Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
29.08.2016 13:25Нарис
Про життя  
Хвостата Одеса
30010
Без обмежень
© Дарія Китайгородська

Хвостата Одеса

Емоції з короткої подорожі

Дарія Китайгородська
Опубліковано 29.08.2016 / 37564

На означення Одеси я вживаю слово «хвостата», бо, по-перше, тут багато котів, починаючи з різних левів біля Воронцовського палацу та в міському саду і закінчуючи справжніми одеськими муркотливими сибаритами. Видно, що котів тут обожнюють, бо так привільно розлягатися під ногами у пішоходів, окуповувати визначні пам’ятки та нахабно лізти на коліна, випрошуючи їдло просто в кав’ярнях та барах можуть тільки викохані в любові та повазі котячі персони. А по-друге, залежно від ситуації, хвости Одеси постійно змінюються, набувають різних форм і кольорів, під настрій – так, як і у котів.


«И все биндюжники вставали…»

#ХвостатаОдеса. День 1.

Мої одеські пригоди почалися на вокзалі, просто після прибуття потяга, коли я намагалася взяти таксі, щоб доїхати до свого готелю на Рішельєвській.

Одесити скажуть: «Шо тут єхать!» - і матимуть рацію. Саме це я намагалися пояснити товстенькому таксистові, який заявив, що менше ніж за сотню мене в цей готель ніхто не повезе. Але я вперлася і вирішила пошукати ще, відійшовши метрів сто від вокзалу, ближче до зупинки громадського транспорту.

І справді, перший же водій таксі, яке стояло трохи далі, погодився їхати вже за 70 грн. Я вирішила більше не шукати – після поїзда стомилася, хотіла якнайшвидше влаштуватися й піти гуляти містом. Хоча й була впевнена, що можна було поїхати за ціною виклику – 40-50 грн.

Я навіть ще не встигла відчинити дверцята і попрохати водія поставити мою торбу в багажне відділення, як нам перетнув шлях імпозантний засмаглий чоловік з сивим волоссям:

- Ти хто такой, шоб тут стоять? – грізно заволав він, звертаючись до невдатного таксиста. – Я тебе щас на пальцах покажу, куда тебе стоять и где єхать! – продовжував він.

Я, чесно кажучи, від такого нахабства трохи отетеріла і не відразу знайшлася з відповіддю. Таксист щось тихо гундосив через вікно, навіть не виходячи з авто – а перед цим же збирався брати мою торбу в багаж!

Побачивши, що мій потенціальний водій, образно кажучи, засунув язика в сраку, я прийшла до тями:

- А чого це ви верещите, як на базарі? – прорізався в мене голос. – Ввічливіше, будь ласка. Ми домовляємося про поїздку…

- Какую поєздку? Хто верещит? За какие деньги разговор? – ніяк не вгамовувався чолов’яга. – Ну, куда тебе єхать? На Рішельєвскую? За сотню?

- Ні, - кажу я. – Туди я поїду максимум за 70, правда ж? –закликала я в свідки водія таксі. Але той зовсім не хотів сперечатися і був готовий чкурнути зі стоянки, як лис з чужого курника.

Бачачи, як складається справа, я хотіла взяти торбу і сісти в громадський автобус, але спритний скандаліст вже прикликав іншого водія, і я таки поїхала в свій готель за ту ціну, за якою й збиралася. Дорогою таксист намагався пояснити мені, що «це ж коста, тут не поспориш!», але я так і не зрозуміла, що це: людина, компанія чи така назва місцевої перевізної мафії. Отакі вони, сучасні одеські биндюжники…



We all live in a yellow submarine…

#ХвостатаОдеса. День 2.

Ці рядки бітлівської пісеньки чудово відображають специфіку одеського життя, принаймні так, як його бачать туристи, цебто я. Трохи дивне, трохи незвичне, трохи незрозуміле, але дуже симпатичне місто й городяни, які таки мають стиль ;) Ознаки легкого божевілля чи геніальності (важко розібрати ;)) трапляються на кожному кроці: на дорозі, в готелі, на пляжі, в кав’ярні чи навіть в екскурсійному бюро… На мою думку, одеситів можна назвати справжніми майстрами вправного лавірування ногами між автомобілями на завантажених дорогах та словами між набридливими туристами, які заполонили центральні вулиці. І в цьому киянам до них – як до неба рачки.

Ось, наприклад, сьогодні я дивом кілька разів уникнула зіткнення з авто. Спочатку на самісінькій середині пішохідного переходу мене намагався взяти на таран велетенський чорний «Прадо»: я відскочила, спершись рукою на капот. «Глаза раззуй!» - гукнув мені навздогін водій, висунувшись з вікна. Потім подібні ситуації сталися, коли я переходила дорогу на зелене - і ледве вивернулася від міського автобуса та мопеда, який розвозить піцу. Раніше я вважала, що найбожевільніші водії живуть в Києві, а тепер впевнилася, що вони всі переїхали до Одеси, тому перед тим, як ступити на проїжджу частину з тротуару, я чекаю, коли надійде група людей, щоб було не так самотньо під колесами.

Ще одна несподіванка заскочила мене на пляжі: тут я захотіла здати в камеру схову свій гаманець та мобільний. За цю послугу, як гордо сповіщав рекламний банер, треба було віддати в заставу 100 грн. Але коли я підійшла до каси, виявилося, що ніякої камери схову просто не існує, бо одесити вважають, що на море слід ходити тільки парами: один плаває, інший – стереже речі. Я ж, бідачка, припхалася туди сама. А написано просто так, «для привлечения внимания». Добра пані-касирка, дай їй, боже, здоров’я, побачивши мій розпач, щиро запропонувала свої послуги охоронця моєї торби і чесно стерегла її кілька годин, поки я накупалася та назасмагалася.

А потім, коли я гуляла центром міста, забрівши спочатку з Дерибасівської секретними карвасарами на Польський узвіз, а далі піднімалася прикрими сходами на Ланжеронівську, здивував та розвеселив одесит поважного віку, який сидів на стільці перед входом до якогось моряцького клубу – чи то профспілкової ради, чи то ветеранської організації. Він, ймовірно, давно спостерігав за перехожими, які гуляють тими місцями. Вони пересуваються групами, витріщаються на будівлі, фотографують навколишні місця і самих себе. Як на мене, доволі нудна картинка, якщо її бачиш кожного дня, з року в рік. Коли я порівнялася з його спостережним пунктом, цей чоловік хвацько підстрибнув і закричав на всю вулицю:

- Хоть бы кто на меня посмотрел! А то все в небо и на лестницу пялятся!

- Ну то гайда я вас сфотографую, - запропонувала я.

- А давай! – відгукнувся він. – Какую мне позу принять? – по-діловому запитав чоловік.

- Та яку… Таку, яка для вас найбільш звична, - відказала я.

- А, ладно! - і старий, прикривши долонею голову, зобразив позу скорботи. - ...Твою мать! – вигукнув він і не втримав посмішки. – Дякую, дякую, вам за фото! – раптом перейшов чоловік на українську. – Дуже приємно!

- Мені теж! – посміхнулася у відповідь я і помчимчикувала далі знайомитись з Одесою.



«Я из пивной иду…»

#ХвостатаОдеса. День 3.

Треба зауважити, що свого пива в Одесі якраз нема. Принаймні, я такого не знайшла, хоча сумлінно запитувала в усіх закладах, де людям пропонують їдло та питво. Навіть легендарний Гамбринус – і той відмовив мені в кухлі тамтешнього пива. Довелося купувати Варштайнер. В інших місцях я скуштувала Жигулівське, 1715, Дункель, а також купу різноманітного закордонного продукту. Але то таке: всі знають, що Одеса – це місто напоїв з виноградної лози.

А ось за їдло, то я маю-таки сказати пару слів :) Годують смачно, порції – слонячі, персонал – уважний. Наприклад, в «Компоті», куди я причеберяла, щоб поснідати, мені запропонували два млинці розміром, як добрячі пироги, з персиковим варенням, а також чай або какао на вибір. А позаяк я наполягла, щоб мені зробили капучіно, то добрий хлопчик-офіціант приніс мені какао в закритій склянці і урочисто вручив зі словами «это я вам завернул с собой».

В «Буфеті» ж, куди я зазирнула дорогою з пляжу, мене не тільки нагодували чудовим форшмаком, тости для якого я підсмажила сама на спеціальному тостері з котячою фізіономією, але й влаштували справжнє свято вишуканого смаку, приготувавши для мене рапани з якимсь смердючим (в гарному сенсі) сиром. Уявляєте, я з’їдаю форшмак, в потім мені приносять рапани просто в ракушках! І я сиджу і навертаю так, що за вухами лящить! Поряд за столиком було кілька чоловіків, які чекали, поки їм приготують їжу з собою, так ці нещасні так надихнулися сценою мого поїдання, що замовили все це їдло й собі!

В пафосному ресторані «Маман» теж не обійшлося без пригод: замовила я собі шніцель по-одеськи й пиво, а поки чекала, мені раптом принесли хріновуху з салом, чорним хлібом и кислим огірком! Я кажу офіціантові, що це помилка, а він сміється і гарною українською мені пояснює, що це комплімент на честь Дня незалежності, бо я прийшла до їхнього закладу у вишиванці. Аж тут я помітила, що й головний адміністратор – треба думати, сама Маман – теж ходить між столиками в українському національному строї.

Апогей апофеозу стався сьогодні, коли я пила чудовий рожевий брют Одеського заводу шампанських вин (не підозрювала, що там роблять брют) і заїдала цей нектар скумбрією, запеченою в фользі за особливим рецептом «Двора культури», та салатом зі спаржі з помідорами під пікантним соусом.

Після такого чревоугодія та запальної музики мені лише залишилося акуратно витягти пику з тарілки з салатом і тихо доповзти до готелю… А коти, як завжди, супроводжували всі мої пригоди.




«Изя – все!»

#ХвостатаОдеса. День 4.

Оскільки під моїми дописами в ФБ навіть рідненька сестричка почала писати коменти на кшталт: «Добре тобі.. А я зараз…», - це означає, що треба закінчувати дратувати людей своїми емоціями з відпустки ;) Тим більше, що в мене завтра поїзд о 05:24 (Гггг).

Однак все ж не можу не поділитися своїми сьогоднішніми пригодами. Я мене є віртуальна приятелька, з якою ми давно є френдами на ФБ, а тепер вирішили розвіртуалізуватися, позаяк я в Одесі. дякуючи їй, я сьогодні побувала в справжньому одеському дворику, справжній одеській квартирі в столітньому будинку й скуштувала смачнючі плачинди. Це така її фірмова страва: щось схоже на чебуреки з тонкого тіста, начинені сиром, бринзою та кропом.

А ще подруга люб’язно показала мені секретну доріжку для прогулянок над морем, яка виходить до Потьомкінських сходів, пам’ятник першому хабару у вигляді апельсина та цікаві мініскульптури у внутрішньому дворику Літературного музею. Там ми не тільки побачили легендарну тьотю Соню, а й Костю-моряка та інших знакових одеських персонажів. А ще це місце знамените тим, що тут живуть безліч котів і кошенят. Деякі з них є справжніми творчими особистостями, які перебувають в пошуках сенсу життя чи, можливо, займаються віршуванням :)

Починаючи свою прогулянку в міському саду (одесити називають його Горсад), ми з подругою стали свідками милої сцени: на імпровізованому танцмайданчику, під запальні блюзові-джазові мелодії, вишукано танцював вже дуже дорослий чоловік, вправно ведучи свою юну даму. Цей танцюрист був вбраний в елегантський костюм з золотим оздобленням, шикарні черевики з позолоченими підборами, а на поясі мав яскраві марракаси. Коли танок закінчився й почалася нова, швидка мелодія, він вихопив інструменти й почав пританцьовувати вже з ними. Крім цього чоловіка, були й дами – так само вишукано вбрані, з віялами в руках або модними торбинками, а також пари – подружжя чи просто закохані, які повністю віддавалися мелодії й отримували неабияке задоволення від танку. Все це нагадало мені схожий майданчик в Києві – на станції метро «Театральна», де також збираються літні люди й організовують свої розваги. Я кілька разів їх спостерігала. Але знаєте що? Там танцюють просто літні люди, яким ніде більше розважитися, а в одеському міському саду гарно проводять час вишукані дами й кавалери, спілкуючись та фліртуючи один з одним.

А ще сьогодні я таки побачила живого Василя Кандінського, тобто кілька картин, які є в експозиції Одеського художнього музею. Для цього, правда, мені довелося передивитися всі зали, та ще й окремі виставки відреставрованих ікон, бо музейники відмовилися вказати мені точне місцезнаходження робіт мого улюбленого художника. Однак я не в претензії: мандруючи кімнатами та коридорами, я побачила ще й Айвазовського з дорогим мені Кримом, небесного Васильківського з полотнами, повними блакиті, світанки й заходи сонця від Куїнджі та несподівану врубелівську Валькірію. Погодьтесь, така колекція варта півторагодинного бродіння будівлею музею.

І на завершення насиченого дня було нічне море й пиво! І, звісно, коти! Тому наразі «Ізя – все!» #Києвемій, зустрінемось завтра!

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
15.08.2016 Проза / Мініатюра
Голий, босий і в вінку
12.09.2016 Проза / Мініатюра
Туман яром…
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
Нарис Про життя
21.10.2016 © Улько Сергій
Про талант або чого його не існує
29.08.2016
Хвостата Одеса
14.05.2016 © Улько Сергій
Ти віриш в долю?
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 4.25 (МАКС. 5) Голосів: 4 (3+0+0+1+0)
Переглядів: 50  Коментарів: 3
Тематика: Проза, Нарис
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 30.08.2016 10:06  © ... для Тетяна Белімова 

Дякую, Тетяно! Будиночок Сірожі, дісйно, не бачила, бо, чесно, не хотіла. Взагалі намагалася відійти від якихось подразників, бо сподівалася трохи розвіятися і банально побути "на морі" :) Тому й не акцентувала увагу на мовно-культурних питаннях. Але вони були. Хоча загалом люди відкликалися на мою українську, намагалися говорити нею - хто краще, хто гірше. Прикрий випадок зневаги був аж один, на пляжі в барі, де я спитала, чи роблять вони каву. Юна офіціантка скривила пику й три рази підкреслено спитала "Что?", поки їй хтось з персоналу ж популярно не пояснив, що я це запитую "про кофе". Отаке...

А на Дерибасівській чула багато української музики, і це було приємно :) Але роботи там і роботи! Маєте рацію...

 30.08.2016 08:52  Тетяна Белімова для © ... 

У легендарному "Маман" Ви побували, а от чудовний будиночок Сірьожі, якого у народі ніжно назвали "Підрахуй", може, і не бачили. Цей муж широкої душі людина! Зробив не лише собі шестиповерховий палац (на задньому плані на останньому фото - на жаль, ближче підійте нема можливості, хіба з моря можна ліпше фото зробити), а й вирішив місцянам і гостям трохи побут підтягти, облаштувавши для них вбиральні, переодягальні і душові)))


 30.08.2016 08:45  Тетяна Белімова для © ... 

Слухайте сюди, Даріє, отримала від Вашого тексту колосальне задоволення)))))))))

Пощастило теж цього року побувати в Одесі. Мої враження не такі насичені, як Ваші, бо до центру вдалося вирватися лишень кілька разів, а то все пляж - море, яке, до слова, цього року, було неймовірно чудовим))) Тому завдяки Вашій розповіді надолужила те, чого не побачила.

Мої враження, на жаль, не такі райдужно веселі, як Ваші. Аркадія вразила суцільною кацапщиною. Такого не було навіть за Януковича. Якщо в Одесі врешті не почнуть впроваджувати програми із підтримки і розвитку української мови і культури, сума місцевої вати там рано чи пізно переважить. На жаль...

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +11
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +55
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.03.2012 © Піщук Катерина
12.04.2011 © Закохана
29.08.2010 © Віта Демянюк
23.02.2013 © Тетяна Белімова
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК
07.02.2014 © Суворий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди