Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
06.10.2016 10:16Оповідання
Війна 2014 Україна  Про Майдан  
10000
Без обмежень
© Руслан Бєдов

Коли не течуть сльози

"Рабів до раю не пускають..."
Руслан Бєдов
Опубліковано 06.10.2016 / 38021

На плацу, затопленому сонячним теплом, танцював сумний вальс спливаючий серпень. Приємний прохолодний вітерець час від часу прослизав поміж закутих у камуфляж і бронежилети військових, лагідно стелився під ноги жінок, які ледь стримували сльози. Важко проковтуючи болючий ком, вони слухали, як чоловіки та сини впевнено казали, що все буде гаразд, вони обов`язково повернуться живими, але, киваючи і посміхаючись, жінки все одно дивилися на найдорожчих у світі людей так, наче бачили їх востаннє.

Під`їхали автобуси. Через силу вириваючись з рідних обіймів, солдати підхоплювали важкі рюкзаки і зброю, та, не поспішаючи, наче смакуючи кожну мить мирного повітря, сідали у розпечені автобуси.

Ліна теж не поспішала. Здавалося вона на когось чекала. Хтось з рідних мав прийти на ці проводи. Минали останні хвилини, але нікого не було. Після шикування та гучної промови командира, Ліна весь час стояла осторонь, наче не помічаючи, що усіх хлопців з її бригади проводжають. Дівчина намагалася просто не думати про свою самотність. Це було легко. Останніми роками вона до цього звикла, - не помічати того, що вона завжди сама. Ось і сьогодні, перед тим, як пірнути у задушливий салон автобусу, щоб знову, вже вдруге відправитися на схід, Ліна знала, що ніхто до неї не прийде. Помічаючи співчутливі погляди, дівчина мимоволі ловила себе на думці про те, що вона могла б образитися на матір, яка не знайшла часу, може востаннє, побачити власну доньку, Ліна могла б сердитися, плакати, принаймні потай ковтати сльози. Але в ту мить, на плацу, в душі було порожньо, не знайшлося місця навіть для сліз...

За вікном автобуса граційно пропливало мирне мальовниче українське літо. Йшли люди, кожен у своїх справах, їздили машини, ліниво пливли легкі сизі хмари у глибокому блакитному океані, дозрівали лани. Начебто і не було десь там війни. Підступний ворог поміж вщент розбомблених домівок, всюдисуща смерть, що пулею, гранатою або міною весь час чатує на нову жертву, - все це здавалося якоюсь злою химерою. І хлопці, які повнили невимушеними говірками салон, здавалися веселими страйкболістами. Тільки чорне жерло автомата, який Ліна поставила поміж колін, нагадувало їй про болючу реальність. Поправляючи застіжки на бронику, дівчина подумки повернулася у ту прохолодну осінню ніч, яка назавжди змінила її життя...

Позаду височила у чорному вирі нічного неба крилата Україна. Здавалося, вона недосяжна на своїй висоті. Але до її підніжжя сунула буря. 

Ліна стояла разом з іншими на високій мармуровій балюстраді, та не могла повірити в те, що бачила. Беркутівці у чорних блискучих шоломах щосили лупцювали захоплених зненацька людей на площі. Одні тікали, інші намагалися зупинити міліціонерів, щось кричали, розмахували руками, відбивались всім, що попадалося під руки. В цьому несамовитому людському бурлінні Ліна вихоплювала поглядом окремі обличчя: налякані, гнівні, злі, розгублені, скривавлені... Декілька разів дівчина поривалася поринути у той небезпечний вир, але чиясь тверда рука міцно тримала її за плече.

-Не лізь! - ледь доносилися до свідомості чиїсь слова. 

Ліна так і не узнала, того, хто тоді намагався її втримати. 

Кожної миті бійці затягували кільце навколо нечисельної групи студентів, що гуртувалися навколо пам`ятника. Недалеко від того місця, де стояла Ліна, зовсім молодесенька студентка, рятуючись від кийків, залізла на високий гранітний парапет, але не втримавши рівновагу, впала прямо під ноги беркутівцям. Чорні палиці вже були готові опуститися на зігнуту тендітну дівочу спину. Ліна, не роздумуючи, кинулася до студентки. Треба було подолати всього кілька метрів, але Ліні здавалося, що між нею та дівчиною, яка лежала на сходинках, простягнулася тягуча нескінченність. Декілька секунд розтяглися у вічність. Проштовхуючись крізь шаленіючий натовп, Ліна трохи не впала на студентку. Наповнені сльозами великі світлі очі дівчини без слів благали про допомогу.

Вона стискала обома руками переламану ногу.

Сповільнення перервалося, і світ навколо Ліни знову став блискавично швидким.

Ліна схопила студентку під піхви:

-Вставай швидше!

-Не можу, нога...

Підступний поліцейський кийок опустився Ліні на спину. Від болю перехопило подих, але Ліна не зупинялася. Вона бачила перед собою тільки розгублені, повні болю очі дівчини, яка намагалася піднятися на здорову ногу, але через штовханину раз за разом падала. Ліні хотілося плакати від безсилля, але сліз не було...

Ліна відчула його погляд відразу ж, коли вилізла з автобуса. Його звали Мишко, позивний “Кремінь”. 

Він привітно посміхався, а його втомлені очі уважно дивилися на неї. Вона посміхнулася у відповідь і підняла на плечі рюкзак.

-Я допоміг би, аби хотів отримати від тебе на горіхи, - іронічно мовив хлопець замість привітання, машинально перекидаючи автомат на інше плече. Ліна не відповіла.

В бригаді вона була єдиною дівчиною, але ніхто з хлопців не насмілювався запропонувати їй поміч, навіть якщо вона несла важкий ящик з набоями. Ліна була готова кожної миті віддати власне життя за кожного з цих хлопців, але тримала усіх на відстані...

Вона пам`ятає той тек, наче це було вчора, а не більше семи років тому. Батько сидів за столом на їх маленькій кухні, не рухався і дивився в одну точку. Мати стояла біля мийки, намагалася чистити картоплю на обід, але руки в неї трусилися, ніж вислизав з мокрих пальців. Очі були повні сліз, але мати не плакала, вона ніколи не плакала у присутності батька, чи тому що боялася, чи за якоїсь іншої причини, - Ліна не наважувалася розпитувати. 

Дівчина увійшла до кухні подивилась на зігнуту мамину спину, на відсутній погляд батька. Щось сталося, - вона це знала ще зі вчора, але ніхто з нею про це ще не говорив.

-Що сталося? - наважилася запитати дівчина.

Мати відповіла не відразу, - мабуть тому, що намагалася не плакати.

-Мене скорочують..., - мовила вона, - а в нам ще кредит платити за хату...

-Так, батько ж працює, я вже місяць як влаштувалася, - спробувала заспокоїти маму Ліна. Єдине, що вона тоді не могла зрозуміти, так це поведінки батька. Був він якийсь непевний, - злий і мовчазний. Замість того, щоб заспокоїти матір, він тільки дивився на неї з-під лоба, кривив рота і...мовчав.

-Навіть якщо й так, ми заплатимо наступного місяця за кредитом і не залишиться нічого, - ледве стримувалася мати.

Ліні здавалося, що чим довше батько дивився недобрим оком їй в спину, тим важче мамі було вимовляти кожне слово...

З її руки вислизнула картоплина, вона важко опустилася на стілець і закрила обличчя мокрими ладонями.

-Та це ж не кінець світу, мамо! - Ліна обняла мати за плечі, та відчула як вона тремтить. Мама завжди гостро реагувала на життєві негаразди, дівчина це добре знала, але також вона знала причину такої нервозності, - батько ніколи навіть не намагався підтримати матір, заспокоїти її. Для нього вона чомусь завжди була “сама винна”. Мабуть й цього разу він видав щось подібне...

-Нам навіть їсти не буде що...

-Не верзи дурниць, - вмовляла Ліна, - коли це нам їсти не було чого?! Це ж твоє не перше місце роботи, і не останнє. Станеш у центр зайнятості, знайдеш роботу. Ми вже якось місяць чи два перекантуємось. Правду я кажу, батьку?

Ліна багатозначно подивилася на батька, але той ніяк не відреагував на запитання, навіть не подивився на дочку.

Він встав і вийшов з хати.

З тиждень Ліна не бачила його вдома. Мати з початку казала, що він поїхав у відрядження, потім до матері, потім...

Тільки наприкінці другого тижня Ліна нарешті зрозуміла те, про що не наважувалася розповісти мати, - батько пішов. Мовчки, не сказавши жодного слова, зібрав речі і переїхав жити до сестри в місто. 

Коли Ліна додзвонилася до нього через знайомого він почав виправдовуватися тим, що сестра хвора, за нею потрібен догляд, поміч.

-А ви з матір`ю самі впораєтесь, - молоді ще. Я, звісно, буду допомагати за можливості.

Наступні декілька років можливості у батька так і не з`явилося. Він навіть не подзвонив і не зайшов... 

Ліна з мамою якось виплатили кредит, пережили злидні...

Якось дівчина зустріла батька на автобусній зупинці. Він гукнув її, але вона зробила вигляд, що не почула, прискорила крок і пішла геть.

Про те, що Ліна відчувала весь цей час знала тільки мати. Іноді, ввечері, після роботи, вона приходила до дому, мовчки переодягалася, мовчки їла, мовчки мила за собою посуд, не говорячи й слова поралася по господарству...

Мати сідала поруч, дивилася дочці прямо в очі і тихо питала:

-Що таке?

Тоді Ліну проривало: вона плакала, кричала, проклинала, погрожувала... Ставало легше на декілька днів, потів все знову.

Потім біль притупився. Гніву теж не було. Залишилися тільки біль і відчуття зради. Зрада. Це те, чого Ліна боялася більш за все у житті. Цей страх не дозволяв дівчині мати стосунки. У свої майже двадцять вісім років вона була самотня. Декілька разів мати напівжартома натякала про онуків, але дівчина тільки відмовчувалася...

-Пішли я тобі дещо покажу, - Ліна почула голос Мишка перш, ніж побачила його. Вона чистила автомат, та замислившись, не почула, як він увійшов у бліндаж.

-Ти як привид ходиш, - відказала вона, перевіряючи набої в рожку.

-Вибач..., - “Кремінь” зам`явся, - пішли, так красиво сонце заходить...

Захід був дійсно гарний. Червоне сяюче коло повільно тонуло немов якийсь казковий корабель у чорніючому українському степу. 

Мабуть, десь там, у мальовничому полтавському селі, її мати дивиться на схід и молиться...

Потік думок перервала тепла долоня Мишка, в якій якось зненацька опинилася її власна долоня.

Першим поривом дівчини було вирватися й дати гарного ляпаса нахабі, але наступної миті Ліна чомусь передумала.

Так вони довго стояли серед поля, мовчки насолоджуючись останніми годинами тиші...

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
05.10.2016 Проза / Повість
Отрывок из фантастической повести "Хранитель Бездны"
06.10.2016 Проза / Оповідання
Людина з життя
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
06.12.2016 © Ірина Мельничин / Новела
Ілюзії
05.12.2016 © Наталка Янушевич / Мініатюра
Думав "Чого тобі, жінко?"
05.12.2016 © Маріанна / Казка
Звір
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
Оповідання Війна 2014 Україна
06.10.2016 © роман-мтт
Продавець Війни (містично-реальне)
06.10.2016
Коли не течуть сльози
15.07.2016 © Меньшов Олександр
СЕЙ ДЕНЬ ТОРЖЕСТВУЙТЕ...
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 52  Коментарів: 2
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 06.10.2016 10:38  © ... для роман-мтт 

дякую за добрі слова, Романе

 06.10.2016 10:31  роман-мтт для © ... 

я хтів би багато написати - емоції сильні викликає. Але відчуваю, що знову почну лаяти владу і все таке інше. Життя триває.

Сильне оповідання, дякую! 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +2
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +46
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +86
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
09.12.2010 © Тундра
12.04.2011 © Закохана
23.02.2013 © Тетяна Белімова
24.04.2013 © Тетяна Белімова
03.12.2011 © Т.Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди