Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
08.09.2016 20:44Новела
Фантастика  
Зомбі-гайдамаки
00000
Без обмежень
© роман-мтт

Зомбі-гайдамаки

про гайдамаків, які були зомбі
роман-мтт
Опубліковано 08.09.2016 / 37671

Збір під Уманню


Сорок років поспіль

Різали гайдамаки

Панів різних та іновірців.

І ті самі сорок років

Різали гайдамаків поляки і москалі.

І гайдамаків пани

Ненавиділи лютою люттю:

Як добивали їх, 

То навіть і не ховали.

Таке ото: пилюкою тіло

Безталанної людини

Вітер – притрусить, дощик – омиє.

Ворон поклює, вовк відкусить.

А душа гуляє – літає над Україною.


Але деяких і ховали:

Закопували в землю, 

Хреста водружали, 

Відспівували…


Присипали душу козацьку, 

Молитвами наче як впокоювали.

Але не спиться гайдамакам спокійно –

Насторожі лишаються воїни, 

Навіть під землею, 

Навіть без м’язів, 

Лише в напівзотлілому кістяку

Жевріють їх душі.


Спали упівока, прислухалися:

Бо не дістали смерті, 

Не спокутували гріха, 

Не висохла й досі

Кров на кістлявих руках:

Ні кров ворожих солдат, 

Ні кров невинних дітей, 

Жінок чи дівчат незайманих кров, 

Тільки тому, що були поляками.

Така от біда…

Так велося тоді в ті года, 

Що діти чи рідні мали спокутувати

за одного з родини:

І образу, й гріхи, 

І долю мати одну, бо – сім’я, 

Бо дитина од матері й батька, 

Які завинили, 

Теж відповідала за ту провину.

Це той самий ворог:

Таке саме виросте

Й буде те саме вчиняти, 

Тоді так вважалося…


Зараз трохи не так –

Ніхто нікому не винен, 

Навіть у сім’ї, не те що в країні.

Кожен сам за себе, 

Сам собі отаман-брат-сват і бог.

І ніяк не можуть ладу дати тій свободі, 

За яку кобзар - Григорія син, Тарас, 

Співа нам з товстезної книги.

Та хто там її читав уважно

Чи взагалі до рук брав?

Довіку й однині

Лежати кобзарям на полицях, 

Читають їх – одиниці…


А що гайдамаки?

Лежали: чи то спали, чи прикидалися, що сплять.

І раптом почули: гримить на Вкраїні, 

Димом їдким несе над полями.


Відкопалися, з землі вилізли, 

Обтрусилися і гайда збиратися.

Під Уманню табором стали –

Побратимів своїх дочекатися.


Чекали трохи: ярами бродили, 

Зброю відкопували, 

Порох робили та кулі лили.


Перший гайдамака:

«А що пане-отамане, чи підемо сьогодні по вовкулаки?

Бо хочу собі гарну кирею з сірого хутра! (сміється)

Та трохи би поїсти, бо людей лякати

Вже набридло на пустий шлунок.»

(Вказує кістяком руки на вибілені хребці)


Гонта:

«Ні не підемо – кулі литимемо.

Чекаємо сигналу – і на Київ, чи в Холодний Яр

– біда там, десь біда там…

Порох робіть, а по вовкулаки

Відправте ватагу – кістяків з десяток

Най пополюють: нам вечеря, хутро, 

а людям – трохи спокою дати треба.

Най сплять, живуть – то не їх біда, 

А наша справа й турбота.»


Другий гайдамака (обурено):


«Та скільки ж чекати?

Другий день по землі як неприкаяний…»


Гонта:

«Стули пельку й чекай, як і всі тут чекаємо!

Кожен за своє – чи мені не знати?!

Була б проклята та полячка – їх мати…

Але не вона, а я тут зараз, бо це ж я…»


Третій гайдамака:

«Іване, не смикай старе!

В кожного тут не одна душа на долонях.

Зомбі хвилюються, що без діла сидять!

Своїх заборонено їсти, 

Але ж і чужих не їдять!

Чи до них теж пересторога діє?

Сидимо як ченці, тьху ти пречиста.

Може, той, без сигналу підемо їсти?»


Гонта:

«А ну, цить усім – ще не час!

Нас покличуть…»


Сказав – як проскрипів, 

клацнув щелепою, 

І на небо глянув, і зле закричав:

«Де полковники мої?! Де хорунжі?!

Чи ви шукаєте добре?!

Чи ви не пам’ятаєте добре

Де ті ножі зарили?!

Я вас на порох, діти мої, розітру!

Діти ви мої - янгольські гайдамаки!

Але годі базікати –

гайда далі шукати!»


Освячені ножі


Були собі гайдамаки –

Уманню гуляли.

Палили, вбивали

Конфедератів заклятих, 

Ксьондзів і католиків.

Ножами освяченими.

І бенкетували на трупах.

А Гонта, що вбив синів своїх, 

Народжених полькою-матір’ю, 

Не гуляв – прибрався, наче чернець, 

Знайшов їх тіла і пішов ховати, 

Щоб люди не бачили…


Старий Кобзар

Те все описав, 

Закарбував на папері страшнії слова –

Суцільний хоррор…

І минуло менше як 300 годов, 

як теє все відбувалося...


Читаєш і бачиш усе перед очима:

Як гине дитина розплакана, 

Спочатку одна, а потім – інша падає

Від ножа

Освяченого…


Страшно. Сумно! Незрозуміло!!!

За яке-таке правоє діло

Треба свої діти різати?

А потім спокутувати, плакати

І бажати смерті собі самому…

Хоча за таке й смерті мало…

А найстрашніше –

То робилось усе

освяченими

ножами…


Як би там не було, 

А ножі після того

Зажили своїм життям.

Святили їх тоді багато:

Спочатку словом і святою водою, 

Потім – кров’ю чужою, 

А часом подекуди й власною.

А грошей скільки пішло:

Золото одбирали, пропивали, 

Шинкарів-жидів мордували і

Знову все одбирали.


Та чи ми одні?

Те робили і ляхи, 

І москалі прокляті.

Такий був час: ніхто нікому не вірив, 

Вбивав за власную віру, 

За гніт панський, 

За бідність, 

Щоб тільки відомстити

За поневіряння, 

Знущання, страждання, 

За все – відомстити!


І добре виходило, наче по маслу йшло:

Добре гулялось, 

Одна біда – половили всіх, 

Посудили, катували й карали.

І нікого з них не лишилося.

Бо як малі діти не дійшли згоди, 

Не змогли об’єднатися

Й вибити ворогів усіх до останнього.

Та не на часі жалітись на долю –

Було й загуло, нема до кого позиватися.



А ножі ті Україною ходили

і через сорок років:

Від рук сильних і правих

Переходили до рук

до чужого добра охочих.

Подекуди когось захищали, 

Чи лишали життя. Але

Всі якось розпорошилися:

Який прихований і досі лежить:

Чи як реліквія, чи як просто струмент.

Багато перекували чи загубилось -

Зітліли в землі приховані

Чи то десь у руслах

замулених нині річок лежать освячені.


Але були й перші ножі.

Мало хто про те зна, 

Залізняк Максим їх святив.

А потім – в Холоднім Яру прикопав.


Вважав, бідолаха той Максим, 

Що як усіх ворогів виріже, 

То потім металом святим

Має очистити душу власну

й старшин, 

і найвідчайдушніших

від крові звільнити –

всім по пальцю відтяти з рук, 

що будуть у крові купатися.

Але те не могло статися –

Повстання нарешті придушили росіяни.(тоді не було росіян, а московити)

А ножі залишились чекати

в землі зариті десь у тім лісі.

А де їх саме Максим заховав –

Нікому не судилося знати

ні нині, ні прісно.


А потім вже святили ті самі, 

Які пустили в діло:

Прочитали молитви, 

Водою теж окропили, 

Вдарили в казана –

Загудів чавун на весь Холодний Яр, 

Аж луна пішла Україною…


Дорога на Холодний Яр


Вирушають зомбі-гайдамаки

До Холодного Яру.

Перейти їм треба до самого Дніпра від Умані.

Вночі ярками, полями, ховаючись рівчаками, 

Спостерігаючи за зірками, 

Обминають села з містами, 

В бік Черкас чимчикують.

Розмову ведуть, метикують.


Перший гайдамака:

Нашо ото так далеко ходити?

Цікаво де зараз Залізняк спочиває…

Пам’ятаєш, як гуляли, як ляхів різали?


Другий гайдамака:

А ти пам’ятаєш, 

Як пирували на базарах, 

Посеред пожарищ і куп м’яса, 

Ксьондзів цькували, розбирали їх –

Не жалкували, і все за віру.

А зараз що? Не бачу я храмів…


Перший гайдамака:

Так он же –хрести!


Другий гайдамака:

Не має там храму, сама лиш споруда, 

Пуста вона нині, і в свято, й в неділю.

Не відчуваю, що там хтось прихистить

Хоч одну душу живую…

Оце йду і дивуюсь:

Може то не ми зомбі?

Може то ті – теперішні люди, що тут живуть?

Не взнаю України…

Не знаю, чи в Україні ми, 

може цю землю інакше вже звуть?


Третій гайдамака:

Ні, поки ще Україна.

Вчора під ранок вловили одного –

Лісом брів п’яний, то його питали, 

А він одповідав: «Пака єсчьо Украіна»

А як Гонта поближче підійшов, 

Роздивитись москальську пику, 

То він і сконав – його й поїли.


Перший і другий сміються, третій гайдамака продовжує:

Бідолаха перед тим розповів, 

Що год нині – 2013

Від Рождества Христова.

Питали його про міста.

Багато є нових.

Але і старі полишались, 

Деякі переназвались.

Каже на Запорожжі тепер велике місто, 

А Дніпро всюди люди погатили.


Перший гайдамака здивовано:

Як погатили?! Ото в них тепер сила!

А нащо погатили? Млини ставлять чи що?


Підходить Гонта:

Бачиш, серед поля світиться в далині:

Тут, там, сям, повсюди? То села.

То тепер дає їм Дніпро

Світло й тепло. І інші річки

Перегатили по всій Україні.

Жаль ми не знали того, а тільки те, 

Що вода не лишень лиху силу має чи рибу дає.

І як вони те зробили –

Сам не знаю, швидше за все, 

приклали силенну силу купи людей.

Але те дурбецало не пояснило – сконало.


А тепер дивіться: серед поля

Мерехтять вогні, 

білі й червоні –

то тепер у людей за коней

машини. Швидкі які, бачте?

Збивають один одного на смерть.


Багато чудасій тут стало, 

Поки ми спочивали.

Але ви не дивуйтесь –

Головне у людей те саме:

Поїсти, поспати, в теплі бути, 

Бо то такі ж, як і раніше, люди.


З одного лише ніяковію:

Чого це підняли нас на Маковія…

Де маємо йти? Чого?

Просто так не будили б…

От Холодний Яр – перегребемо, 

І відчуваю, що треба на Київ, 

Треба туди нам буде чимчикувати.

Але спочатку до лісу – ножі відшукати!


Чого так тягне туди?

Ви браття часом нічого дивного не чуєте?

Мені наче постійно щось гуде у вусі, 

Знайоме, а не можу згадати…


Третій гайдамака:

І мені гуде…


Інші гайдамаки разом, один поперед одного:

І мені гуде, наче військо йде…

А мені бомкає, як литаври…

А мені як дзвін, чи то гармати…


Гонта:

Годі гадати.

Кличуть нас до Холодного Яру…

Як дістанемось – там уже розберемось, 

Задля чого нас потреба будити.


Розвідка


На другу ніч початку пригоди

Гонта вислав дозори.

Перед ранок всі позбиралися:

Діляться тим, що дізналися.


Гонта сидить слухає, довкола нього зібралося з десяток зомбі-гайдамаків

Перший гайдамака:

Та тю на тебе, свята ти людино, 

який ще такий Януковіч?

Невже яничарського роду?


Другий гайдамака:

Та кажу тобі – сам чув!


Третій гайдамака:

Що ти чув, трухлява макітро без мізків?

От що ти там розумієш?

Москальська мова звідусіль, 

А кажуть, що Україна!

Хоч мир царить – війни немає…


Четвертий гайдамака:

Крим тепер – наш, це вже Україна.

(всі недовірливо гомонять)

А частина земель – відійшли до Москви.

(і мапу виймає, 

Всі зацікавлено дивляться)


Гонта:

Де узяв мапу?


Четвертий гайдамака:

Далекобійник пристав посцяти, 

А ми вийшли і поздоровкались!


Гайдамака починає сміятися, товариство теж злісно регоче, Гонта посміхається, гайдамака продовжує:

То залізли в його машину (товариство перелякано, але з повагою перешіптується)

І вигребли геть там все.


Гонта:

А що той нещасний, хоч при пам’яті?


Четвертий гайдамака:

Тут така справа, пане отамане, 

Він – турок, як з’ясувалося!

Але ми трохи погомоніли з ним –

По турецькі співати – то діло не хитре.

Він розказав, що як наче той – чумак…


Товариство знову здивовано напівшепотом гомонить, гайдамака продовжує:

Давно чумакує, возить все, 

Зброї – не знає! Питаємо: людей наших крав, продавав?

Каже – ні, тільки городину продавав.

Відкрили його ту мажу, подивилися –

Дійсно, гниллю якоюсь смердить, 

Каже, везе якісь, прости господи, 

Манда-ріни – то люди тепер їдять…

Все то так дивно.


Другий гайдамака(дивлячись в карту):

Великого Лугу більше не має – вирубали –

самі села, міста та дороги.

А Дніпро щось розлився і не спадає.

А літери – наче наші (читає): Кийв, Запоріжжя, 

Дні-про-п-п-пет-ро-вск? Черкаси! Ого які великі стали!

А ось де нам треба – у-ро-чи-ще Холодний Яр!


Кобзар-привид


Ідуть собі тишком-нишком, 

Полями, лісами. Ніч третя минає.

Раптом: щось біліє там на узбіччі, 

Наче як мішок невеличкий.

Підходять, а то – дитина!

- Ти звідки тут?


- Доброї ночі, панове!

А що, не взнаєте?


- От дивина: дитина, а голос наче як в дядька!

Ти що за вражина, а ну – відповідай!


- Чи є серед вас Іван Гонта?! –

кричить малий у натовп.

Розступаються гайдамаки, 

Гонта виходить, дивиться на нього:

- Ти хто такий будеш?


Малий починає співати уривок з оригінальної поеми Шевченка:

"На городі пастернак; Чи я ж тобі не козак, не козак? Чи я ж тебе не люблю, не люблю? Чи я ж тобі черевичків не куплю? Куплю, куплю чорнобрива. Куплю, куплю того дива. Буду, серце, ходить, Буду, серце, любить".


«Кобзарю?! Чи ти старий друже?!»


«Та я! А що, Іване, не впізнав?!»


«Що за чудасія? Не розумію.

Ти ж був старий і ледве ходив, 

Не бачив нічого».

«Це там, Гонто, я був старцем, 

А тут дано мені мою дитячу подобу:

Бачу все й добре граю.

Але так само ходжу під Богом –

На небо гріхи не пускають.

Не простили мені ті гуляння на трупах, 

Ті танці і пригощання.

А це от сказали: йди на дорогу, 

Тобі треба зустріти товаришів.

Я і пішов. Присів тут і сиджу, 

Вже другу ніч».


«А де ж твоя кобза?»


«Кобзи немає: деки погнили, порозривані струни…

Але маю з собою литаври я невеликі, заграти?»


«А нумо заграй!»


Кобзар дістає з придорожніх кущів малі литаври і дві булави для гри на них, починає вибивати перші такти козацького маршу.


«Ох, і гарно шкварить!

Як і при життю! А нумо, браття!»

І Гонта давай танцювати, 

Колінця викидати, 

А інші зомбі-гайдамаки

Спочатку переглядалися, 

А потім і собі подалися

До того таночку серед поля

Під Місяцем і зорями.


І танцювали, і сміялися, 

Аж нарешті поспинялися.


«То як ти жив, як ми розсталися?»


«Жив я після того ще двадцять років.

Ходив Україною, поки не вмер.»


«А де Залізняк, де інші? Часом не знаєш?»


«Залізняк згинув десь у Сибіру, 

Інших теж позасилали, 

Але тільки тих, кого москалі впіймали.

А ляхи – ті не жаліли… Всіх начисто

Перевішали, порозрубували, і на тому все…

Гомоніла Україна, гомоніла, 

Тай затихла на три століття, 

Приспали москалі її сильно, 

Було, пам’ятаю, було:

Декілька разів привставала –

Кліпала очима, кисляками заліпленими, 

Але ненадовго – москаль душить і не дає встати…

А от тепер щось не спиться їй –

Знову баньки продирає, позіхає, 

Але ще не прокинулась.»


«Нівроку, старий новини» -

Каже Гонта і дивиться на дитину.

«Ну то що, коли вже нас дочекався, 

То гайда з нами. Знаєш, куди йдемо?»


«Ні, не знаю. Кажи, а я вже за вами, 

За вами – за козаками. Хоч ви військо й так собі, 

Але що за бій без литаврів, 

І де б ви їх взяли?

А в мене – вже є!»

Сказав хлопець і хитро примружився.


«То святий дух із тобою!

Толку в битві від тебе ніякого, 

Але будеш грати, щоб

Хлопцям веселіше було».


«Я ще трохи бачу, 

Але не дороги, ліси чи людей.

Наперед трохи бачу, 

як воно буде…»


Притих Гонта, дивиться:

«Добре малий, добре козаче…

То що нас чекає?»


«Зараз нічого – тільки дорога.»

Сказав, засміявся.

І Гонта сміється:

«Так і я наперед бачити можу!»

Але різко спинився, 

Щось пробурмотів, 

Рукою махнув – усім уперед.

Потихеньку рушили далі

І мовчки пройшли цілу ніч.


Холодний Яр


Чотири ночі йшли гайдамаки

І, нарешті, дісталися Холодного Яру.

Пішли відразу в Поташний –

Де було звично.

Розібрали роботу: одні ножі кують, 

Інші кулі ллють, треті – порох роблять.


Аж ось Гонта тихенько всіх обійшов, 

Кличе за собою.

Виходять до ставка вони, 

А там казан гуде навпроти водойми.


Гонта:

Бачте, діти, що вам весь час гуло?

Згадали? Тільки раніше тут висів справжній.

А нині кам’яний поклали.

Так стукати в нього – толку мало.

А гуде воно у нас в головах справно.

Тепер дивіться:

Як рушаєш на північ – гуде дужче.

Коли рушаєш на захід – тривожно гуде, 

Але тихо.

А якщо повернеш на схід –

Наче на пожежу дзвонять.

Тільки на півдні мовчить, наче…

Це є наш дороговказ:

Маємо три шляхи.

Вільні обрати любий, 

Тільки на турка нам не можна –

Немає звідти наказу!

Я відчуваю це, хоч говорити про те

Досить дивно…

Того слухайте, діти, що я думаю:

Нас поки мало.

Але певен: з часом, 

Прибудуть іще наші побратими.

То чекаймо їх тут, доки позбираються, 

А самі трохи оглянемось:

Походимо поміж люди, послухаємо:

Більше дізнаємось, що тепер із Вкраїною, 

А там вирішимо, як бути, 

Коли зрозуміємо, нащо нас піднято

Із землі сирої бродити країною.


Потім виставили дозори, 

Щоб ходили навколо лісу і слухали.

І дійсно так і сталося:

Прибули й знайомі, й незнані, 

Але всі свої – гайдамаки, повсталі

З землі, з пилюки, з небуття.

Всіх Гонта приймає.

Ходять зомбі-гайдамаки Україною, 

Спостерігають за народом.

При Гонті наради щодня:

І від щойно присталих, і від своїх.


Так минуло три місяці.

Закінчувалась осінь, 

Зомбі-гайдамаки бродять лісом у пошуках, 

Аж чують – гудить казан.


Київ

Цить лишень! здається, дзвонять. Чуєш?.. ще раз... о!.. "Задзвонили, задзвонили!" — Пішла луна гаєм. "Ідіть же ви та молітесь, А я доспіваю". Повалили гайдамаки, Аж стогне діброва…


(Уривок з поеми Т. Г. Шевченка «Гайдамаки»)



Підійшли до казана – таки добре гуде.

Направляє на Київ.

Вирушають у путь мерці-гайдамаки.

Йшли пішки, ночами, щоб людей не лякати.

Так і сяк – дісталися. Всі тут:

Гонта, кобзар-дитина, 

Селяни, козаки, старшина.

Заходять до міста.

А на них ніхто не зважає –

Ніби й не помічають їх.

Простують на Майдан.

А там повсюди

Сила силенна людей – гомонять, 

Гріються. А інші – навпроти стоять, 

Чорні, в шоломах, дивляться.


Ходили зомбі-гайдамаки

Тим Київом, аж поки зима не настала.

А люди не розходяться – бунтують.

І дивляться один на одного і не розуміють:

Стають прозорими, сонця не бояться, 

Уже і вдень вільно містом ходять, 

але ніхто на них не зважає –

Не бачать люди примарного війська.

А гайдамаки й не проти:

Спокійно їм наче як, їсти не хтять, 

Дивляться на людей, мовчать.

І тільки звуки від казана гучнішають –

Ідуть за тим звуком хто куди зна.

Опинилися на Михайлівській –

Подивились Богдана, 

От пройшлися Подолом –

Дніпро привітали.

Побродили навколо храмів –

Всередину не заходили, 

Наче щось їм шлях туди перегороджує.

І так ще полазили, подивилися.

І на Майдан знову вертаються

Кожного разу.

Аж ось бачать – почали люди битися:

Ідуть стіна на стіну, кидають каміння, 

Палять з автівок резину.

Озброюються, щось кричать зі сцени.


Гонта:

Браття, бачите що відбувається?


Перший гайдамака:

Добре мені тут, дивись батьку:

Я став легкий і прозорий, 

наче душа моя оновилася, 

І інші теж таке відчувають.


Гонта:

Та я не про те – я те знаю.

Я сам стаю наче біла прозора хмаринка.

Чого воно гуде –

На Майдан нас кличе?

А люди там б’ються, кричать.

Відчуваю, що скоро поллється кров.

Тож маємо бути там.

Відтепер не гуляємо.


Голос з натовпу:

Браття, чуєте – стріляють!


По натовпу гайдамаків проноситься гомін голосів:

- Запалало по справжньому!

- Гайда дивитися!

- Може пристанемо і

Будемо битися…

- Де ти пристанеш? Он – весь, як павутиння світишся…


Так усі гуртом переходять на Майдан.

А там вже дим і постріли.

І тягне їх просто туди – знову гуде

Холодноярський казан.

І падають люди…


Дивляться зомбі-гайдамаки на полеглих, 

Підходять.

Аж бачать – стоять душі. Зо два десятка.

А до них нові додаються.

Стоять, дивляться одні на одних.

Душі здивовані, перемовляються, сміються, 

Поглядають на гайдамаків.

От зібралося їх трохи більше сотні.

Один з новопреставлених виходить уперед:


Перший майданівець:

А чи всі ви тут зібралися, гайдамаки?

Час нам забирати вас.

Довго ж ви чекали притрушені пилом, 

Але дочекалися.

Тепер обирайте кожен собі провідника, 

І гайда на небо. І не баріться – ми чекаємо!


Гонта:

Як то на небо? На небо із вами?

То ви тут полягли щоб нас провести?


Другий майданівець:

Така доля, старий воїне – це частина квесту.

Велика головоломка історії:

Мало так статися, така воля божа, коли хочеш, 

Але все це для того, щоб вас заспокоїти.

Час недороблену справу завершувати.


Гонта:

Я не розумію! Я не хочу, щоб люди гинули!


Перший майданівець:

Нічого не поробиш – нас уже обрано бути провідниками.

З вами має бути малий кобзар.

Де ти дитино, чи вийдеш до нас?


Кобзар:

Так, і я тут.


Перший майданівець:

Знаєш, що ти не з нами?

Тебе наказано не брати.

Але велено передати:

Співай, малий, своїх пісень людям.

Про те що було, і про те – що ще буде.

А ви панове підходьте –

Нас чекає дорога.

Ми чекаємо на вас. (як на мене, зайвий рядок)

Батько Гонто, дай наказ, 

Щоб не боялися – можна підходити.

Ми йдемо на небо.



І почали підходити, братися за руки.

Плакали, сміялися, дивувалися.

Трохи гомоніли і відлітали на небо.

А внизу - курява вкривала Україну.


Летять небом, піднімаються, 

А Гонта у свого провідника і питається:

«А що ж далі буде, 

Вони ж там гинуть, воюють.

Ми спасли свої душі.

А вони? Чи зможуть завершити почате?»

Провідник мовчить, не одповідає, 

А Гонті не йметься – далі питає:

«Чого ти мовчиш, мій друже?

Як вже така вам доля – померти, 

Щоб мертвих на небо проводжати, 

То поспілкуйся зі мною, розваж старого гайдамаку!»

А той тоді відповідає:

«Нема чого казати. Доставимо вас на місце:

Я і мої побратими. Ви своє відмучились.

Тепер іншим рятувати Україну

призначено.

А ми – на небо, спостерігати»

«За Україною?» – питає Гонта.

«Можна і так сказати…» - сказав майданівець і замовк.


Летять далі. Знову питає Гонта:

«Раз ти знаєш, то скажи, де ті ножі, що Максим зарив?

Ми шукали їх, хтіли очиститись…»

«Не переймайся. Вони глибоко.

Всі під різними деревами.

Може їх вже і немає… То було б краще для всіх.

Але це напевно, тільки один бог знає.

А наша справа проста – ми лишень провідники.

Ми ваші душі забираємо звідси».


Так дісталися на небо.

Там їх апостол Петро прийняв, 

Всіх розмістив, так як треба, і все.

Ходять прощені раєм, за Україну не згадують –

Рай він для спокою, а не для турбот.







Епілог (післямова)


Відлетіли гайдамаки з Майдану, 

І стало більше вільного місця, 

Бо стара історія на тім завершилась.

А нова - почалася:

Із Кримом сталася чудасія, 

Із Донбасом сталася.

І далі ви вже знаєте, 

Як все відбувалося.

А з весни 2014 года

от Рождества Христова

В Холоднім Яру збиратися знову

Люди почали живі і освячувати зброю.

Помоляться та ідуть на війну.

І ніхто те на небі не бачить.

Тільки Гонта один, випадково наче гляне, 

Бо чує, що казан гуде над Вкраїною.

Посміхнеться, пригадає, 

І далі теплим раєм гуляє.

А на землі, у Холодному Яру

Стогнуть старі дерева –

Огортають корінням «освячені»

І стискають міцно, тримають як своє, 

Аби ніхто те минуле

Ніколи з під землі не дістав…


10 квітня 2016 р.

Запоріжжя 10 квітня 2016 р.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
08.09.2016 Проза / Оповідання
Щастя (утопічно)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
07.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Пілігрим
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
Новела Фантастика
08.09.2016
Зомбі-гайдамаки (про гайдамаків, які були зомбі)
03.05.2016 © Ганна Волиняк
Полювання
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 25  Коментарів:
Тематика: Проза, новела,
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +8
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
03.12.2011 © Т.Белімова
12.04.2011 © Закохана
23.02.2013 © Тетяна Белімова
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
18.09.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди