувачів немає, а чимось зайняти себе треба. Ліза і Лора погодились. 

– Ти теж поїдеш на свято в свій Перяслав? – запитала Ліза, зиркнувши на Вітину сумку. 

– А куди ж іще? – відповіла Віта, і Ліза не відчула в голосі подруги глузливих ноток.  

Ні, в Переяслав Віта Чубко не збиралася, принаймні, сьогодні. На вечір страсної п’ятниці вона мала інші плани і, якщо пощастить, до Переяслава вона більше не буде їздити… 

З вулиці долетів гамір, і Лора, що за косметичним столиком рахувала наклейки на нігті, покинула своє заняття і побігла до вікна. 

– Що там, Лоро? – запитала Ліза, закріплюючи Вітину зачіску лаком для волосся. 

Маніфестанти дівчат вже не дивували. За останній рік їх повз вікна салону пройшли тисячі з жовто-блакитними і червоно-чорними прапорами. Деякі з них несли портрети Путіна із зализаним наліво волоссям і домальованими вусами, інші – портрети Бендери. Мітингуючі завжди були енергійні і веселі, голосно скандували за своїм лідером гасла, які той вигукував у гучномовець і співали пісню, де нецензурним словом обзивали російського президента. 

Проте цього разу за вікном крокувала зовсім неполітична процесія. Якісь студенти з емблемами «Грінпіс», понатягувавши на себе новорічні маски лисиць і зайців, репетували: 

– Тварини наші друзі!  

Після полудня Ліза з Лорою почали бурчати, що їм треба раніше додому, і Віта погодилась залишитись у салоні сама. 

Коли дівчата вийшли, вона зачекала ще хвилин п’ятнадцять для певності, потім закрила двері зсередини, підійшла до бордової сумки, відкрила її і тут… почалось. 

 

 

 

З бордової сумки з’явились чорна подіумна сукня з останньої колекції дизайнера Андре Тана, такого ж кольору кардиган ручної роботи, модні туфлі від «Феліні», сережки та намисто із середземноморських перлів із золотими застібками від ювелірного дому «Заріна» і дорога італійська заколка. Коли це все опинилося на Віті, вона відзначила, що виглядає на мільйон доларів, дарма, що жодна з цих речей їй не належала. Все було позичене або взяте напрокат і лише до завтрашнього ранку. Але хто про це буде знати? 

Ще раз оглянувши себе в дзеркало, Віта вдоволено усміхнулась і замовила таксі до ресторану «Брасері». 

Час відвідин ресторанів Віта вибирала невипадково, як і самі ресторани. Часом ставали вечірні години святкових п’ятниць або субот, а ресторанами –заклади з європейською кухнею – французькі або італійські. 

У Віти були власні незаперечні аргументи на користь кожного конкретного вибору. Вона його робила, застосовуючи увесь свій жіночий потенціал – спостережливість, аналітичний розум та інтуїцію. Ні до чого в житті дівчина не готувалась так ретельно, як до цих виходів у світ. Кожна така підготовка забирала щонайменше три місяці і купу сил. 

Віта дотримувалась правила: якщо грошей на дорогий ресторан немає – позич їх. Якщо ж позичити ні в кого – краще не потикатися нікуди, ніж псувати собі настрій спогляданням п’яних пик, у якійсь дешевій забігайлівці і розчаровуватися в роді людському. 

Переш ніж обрати час і місце, вона розкладала карту Києва, діставала календар і червоний маркер, яким вона позначала усі святкові п’ятниці та суботи. Потім серед них відбирала дні найсприятливіші для знайомств по місячному календарю. Врешті в неї лишалося не так вже й багато днів. Далі вона переходила до вивчення престижних районів столиці. Престижність визначилась в її уяві дорогими ресторанами, брендовими бутіками і п’ятизірковими готелями.  

Віта завжди в деталях вимальовувала собі сценарій своєї появи в ресторані: від того моменту як вона в нього заходила, проходила через увесь зал, вловлюючи на собі захоплені погляди відвідувачів, граційно опускалась на стілець, трохи подавала спину вперед, голову повертала ліворуч, а ноги на височезних підборах відставляла праворуч, плавним жестом кликала офіціанта і коли той з’являвся, ощасливлювала його безтурботною білосніжною усмішкою. 

Вдома дівчина багато раз репетирувала пози, жести і міміку перед дзеркалом у коридорі свого крихітного помешкання. І кожного разу під час репетиції Віта приходила до висновку – вона таки розкішна, ні, просто божественна. І чому досі олігархи й іноземні туристи цього не помітили? 

Але помітять неодмінно. Віта не сумнівалась. Лише треба готуватися і вичікувати, щоб усе співпало… 

Так як співпало сьогодні: день – страсна п’ятниця, місце – Бесарабська площа, на годиннику дев’ятнадцята, і Віта піднімається сходинками на другий поверх до французького ресторану «Брасері». 

Піднімається дуже повільно, ходою моделі, яка знає ціну кожного кроку. І разом з нею, по ліву і по праву сторону, у довгих дзеркальних коридорах піднімаються два її ефектні відображення. 

Чорний кардиган волочиться за Вітою, лакові туфлі на високій платформі виблискують стразами, сукня з останньої колекції Андре Тана з глибоким вирізом на спині, міцно вп’ялася в її фігуру без жодного натяку на целюліт. Шию Віти прикрашають три разки чорних сердземноморських перлів, що тримаються на золотій застібці. Такі ж перлини тьмяно світилися на зап’ясті та вухах, відтіняючи біляве волосся, недбало заколоте в пучок стильною заколкою.  

Віта йшла повільно, і кожен її рух підкреслював досконалі лінії молодого тіла, від якого віяло дорогими парфумами, крижаною зверхністю і достатоком. 

Перше, що Віта помітила, опинившись у «Брасері», що ресторан порожній. Ця обставина неприємно вколола її в серце. Однак вигляду вона не подала. 

«Напевно, ще рано. Не може бути, щоб відвувачі «Брасері» злякалися перекритих станцій метро, – подумала вона. – Адже ті, хто відвідує такі заклади, в підземку спускаються рідко. Хіба що на екскурсію або нерви полоскотати. Тоді чого ж іще могли налякатися одинокі заможні іноземці й розпутні українські олігархи?! Не терактів же в центрі Києва?! Революційний майдан давно став історією, і сьогодні центр столиці був найспокійнішим місцем в Україні». 

З такими думками Віта сіла за столик. І одразу біля неї з’явився офіціант з меню в білосніжній сорочці і чорних брюках. Віта сповістила, що чекає медіамагната з Мексики, який має прибути з годину на годину. Коли саме, невідомо, бо затримується літак. 

– Замовленя ми зробимо разом, а для початку я б випила «Мохіто», –грудним голосом мовила Віта й закліпала довгимим віями. 

Офіціант з розумінням хитнув головою. Увесь його образ промовляв: «Хіба може така розкішна жінка чекати на когось іншого в такому ресторані?» 

Столик Віта обирала з таким розрахунком, щоб у дзеркалі їй було видно кожного, хто з’являється в ресторані. Минуло півгодини. А в ресторан ніхто так і не зайшов. Натомість до неї наблизився офіціант і вона, усміхнувшись, замовила інший коктейль – «Кільця Сатурна». Минуло ще п’ятнадцять хвилин. Віта занервувала, але зовні зберігала спокій. 

«І куди ж усі поділися, чорт забирай, – починала сердитися вона. – Чи всі стали такі набожні, як моя мама, і побігли в церкву гріхи замолювати?» 

Між тим, коктейль був випитий і надокучливий офіціант знову наближався до її столику. Віта спокійно замовила третій коктейль – «Секс на пляжі». А про себе подумала: «А ціни покусуються, якщо зрівняти з тим, що було три місці тому». 

І цієї миті прочинилися двері ресторану. Від хвилювання Віта ледве не підскочити на стільці, але майже одразу її запал змінився байдужістю.  

На порозі з’явилось двоє. Чоловік років п’ятдесяти і дівчина років двадцяти п’яти. Він – повний, широкоплечий, одягнений дуже просто. Лише три речі видвали його статус: модель айфону, уміння триматись і дорого вбрана дівчина, яку він підтримував за лікоть.  

Оцінивши одяг дівчини, Віта відвернулась. Ця солодка парочка не становила для неї жодного інтересу. Вони сіли за столиком позаду неї, і Віта чула, як дівчина замовила імбирно-анансове морозиво й гарячий шоколад, а чоловік устриці з картоплею фрі і червоне вино. 

Минуло ще хвилин п’ятнадцять. Віта вже встигла з’їсти два тістечка –терамісу і наполеон, а в ресторан так ніхто і не зайшов.  

Аж ось нарешті двері прочинилися і до зали ввалився лисий опецькуватий чоловік із ключами від автівки, які він недбало крутив у руці. На вигляд йому було років сорок п’ять, поведінкою і зовнішністю він був схожий на українського скробагатька, але цілком міг бути поляком або угорцем. Вигляд мав занепокоєний і пройшов повз Віту, навіть не помітивши її білосніжної усмішки. Чоловік сів позаду солодкої парочки. До нього пішов офіціант, і Віта вся напружилась і подалася назад, очікуючи перші фрази відвідувача, за якими вона збиралася визначити його національність. На той момент вона вже вирішила, якщо відвідувач іноземець, вона підійде до нього сама. 

Гість довго гортав меню, аж Віті надокучило сидіти в напрузі. Вона вже запідозрила, що він глухонімий, аж ось відвідувач заговорив 

Віта пошатнулась і мимоволі скривилася, мов ковтнула соку нерозведеного лимона. Чоловік був стовідсотковим москвичем. Вона повела плечами, немов струшуючи з себе щось неприємне, і подумала: «Що за день, чорт забирай!» 

Думки її прояснилися з появою офіціанта. Віта заперечно хитнула гловою і з крижаною байдужістю почала гортати меню, уже без притворства вишукуючи найдешевші страви. 

«Та хоч би хто підійшов до мене, нехай навіть і путнього з цього знайомства нічого не вийде, але хоча б рахунок оплатив!» – подумала роздратовано. 

І вищі сили ніби прочитали її думки, в «Брасері» зайшов третій. Віті він одразу не сподобався, хоч і розмовляв англійською, проте був якийсь манірний і рухами походив на гомосексуаліста. Та Віта вже згодна була й на нього, аби тільки той звернув на неї увагу. Проте навіть і цього не сталося. Чоловік сів напроти Віти, замовив устриці, сирну бабку, коктейль з цукрового троснику з лаймом і почав з кимось голосно розмовляти по телефону.  

Четверо людей за чотири години, лише троє з них чоловіки і лише двоє самотні – дуж-ж-же паганий результат. Віта це розуміла. А час невблаганно спливав, наближаючи закриття ресторану. 

Останнім до «Брасері» зайшов хасид, і Віта відчула, як її серце впало в п’яти. І що ти скажеш? Ніби пороблено! Не її вечір. Не її ніч! На цього годі й розраховуати. Хасиди хоч і багаті, але ж хитрі і завжди шукають користь. А яка може бути користь із Віти? З неї точно нічого взяти. 

Такого провалу Віта ще не пам’ятала. Усі попередні рази бодай хтось до неї підходив. Інша справа, що вони були недостатньо заможні, але щоб не підійшов жоден! Страсна п’ятниця – точно не її день. 

Коли до закриття ресторану лишалося хвилин двадцять, Віта попросила рахунок. Єдине, чого вона хотіла в цю мить, аби в неї в гаманці вистачило грошей на його сплату. І таки вистачило. 

Розрахувавшись, дівчина почала спускатися сходами. Сльозам волю не давала. Замість цього практично прораховуала подальші кроки – зранку треба віддати взяті на прокат речі – в ювелірний салон прикраси, в бутік Андре Тана сукню. Туфлі від «Феліні» і кардиган можна віддати пізніше, їх позичила подруга.  

А що далі? Півбатона, недопитий кефір, три тисячі боргу і нікчемний залишок на карточці.  

Від цих думок Віті схотілося не кефіру, а горілки. Вона мимоволі почала рахувати дні до авансу, і серце неприємно заскімлило від жалю до себе. 

Потім вона згадала що наступний шанс прийти в якийсь із дорогих ресторанів Києва випаде не раніше, ніж за три місяці, бо треба віддати борги і наскладати грошей. 

Три місяці… Її серце стислося ще дужче. На цей раз із відчаю. 

Втім, опинившись на вулиці, вона забула про свої гіркі думки. Треба було якось добиратись додому. На таксі, звісно ж, грошей не лишилося. Віта це знала, однак безнадійно нишпорила рукою в гаманці з крокодилячої шкіри, на який відкладала гроші з трьох зарплат, виявила там два жетона і купу дріб’язку. Важке зітхання вирвалося з її грудей, і холодний вітер підхопив його і поніс кудись далеко, шарпнувши на прощання сукню і скуйовдивши зачіску. 

Віта зрозуміла, що мусить подолати нелегку дорогу з ресторану «Брасері» до себе на Солом’янку. І шанси подолати її без непотрібних пригод – мізерні. 

Була майже північ, але місто не спало. Сяяли, підсвічені неоновими ліхтарями сувенірні й хутрові крамниці, по обидва боки вулиці тинялася молодь з айфонами, з яких долітала музика, з припаркованих автомобілів виривався жіночий сміх. 

Вітина уява вже вимальовувала непривабливий похід від Басейної до зупинки на Хрещатику. Йти туди хвилин десять, проте за цей час до неї встигнуть причепитися три-чотири нахаби із запахом цигарок і перегару, вони будуть іти до зупинки, запрошувати до себе і обіцяти те, чого в них ніколи не було й не буде. І добре, якщо відстануть раніше, ніж вона добереться до свого під’їзду. Але Віта знала: все це можна пережити. Головне ніяк на них не реагувати. Ні словом, ні поглядом, і навіть якщо звучатимуть брутальні коментарі, краще вдавати, що нічого не чуєш і пропускати їх повз вуха.  

На зупинці вона дочекається останню маршрутку, брудну з подертими сидіннями і обмальованими маркерами спинками, яка хвилин двадцять-тридцять буде трястися поганими київськими дорогами, але й ця поїздка колись закінчиться. Віта розуміла, що сьогодні зробила все, що могла, і тепер у найближчі три місяці їй не вирватися з непривабливих буднів у світ мільйонерів і олігархів. Проте відчаю не було, власне, не було нічого, крім сильної втоми. І з цим єдиним відчуттям вона зробила перший крок на Хрещатик.  

 

 

 

©Марина Варич 

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
16.07.2016 Проза / Казка
Дуже старий Стоун
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
Оповідання
17.07.2016 © Меньшов Олександр
І піднялася рать...
16.07.2016
У ніч на страсну п’ятницю
15.07.2016 © Меньшов Олександр
СЕЙ ДЕНЬ ТОРЖЕСТВУЙТЕ...
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 47  Коментарів: 1
Тематика: Проза, оповідання,
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 16.07.2016 19:39  Каранда Галина для © ... 

читати цікаво.
вітаю тут. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +12
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +57
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
12.04.2014 © СвітЛана
09.12.2010 © Тундра
05.04.2012 © Т.Белімова
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
09.12.2016 © Маріанна
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди