Мазанка
Стара хата нахилилася на тин,
Дожидаючи своїх старих годин,
Бо ніхто у хаті не живе,
Люди кажуть: „До зими впаде!”
Вже не чути в ній дитячий сміх,
Тупіт дрібний від маленьких ніг
І підлога прогнила у ній уся –
Давня хата, мазанка стара.
Похилилась, в погляді лиш хрест,
І оправа, скло розбите вщент,
На дверях соснові теж крижи,
Потрюхлявіли на стелі всі балки.
А колись, як була молода,
То була, найкраща із села,
А тепер, є цегла і бетон,
Зводять замки гарні, наче сон.
А тоді, під дах цей хоч малий,
Уміщала і сусідів з сіл.
Кожен вечір кіптява вгорі,
Вишиванки бачила ясні.
А тепер у просторі квартир,
Поміщається чомусь лише один
І квартира не відчує те тепло,
Що так гріло хату й берегло.
І будинок плачучи за всім,
В одну ніч не витримав й осів,
Наче дивиться чи є під тином слід,
Чи потрібно ще для когось жить?
Зиму всю простояла вона,
Люд дивується, що мазанка жива,
А весною диво відбулось,
Хату підняло неначе щось.
Нахил бачать, не такий крутий
І всміхається немовби їм той дім,
Кажуть всі й в газеті є стаття:
„Давня хата раптом ожила!”
Вчені приїздили у село,
Вивчити те диво, що прийшло,
Але так нічого й не знайшли,
Поплювалися на „диво” і пішли.
А хатина наче молода,
Відійшла від неї вся журба,
Люд не бачив те, що відбулось,
У старенькій щастя завелось.
Знову сміх і дрібний тупіт ніг,
Знову спів вечірній в ній заліг,
Знову в ній живуть, ціла сім’я –
Мама, тато і маленьке солов’я.
