Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
02.08.2016 17:20Нарис
Про війну  Про життя і смерть  Про добро  
Грім над степом
50000
Без обмежень
© Карабєн-Фортун Катерина

Грім над степом

Волонтерам та військовим АТО,
які залишають наш світ через укуси мінних гадюк
Карабєн-Фортун Катерина
Опубліковано 02.08.2016 / 37207

– Чого вас несе туди? Спека ж така стоїть! Давайте вже після обіду поїдемо...- волонтер Санич невдоволено примружив немолоді очі, вдивляючись у жовто-зелену степову далечінь з-під смаглявої долоні.

– А шо я, я тут не вирішую, куди і коли їхати... - зашарівся ще зовсім юний хлопець у формі рядового. – Як скомандують, так і вирушаємо... чого ж тут ... - його погляд механічно блукав десь у просторі за бетонованим парканом, а руки з довгими тонкими пальцям мандрували по кишенях у пошуках мобільного телефону.

Сонце на мить затулило своє розпечене обличчя кудлатими долонями білих хмаринок. Санич потер сиві скроні та поглянув на хлопця – ну зовсім дитина, викапаний старшокласник біля дошки, ще мабуть і не голився як слід.

– Мамці подзвонить хочеш? - це трохи в`їдливе питання хлопець сприйняв доволі щиро і відповів:

– Та ні, я вранці їй смс-ку скинув, що все добре... А от дівчині своїй, Оленці, оце майже тиждень, як не можу подзвонити...

– О-о, молодець, коза-ак – вже й дівчина є! - Санич, слухаючи впівуха, сховав посмішку в густих вусах. – А років тобі скільки, га?

– Дев`ятнадцять ... А скажіть, ... – і незакінчена репліка застигла у повітрі. Рядовий враз полишив марні пошуки телефону і рвучко став у позицію струнко.

Тепер Санич озирнувся. До них неквапною ходою наближався Андрій – худенький чоловік середнього віку – другий волонтер, на прізвисько Соколик. Його легкий спортивний костюм був більш доречний в таку спеку, ніж камуфляжна трійка Санича. Поруч із Андрієм карбував крок плечистий незнайомець у військовій формі. Сонце своєю травневою яскравістю просто випікало очі, і зірочки на погонах вилискували одним блискучим клаптиком. Санич напружив зір – здається, полковник.

– Заступник начальника відділу логістики, полковник Жиленко! - басовито відрекомендувався військовий, потискаючи руку Саничу та ледве кинувши погляд у бік юнака. – Вільно, рядовий.

Андрій кивнув старшому волонтеру у бік хлопця:

– Познайомилися?

– Та можна й так сказати... До речі ... А чого така гарячка? Нащо їхати, коли тільки одинадцята година і найміцніша спека ще попереду?

Андрій і Рядовий теж зацікавлено дивились на полковника.

– Розумієте, шановні, мені конче треба сьогодні пообіді скласти і здати звіт про логістичні справи у Троїцькому. Перевірити, так би мовити, що там і як на складі. – полковник витер спітніле чоло хустинкою і зітхнув.

– Тому, вибачайте, їдемо зараз. А підвезти вас із вашим волонтерським вантажем можемо тільки ми з Рядовим... Хантер підійде?

Андрій із Саничем перезирнулися:

– Так, звичайно.

– Підійде.

– От і добре, - полковник махнув рукою в бік гаражу, - навантажуйте! Рядовий, допоможи!


За десять хвилин позашляховик, покірний водійському вмінню Рядового, віз волонтерів та полковника Жиленка до смт. Троїцького.

Темно-зелений Хантер1 гудів та летів ґрунтовим шляхом, неначе хрущ-переросток, залишаючи позаду півпрозору завісу дорожнього пилу. Торік, та й цього року теж, степові крила, що розкинулись по обидва боки від грунтівки, були неохайно-дикими. Чорноземи простоювали, ніхто не оброблював землю, де смертоносними гадюками ховалися в траві розтяжки та фугаси.

Вільні від аграрних буднів ґрунти впевнено натягли на себе барвисту ковдру буйного різнотрав`я. Типчаки та стрічки пирію впліталися в коси ковилів, обабіч дороги розливались пахощами живі букети шавлії, вабили бджіл розсипи духмяної конюшини, дзвіночки краплями небесної блакиті шепотіли під вітром та де-не-де жевріли вогники польових маків... І всю цю живу рослинну парфумерію щедро розбавляли гарячі потоки сонячного проміння.


У салоні позашляховика було тихо. Рядовий, як і слід, сконцентрував увагу на ущербинах ґрунтової дороги. Полковник Жиленко сидів поруч та мовчазно видивлявся у степову неозорість, на видноколі якої вилискувала зеленавим сріблом смуга тополь. Волонтер Андрій теж, ніби виправдовуючи своє прізвисько, по-соколиному пильно стежив за кожним хвилюванням рослинного океану. Тільки Санич, здається, дрімав.

– Нам повідомили, що ви зі Львова... – раптово гучний бас полковника розвалив фортецю сонної тиші.

– Ну, то так... але й не зовсім. – відповів Андрій, переводячи погляд на Жиленка. – Я народився, живу і працюю у Львові. Лікарем, на швидкій. А от Санич – Андрій махнув рукою – з Донецька...

– Як? Не зрозумів...? – чорні кошлаті брови полковника кумедно підскочили вгору.

– А що тут розуміти... Все просто... – Андрій повів плечима. – Коли почалися сепарські провокації, вони з дружиною одразу виїхали до їхньої доньки у Львові...

– І під три чорти полетіла трикімнатна квартира, та й робота моя теж... – додав Санич, який, виявляється, не спав, а просто їхав із заплющеними очима, непомітно прислухаючись до розмови. – Ото халепа, до пенсії вже небагато було...

– Ясно... – полковник Жиленко потер затерплу шию. – То Ви тепер у дочки живете..

– Так, у молодшої... – волонтер непомітно зітхнув. – Вона щойно закінчила аспірантуру, а гарна яка...

Хантер несподівано трохи підскочив.

– Рядовий!!! Щоб тебе! – гримнув полковник. – Очі тримай розплющеними! А розмови старших підслуховувати наказу не було!!!

Вуха Рядового одразу запалали червоно, нібито їх натерли буряком та ще й прожектором підсвітили.

Андрій помітив у дзеркалі, що не лише вуха, а й щоки хлопця стали смачного кольору стиглих томатів.

– Пане полковнику, та це шлях такий битий мабуть... Ну що Ви гримаєте на дитину... – Санич невдоволено похитав головою.

– Відпочивати і релаксувати зараз ніколи! Он, один вже минулого тижня... Двохсотий... Дорозслаблявся на посту, поки снайпер не зняв... – Жиленко стукнув рукою по коліну. – Дитина! То вдома він – дитина. А тут – без уваги та обережності – раз – і труп... – полковник похмуро відвернувся від волонтерів, підставив обличчя вітерцю, який злегка пестив розкуйовджені ковилі, прилетівши з ледве помітної лісосмуги.

Санич розпачливо хмикнув та почав прискіпливо роздивлятися свої пошерхлі вироблені долоні. Андрій потер потилицю, співчутливо глянув на хлопця і звернув увагу на сіру важкість кошлатого хмарища, що потроху відповзало від обрію до них назустріч.

Мовчання в салоні позашляховика забриніло натягнутою струною, зробилось неприємним і напруженим, густим, наче повітря перед грозою.

А над степом і справді починало здалеку гуркотіти... Сонце золотою рибкою пірнало між хмарних островів, що, ніби намагнічені, притягувалися один до одного.

Вітерець, який щойно розчісував зелені коси ковилу, десь подівся. Важке повітря млиновим каменем тиснуло груди. Жодна квітка не хитала голівкою, жодна стеблина не похитувалась. Віддалені тополі стояли нерухомо, спостерігаючи за Хантером, наче суворі вартові на посту. Степ завмер, причаївся сполоханим зайцем, очікуючи на невідворотну зустріч із травневою грозою.

– А сьогодні начебто обіцяли малохмарну погоду, без усяких там злив і грому – Андрій здивовано озирнувся навкруги. - Ого! Он там, дивіться! Бачите? – він показував на якусь постать край дороги, що біліла на тлі важкого грозового неба.

Відстань приховувала подробиці: людина у світлому вбранні махала рукою – мовляв – повертайте назад!

– Що то за мара? – стиха пробурчав Жиленко. – Маячня чи що...

– Наші дії, пане полковнику? – поцікавився Санич.

– Рядовий, продовжуй їхати! голосно віддавши наказ, полковник удавано не помічав запитання волонтера. Той трохи саркастично посміхнувся і подивився ув очі Андрію. Соколик не витримав:

– А може нам спинитися і розпитати, що то за один і що йому треба, га?

Збентежений Рядовий слухняно вів позашляховик. Полковник Жиленко усім своїм виглядом давав зрозуміти, що його накази не обговорюються, тим паче не військовими, а простими волонтерами.

Між іншим, Хантер швидко ковтав дорожні метри та наближався до постаті. Вже можна було розгледіти, що то стояв літній чоловік із сивою бородою, у просторі білій одежині. Він вже не махав руками, а просто чекав, коли під`їде позашляховик.

Засурмив вітер, рвонув скупчені сиві хмари за крайки одежин, струшуючи на землю перші вологі краплі. Неонова блискавка пронизала кривим списом тремтяче небо і вибухнула громовитим басом, струшуючи рясну зливу на принишклий степ.

Хантер, поблискуючи мокрим склом нашвидкуруч закритих вікон, не зменшив швидкості та летів липкою грунтівкою все ближче.

– Повертайте! По-вер-тай-теся на-зад! – старий намагався докричатися крізь пориви оскаженілого вітру, що разом з дощем немилостиво заливав його білий одяг.

– Ви чуєте, пане полковнику? Може зупинимось перевірити? – тихо запитав Рядовий.

Волонтери невдоволено перезирнулися і прискіпливо глянули на Жиленка.

– Наші плани не змінюються через примхи погоди та навіжених старих. – різкувато заявив він. – Справи чекати не будуть. Уперед, Рядовий. Виконуй!


Хантер біг наввипередки з вітром. Хвилі дощової води, вбираючи грунтовий пил, розлітались з-під коліс брудною кашею. Тепер громівниці безсоромно били в металеві барабани, розсипаючи над степом сяючі голки блискавок, а вітер щосили смикав степ за зелену чуприну.

Якась секунда – і позашляховик вже проминув щедро вимоченого зливою літнього чоловіка з сивою бородою. Волонтери, наче за наказом, враз повернули голови назад, намагаючись розгледіти його за мокрим склом заднього вікна. Хантер стрімголов віддалявся, залишаючи старого далеко позаду. Блискавичні спалахи світла прожекторами вихоплювали з грозових сутінків білу цятку постаті, яка меншала щосекунди.

Позашляховик вперто пробивався крізь негоду, наближаючись до смуги сріблястих тополь. Раптом прямо посеред грунтівки вдарила в очі вогняна блискавка, вибухнувши громовим басом незвичайної сили. Світ здригнувся, отримавши болючого стусана, земля норовистим конем стала дибки, жбурнувши металеву коробку авто у повітря. Глибокої чорноти пітьма впала на розірване тіло степу, і затопила свідомість чотирьох пасажирів Хантера...


Зовсім поруч дзижчала бджола. Цей докучливий звук, в`ївшись у голову, змусив Санича розплющити очі.

Лежачи горілиць, перше, що він побачив, було небо. Чисте, без жодної хмаринки, воно приємно тішило око фіалково-синім відтінком, ніби скопійованим з тендітних пелюсток дзвіночків, що росли поруч. Сонце так само, як і до грози, лагідно посміхалось травневому степу, але спеки вже не було.

– Куди поділась машина?? – дзвінкий хлоп`ячий голос Рядового остаточно привів Санича до тями.

Волонтер підвівся і встав, на диво не відчуваючи затерплості м`язів після довгої поїздки ґрунтовою дорогою у салоні позашляховика. Якого справді ніде не було видно. Тільки рівна смуга тополь зеленіла неподалік, розбавляючи рослинну неосяжність просторого степу. Полковник Жиленко стояв біля Рядового і в розпачі тер потилицю.

– А де ж Андрій? – здивувався Санич.

– Полетів десь Ваш Соколик... – тяжко зітхнув Жиленко. – Полетів, та ще й Хантера прихопив із собою...

– Ну, що Ви кажете! – Санич хитнув головою. – Не міг він так вчинити, не міг...

– Дозвольте звернутися! – доволі нечутно підійшов Рядовий. – Щойно була гроза, а на землі жодних слідів ніг чи шин немає! І сама земля – погляньте – навіть не волога...

– Самі ми все це бачимо, повідомте щось нове, Рядовий! – перебив хлопця полковник. – Усе й так зрозуміло: злива йшла місцями, тому тут сухо, а сліди пан Соколик стер, от і все!

Санич, здається-таки, втратив рівновагу, і його звичний спокій враз випаровувався:

– Та як... Та як Ви можете одразу звинувачувати людину в такому, га? – старий волонтер в розпачі плеснув себе долонею по стегну. – А де докази, я Вас питаю? Де?? Може він по допомогу поїхав... Чи за тим перехожим повернувся...

Полковник Жиленко не очікував на таку полум`яну реакцію, тому враз підійшов ближче до волонтера і торкнувся його плеча.

– Заспокойтесь, Саничу, не треба так одразу вибухати. Просто... Просто Рядовий хотів зателефонувати Андрію, а виявилося, що телефонів ні в мене, ні в нього немає... – Хлопчина закивав і розвів руками, ніби підтверджуючи слова полковника. – Немає гаманців, і ключів теж... Взагалі нічого!

– Усеодно поки не зазирну Андрію прямо у вічі, навіть думати про таке не хочу. – вперто відказав волонтер. – У мене кишені, до речі, були порожніми ще до поїздки.

– Дивіться! – Рядовий став навпочіпки і, витягнувши по-курчачому шию, показував рукою у бік тополь.

Незнайомець у білому одязі, якого вони бачили край дороги під час грози, зараз стояв у затінку дерев і обскубував сріблясте листя з нижніх гілок.

Санич помахав йому рукою, але той начебто й не побачив.

– Ходімо до нього, поспитаємо, – запропонував полковник Жиленко, – може щось важливе скаже...

Рядовий і Санич кивнули, погоджуючись, і попрямували через нехожений степ до тополиної посадки.

Шовкова зелень м`яко торкалась підошов, колоскове розмаїття покірно давало дорогу, а сама земля була на диво рівна і позбавлена сухих вищербин. Бджоли смугастими гелікоптерами гули, злітаючи з вантажем пилку та нектару з потурбованих квітів. Сонце лагідно цілувало потилицю, заховавши хижість спекотного проміння десь на самісінькій глибині хмарних кишень...

– Як тут добре! – не втримався від захопленого вигуку Рядовий. Полковник, хмикнувши, глянув на хлопця, який ішов, розкинувши руки і пестив верхівки хвиль цього рослинного океану. Санич механічно пересував ноги, не помічаючи степової краси. Він занурився у думки, які не могли б називатися оптимістичними:

" – Андрію-Андрію... Соколику наш... Де ж ти оце подівся, що я скажу у Львові твоїй дружині, яка має скоро народити, твоїй матері... – старий волонтер уже був переконаний в тому, що трапилось дещо лихе. А згадавши про безліч пацієнтів, які можливо чекають на Андрієву допомогу, він подумки застогнав. – А лікарня твоя? Нічні рейди на швидкій? Хто ж іще так може витягати людей з того світу, як ти? Соколик... Що ж ти отак, га?"

– Егей, неслухи які йдуть! Чого ж ви старших не слухаєте, не поважаєте, а, синочки? – пронизливий, зовсім нестарий голос розвіяв на мить рій сумних думок Санича.

Незнайомець стояв зовсім поруч. Тепер добре видно було його білосніжну сорочку та штани, теж білі, але щедро всипані червоним гаптуванням хрестиків та дивних ліній. Зморшкувате обличчя, схоже на печене яблуко, прикрашала охайна сива борода. Тільки очі були молоді-молоді, трохи сумні й насмішкуваті водночас, а своїм кольором та глибиною блакиті вони могли посперечатися зі щойно вмитим зливою небом.

Дивакуватий старий похитував головою і, прицокуючи язиком, сварився вузлуватим пальцем на отетерілого полковника.

– І вийшов же до них назустріч, і Михаїла попросив блискавок та громівниці позичити, і навіть кричав вам, щоб не їхали далі... Ото вперті вже...

– Які блискавки, який Михаїл??? – тихий голос та підняті кудлаті брови полковника свідчили про найвищій ступінь здивування.

– Постривайте шановний, з Вами все гаразд? – виступив наперед Санич, який за своє довге життя побачив різних людей, з різними хворобами та спокійно реагував на прояв "чудасії" співрозмовника. – Ви як тут опинилися, серед степу, добродію? Де живете, як Вас звуть, пам`ятаєте?

Але замість того, щоб дати відповіді на такі звичайні, прості запитання, незнайомець повернувся до Рядового, який соляним стовпом застиг біля полковника, і лагідно спитав:

– Дмитрику, і чого тебе понесло на той фугас? Ти ж машину вів? Ти! Он правила поведінки на транспортному засобі під час грози два дні поспіль учив перед іспитом на водійські права... – старий зітхнув. - І так необачно повівся!

– Звідки ви мене знаєте? – здивовано промовив Рядовий.

Але дивний незнайомець уже перекинув свою увагу на Санича, що стояв, недовірливо перехрестивши руки.

А Ви, Петре Олександровичу? От не хотіли їхати в таку спеку – нащо ж тоді поїхали... І мобільний в Попасній свій забули, так поспішали... А-ай, справи-справи у мене, а я з неслухами час гаю, тут стовбичу... – і старий раптово різко розвернувся та пішов у гущавину посадки.

– Постривайте, шановний! А про Андрія Ви знаєте? – полковник рвонув через зарості типчаку за незнайомцем, махнувши рукою Саничу і Рядовому – мовляв – за мною, хутчіш!

– До нього ж і поспішаю... – пронизливий голос наче летів, оминаючи тополі, сліпучо-сніжний одяг незнайомця маяком виблискував попереду між сірих стовбурів.


Полковник Жиленко, Санич та Рядовий все ніяк не могли наздогнати того дивака, хоча вже не йшли, а бігли. Дерево, дерево, дерево – миготіло в очах – поворот направо, дерево, ще кілька – знову поворот направо – зарослі дикого терену, дерево – наліво – раз – і посадка закінчилась.

Вони трохи не налетіли на зігнуту спину старого, який стояв навколішки біля молодих тополиних паростків.

А перед ним, просто на землі лежав горілиць якийсь обгорілий до чорноти чоловік. Він важко дихав і був непритомний. Старий зробив застерігаючий знак рукою – тихо там! – і почав витрушувати з-за пазухи сорочки тополине листя, за збиранням якого, його й спочатку помітили.

Санич поклав долоню на плече Рядового, який, витягнувши шию, намагався розгледліти обличчя чоловіка. Полковник закусив губу – він упізнав постраждалого.

А старий обережними рухами, ніби медитуючи чи розкладаючи пас`янс, неквапно клав тополині листочки на ділянки почорнілої плоті, хрестив правицею, та ледве-чутно шепотів: "Спаси Боже... Спаси Боже... І я прошу, і люди теж.. Спаси Боже, бо любов Твоя не має меж...".

Полковник хотів зупинити це безглуздя, але побачене приголомшило і його, і переляканого Рядового і принишклого Санича.

Там, де лежало листя, тіло почало світлішати, набуваючи природного кольору шкіри. За якісь півхвилини перед ними спав Андрій, цілий та неушкоджений. Старий тихо підвівся з колін, перехрестився і з сумною посмішкою повернувся до здивованих військових та волонтера.

– Ви...Ви цілитель? – наважився спитати полковник.

– Синку, а ви то справді чи такі неуважні чи невіруючі? – на незнайомця було важкувато дивитись – його одяг помалу ставав сліпучо-білим, і сам він наче сяяв. – Де ви бачили, щоб на Землі можна було б звичайним листям зцілити такі страшні опіки? Коли це й на цім світі непросто?

– То Ви – Бог? – хлоп`ячий голос рядового був сповнений надії та прихованого жаху.

– Ні, синочку, але я все роблю за велінням Його. Заспокойся – вам нічого не загрожує... – світло, що йшло від старого нагадувало сонячні промені і так само пекло очі. – Ви троє теж намагалися жити за Законом Божим, тому маєте можливість зараз бути саме тут, а не деінде в спекотнішому місці.

– То ми ... померли? – пошепки спитав полковник Жиленко, дивлячись собі під ноги.

– Ваш позашляховик підірвався на фугасі під час грози. У тому світі – так, звісно ж, померли, але тут ви живі. Не фізично, але живі.

– А Соколик наш, Андрій? – Санич кивнув у бік сплячого під тополиним листям волонтера.

– А от він, з ласки Божої, скоро повернеться до вашого світу, хоча і в тяжкому стані.

Очі Рядового вже заблищали зволожено, а старий продовжував пояснювати:

– Розумієте, він – працюючи лікарем на швидкій – врятував так багато людей, що з їхньої вдячності й виросли оці деревця... Чимало, еге ж? Вони його і врятували, ті гарячі людські слова вдячності, які йшли від самого серця...

– То нам на таке не доводиться навіть і сподіватися... – ледве чутно зітхнув полковник.

– Скажіть, а він нас чує? Ну, якщо ми до нього звернемось... – зовсім по-хлоп`ячому зашарівся Рядовий.

– А в тебе якесь прохання до нього? – здивувався незнайомець.

– Та ні... чи, втім, є прохання... – Рядовий уважно роздивлявся свої черевики, наче бачив їх уперше. – Чи не міг би він переказати моїй дівчині... Тепер вже й не моїй... Хай не переживає за мене... Іншого шукає, такого, щоб кохав, як я ... – губи зовсім по-дитячому затремтіли і Рядовий відвернувся, приховуючи сльози.

Санич із полковником перезирнулися.

– Добре, синочку, підходь до нього та й кажи, що в тебе накипіло! – дозволив старий, змахнувши рукою.

Хлопець швидко став навколішки біля Андрія та щось гаряче зашепотів тому на вухо.

– Соколик наш зараз у комі? – насмілився запитати старий волонтер.

– Якщо розуміти це по-вашому, то – так... – оповита сонячним промінням білоборода голова незнайомця хитнулась, погоджуючись.

– А хіба ж він пам`ятатиме те, що Рядовий йому оце розказує? – здивувався полковник Жиленко, крадькома витираючи скупу сльозинку.

– Один Всевишній знає... Скоріше за все – ні... – повів плечима старий. – Не чіпайте дитину, нехай розкаже, нехай зніме тягар земних переживань зі своєї душі...

Раптом Рядовий підвівся і дорослим поглядом сухих очей зустрівся з полковником та Саничем.

– Я все переказав. А ви? Не будете? – у юнацькому голосі відчувався спокій, схожий на холодний подих північного вітру.

– Андрію вже час повертатися, синку. Воістину велика любов Твоя, Господи! – старий заніс сяючу правицю над лежачим волонтером і перехрестив його, обливаючи світлом такої сили, що очі присутніх самі собою заплющилися.

Коли зір повернувся, очей приємно торкалася темрява. За якусь єдину мить над головою розкинула руки ніч. Ні місяця, ні жодного знайомого сузір`я не видно було на чорній безмежності неба. Тільки тремтячі зорі були такі близькі - ну хоч збирай у пригорщі...

На траві край посадки залишилися самі тополиної листочки – сухі та скручені. Андрій зник. Старого у сонячносяйному вбранні теж не було видно.

Усі троє стояли мовчки, похиливши голови й не наважуючись першим заговорити.

А тепер і нам час вирушати, синочки. Ходімо! – приємний дзвінкий голос незнайомця начебто лунав звідусіль.

– А далеко? – поцікавився Рядовий.

– Це вже як Бог дасть, на все воля Його... – почулося зверху і враз перед ним десь на рівні обличчя, ніби запрошуючи ще й Санича та полковника, затанцював жовто-зелений вогник світлячка, повільно прямуючи вперед. Старий волонтер та військові рушили за ним крізь сонні ковилі нескінченного степу до небокраю, що м`яко світився перлиново-сніжним світлом.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
02.08.2016 Поезії / Вірш
Щоденна мрія
03.08.2016 Поезії / Вірш
ІНДІГО
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
28.11.2016 © Меньшов Олександр / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Пил, попіл та склянка фіалок
02.08.2016
Остання варта
02.08.2016
Грім над степом
04.08.2016
Коронований лев
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 5 (5+0+0+0+0)
Переглядів: 88  Коментарів: 5
Тематика: Проза, Нарис
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 09.08.2016 09:16  Тетяна Белімова для © ... 

Який твір Ви написали, Катерино... Не хочеться довго і не доречно коментувати.
Без слів... Сильна і потрібна зараз річ! 

 05.08.2016 01:11  © ... для Ольга Моцебекер 

Згодна з Вами! Так хочеться МИРУ - більш за все! А в реальному житті їх було п`ятеро, четверо загинули, один- з тяжкими опіками вижив. Дай нам ,Боже, усім миру! 

 04.08.2016 08:44  Ольга Моцебекер для © ... 

Реалістично. Десь на середині розповіді вже було зрозуміло, що загинули. А так хотілося, щоб лишилися живі(, навіть у оповіданні. Написали так, що життєве і містичне переплетено, але все вкладається в одну картинку. Надію для Андрія лишено на життя - й то добре. Гарно написано, та тяжко після прочитаного, адже і зараз поки хлопці часто гинуть. На жаль(. Так хочеться вже миру, й щоб поверталися усі живі. 

 04.08.2016 00:45  © ... для Сліпокоєнко Роман 

Доброї ночі! Так, живу на Сході. Маріуполь - мій рідний, Останній Форпост. 

 03.08.2016 23:47  Сліпокоєнко Роман для © ... 

Ваші твори дуже актуальні. Вибачаюся за питання але, ви займаєтеся волонтерством чи родом зі Сходу? 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +83
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
23.02.2013 © Тетяна Белімова
18.09.2013 © Тетяна Белімова
12.04.2011 © Закохана
20.01.2011 © Михайло Трайста
27.03.2012 © Микола Щасливий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди