Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
06.10.2016 10:43Нарис
 
Штурм Магдебурга
20000
Для дорослих (18+)
© Оля Стасюк

Штурм Магдебурга

Оля Стасюк
Опубліковано 06.10.2016 / 38026

Густав не спав всю ніч і його страшенно хилило на сон. Але щоразу, як він притулявся до колони, сестричка шарпала його і наляканими очима втуплювалася в лице брата. Густав вкотре почав злитися через це, але сестра знову насупилася і заходилася хлипати.

- Ну, ну, досить, - розгублено потормосив її за плече брат.

- Мені страаааааашно, - протягнула дівчинка так, як тільки можуть одночасно хлипати і говорити п”ятирічні дівчатка. Вона втерлася рукавом і на личку лишився вузький темний слід від бруду і попелу, якими з самого ранку була забруднена її сукенка.

- Мама скоро прийде, - сказав Густав, намагаючись додати впевненості у голосі. При тому він майже був упевнений, що мама не повернеться. Але ще хлопець був надто сонний і замучений, аби зараз плакати; тим більше, почуття відповідальності старшого брата, на якого мама лишила маленьку сестру, коли вибігала з цього забитого людом собору, не давало йому показати слабкість.

Дівчинка притулилася до брата і, все ще схлипуючи, заплющила очі. А Густав, попри те, що навколо стояв жахливий гамір, зойки та час від часу десь поруч, коло Розп”яття на стіні, стогнала жінка, почав тихенько сестрі наспівувати колискову, яку ще кілька днів тому їм обом, погасивши каганчик, наспівувала мама. Вони тоді лежали в м”яких ліжечках і не думали ні про війська, які величезним мурашником оточили місто(сусід ходив на стіну і розповідав, скільки там люду, наметів, вогнищ), ні про облогу і можливе запізнення підмоги короля(військо якого таки запізнилося, дійшовши лише до Поцдаму), ні тим більше про таке нищення їхньої домівки і розлучення сім”ї. Шостий місяць тривала облога і, хоча торгівля занепала і щодня війна нагадувала про себе то гамором з-за валів, то чутками, то загальним пригніченим настроєм, місто бодай намагалося жити своїм життям і робити вигляд, ніби нічого особливого не відбулося. “Зрештою, - казала мама, - Магдебург не такий уже мізерний, аби його лишили без захисту”. Густав вірив мамі, а особливо – коли чув, як вона вночі ревно молиться. Єдине, що хлопчику не вдавалося збагнути – хто ж були ці лихі люди, які так хотіли понищити його рідне місто.

Як на десятирічного хлопчика то й справді було заскладно. Мішанина народів, культур, імперські війська, що брали міста з кличем “Ісус та Марія” – прикликаючи того ж Ісуса, до якого молилися Густав та його мама, - ось хто нині розбив намети під містом на Ельбі і вичікував наказу своїх керівників, Йогана фон Тіллі і Готфріда Паппенгейма. Війна, така дивна, що навряд чи далася б до розуміння Густаву, не лише нині підступила до його рідного міста, хоча насправді палала у різних містах та країнах Європи; мов лісова пожежа, зализувала вогненними язиками території, знищувала купу людей, і вже навіть мало хто згадував Богемію, яка своїм внутрішнім повстанням запалила ту смертельну іскру.

Густав вже було подумав, що сестра заснула, однак вона раптом підняла голівку і почала знову хлипати. Хлопчик ще міцніше притулив до себе сестру і почав кусати нижню губу, аби й собі не заплакати. “Ні, мама конче має повернутися, ” – подумав він. І витягнув голову, аби побачити, що робиться коло дверей. Однак людей було так набито у собор, що він нічого не зміг побачити.

Діти сиділи в куточку, куди їх, вихоплених зі сну, наспіх одягнутих, з якимись торбинками мало не силою втягнула мама. Тоді людей ще не було дуже багато, але жінка розуміла, що скоро людей наб”ється повний собор; вона швидко пробралася на лівий бік, до Розп”яття, і штовхнула дітей до колони.

- Сидіть тихо, я прийду, - мовила вона, сполохано озираючись і шукаючи знайоме обличчя, аби бодай на когось лишити дітей. Однак чи то всі лиця у соборі були настільки спотворені жахом, чи то й справді нікого знайомого поруч не виявилося, що вона, зрештою, нікого не впізнала, поспіхом сказала Густаву дивитися за сестрою і вибігла.

- Мама приведе тата, - сказав Густав до сестрички, яка одразу ж почала тоді плакати, хоча сам нічого не зрозумів.

Однак Густав помилився. Його тато був у складі міщанських підрозділів(Дітріх Фалькенберг, який керував військами міста, зумів таких створити аж вісімнадцять) і хтозна де був тепер. Мама ж побігла до їхнього будинку, аби врятувати хоч щось цінне – адже до їхнього кварталу було ще далеко і мародерам, на яких перетворилися імперські війська, і пожежам, які швидко з двох боків поширювалися містом. З одного боку до цього вчинилися нападники: Папенгейм наказав підпалити один з кварталів, аби легше було здолати опір магдебурців. Інший квартал підпалили самі міщани, думаючи так зупинити численні мародерства. Однак вогонь не допоміг – хіба що до повального грабунку, насилля, різанини домішалася ще й шалена у своїй силі пожежа, що швико охоплювала дерев”яні квартали і котилася далі містом, як пекельний смерч.

Паніка, що охопила більшу частину жителів, була цілком природним явищем за таких умов. Однак Густав, поки біг з мамою та сестрою галасливим мурашником, у який перетворилися вулиці, як тільки до їхнього кварталу докотилася звістка про штурм, таки фрагментарно помічав деякі приготування. Чоловіки поспіхом натягали на вулицях залізні ланцюги, забарикадовувалися двері, жінки стягували все найцінніше, ховали по горищам дітей, кудись бігли... Якби Густав міг би про щось серйозно розмірковувати в той час(а десятирічна дитина, яку вихопили зі сну о 5 ранку в час загальної паніки, на то не здатна), то здивувався б, чому всі завалюють меблями двері і ховаються в будинках, а його з сестрою мама навпаки, потягнула з дому на гамірні вулиці, які от-от чекали нападників. І тільки коли вони підбігли до знайомої площі, Густав зрозумів, куди вони бігли весь цей час.

До кафедрального собору.

Він був зовсім не схожий на самого себе всередині. Якісь люди, бруд, сморід, запах диму, поту, клунки, діти, вереск, стогін, крик – все це так було не схоже на величний молитовний стан, яким завжди зустрічала Густава ця прекрасна споруда з двома величними баштами – темна ззовні, але із світлими стінами всередині, що мала величезний орган над вівтарем, тонкі, але дуже високі арки, які ніби притискали тебе до землі своєю величчю, і багато вікон, через які лилося ранкове світло.

Зараз хлопчик дивився на знайомі склепіння і вони навіть не наштовхували його на спогади про світлі спокійні неділі, після яких вони всією сім”єю поверталися додому.


Діти сиділи вже тут шосту годину, і попри те, що гамір наростав і люду в соборі щоразу більшало – так набилося, як на жодному богослужінні до того, - сестра уже давно заснула на плечі Густава, а сам хлопець вже ледве міг розулити повіки.

Раптом гамір ще дужче наповнив собор, почулися голосіння, поруч заплакала якась жінка з малою дитиною і сонливість Густава злетіла в одну мить. Він ще не розумів, що відбулося, але хвиля нелюдського жаху, що прокотилася собором, зачепила і його. Хлопчик налякано озирався, вдивляючись у перекривлені від болю, холоду, смороду і страху лиця дорослих навколо.

Місто було зайнято.

Три години тривав бій, сотні загиблих захисників уже лежали в калюжах крові на вулицях, в тому числі тато Густава. Однак нападники оскаженіли: довга облога, багатство міста, переляк чи жорсткий відпір мешканців, які відбивалися чим тільки могли і навіть скидали на ворогів горщики з негашеним вапном, що обпікало ніс, очі і горло, довели їх до шаленої люті. Вони калічилися об розсипані на вулицях залізні чотиригранники, зашпортувалися у натягнутих ланцюгах, спливали кров”ю, задихалися від диму, але ішли і грабували, різали, витягували дітей і жінок з будинків, вибивали двері; так, як сестра Густава витирала рукавом личко від сліз, втиралися від краплин крові і бігли далі.


Лише через три дні Йогану фон Тіллі вдалося відвести військо. Він сам нажахався того, що наробили його люди.

Пізніше через взяття міста йому дадуть нагороди і зроблять загальним героєм, однак зараз, ходячи напівспаленим, зруйнованим, понищеним містом, що втопало в крові, він був як у тумані.

Військо не слухалось його наказів – воно сп”яніло від крові, здобичі, швидкої перемоги і довгої бездіяльності в облозі.

Двадцять тисяч людей було знищено за ці три дні.

Вся Європа вжахнулася.

Магдебурзька Діва, юна дівчина з герба міста, що на усіх зображеннях стояла на двох баштах із зеленим вінком в руках, сама запливла кров”ю на руїнах тих башт, які чи то від заходу сонця, чи то справді від кількості пролитої крові 10 травня 1631 року стали червоними.


Три тисячі людей, що ховалися в соборі та монастирі, помилувані Йоганом фон Тіллі, виходили із споруд, що стали для них рятівними, і не впізнавали своє місто. Колись красиве, розвинене, багате, воно стало пусткою, наповненою смородом тіл і димом згарищ.

Від такого було важко не збожеволіти.

Натовпом котилися нові, спершу стримані, а потім дужчі ридання, зойки, крики, плачі. Хтось уже пізнав перших вбитих, що лежали прямо тут, на вулицях. Пізніше для цих тіл захисників чи просто мешканців навіть не знайдеться клаптика землі – їх поскидають в Ельбу, аби принаймні не допустити епідемій.

_

Густав, вийшовши з собору разом з іншими, вперто кусав губу і намагався не заплакати. Сестра міцно стискала його руку. Хлопчик проштовхувався між людей і шукав когось очима. Він був впевнений, що мама сховалася десь між людом у монастирі чи просто не знайшла їх у соборі, хоча вони не відходили від того місця, куди вони їх посадила. Густав обійшов натовп, ледве проштовхуючись між напівбожевільними від горя людьми, немилосердно тягнучи сестру, побіг якоюсь вулицею, зупинився, побіг в інший бік... Діти перечеплювалися через купи речей, тіла, містом все ще стелився дим, який роз”їдав очі і робив сморід навколо ще нестерпнішим. Зрештою Густав став на перехресті і, оглядаючи людей, що вже розбрідалися знищеними кварталами, вперше звернув увагу на те, що замучена сестра ридає на повний голос і заледве може йти.

- Тихо, не бійся, - мовив Густав, витираючи їй сльози, від чого на личку дівчинки знову з”явилися темні смуги. – Ми обов”язково знайдемо маму.

Хлопчик відвів очі, втупився в кілька тіл, що виднілися під стіною будинку, далі подивився на якогось солдата, що лежав вниз лицем зовсім поруч з ними, на напівлежачу мертву постать коло дерева, на синю сукенку мертвої дівчинки в дверях будинку і далі, далі, далі...

- Вона має бути десь тут, - сказав він пригнічено.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
05.10.2016 Поезії / Вірш
Затяжний дощ
07.10.2016 Поезії / Вірш
Вийшов дощ на проспект
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
02.12.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
Сан Санич
30.11.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
За ялинкою
30.11.2016 © Світлана Нестерівська Індіго Лана / Лист
Сповідь-покаяння
27.11.2016 © оксамит / Мініатюра
СВІТЛІЙ ПАМ"ЯТІ ПРИСВЯЧУЮ...
23.11.2016 © роман-мтт / Мініатюра
Годувальниця (замальовка)
Нарис
09.10.2016 © Сліпокоєнко Роман
Лист прощання
06.10.2016
Штурм Магдебурга
30.09.2016 © Карабєн-Фортун Катерина
Сповідь на диктофоні
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 71  Коментарів: 1
Тематика: Проза, Нарис
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 06.10.2016 15:47  СвітЛана для © ... 

Олю, без слів. Талановито і майстерно, просто забракло подиху, розчулила мене, художнице живої прози. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +9
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +53
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +36
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +87
ВИБІР ЧИТАЧІВ
03.12.2011 © Т.Белімова
29.08.2010 © Віта Демянюк
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
20.03.2015 © Вікторія Легль
01.04.2012 © Каранда Галина
18.09.2013 © Тетяна Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди