Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
27.10.2016 19:10Роман
 
Світ таємничий,  світ наш древній…
00000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Світ таємничий, світ наш древній…

Частина 1. Осколки. Історія 1

Фараонов М. Глава 4-6

«О, долі! Хто вас вигадує?..»
В. Пікуль
Меньшов Олександр
Опубліковано 27.10.2016 / 38335

4


Вранці бадьоро встати не вийшло. Із дзеркала на мене витріщалася… ні, не «няня», а якась огидна пика, ну в точності схожа на мою, тільки без слідів косметики: опухла, лілового кольору, з запаленими очима і волоссями, що стирчать на всі боки світу.

Тут, зрозуміло, власний зовнішній вигляд кому завгодно зіпсує настрій, а ще додався тупий нудотний біль, так що філософський настрій на сьогодні стовідсотково забезпечений.

Найголовніше - в роті такий присмак, ніби там кішки напаскудили. Немов читаючи мої думки, Маркіз, який сидів на шафі, злорадно посміхнувся: напаскудили-напаскудили, поки ти спав.

-Ну, попросиш у мене поїсти, - кинув в його бік і спробував навести лад у своїй зовнішності. (Бляха! Сьогодні ще на роботу йти. Ех-ех-ех...)

А я ж, до речі, так і не розповів про зв`язок між зошитом доктора і смертю Соловйова. Справа в тому, що той лікар також був знайдений з посивілим волоссям, та з моторошною застиглої маскою переляку на обличчі, немов в останню мить репетирував сцену з якогось трилера.

Звичайно, цього замало, щоб проводити якісь паралелі. Навіть недостатньо. Будь-яка тверезомисляча людина вам це скаже. Буцімто – а що може тут бути спільного? Будь-хто, навіть я, приведе сотню доводів і буде правий.

Але, відчуваю, що на вірному шляху. Можливо, це інтуїція… Та сама, за яку мені завжди дістається найбільше з усіх… Інтуїція, та ще той сон…

Пам’ятаю, Матюха з «централки» теж носився зі своєю гіпотезою, що кожна людина має цю саму інтуїцію. Ніби вона - якийсь шлях до безсловесних знань, як на противагу висловам Кисіля - викладача в учебці. Той вкотре розповідав нам – жовторотим курсантам - про методи роботи слідчого, і на чиєсь чи то питання, чи то ще щось, сказав:

-Інтуїція - це ті ж логічні висновки, засновані на малому відсотку інформації, особистому досвіді, а також подібних, або в чомусь схожих, ситуацій.

Ох, як же Матюху це зачепило! Він, видно, вже тоді вважав, що інтуїція і логіка - дві різні речі. Кинувся сперечатися, ледве не зірвав пару…

Мггг… славний хлопець... Був.

Пам`ятаю його погляд, який немов промовляв: «Ось бачиш, Микола, що трапилося», - а у самого ніж стирчить з грудей...

Овва! Сьогодні свято: гарячу воду дали!

Відвівши душу у ванній, я ледачою ходою а-ля пірат Сільвер прошкандибав на кухню, де чекав Маркіз. Він дивився на мене, як лікар на божевільного, але варто було запитати чи буде той їсти, як кіт миттєво перетворився в люб`язного ненажерливого крокодила.

-Мені! - почав невідступно переслідувати мене цей голодний маніяк.

-Дулю будеш? Із маком?

Кіт з інтересом обнюхав дулю і діловито заявив: «Ні-і».

Ех! Безтурботне у кота життя: цілий день займайся своєю улюбленою справою - бий байдики.

А ще можна зробити якусь шкоду: адже так приємно слухати, як шарудять відірвані від стіни шпалери, або як дзвенить скло розбитої вази. А потім нема нічого ліпшого, що дорівнювалося б тому непередаваному блаженству, як влаштований разом із господарем спринтерський забіг: відчуваєш прилив адреналіну від свисту віника, що пролітає над головою, немов куля.

Але знову я відволікся і перескочив на «хобі».

Отже, ми з Маркізом доїли все, що залишалося їстівного в холодильнику. Відтепер там зараз запанувала всебічна порожнеча. І ось питання, так би мовити: черговий виклик, який кидає життя, аби мені тільки не стояти на місці: «Чого б в нього (холодильника) закупити»?

До речі, щодо хобі: у Матюхи було одне захоплення - аналізувати літературні тексти. Ось, наприклад, візьме який-небудь уривок з Чехова, чи Хемінгуея, прочитає і почне ляси точити, мовляв, що хотів тут сказати автор, або що мається на увазі в таких-то словах головного героя, чи що повинні були думати і відчувати і автор і герой одночасно. Розповідав завжди цікаво з невеликими відступами і передісторією.

Пам`ятаю, як одного разу я дав йому цей шкіряний зошит, і Матюха, прочитавши пару сторінок, попросив дати йому той додому - погортати. Наступного ранку повернув, сказавши, що «це круто», але що саме - пояснити не встиг, оскільки почалася чергова «летучка». А другого дня ми знайшли його на Одеській площі в під`їзді брудної багатоповерхівки. Ось так...

-Котра вже година? - глянув на циферблат і почав збиратися на роботу.

У мене теж є хобі: я збираю вірші про вино, горілку, та й взагалі про пияцтво.

Ну що так дивитеся? У кожного свої примхи… І між іншим, даремно ви так погано про мене подумали. Ні, я не алкоголік, повірте. І п`ю лише для утримання свідомості в «потрібній формі».

До речі, сам Омар ібн Ібрагім аль-Хайямі в своєму «Слові про користь вина» писав: «Деякі прозорливці (напевно, до них слід віднести і мою скромну персону) називають вино пробним каменем мужності людини. Дехто називають його критиком розуму, дехто - мірилом знання, дехто - критерієм таланту... Хто вип`є п`ять чаш вина, проявляє й добре і погане, що є в ньому, всю свою сутність».

Ось так! Розумний чолов’яга був, хоча свого часу - маловідомий… нажаль.


5


Знову ці кляті головні болі. Дивлюся на себе в дзеркало, а звідти визирає натуральний мрець. Зовсім погано стало. (І це не похмілля!.. Це та суча куля!)

Треба виду не показувати, а то попруть з роботи. Як пити дати попруть... Відчують перегар та вирішать, ніби це delirium tremens, хай їх всіх покрасять!

Дзвякнув в обід Кабанову.

-Що сказала дружина про вечірку? - підколюю його, хоча самому хріново, аж до бісиків.

-Ой, і не питай!

-Невже, як в минулий раз, зустріла сковородою?

-На цей раз була скалка… Так що нічого страшного.

Взагалі-то ми жартували. Алла, дружина Серго, класна жінка. Це правда, що вона суворих консервативних поглядів, але, як каже майор Костюченко: «Людина позитивна». Просто Кабанов - не подарунок в шикарній обгортці. І я б її зрозумів, якби в суперечці з чоловіком вона скористалася таким вагомим аргументом, як скалка. Інакше коли Серго напідпитку нічого не доведеш. А так: на живому прикладі стане ясно, що пияцтво шкодить здоров`ю – бац по лобі, та рахуй зірочки. А як не зрозумів з першого разу, то маєш всі шанси побачити, як зароджувався Всесвіт.

-Що чутно щодо справи Соловйова? Розкопав його таємниці?

Почулося важке зітхання:

-Хоч ти не допікай… Мене сьогодні вже два рази «наверх» визивали. А чого хочуть – і зрозуміти не можу… Та ще от приходила дружина Соловйова. Вона, як і раніше стверджує, що йому хтось погрожував, але доказів - як кіт наплакав. Каже, ніби той останнім часом був дуже нервовим... Я сам з нею нервовим стану!

-А судмедекспертиза?

-Та зараз свято за святом йде, так що хрін його знає, коли проведуть розтин… Тут я по твоєму списку питань пройшовся і з`ясував, що у Соловйова були якісь справи, або, може, зв`язки… з цим... з Вороном.

Я присвиснув: треба ж, як воно виходить… З Вороном бавився! А з цим покидьком, який захапав мало не все місто за допомогою своїх дубоголових головорізів, що ще вчора лазили по темних провулочках у пошуках легкої поживи, навіть закоренілі кримінальні авторитети не зв’язуються.

-Швидко з`ясував, - спробував я похвалити товариша. - Оперативно працюєш.

Але Кабанов, здавалося, не чув. Він продовжував розповідати:

-І щодо хронічних захворювань… покопався я… покопався… Соловйов, буцімто, страждав якоюсь... якоюсь… Тут по-науковому написано, медичними термінами… А я ні біса не розумію... Щось з легенями... Мені компетентні люди повідомили, що від цієї чортівні загнутися, що в морду плюнути. Ось такий, значить, виходить компот… Але зв’язати все докупи не виходить.

-Слухай, а не могла ця болячка привести до галюцинацій? Або ліки, га?

-До чого тут...

-Ну, розумієш, я тут подумав про ту передчасну сивину і застиглу маску жаху на обличчі, ніби чорта побачив.

-Ой, здивував, - посміхнувся Серго. Потім в трубке почувся тріск, якесь буботіння.

-Ти мене чуєш? – кинув я у трубку.

-Чую, - тріск раптом й пропав.

-Мені здається, що це все могло виникнути від сильного нападу переляку. (З трубки почулося: «Ну, ясний перець!») А що могло послужити каталізатором в порожній квартирі, де окрім Соловйова нікого не було?

-Не було виявлено! - поправив Серго якимось невдоволеним тоном. - Каталізатором міг бути, наприклад, дзвінок телефону, де повідомили про чергові неприємності на фірмі. А їх було… особливо за минулий місяць - що бродячих собак. Але щодо цих галюцинацій, я з`ясую. Якщо виявиться правдою, то хоч цієї справи позбудуся (про могорич, бандит, ні гу-гу), а то всі вже в печінках сидять.

Ось так і поговорили.

Голову трохи попустило, але тепер защеміло коліно.

-Що б я з-з-з.., - хотів закінчити «здох», але раптом подумав, якщо це станеться?

«Страшно»? - запитав себе. І тут по спині прокрався легкий морозець.

Після всіх цих поранень я став боятися... Ні, не самої смерті, а болю, який її може супроводжувати.

Порився в кишенях: грошей явно менше, ніж у Білла Гейтса. Доведеться нам з Маркізом в цьому місяці тугіше затягнути паски… Або мені прийдеться…

-Добрий день! - в кімнату, де крім мене сиділи ще дві співробітниці, заглянула дівчина з невеликою сумкою а-ля «мрія окупанта». - Ви чули про фірму «Стікс»?

Уже стало ясно, про що піде далі мова.

У критичні дні, тобто під час мігрені, або болів інших частинах тіла, я стаю надзвичайно дратівливим. І це не пусті слова: іноді я сам себе боюся.

Співробітниці відволіклися від звичного неробства і в один голос заявили, що про цю фірму чують вперше. Ось дурепи! Зараз до них цей «кліщ» і причепиться. І прийдеться цім квочкам доставати гаманці.

Мали рацію в одній книжці, кажучи, якщо чоловіка запитати: «Скільки буде два помножити на два?», то він може відповісти і п`ять, чи дванадцять. А ось якщо запитати те саме у цих красунь, то вони точно скажуть: «Два помножити на два буде стеаринова свічка». Тобто – ані приший, ані прилатай.

Невже їм не зрозуміло, що їх втягують в таку собі гру: «Чи вам цікаво»? Розумна людина проігнорує, а ці мадам уляпаються по самі «не хочу».

-Я чув! - несподівано навіть для себе заявив мій голос. – Ця фірма знаходиться біля старого кладовища і займається, щось на кшталт, виробництва дерев`яних скриньок розмірами десь сто на метр вісімдесят, оббитих червоною тканиною. Чи не так?

Дівчина зніяковіла:

-Ні.

-Перепрошую, як вас звуть?

-Е-е-е… Марина…

-Гаразд, нехай Марина. Дивно, що ви нічогісінько не знаєте про свою фірму. Дивно, дивно… Але все одно нам ці скриньки поки не потрібні, оскільки Стікс ми в них перепливати не збираємося.

Дівчина помовчала, переварюючи сказане, і, напевно, вирішила продовжити перервану розповідь.

-У фірми «Стікс» сьогодні ювілей...

-Та ви що? Залиште запрошення на п`янку на тому столі. До речі, а не хотіли б ви придбати такий ось діркопробивач? Зовсім недорого.

-Ні, я...

-Тоді, можливо, маркер? Подивіться, який красень!

Нарешті зрозумівши, що їй тут ловити нічого, дівчина пішла геть, а мені стало ще гірше. Навіть бридко.

Співробітниці посміялися і зайнялися все тим же байдикуванням.

«І чого, дурні, іржете? Людина так собі на життя заробляє, а я... От вже точно: два на два - стеаринова свічка».

Сьогодні має трапитися щось погане - так мені здається.

Згадався один інспектор на дорозі, що зупинив «копійку».

-Ви знак бачили? - катував він водія.

А чи бачив я сьогодні якісь знаки? Напевно, бачив, але від нестачі знань, або із-за того, що поспішаю (кудись), не зміг їх прочитати. Чи не захотів. Напевно, вони не віщують нічого доброго...

Відволікшись від думок, я побачив, що вже давно крокую по проспекту: видно, сам того не помічаючи, на підсвідомому рівні прокручував таємне бажання про відвідини квартири Соловйова.

Зі своїм негнучким коліном піднявся на перший поверх і спробував викликати ліфт, але той не працював, що відразу ж додало купу негативних емоцій.

Гаразд, піду пішки, але не приведи Бог, нікого не буде вдома... Не знаю що зроблю!

І я поплентався нагору.


6

…………………………………….

Ні, це не азбука Морзе. Тут мав красуватися архігеніальний давньофараонський твір, викладений, хоча і грубою, але дуже експресивною всеосяжною загальнонародною мовою, де інколи зустрічаються вкраплення літературної класики, але у вигляді прийменників і вигуків. Коротше – це була лайка.

Справа ще й в тому, що двері так ніхто і не відкрив, і даремно я перся на дев`ятий поверх.

-Ну не спускатися ж тепер вниз з пустими руками! – підбадьорив себе, та погрюкав в сусідські обшарпані двері.

Десь за хвилину клацнув замок, і на порозі з`явився чоловік невизначеного віку в національному одязі – трусах-парашутах і майці, яку зрешетили бандитські кулі.

Я продемонстрував липове посвідчення.

-Можна увійти? – і розуміючи, що цей «астронавт» занадто напружується в спробі виловити з проспиртованого мозку хоч якусь думку, додав: - Я з приводу вашого сусіда Соловйова.

Пустив.

Квартира, як і одяг її господаря, пережила ще, напевно, набіги монголо-татар, хоча у кожного своє уявлення про домашній затишок. Тому судити не будемо… Але уяву про живність в домі... я хоч котом намагаюся обмежитися, а не тарганами та цвіллю на стінах, замість моїх гортензій.

-Ви добре знали покійного? - запитав у «астронавта», коли ми пройшли на кухню і сіли на табурети. (Вони, судячи з усього, були далекими родичами Пізанської вежі.)

З відповіддю сусід не поспішав: напевно, я не дав йому здійснити щоденний вечірній ритуал - спорожнення ємностей, які хоч скільки-небудь містять алкоголь. З власного досвіду знаю: коли хочеш похмелитися, то не до розмов.

-Та ви не соромтеся, - я з розумінням посміхнувся, а сам краєм ока відзначив, що в серванті замість посуду стоять пухкі томи творів Леніна.

Чоловічок дістав склянку і налив в неї жовтувату рідину з запахом... Загалом, з неприємним запахом.

-Фух! - сусід різко видихнув і залпом випив.

-Так ви добре знали Соловйова?

-Буває і випивав з ним. (Ну, це, очевидно, було в роки їх безповоротної юності.)

-Могли б ви розповісти, якою він був людиною?

-Ігорюня? - цей марксист-ленініст налив собі ще. - Ігорюня був нормальним мужиком. Ми з ним, бувало, шукали глибокий сенс слів.

-Пояснить.

Сусід витягнув з-під столу огірочок, протер його і навіть понюхав, а потім зі смаком куснув.

-А що пояснювати? - жував і одночасно намагався відповідати він. Алкоголь зробив свою справу, і тепер його очі наповнилися життям. - Ви, громадянине начальнику, коли-небудь замислювалися над тим, що говорите?

-Можливо, не так глибоко, як ви, - я розчавив жирного таргана і перевів погляд на «астонавта».

-А ми думали! - тут той тицьнув пальцем кудись вгору. - Подивіться навколо.

Я озирнувся: навкруги суцільний бардак.

-Нас оточують одні слова, - гаряче базікав сусід, розбризкуючи слину. - Що це? Стіл? Ні.

-Може, шафа? - підказав я, іронізуючи. (Везе мені з співрозмовниками.)

Сусід завзято захитав головою, так що можна було очікувати, ніби вона зараз відірветься від тонесенької шийки.

-Ми маємо на увазі його існування, - шмигнув носом «астронавт».

-Та ви що?

Мені стало весело. Ледве стримався, щоб не порснути від сміху.

-Люди, - продовжив філософствувати сусід, одягнувши серйозну маску на обличчя, - - отримують знання різними способами. Хтось ставить досліди, хтось роздумує, а хтось «просвітляється», як той Будда. Ми використовуємо різні інструменти... але вони не дають повної картини...

-Це як?

-Як? Ну... уяви, що в тебе є сокира, молоток і лопата. Треба побудувати будинок. Так ось сокирою ти котлован не викопаєш. Лопатою цвяхи не заб’єш. А молотком не зрубаєш дерево.

Ось це здивував! - я знову посміхнувся.

-І люди, - розтягував слова сусід, - користуються «інструментами» для... для розуміння нашого світу. А потім змальовують за допомогою штучних термінів.

Він вже сміливіше налив собі «вогненної води» і залпом залив її в бездонне горло. І тут же різко нахилився до мене, та гаряче затараторив:

-А взагалі, люди самі по собі – такий же інструмент в руках невидимих зодчих, - тут наш «астронавт» ткнув пальцем угору. – І нас використовують, це факт! Навіть після смерті! Ти вважаєш, буцімто потім настає покій? А чорта з два!

-Овва! Овва! Полегше! – відсунувся я.

Щось цей сусід розійшовся! Ще укусить.

-Ось ми з Ігорюнею це розуміли.

-Тому заглядали на дно гранчака?

-Це свого роду спасіння. Це – захист…

Погляд «астронавта» поплив. Та і поведінка стала більш розкута, як це буває від впливу алкоголю на мозок. Координація розладилася… Типова атаксія. Чи мені це не знайоме!

-А ти сам, хіба, не зазираєш у пляшку? – раптом спитав сусід.

Це було неочікуваним. Як удар в незахищене місце.

-Ну… ну…

Я не зміг виправдатися. Слова вискочили з голови, немов блохи, що втекли від дусту.

-Це захист, - повторив сусід. – Не хочеться бути пішаком в чиїхось руках… Чи вам хочеться?

-Не дуже, - відповів, а сам чомусь знизав плечима.

Очі наткнулися на газетну статтю. Щоб якось виплутатись з цієї незручної бесіди, вирішив її трохи почитати. Сусід глянув на стіл, де була розкладена газета, та налив собі ще.

«Ви втомилися? Кожен день боретеся за своє існування»? - стрибав я по рядках.

Втомився… борюсь… Це правда. Та ще й яка правда.

-Угу, угу, - сусід раптом закивав головою. - О! Заходь-заходь.

Останні слова були адресовані комусь позаду мене. Я, зацікавлено, озирнувся, але нікого не виявив.

-Хто прийшов? - питаю у сусіда.

-Як хто? - він звідкись витягнув ще один табурет. - Сідай, Агафон. Познайомся - це з міліції щодо Ігорюні. Так-так, Соловйова.

Тепер ясно хто до тебе прийшов – «білочка».

А табурет, між іншим, раптом скрипнув, немов на нього хтось дійсно сів.

Тут, до речі, один анекдотичний випадок згадався. Якось викликали нас на кладовище, де сторож огрів трубою якогось мужика. Почали розслідувати справу і виходить така мальовнича картина: йшов потерпілий пізно ввечері додому. На роботі прийняв чарку-другу з товаришами по службі, тому йому сам чорт не брат. І вирішив цей сміливець йти через старе кладовище. А там вранці викопали могилу - збиралися, видно, когось ховати. Хлопчисько візьми і по темряві впади в неї.

Вдень пройшов дощ, тому так легко з ями не вилізеш. Але все-таки йому вдалося.

Подивився, а неподалік сторож стоїть та на нього дивиться. Хлопчисько був таким собі веселунчиком, тому вирішив полякати сторожа.

Стрибав-стрибав навколо нього, кричав-кричав, а дідові хоч би що. Стоїть собі і у вус не дме. Дивиться на хлопчиська, як на дурника. А той, що йому робити залишалося, пішов собі геть. І ледь дійшов до виходу, наздоганяє його сторож, і бац - поліном по голові. А потім додає:

-Ти гуляти гуляй, але місце своє знай.

Тобто, сторож прийняв веселуна за мерця, що драпав з кладовища.

Ми як всі те почули, іржали до сліз. Звичайно, гріх сміятися над смертю людини, але...

Запитуємо діда: «Чи багато привидів по кладовищу бродить?» Він у відповідь: «Буває». А від самого так тхне, що аж до блювоти.

Ось такий випадок.

Хоча зараз мені здається, ніби й справді мерці можуть вставати із могил...

-Агафон мій друг, - після чергового стакана, повідомив сусід. - Він теж Ігорюню знає, можете його запитати.

Але звернувся я все ж до цього вічного піонера:

-Чи не помітили ви будь-яких змін в поведінці Соловйова в останні дні?

-Ні, - захитав головою той. Потім уважно подивився поверх третього табурета.

-Що говорить Агафон? А то я погано чую.

-Він каже, що Ігорюня, - його мова з кожною секундою ставала все повільнішою, і я побоювався, що сусід відключиться раніше, ніж договорить, - зв`язався з Локі... А той до добра, точно, що не доведе… Хоча ми, люди, завжди притягуємось до того, що найближче до нашої души. (Овва! Він застосував термін «душа»! А як же марксизм та ленінізм?) Це як магніт…

-Яким Локі? – спробував поцікавитися я.

-Е-е-е... е-е-е.., - «астронавт» тяжко зітхнув. Потім відкрив рота та ледь вичавив: - Е-е-е… о-о-окі...

-Що-що?

Але це була остання спроба щось сказати, і сусід вирубився. І ось ми залишилися вдвох з Агафоном. (Хай мене покрасять! Завжди обривається на самому цікавому місці, як в тому поганому детективі.)

-Ти чув, що він сказав? - запитав я у «примарного друга», а той чомусь мовчав. – Кого назвав? Якогось Локі… Чи Улогі, або Елокі? А, може бути і самого Блока згадав... Олександра Олександровича… Хрін цього «астронавта» зрозумієш!

Я знову глянув на сусіда і про себе відзначив, що виною всьому «оцьому» - самотність. Бо, якщо чесно, то всі люди на світі самотні, щоб вони там не говорили на своє виправдання. І кожен з нас по-своєму бореться з самотністю - випивкою, гулянками... або створенням сім`ї... зануренням із головою в роботу...

Від подібних думок стало сумно. Відчуття - ніби по душі пошкрябали листом наждачного паперу.

Я пішов геть. Щільно закрив двері і підійшов до квартири Соловйова: цього разу на дзвінок двері відкрили. На порозі стояв підліток у чорній футболці, очевидно, «жалобній», на якій красувався напис англійською: «Небеса жаху».

Це, мабуть, був його син, - вирішив я.

-Вам кого?

Знову продемонстрував своє липове посвідчення, при цьому хлопець мав такий вигляд, ніби хотів сказати: «Без свого адвоката розмовляти не буду»!

Але замість цього, він відкрив двері ширше і пропустив мене в квартиру.

-Я дзвонив хвилин сорок тому, але ніхто не відкривав.

-Я спав.

-Ну, нічого. Зате я шикарно поспілкувався з вашим сусідом і його другом Агафоном.

-Що? - хлопець спохмурнів намагаючись усвідомити почуте. - Це з Валентином Павловичем, чи що? Із сто сьомої?

-Угу, - я роззувся, зняв пальто і пошкандибав на кухню. - Вдома нікого немає?

-Мати буде пізніше. Чай будете?

Ого! Яка щедрість!

-Так, - жваво кивнув я головою. - І якщо можна - з бутербродом. (Врешті-решт, іноді треба бути трохи нахабнішим. Брати приклад з кота. Той ніде не пропаде!)

-А що у вас з ногою? - запитав хлопець.

-Бандитська куля.

Хлопець, між іншим, говорив зовсім не бентежачись: зазвичай представник влади лякає обивателя.

-А хто такий Агафон? - запитав я, коли мені подали чашку з чаєм і бутерброд. Хотілося, звичайно, щоб останній був зі шматочком ковбаси, але й за масло спасибі.

-Я не знаю про кого ви? - хлопець знизав плечима. - Колись був такий тип - Агафонов, але він кілька років тому помер. Інших я не знаю, чесне слово.

-Чому помер?

-Загинув десь, чи що. Точно не пам`ятаю.

-А часто твій батько навідувався до Валентина… е-е...

-Павловича, - підказав хлопець. - Раніше часто. Адже вони разом в школі вчилися. А потім Валентин Павлович пішов в інститут на філософський... здається... а батько - в торговий.

Ну, те, що сусід філософ, я і так здогадувався.

-Скажи, а тобі нічого не говорить прізвисько… таке ось - Елок? Улогі? Блок?

-Поет?

Зрозуміло, але вголос запитав:

-Твоя мати говорила, що батькові погрожували.

-Точно не скажу, але в останні дні він був сам не свій.

-Може, справи на фірмі погано йшли?

-Не знаю, не цікавився, - хлопець спохмурнів.

-Угу… Історія, - пробубонів я у відповідь. Чай і бутерброд закінчилися швидко.

-Темна і незрозуміла, - печально сказав хлопець.

-Що?

-Кажу: історія мідян темна і незрозуміла.

Чогось я недопетрав. Хлопець побачив це по моєму обличчю.

-Та те такий собі шкільний анекдот. Дуже старенький… Про мідян - це приказка з нього… Розповісти?

-Прошу.

-Вчитель історії оголошує учням: «Тема на сьогодні - історія мідян. Пишемо по середині сторінки: «Іс-то-рі-я мі-дян». Записали? А тепер з нового рядка: «Вступ до іс-то-рії мі-дян». Поставте крапку і підкресліть. А зараз з нового рядка: «Іс-то-рі-я мі-дян тем-на і не-зро-зу-мі-ла». Ставимо крапку і пишемо з нового рядка: «Кі-нець іс-то-рії мі-дян». Крапка».

-Чудово! - тут я з подивом відчув, що голова вже не болить.

Посидівши із ввічливості ще п`ять хвилин, почав збиратися додому.

А на вулиці холодно. І заметіль піднялася, як на зло. Не любить, видно, природа нас - древніх єгиптян...

1997–2000 рр.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
25.10.2016 Проза / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 1)
28.10.2016 Поезії / Вірш
Меч
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
Світ таємничий, світ наш древній… (Книга перша)
27.10.2016
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 1)
29.10.2016
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 1)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 13  Коментарів:
Тематика: Проза, Роман
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +13
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +59
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +39
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
23.02.2013 © Тетяна Белімова
03.12.2011 © Т.Белімова
12.04.2014 © СвітЛана
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди