20.10.2016 22:42
для всіх
199
    
  2 | 3  
 © Шкромида Іванна

До дір

«Якось пізніше моя люба, якось пізніше…» – сказав він мені і зник назавжди. Мене відвезли в маленьке містечко з затертими людьми. Я називала їх такими, бо вони всі надто часто вдарялися одне об одного, і мені здавалося, що від таких зіткнень на їхніх руках мали б з’являтися дірки. Потім ці люди відносили б свій верхній одяг до вмілої кравчині, яка непомітним швом відновлювала б затерті ділянки пальт. І тоді усе починалося б спочатку.

Я єдина намагалася оминати інших. Іноді доводилося ухилятися, рідше – іти проїзною частиною. Між автівками я почувалася безпечніше. Тітка завжди змушувала ходити мене по свіже м’ясо за три квартали від нашого будинку.

- Мені кілограм м’яса, тільки впакуйте в щось цупке, будь ласка, щоб я не бачила, що несу.

Молода жінка вручила мені курячі стегна в найпрозорішому пакеті, який тільки у неї був, і ввічливо посміхнулася. За натягненою на її обличчі шкірою, мабуть, повсідалися, мов на лави, десятки бджіл, які заважали їй мене почути.

- Дорога додому забере в мене немало часу, – чомусь я вирішила повідомити це продавчині. – Піду вже.

Людський вихор, що володів вулицею, неабияк лякав мене. Якомога міцніше стиснувши в руці торбинку з м’ясом, я наче оповила себе захисною оболонкою з посмішки і нарешті рушила вперед. Дорогою мені доводилося чути чимало надто гучних звуків та зовсім небагато слів. Колись я гралась в гру: ходила вулицею, запам’ятовувала випадкові фрази, які кидали між собою перехожі, потім приходила додому й писала оповідання. Це було досить кумедно. Щовечора я сідала з батьком біля каміна і читала йому, що вдалося зберегти зі слів за день. Він завжди багато сміявся. І цей сміх давав мені зрозуміти, що зовсім скоро щось із цими словами буде не так. Наче вони втратять магічну дію, перестануть його тішити. І тоді він зникне назавжди. Посмішки вміють змушувати людей залишатися.

А тепер я марнувала свій час на споглядання цілком недоречних сутичок. Сутичок між сірими і сірими пальтами, між білими і білими пальтами, між чорними і чорними плащами. Між тими, хто стояв і просто очікував, поки до нього хтось торкнеться, щоб розгойдатись і нарешті вцілити в когось іншого у відповідь. Десь мусив існувати маленький імпульс. Хтось зумисно запустив його в це місто затертих людей.

У дім тітки я ввійшла надвечір, коли замерзлі без верхнього одягу мешканці дещо вивільнили узбіччя.

- Сьогодні ти швидко. Задоволена прогулянкою? – Прокричала до мене з кухні тітка.

- Ще б пак. У цьому місті всі дуже приязні.

- Я знала, що тобі сподобається. Допоможеш з вечерею?

Я вдихнула ароматні запахи напівзготованої їжі й почала розкладати на столі курячі стегна.

- А чому ти ніколи не виходиш з дому? – Несміливо запитала я.

Тітка лише мовчки вивільнила вікно на кухні від темних штор. І ми продовжили готувати вечерю, споглядаючи, як перехожі гойдалися одне між одним, протираючи до дір светри.



Коломия, 20.10.16

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 03.07.2017 12:53  Каранда Галина => © 

 21.10.2016 09:21  Тетяна Белімова => © 

Класно! Сподобалося)) Алогічна логічність, або які сюжети ховаються в ній))

 21.10.2016 08:00  Олена Вишневська => © 

Цікавий образ людей в сірих містечках) Сподобалось, Іванно!
П.С. моВчки)