Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
25.10.2016 21:03Роман
 
Світ таємничий,  світ наш древній…
00000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Світ таємничий, світ наш древній…

Частина 1. Осколки. Історія 1

Фараонов М. Глава 1-3

«О, долі! Хто вас вигадує?..»
В. Пікуль
Меньшов Олександр
Опубліковано 25.10.2016 / 38310

«Ніхто дослухатись до слів моїх не хоче... я один.

День гасне... червоними хизуючись смугами,

На захід хмари відлетіли та камін

Тріщить переді мною. – Я геть оточений

своїми мріями…»

 

М.Ю. Лермонтов

 

 

1


Новий Рік спочатку зустрічали організовано та культурно, як прийнято в оточенні справжньої «інтелігенції», але після восьмої пляшки горілки почалася нічим не прикрита п`янка. То, напевно, було найогиднішим видовищем у світі.

Чому «напевно»? Та тому, що збоку на себе поглянути не вдалося.

А шкода. Було б вельми повчально.

Скільки разів ми проводжали старий і зустрічали новий рік, важко сказати, але точно більше семи, оскільки цю цифру я запам`ятав останньою. Що ж було потім? - Це питання всіх питань! Мабуть, воно буде найзагадковішою сторінкою мого багатостраждального життя, і вивудити хоч якусь пристойну відповідь з пам`яті буде неможливо, навіть під гіпнозом. Не треба думати, ніби я – практикуючий алкоголік або (що гірше) – початкуючий любитель. Просто дуже хотілося залишити всі свої проблеми в старому році. Дуже, дуже… дуже…

На якийсь час, видно, мені це вдалося, бо вранці не те що власні проблеми пригадати не зміг, а навіть ім`я! Хоча, як ви розумієте, це гіпербола, вдала чи ні, – зараз не так важливо.

Загалом, настав ранок нового 1998 по рахунку року від Різдва Христового, або нашої ери. Це вже кому як зручно. Хоча і те і інше, для стражденної з похмілля голови, полегшення не принесло.

Та і виголошувати такі фрази довго. Зручніше б в мові було, якби роки рахували просто «до» та «після». Уявіть собі таке речення:

-В тисяча шістсот сорок восьмому році «після» в Україні почалася визвольна війна на чолі з Богданом Хмельницьким, народженого також «після»… в енному році.

Або ось таке:

-Цар Давид завоював старовинне місто Єрусалим в дев`ятсот дев`яносто п`ятому році «до». А помер, цей цар теж «до»… А далі кажеш рік… точну дату, так би мовити… і таке інше…

Круто? А головне як зручно! Адже доки виголосиш: «...до нашої ери...», або «... від Різдва Христова…», так і посивієш.

Хоча це так – похмільна маячня. Не звертайте уваги.

Отже, настав перший день Нового Року, але ніхто з тих, хто відмічав його «пришестя», у тому числі і я, не був в змозі повною мірою усвідомити його існування, оскільки ніхто не розумів того, що відбувається. І тільки на початку другої години дня ми більш-менш прийшли до тями, при цьому насамперед усвідомлення часу доби було замінено на усвідомлення свого «я» та місця розташування фізичного тіла у світі безладу, що оточував нас. (Ого, яке спромігся речення скласти! Та я – гігант думки! Філософ, бляха ти муха!) Потім намагалися навести порядок у власних головах, а за одно і в квартирі, що нагадувала житло диких неандертальців зі слідами перебування в ній цивілізованої людини: недопалків цигарок; порожніх пляшок; сміття; та ще чогось, що дуже нагадувало чийсь напівпереварений обід; і іншого подібного, про що згадувати не дуже хочеться. І все те пахло, м’яко кажучи – неприємно.

Другий день нічим не відрізнявся від першого: ті ж самі, які назвати танцями – означало б образити академічний словник, том шостий, сторінка… сторінка… От бісова душа, забув! Також продовжилася груба п`янка… тобто, перепрошую ясне панство - продовжилися все ті ж проводи старого і зустрічі нового року.

Всі ці заходи я вирішив пропустити, оскільки ледь живий розум нашіптував мені поберегти своє здоров`я, або хоч би те що від нього залишилося.

Якимсь дивом (інакше не назвеш цей подвиг) мені вдалося дістатися до свого будинку, де, «полікувавшись» залишками коньяку восьмого ґатунку, я звалився на ліжко.

Так, слава Богу, пройшли перші два дні. Тобто - без надзвичайних подій…


2


Як говориться в одній стародавній єгипетській народній приказці: «Бог любить трійцю».

Для тих, хто єгипетською не володіє, перекладаю: заявилися до мене на третій день гості (щоб вони були здорові). Довелося брехати, що поспішаю по надзвичайно важливих справах. Настільки важливих, що без мене зупиняться всі-всі машини, та навіть деякі серця, а літаки так і залишаться висіти в небі, так що доведеться їх краном спускати. Можливо ще, що народ почне бідувати. І все через мене.

Ось таку нісенітницю накрутив, що аж самому лячно стало, але, здається, мені повірили. Гості пішли. Вірно, вирішили порадувати своєю присутністю когось ще. - Ото він бідолаха.

Мені сьогодні трохи підфартило… Отже, доброго ранку тобі, Фараон!

Це моє прізвисько (до речі), яке утворилося від прізвища. Звуть же мене Миколою, що, звичайно, на ім`я єгипетського царя хоч і не схоже, але теж не погано.

Виглянув на вулицю, а там прохолодно: мінус вісімнадцять, лютий північний вітер, сніг в обличчя... Погодьтеся, гріх, як говоримо ми - єгиптяни, скаржитися. (Хоча і веселого замало. Стареньке пальтечко, мабуть, дуже не зігріє.)

Вмився. Поголився. Приготував поїсти. Поїв. Погодував кота. Вимив посуд. Потім захотілося чаю, але, поки шукав цукор, перехотілося, тому випив склянку води. Став одягатися.

І все це зайняло хвилин двадцять п`ять. Але це півбіди: їжа, питво, одяг - все це відбувається майже автоматично і хоч якесь задоволення приносить, чого не скажеш про роботу, яка страшно нудна, нецікава і мало оплачувана. Та ще там вважають тебе якимось йолопом і доказувати протилежне – марна справа.

Ось так проводить своє життя Фараон. Отак проходять його дні. Гірко… гидко… безцільно…

І все життя людина (не тільки я) щось робить, десь копошиться, поспішає і… що далі? - А далі все одно смерть. Всі ми, врешті-решт, здохнемо. (Хай мене покрасять, якщо це не так!)

Думаєте, скаржуся? - Ха! Це ще біла смуга мого життя, а коли настає чорна, то ховайся, біжи на край світу. Зараз це так - невеликий експромт, можна сказати тренування...

На вулиці дійсно було холодно: мінус вісімнадцять це вам не в панаса гратися.

До хлібного дістався без пригод: ніхто не напав, не пограбував інваліда і навіть не показав кузькіну мати. Можна сказати, що день почався прекрасно, якщо виключити прихід гостей і скорботну пісню «Queen» про триваюче шоу, яка буденно гриміла з динаміка кіоску з цигарками та горілкою.

Не хочеться в такі дні думати про погане, але все навкруги підштовхує до того...

Ось на днях, йшов додому і тут бачу біля супермаркету хлопчисько стоїть. Рочків… десять… чи одинадцять… Тримає у руках дерев’яний лоточок на якому розставлені невеличкі іграшки… фігурки… чи то з «кіндерів», чи то ще звідкись… Я б пройшов би далі, але щось мене затримало, щось заставило звернути убік, підійти до хлопчиська.

-Торгуєш? – питаю його.

-Так, - щира посмішка розтіклася по його рум’яному обличчю. – Ці ось по п’ятдесят копійок, а ці – по сімдесят п’ять.

Показує якихось смішних монстриків.

Ну, бачу, що хлопець нормальний. Вдягнений, правда, бідненько, але в чисте. А я ще ненавмисно зачепив фігурки і ті попадали вниз (хотів бо роздивитися ближче). І стало мені так шкода цю малечу… Дивлюся, як він все з тією ж посмішкою підбирає монстриків, та бурмоче щось схоже на «Та нічого страшного». Достав я з кишені все що було… гривень сім, чи що… Віддав хлопцю, та забрав п’яток якихось вампірчиків, чи щось на кшталт того…

-Дякую… дякую…

-Все чесно? Ну, гаразд! Бувай! – кинув я хлопцю та пішов додому… так і залишившись без хліба в той день.

А сам думаю: «Що його штовхнуло вийти та продати те, що він так довго збирав? Нужда? Чи все в порядку у нього вдома? Чи всі здорові»?

Цими питаннями зіпсував собі настрій на три дні, хай мене покрасять!

Гаразд, залишимо це. А то знову буде погано…

Взагалі, за всіма ознаками можна вважати, що зараз настала біла смуга в моєму безпросвітному житті.

Моя думка в цьому зміцнилась ще після того, як продавець видала свіжий хліб. Відразу потягнуло на вірші:


Як на столі паляниця,

І стіл немов тая столиця!

А як і хліба ні шматка,

То стіл – для прасування дошка!


У точності останнього рядка трохи сумніваюся, але це не має значення.

Дрібних монет вистачило на газету, так що буде, чим зайнятися в кріслі біля зламаного телевізора. Правда, треба сподіватися, що світло не вимкнуть. (З них станеться!)

Повернувся додому я також без проблем... (Боже, який же буркотливий став. А мені ж немає і тридцяти п`яти.)

Увагу, як завжди, привернули статті на кримінальні теми: хочеш-не-хочеш, а ностальгія мучить. Якби я залишився в відділку, то… то… Хай мене покрасять! Як все це остогидило! Усі ці спогади… усі ці… Дідько!

-Маркіз, послухай, - звернувся я до кота, що вмивався у куточку. Той відірвався від свого заняття і наблизився. Любить, бандит, коли йому читаю газети: - «...в інтересах слідства не будуть розголошуватися наявні відомості. Пан Соловйов, відомий підприємець...» Так, це опустимо. Ага, ось: «Ми маємо дані, що загиблому Соловйову хтось погрожував, але, за словами очевидців, слідів немає». От що за нісенітниця? Яких слідів немає? Заячих? Слідів мігруючих оленів? Грамотії, бляха...

Кіт позіхнув та щось замуркотав.

-Читаємо далі, - продовжив я: - «Його обличчя було спотворене страшною гримасою, ніби він чогось, чи когось, злякався. До того ж його волосся повністю сиве, а, за словами його рідних, та судячи з світлин - він був брюнетом». Містерії в дусі Агати Крісті! Бачу, що газети зараз нічим не гребують, щоб їх розкуповували, як тих «миколайчиків». Що скажеш, Маркіз?

Але той кудись зник. Відчуваючи недобре, я пошкандибав на кухню.

-Ти труп! - обрадував кота, який поїдав забуте на столі кільце ковбаски.

Ми цікаво провели хвилин десять: я ганявся за цим крокодилом в ангельській подобі, але цей гад так ковбасу і не випустив - бігав з кутка в куток і, давлячись, жер її. Спіймати його не вдалося, занила нога. Тому повернутися до праведного гніву я вирішив завтра, якщо тільки його знайду.

Живе це бурмило у мене вже років п`ять. Пам`ятаю, знайшов одного разу біля дверей під`їзду маленьку нявкаючу грудочку, всю тремтячу і мокру, немов курка. На дворі лютувала зима, ось я і пожалів його.

Такий крихітний був. У цукорницю поміщався. - А зараз? Це ж не кіт, а карликовий бегемот. Стілець під ним аж-но хитається та скрипить. Того й гляди розвалиться.

Ось…


3


Снився дивний сон: мені здавалося, ніби я знаю, чому помер громадянин Соловйов, «відомий підприємець», але раптом пролунав дзвінок будильника, який змусив мене кулею підхопитися з ліжка. Кілька хвилин я перебував у якійсь розгубленості, а коли прийшов до тями, то згадати сон не вдалося. Такий різкий перехід стер геть усе.

Хоча залишалася якась непевна смутна здогадка, яка пов’язувала сон з деякими давніми записами... Треба було тільки відшукати в шафці серед моїх старих папірців зошит в шкіряній палітурці.

Відразу я його не знайшов, оскільки згадав про праведний гнів, про відплату для Маркіза, який солодко спав на старому телевізорі.

-Ну, що скажете? – суворо запитав я у нього.

Кіт втупився на мене якимсь сумним поглядом, проте не позбавленого такої собі хитринки. Ніби мовить: «Е-е-е! Без кота нема й життя»!

Я не витримав та здався:

-Гаразд, живи, якщо совість дозволяє.

Одного разу цей жмот врятував мені життя, правда, сам позбувся вуха, але так він став навіть симпатичнішим. Історія ця хоча і правдива, але кому розкажи – не повірить, бо пахне вона якоюсь бульварщиною.

Специфіка моєї колишньої роботи була такою, що власне життя іноді нічого не коштувало. Та й роки тоді були лихими.

Працював я в місцевому міліцейському відділі. Зрозуміло, що із-за свого характеру наривався з усіх боків: то начальство давало чортів, то бандюги обіцяли підстерегти. Друзі казали мені, щоб я угомонився та не комизився аж занадто багато.

-Будь проще, - совітував Кабанов. – Ну ти ж нормальна людина… Треба бути в’юнким. Десь надавити, десь відступити, десь закрити очі. Розумієш?

-Угу, - кивав я у відповідь, хоча погоджувався із-за того, щоб не спорити з товаришем. Бо людина я не скандальна.

Але… як старі люди кажуть, що й на мудрому чорти катаються…

О-о-ось... Того дня я повернувся пізно, відкрив двері і... яскравий спалах, звук такий глухуватий… типу «п-пих». І знову «пих».

Пощастило: перша куля дивним чином не зачепила ніяких важливих ділянок мозку. А друга впилася в коліно…

Якась людина виринула з червоного туману і зібралася, було, зробити контрольний постріл, а тут з абсолютно диким і страшно моторошним горловим звуком вискочив розлючений Маркіз.

Не знаю, що зупинило того незнайомця: може вигляд оскаженілого кота, який встав на захист господаря, а може він подумав, ніби я вже небіжчик - адже з кулею в голові довго не живуть, і, коротше кажучи, - кілер пішов геть. Але й кіт пішов слідом, очевидно, не довіряючи цьому типу. І правильно зробив: уже спустившись на майданчик між поверхами, мужик все ж вирішив зробити ще один постріл...

Хоч я тоді і погано бачив, але не забуду переляканої пики цього кілера, коли в його руку впилися зуби Маркіза. Почувся дикий крик, лайка… Кіт полетів назад, немов та ганчірка. Слідом був постріл, але куля знесла вухо котові. Маркіз жваво розвернувся й зашипів. Кілер перелякався, випустив зброю і кинувся геть, немов несамовитий.

Я лежав на підлозі, дивлячись в почорнілу стелю. Думок геть не було… Взагалі нічого не було… навіть болю… Збирався вже відправитися в царство Осіріса. Навіть промайнуло щось подібне до: «Ну, ось і кінець, Микола. Пішака то і побили. Геть з шахової дошки». Ось така дурня промайнула, хай усіх покрасять!

Десь через півгодини мене знайшли сусіди. Вони кажуть, якби Маркіз не почав нестямно нявкати і вибивати їх двері, то чорта б лисого я зараз псував повітря.

Але гаразд, чого це зараз згадувати... В житті стільки всякого гімна відбувається, про усіляке таке пам’ятати – тільки «ділянки оперативної пам’яті» в голові засмічувати. (Це я так себе заспокоюю… бо з тої пори моя доля різко змінилася…) І взагалі – зранку треба бути в доброму гуморі, інакше сам ранок може погратися з вами у свої «веселі» жарти.

Але… але ця історія – дивна… Тут я згоден… Мені б хтось розповів – засумнівався. Хоча ось кажуть, ніби кішки можуть протопати кілька сотень кілометрів, щоб повернутися додому (і навіть з сусіднього материка), що аж страшно... Чому тоді не захистити свого господаря від нападу?

Зошит я знайшов під кипою старих журналів. Але перш ніж його читати, попрямував у ванну вмиватися та голитися. Зовнішній вигляд – це головне. Можна носити речі з секонд-хенду, але при цьому виглядати пристойно. Нехай я небагата людина… навіть зовсім небагата (інколи на хліб не вистачає)… але за собою треба слідкувати.

А ви все чекаєте, мабуть, коли ж він, чи то пак - я, почну читати зошит? Коли ж він, думаєте, перестане базікати про своє набридливе життя і перейде безпосередньо до роздачі слонів, різдвяних кроликів і великодніх яєць? Чекайте! Може, я її взагалі читати не буду, а використовую папірці зошита в туалеті для відомих всім потреб. Ще точно не вирішив...

Доречі – базікати з уявними спостерігачами – це моя «хвороба». Такий собі «дзіньк». Чомусь завжди ввижається, ніби я не один, ніби поряд хтось сидить та уважно дивиться на всі мої справи. Мало того – ще й записує!

Дурість? – Згоден… абсолютно згоден…

Отже: поплентався на кухню готувати сніданок. Записали? Добре… добре…

Ні, я не божевільний. Не треба тут крутити, як циган сонце, та перетовкмачити терміни. Зрозуміло? – От і гаразд.

-Ме-е-у! – гучно вимагав Маркіз чогось смачного. У нього насправді виходило: «Мені».

-Чого тобі? Ти своє вчора зжер, причому на тиждень вперед. Чим накажеш тепер самому харчуватися, а? У, гад смугастий!

-Мені! - не відступався кіт, сердито настовбурчуючи вуса.

Ну що ж - дісталося і йому. Накормив падлюку…

Гаразд, пошкодую вас. Цікаво, що в зошиті-то? Спробуйте таке: «...ВОНИ (написано саме з великої літери) приходять, якщо покличеш, але потрібно бути повним ідіотом, щоб таке зробити.

Навіть пошепки не говоріть ЇХ імена, інакше приречете себе на вічне вигнання в темряву, де жахом просякнуте все. Де таке зло, якого найстрашніший лиходій не досягне за все своє життя, навіть за сто своїх життів! Тому що його справи - лише маленька частка, часточка справ ЇХ.

У НИХ немає нічого людського... І тільки Плід новий врятує це світ. І не стане мерзенного, тільки чисте, та благе…»

Цей уривок я вибрав навмання. Весь зошит списаний приблизно таким текстом. Ну, ще схеми якісь, малюнки. Дещо латиною, а є місця, де і іноземні мови не треба знати, тому що такий огидний почерк ні один філолог з усіма своїми знаннями, а тим більше графолог з мікроскопом, не подужає.

Свого часу, коли мене по інвалідності ще не попросили з органів, довелося розслідувати випадок суїциду одного лікаря. Він, кажуть, був пов`язаний з якимось дивним надсекретним державним проектом… Здається під назвою «Брама»… Так ось цей зошит належав йому. Навіть не знаю, чому я залишив його у себе?

Зараз навіть і не пам`ятаю, як цього дядька й звали, лише прізвисько - шізонахідник Павлов. Здається, він пережив якусь драму-трагедію «зайвої людини». Так і залишився незрозумілим для оточуючих. А мене це і привабило… Вірніше, чомусь забажалося залишити щоденник собі та спробувати зрозуміти того лікаря.

А потім я став підозрювати, що цей зошит, немов своєрідний магніт, притягує неприємності. Може він дійсно носить в собі якусь важливу інформацію, яку ніхто зі смертних знати не повинен? Буває й таке: відкриється якомусь ненормальному істина, а ми вважаємо, що це якась маячня...

Однак, спочатку можна було б припустити, що у мене уява розігралася. Але саме після прочитання цих загадкових (дурнуватих) текстів в моє тіло, яке до цього жодна бандитська пика навіть не подряпала, з великим успіхом стали тикати ножами та й влучно гатити. Так що я тепер в шрамах, як в орденах, та плюс коліно не гнеться, а в деякі дні голова того й гляди, вибухне.

Нагорода – хай мне покрасять! Чи я сам в тому винен, чи то доля… чи якась паличка Коха, яка вразила мозок пришелепуватого бандита та він вирішив відігратися саме на мені… хто це зараз узнає!

Усі ми пішаки на чужому шаховому полі. Нами крутять, як той циган сонцем. Або ви наївно вважаєте, ніби наш світ дійсно створений ідеальним? А чорта з два! Навіть боги - єгипетські, шумерські, давньогрецькі або давньоримські - всі вони малюються нам справжніми падлюками. Мерзенність - ось що вони принесли в наш світ.

От чому навчилися від них люди? Лише підлабузництву, обману, вбивствам та війні! Ті боги, як підлітки в пубертатному періоді: завжди чимось невдоволені, завжди сперечаються один з одним (іноді по дрібницям) та б’ються, як ті молоді півні.

Гаразд! Це ми вже занадто глибоко пірнули.

Отже – мене важко поранили. Прийшлося йти геть з органів… І ось зараз все, так би мовити, «виправдовується» тією невеликою пенсією по інвалідності, яку до того ж постійно затримують. Слава Богу, я влаштувався в одну юридичну фірму простим клерком, де і під`їдаюсь.

Маркіз ткнувся в бік: вимагаю, мовляв, ласки. Але тут, прямо як у вірші Чуковського, задзвонив телефон. Правда, дзвонив не слон, а всього лише Сергій Кабанов.

-Зі святом! - виголосив він це так, немов розганяв мітингувальників.

-Аналогічно.

-Чим займаєшся? – запитав Серго.

-З тобою розмовляю.

-Здивував! - він голосно зареготав. - А серйозно?

-Та нічого особливого не роблю… Кота годую.

-Це правильно. А чого ж не на роботі?

-Начальник дав тиждень, щоб нагулявся вволю.

-Начхальник? – ще й кривляється, шахрай.

-А ти що? Де зараз?

-Якраз на роботі.

-А чого дзвониш?

-Хотів запросити на невелику гулянку. Ти як?

-А горілка буде?

-Питаєш!

-Добре, коли підійти?

-Та прямо зараз!

А що? Здоров`я вже давно немає, так що пара чарок, або пляшок, нічому вже не зашкодять.

На своїх двох до відділення дійшов хвилин за сорок, хоча раніше витрачав часу вдвічі менше. Черговий, Сашка Григор`єв, кивнув головою, і я рушив по темнуватому коридору. Хода в мене, напевно, як у Зиновія Гердта або одноногого коника… чи пірата Флінта. Ще б папугу на плече, який би голосив: «Рому! Нумо, дайте нам рому!»

-Святого Миколая викликали? - ввалився я в кабінет, де сиділо чоловік сім.

-А де подарунки? – «засмутився» Серго.

-Віршик підійде?

І, не чекаючи відповіді, продекламував Сологуба:


Алкогольна хистка завірюха

Захитає часом у тиші.

Пізно вночі до мене п`яничка-сивуха

Підійти на Веденській спішить.


Пролунали ріденькі оплески в особі Кабанова, а інші, глухо чаркнувшись пластиковими стаканчиками, попросили почитати ще. Після третьої, я все ж дослухався прохання і почав:


Ми любимо бенкетувати гучно,

Вино і радощі ми любимо

Й палкою вольністю дари ми точно

Світською турботою не згубимо.


Читав я на цей раз «Пісню» Язикова і коли дійшов до рядків: «Прийди сюди хоч цар російський, Ми наших чарок не відставим...», - в кабінет увійшов полковник Тарасенко. Він уважно дослухав вірш, похмуро спостерігаючи за спробами підлеглих швидко прибрати пляшки.

-... Та будуть наші божества Вино, веселощі й свобода! - ось так барвисто закінчив я.

-Ну, і чим займаємося? - тон начальника обіцяв райське життя, хоча ми - стародавні єгиптяни, не віримо в забобони, клянусь Осірісом, царем загробного світу.

А, в принципі, Тарасенко непоганий мужик, хоча... хоча то ж «в принципі»… Та й ще коли те було!

Кабанов, як самий «тверезий», відкашлявшись та вдягнувши на обличчя розумний вигляд, схожий більше на блазнювання міміки шефа, повідав всім присутнім, а в тому числі і своєму начальству, що культурна програма, в якій я - Фараонов - читаю вірші власного виробництва, підійшла до логічної середині. Потім, видно для більшої переконливості своїх слів, Кабанов простягнув полковнику пакет, де, як я зрозумів, покоїлася пляшка з якимсь рідкісним італійським вином.

-Це збірник віршів Фараонова, - пояснив Серго.

-Хочете, автограф залишу? - несподівано запропонував я.

Коли начальник пішов, програма культурного виховання продовжилася.

-Я теж знаю вірш! - радісно повідомив Кабанов: - «Вип`ємо, няня, де ж горілка?»

І тут (очевидно магія, інакше не сказати) на столі виникли запітнілі пляшки.

-Чим займаєшся? - запитав я, коли ми з Сергієм стали насилу розрізняти один одного. Той розповів, що займається розслідуванням смерті одного бізнесмена.

-Соловйова, - зітхнувши, промовив він.

-Це того, що в газетах згадували...

-Угу, - закивав головою Серго. Він несподівано витягнув з сейфа справу і простягнув мені. - Що скажеш?

На якийсь час я знову відчув себе потрібним. Може, Кабанов тому і дав мені цю справу. Цілком можливо, що мої поради йому до одного місця, що він ними і не скористається, але мені було дуже приємно: хоч хтось тебе послухає.

Поки народ святкував, я просидів в кутку, вивчаючи папери.

Цей підприємець був знайдений мертвим у своїй квартирі його рідними. Слідів злому не виявлено. Нічого не викрадено. Зовнішніх ознак насильницької смерті немає. Лише сивина, як ознака стресової ситуації. Але якої саме?

Що тут кримінального? Варто було справу порушувати… Зрозуміло, що необхідно спочатку отримати висновки патологоанатомів, а потім вже... Хоча, очевидно, Соловйов був людиною занадто відомою, щоб діло спустили на гальмах. З Кабанова вичавлять усі соки, доки не доб’ються відповідей.

Взявши в руки папір і ручку, я спробував записати ряд питань, які необхідно було прояснити. Перш за все: чи мав зв`язки зі злочинним світом?.. Стоп! А чи не мав він якихось хронічних захворювань?

Кабанов глянув на список і простягнув стаканчик.

-Вип`ємо, няня? - він чокався з власним відображенням у дзеркалі.

-Вип`ємо! - радісно погодилося воно.

«Ось тобі й маєш»! - і я вирішив на сьогодні зав`язати з випивкою, адже не кожен день «няні» із задзеркалля розмовляють.

1997–2000 рр.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
22.07.2016 Поезії / Вірш
Порох
27.10.2016 Проза / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 1)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
Світ таємничий, світ наш древній… (Книга перша)
25.10.2016
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 1)
29.10.2016
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 1)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 18  Коментарів:
Тематика: Проза, Роман
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +13
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +59
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +39
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
12.04.2011 © Закохана
29.08.2010 © Віта Демянюк
23.02.2013 © Тетяна Белімова
03.12.2011 © Т.Белімова
18.09.2013 © Тетяна Белімова
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди