Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
26.09.2016 22:31Оповідання
Жахи  Фантастика  Про землю  
Спорчена русалка
31000
Для дорослих (18+)
© роман-мтт

Спорчена русалка

хорорно-містичне

може викликати відразу

роман-мтт
Опубліковано 26.09.2016 / 37896

– Уня! – суворо почало старе розлоге дерево, гілляччя якого простягалося на сотню метрів довкола.


–Уня! Ну от що ти таке тво́риш? Я тобі скільки разів казав – їж на краю крони! Ти ото погризеш, а рештки потім гниють!


– Дубя! – примирливо відповідала мавка, – Ну що ти сердися? Тобі ж теж дістається. Я ж ділюся з тобою.


– Та що там мені дістається: так ото сечі трохи проливається – то і все, що можна підібрати. Але не під стовбуром самісіньким: тут корені старі і все – мимо рота. А інші рештки – то взагалі тьху: мені не підходить твоя свіжина, розумієш?! Скільки ще разів тобі, дурній дівці, це треба повторити, щоб ти то, курва, уторопала?!


– Дубя, ну не сердься! – мавка зробила своє зморщене обличчя ще більш зморщеним, її очі без зіниць прикрилися, кліпнули і витріщилися на Дуба.


– Ну що ти витріщилася?! Уня, слухай мене в останнє: ти ото своє їдло береш і перетягуєш на край крони – воно там менше мені смердітиме, за рік-півроку перегниє, а лише тоді я зможу те доїсти, як вовкулаки не розтягнуть. І скільки просив – закопуй його. Я не проти твого пригощання, але ж ти маєш розуміти як саме я їм! Раніше ж ти це розуміла, ну от що з тобою, в біса, сталося?


Вони разом поглянули на концентричні кола, які були насипані від краєчку крони і до центру рядками чітко виражених горбиків. Ближче до центра горбаті кола меншали і потім геть пропадали – навколо стовбура була рівна площадка, покрита м’якою травою. Загалом вся земля навколо Дуба нагадувала застиглу картину збурених камінцем хвиль на воді, які від центра вже розійшлися і заспокоїлися, а на краях ще тримали форму.


– Мені страшно – намагаючись говорити розчулено, вимовила русалка, вишкірила маленькі загострені зубки в переляканій гримасі, підвела очі догори і звела одна до одної зморшки, що були їй за брови.


– Кому – тобі?! – дерево аж зле приснуло зі сміху, – Чи я тебе не знаю, потвору, більше півсотні років?! Я тебе прошу: не тому ти свої казки розповідаєш, мавко!


– Ну Дубя! Ну добре, ну прости, ну не страшно мені. Але ж ти знаєш: я не можу заснути, як їх не почую…


– Уня, пісні тих черваків ти називаєш музикою? Ти нормально засипала останні 50 років, а тепер тобі не спиться? Ти знову смієшся з мене, лінива курва? Може тобі вже час забиратися з цього лісу?

Бо, чесно кажу – набридло: падло гниє, вовкулаки обсцикають, кабани бояться – коріння не розривають, а мені вони потрібні ті кабани, розумієш? Вони як пориються – мені кисень краще до коріння прилива. І рохкання їх подобається.

Чи я тобі, дурепі, цього раніше не говорив? Ні – говорив. А ти що? А ти до вовкулаків загравати тільки ладна та падло розкидати. Хоч би раз біля коренів порозгребала!

І скільки я тебе просив не патрати їх тут – прямо під стовбуром – ну гидко мені слухати, як ці невгамовні і ненаситні до кохання, спочатку хекають, а потім верещать – у мене теж нерви! Ти зрозумій, ми молодші не стаємо – вік, дратівливість і все таке!

Це ще двісті років тому мені було все одне: я вітер слухав, пилок ловив і пилок роздавав, фауну свою вивчав, як з нею дружити, і як з нею боротися. Не до того було. А зараз що: я знаю про своє життя все, мені майже 700 років. Я бажаю трохи спокою. І ти, сцикуха мала, оце такі коні мені будеш мочити?!

Ти хоч пам’ятаєш коли останній раз мені співала? – розпачливо і роздратовано дорікав він мавці.


– Ну Дубя! – мавка нарешті спромоглася вставити хоч слово, але Дуб не дав їй договорити:


– Стули пельку! Я старший тут! – розходилося лаяти її дерево. – А ти закони знаєш: як старший каже так і буде. Або ти починаєш прислухатися до мене і дорослішаєш, або йди геть! А як не підеш, то знаєш, я знайду на тебе управу! Я все сказав! Це – останнє тобі попередження! Я тобі не квітка папороті, яку ніхто ніколи не бачив, і можна на неї не зважати! Я – Дуб, чи ти забула?!

А тепер злазь з гілки, прибери оте трупп’яча, зарий його на краю крони і йди геть, щоб я тебе не бачив два Місяці поспіль, зрозуміла? Як заспокоюсь – повертайся, твоя гілка буде вільна, не переживай.


Мавка знову зморщилась, стала геть гидкою, з її прищурених сталевих очей потекли великі кришталеві крапельки чистої дощової води.


– Почалося! – процідив невдоволено дуб, – Ні, не розчулиш! Хочеш зробити щось корисне – йди плакати на край крони – сльоза в тебе чиста, мені до вподоби така вода.


Мавка одвернулась і продовжувала схлипувати, її плечі час від часу пересмикувалися.


– Удя. Удя, ну чого ти? Ну я ж по-людські тебе прошу, тьху… Наслухаєшся тих передсмертних благань… Удя, Удя! – русалка повернулася, вона уважно дивилася на дуба і більше не плакала.

– Удя, ну що з тобою сталося? Ну нащо воно тобі треба? – наче як примирливо заговорив Дуб, – Розповідай. Бо раніше ти таке не витворяла. А це ми лаємось вже вчетверте за ці три чверті Місяця. От скажи: нащо ти їх сюди стільки натягала, а? Четвертого вже притягнула. От вони тобі треба? Тобі раніше одного вистачало, а зараз що – не наїдаєшся? Добре хоч вовкулаки рештки розтягують, але ж вони мене геть обісцяли – живого місця на корі нема! А її ростити нову – років сто треба. Розумієш? А кабани? Ну як тобі ще пояснити: бояться вони їх запаху – того мене стороною і обходять. А я ж нормальне дерево – мені теж треба щоб хтось терся об моє коріння! Ну що з тобою таке сталося?


– Дубя, я не знаю! – відвертим і роздратованим тоном почала мавка, – Погано мені: і знаю, що дарма їх сюди тягаю, а спинитися не можу. І їсти не хочу, і без їх перекошених від жаху облич – теж не можу. Щось у мене в голові не те, розумієш? І саме противне, знаю: не правильно роблю, тебе от дратую, вовкулаки ті вже як додому сюди швендяють, а зробити з собою нічого не можу! І не стара ж ще наче – ще годів двісті протягну, мала б бути при пам’яті. Але – не розумію: чого, за що? Важко мені на душі, сказала би, якби та душа в мене була – роздратовано і зле випалила русалка. А потім жалісно промовила: «Не жени мене…». Вона знову заплакала, але тепер сильніше і істерика наростала. Мавка притулилася до стовбура і обійняла його, плакала, плечі її знову нервово пересмикувалися.


– Ой, лишенько, Удя… То ти їх, виходить, просто так тут оце розпускаєш на ремінці, бісися?! – здивовано проговорив Дуб.


Мавка перестала плакати, трохи відсторонилася від стовбуру, засміялася, і швидко і впевнено закивала, глядячи на дерево широко розплющеними очима без зіниць. Зморшки на її обличчі то збиралися, то розгладжувалися. А з рота продовжував вилітати ідкий подроблений сміх, схожий на верещання якогось птаха.


– Ой, ти ж моя, дурепонько… – співчутливо почало говорити дерево, – Та роздирай ти їх скільки хочеш, поки ненабавися досхочу. Але… – Дуб змовк, а потім різко і зле закричав, – Але не під моїм стовбуром, дурна ти дівка!!! Ти диви: сумно тобі?! То я тобі зроблю тобі весело, вправлю мізки на місце! А ну стривай, стерво! – геть розлютився Дуб.


Він підхопив її гілкою і підкинув на край другого ярусу своєї крони так швидко, що русалка тільки ме́лькнула сріблястою шкірою у його розкішній листві. Дуб притис її іншою гіллякою, а потім почав лупцювати по пружній сраці самими болючими тонкими гілочками. Мавка верещала, плакала, просилася, але дерево було невблаганне. Дуб періщив її гіллям все сильніше, вона здригалася, зойкала і нарешті перестала реагувати. А дерево не спинялося.


Дуб так був зайнятий мавкою, що навіть не помітив, як якийсь вовкулака підкрався і почав насичувати своє черево рештками русалчиної вечері.


Дерево лупцювало мавку далі. Воно лупасило її хвилин двадцять, може півгодини. По ніжній шкірі шиї, спини і ніг пішли тоненькі розсічення, крізь які сочилася чорна русалочка кров. Волосся лісової дівки сплуталося і звисало неогрядними пасмами, з нього теж крапало щось масне і тягуче. Сама мавка мовчала, навіть не схлипувала. І не ворушилася. Бачачи, що реакції вже нема, дуб скинув її з гілля під крону.


Переляканий вовкулака, який в цей час під стовбуром обгризав розшматований скелет якось нещасного і нічого нібито не помічав, чи вважав, що то не його справа, аж підстрибнув від переляку, коли біля нього впало сіре понівечене тіло. Дуб помітив його.


– Ти хто такий?! – зле гримнув він на вовкулаку.

– Сіроманець. Місцевий я, пане Дубу. – перелякано відповідав той.

– Слухай сюди, місцевий! Як місцевий, то маєш знати хто я. Знаєш?! – так само погрозливо промовило дерево. Перелякана нечесть швидко і мілко закивала покривавленою мордякою. – А як знаєш, то слухай, що наказую: принесеш завтра мені маленьку мавку з того боку озера, бо ця, – він хильнув вітами в бік бездиханного сірого мішка, – спортилась геть, бачиш? – продовжив Дуб тоном, який не підлягає запереченню.


Вовкулака знову швиденько закивав, припав до землі, підібгав хвіст і всім своїм виглядом демонстрував саму покірність.


– Тоді добре. І прибери все тут.


Сіроманець, вчепився щелепами в розірвані залишки людини, потягнув їх, поступово задкуючи, при цьому очі його постійно були спрямовані на стовбур.


– Стій! Це не прибирай – це зарий під кроною, на краю – хоч поїм нормально через півроку. А прибрати треба оно цю – ту що спортилася, зрозумів?! – грізно спиталося дерево, вказуючи гіллям на затихлу мавку.


Вовкулака покинув труп людини, знову закивав головою. Потім крутнувся і завив. На його голос прибігло ще декілька «місцевих» і вони заходилися рити невелику яму під краєчком крони, щоб встигнути все зробити, поки не зійшло сонце. Потім відтягнули туди рештки людини. І так само, лапами, швидко зарили яму. Опісля підбігли до мавки, схопили її за холодні ноги і потягнули до болота на іншому боці лісу…


***


…На наступну ніч на виступі старого розлого кореня дерева, яке здавалося займало пів-лісу, сиділа мала миловидна русалонька і плакала. Вона була перелякана, здригалася, боязко оглядалася навкруги. Дуб гладив її гілочкою, з молодими ніжними листочками, по голові і примовляв:


– Що, налякали тебе дурні вовкулаки, налякали мою маленьку? – лагідно питав він дитинча.


Русалонька продовжувала схлипувала, кивала у відповідь головою.

– Не бійся: старий Дубе тебе захистить, ображати не дам. Живи у мене на гілці: тобі захист, а мені розрада на старості год. Заспіваєш мені?


Маленька русалонька кліпнула заплаканими очима без зіниць, змахнула сльози і заспівала, ще поки схвильованим і тремтячим від сліз голосом: тихо, красиво, але під час пісні вона нарешті заспокоїлась.


– Я тебе назву Удя – сказав старий Дуб, як дослухав мелодію.

– А ти-бе як звуть, дя-дя? –вперше обмовилась до нього маленька мавка.

– Я – Дуб.

– Дю-бя! Я ти-бе, бу-ду кли-кать, Дю-бя! Ти – га-а-а-лний, холо-о-о-сий…

– Так Удя, все правильно: Дуб гарний, Дуб – добрий. Дуб не образить Удю… Удя гарно співає, так моя маленька? Поспи трохи, відпочинь, скоро ранок... Ці дурні вовкулаки, налякали мою маленьку Удю…


Він поволі гладив гілочкою дитинча, а маленька мавочка стуляла і розтуляла очі, смішно кліпала ними, позіхала. Нарешті вона заснула. Переконавшись що русалченя міцно спить, Дуб заговорив:


– Сіроманцю!


Вовкулака вийшов із-за стовбуру.


– Поки ця виросте – годуєте мене ви. Як то робити знаєш?

– Батько колись розповідав, пане Дубе…

– То значить розберетеся. Робота проста: щось приносите раз на повний Місяць і зариваєте на межі крони. За місяць чекаю.

– Так, пане Дубе. Все буде, ми закони знаємо, – ввічливим тоном відповідав вовкулака.

– От і добре. А тепер йди, бач дитина погано спить – тебе відчуває. То йди вже собі.


Вовкулака розвернувся і тихенько зник у лісі. А старий Дуб продовжував гладити гіллям дитинча, качати його і приговорювати: «Спи маленька, відпочинь. Дурні вовкулаки налякали мою маленьку мавочку, мою Удю. Дуб добрий, дуб тебе не образить, Дуб тебе захистить. Спи моя маленька, відпочивай, поспи.»


Він обережно підняв її і вклав на витерту стару широку гілку. Меншими гілками огорнув і прикрив згори, щоб дитина не скотилася долу і не забилася. «Спи маленька, день пройде і вночі ми знову будемо співати… Спи...».


Потім дуб замовк і перевів свою увагу в бік озера, прислухався. Звідти доносилися схвильовані крики русалок. З іншого боку з далечини лісу чулися вереск якихось переляканих і заблукалих людей і глумливі перегуки вовкулаків – сіроманці розважалися. Серед листочків верхівки крони тихо гуляв нічний вітерець. Мала на гілці схвильовано посапувала і крутилася.


З’явилися перші ранкові промені, пішли гуляти по небу. Дуб вдоволено зітхнув: знову все як колись, все добре, все на своїх місцях. Він спокійно вдихав і видихав повітря, підставляв вранішньому сонцю листочки. Денне тепло його починало розморювати, він ліниво розхитувався і спостерігав за всім, що прокидалося довкола.


А під землею його корінці поволі огортали рештки якогось грибника, що принесла і зарила колишня Уня ще десь з півроку тому. Коричневі тонкі нитки коренів, з білими ослизлими волосками на кінцях, смакували залишки м’язів, оплітали понівечену грудну клітину, намагалися дістатися до рідких залишків в проломленому черепі і по черзі весело пірнали в місиво живота. Життя – тривало.

Zp-місто літо 2016
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
26.09.2016 Поезії / Вірш
Перший Місяць вже зійшов (віршами, з обсценним фіналом)
01.10.2016 Проза / Оповідання
Орієнтири (хорорно-містичне)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
02.12.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
Сан Санич
30.11.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
За ялинкою
30.11.2016 © Світлана Нестерівська Індіго Лана / Лист
Сповідь-покаяння
27.11.2016 © оксамит / Мініатюра
СВІТЛІЙ ПАМ"ЯТІ ПРИСВЯЧУЮ...
16.11.2016 © оксамит / Мініатюра
Les matinées d`hiver
Оповідання Про землю
26.09.2016
Спорчена русалка (хорорно-містичне)
17.01.2014 © Сорок Восьмий
Євангеліє від Пилипа (24)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 4.75 (МАКС. 5) Голосів: 4 (3+1+0+0+0)
Переглядів: 68  Коментарів: 16
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 01.12.2016 11:48  © ... для Георгій Грищенко 
 30.09.2016 06:30  Георгій Грищенко для © ... 
 27.09.2016 22:12  © ... для Оля 

1. а там багато неологізмів? як ваша ласка - вкажіть їх, бо я їх там не пам`ятаю.
2. А хіба вони зараз не існують? ;) 

 27.09.2016 11:23  Оля для © ... 

неологізми (реакція, істерика) в таких текстах видаються чужорідними. Мабуть тому що коли існували мавки і дуби-людожери таких слів не було. Їх хочеться замінити. 

 27.09.2016 09:08  © ... для оксамит 

дякую! ;)  

 27.09.2016 09:04  оксамит для © ... 

Життя – тривало...
Мені сподобалось все! Всі настрої і дії... і слів отих "мереживних") дійсно не вистачає) може від того що сама їх вживаю)))) 

 26.09.2016 23:54  Каранда Галина для © ... 

ладно, ладно) 

 26.09.2016 23:53  © ... для Каранда Галина 

все правильно. ви послухайте любу суперечку - по двісті разів про одне й те саме. те і запам`ятовується. а це не просто герої - це потойбічні істоти. про що вони ще можуть говорити? про своє існування, про свої нехитрі бажання, про конфлікти на ґрунті авторитетності/залежності. Там, я думаю, все просто. 

 26.09.2016 23:52  Каранда Галина для © ... 

аудіо не люблю.... звикла читати очима, а не вухами) 

 26.09.2016 23:51  © ... для Каранда Галина 

ні, то обкладинка до сторінки в Фб. про книжку тільки перемови ведуться. якщо ви чутливі до обсцентної лексики - не раджу. якщо терпимі - можу на аудіо навести. є окремі глави записані, є весь архів з книгою.  

 26.09.2016 23:40  Каранда Галина для © ... 

о! то обкладинка Вашої книжки? 

 26.09.2016 23:38  Каранда Галина для © ... 

ну раз. ну двічі... порахувати, скільки раз там слово "обпісяний" у різних варіаціях?????) ото мені вже надто там...
якщо що - то не критика, а моє суб’єктивне сприйняття))) 

 26.09.2016 23:35  © ... для Каранда Галина 

і де там неприглядні слова - все живе, природнє, і жодного, зауважте, матюка. (ви моїх зомбаків просто не чули - тут їх викладати не можна :)))) )

 26.09.2016 22:59  Каранда Галина для © ... 
 26.09.2016 22:56  © ... для Каранда Галина 

так вони говорять - це ж потвори! просто я багато читав як потвори мучають людей, люди борються з потворами і примарами. а що роблять потвори, як лишаються серед потвор і як себе ведуть - майже ніде не пишуть. сімейка Адамсів - не рахується - спортили таку тему! 

 26.09.2016 22:53  Каранда Галина для © ... 

нда... мені місцями перебор...
але тут принаймні є фінал)))))))))))
ідея мені подобається. але нащо аж скільки неприглядних слів?? 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +12
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +58
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
12.04.2011 © Закохана
29.08.2010 © Віта Демянюк
23.02.2013 © Тетяна Белімова
03.12.2011 © Т.Белімова
09.12.2016 © Маріанна
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди