Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
15.03.2011 20:25Повість
Для студентів  Для дорослих  Про сучасність  Про гумор  Про Україну  
20000
© Микола Чат

Пілігрими часу

частина ІV
Микола Чат
Опубліковано 15.03.2011 / 3837

Хвилин через сім, коли курява вляглася, у кафе не рішуче проникнув Андрій. Беручи до уваги теперішній інтер’єр, для створення якого доклав свої дужі руки та безумні навички «дизайнер» Петро, «Трактиръ у Мойши» сміливо можна було переіменовувати на «Музей другого нашестя Мамая». Козак насторожено підступився до усе ще розлюченого, а значить і небезпечного велетня й, зазираючи в його скляні розпечені очі, лагідно сказав: 

-Усе братіку. Усе вже. Заспокойся, і віддай мені оце цурпалля. 

Говорячи так, він обережно, палець за пальцем, вивільнив ніжки стільця з рук Петра. Потім, відступивши на крок, зненацька уперіщив побратиму смачного тумака, від чого той блискавично прийшов до тями і…, обм’як. 

- Ну, досить вже! Гайда звідси, бо воли застоялися. – Сердито наказав він. 

Козакові кортіло якнайшвидше дременути з цього «поля бою», де він знову знеславив себе, як коханець. Розірваний чобіт-рятівник, зі словесами «фу жлоб», промайнув у повітрі повз нього. Не озираючись, козак хутко підхопив його (мов чапля рибу) рукою і заспішив до виходу. 

За «угамуванням Голіафа», встромивши голови у двері, насторожено спостерігали Мойша і мольфар. Побачивши, що Андрій узяв «оскаженілу ситуацію» під свій контроль, корчмар наважився увійти і негайно заканючив: 

-Ой, вайдот! Разорён! Как есть разорён! Всё, что копил и строил годами всё ж…  

Короткий, але промовистий жест чаклуна зупинив стенання. Мов ілюзіоніст Копердфільд, відьмак невловимим рухом вихватив з-за вуха Мойши товсту кіпу зелених папірців із зображенням «масонського ока» на звороті і помахав нею перед носом «страждальця». Той блискавично переробив маску невиправного горя на маску «О, Везунчик» і, висмикнувши із щедрих рук, удвічі більшу (на око) за втрачене компенсацію, звернувся до дружини, що земноводним нишком вповзла у кафе: 

- Сарочка! Наши уважаемые гости расплатились и уже уходят!  

- Как, и даже не отведают мой чудесный кофе? – з удаваним сумом заквохкала хазяйка.  

- Женьщина, ты таки дура! Какой кофэ?! У товарищей столько работы, шо аж за глаза! – перебив дружину хазяїн генделика. Потім, вчепившись за рукав свитки мольфара (як самого тверезого, а тому і самого небезпечного), потягнув його до виходу. 

- Заходите, всегда буду рад! Если захотите «девочки, сауна, массаж» - так их есть у меня! Всё для Вас! И заметьте – бесплатно! Клянусь могилой моей покойной мамочки! А Ви знали мою маму? Нет! Так я расскажу Вам! Что это была за женьщина! Красавица! Когда она шла по Дерибассовской, у всех беньдюжников лопались глаза! Я Вам отвечаю – таки лопались… - не замовкаючи, щебетав він, боячись, щоб «дорогі гості» не передумали покласти край його мукам. Побратими понуро плелися позаду. 

Кумпанія вийшла на стоянку. Мружачись від обіднього сонця, що безжально лоскотало їм очі, вони напомацки посунули до мажари. Воли повільно дожовували вміст перекинутого смітника, з байдужістю поглинаючи «досягнення» науково-технічного прогресу у сфері довготривалого зберігання харчів, із таким же довготривалим (з огляду на кількісний вміст консервантів) терміном придатності. 

Сморід від залишків волячого «бенкету» привів до тями чумаків. Трохи протверезівши, вони діловито заходилися ладнати воза в дорогу. Мольфар, задоволений результатом своїх знущань над «повелителями», солодко потягувався у них за спинами, обмірковуючи чергові підлотні задуми своєї помсти та якнайшвидшого звільнення з-під влади «замурзаних катів». 

Мойша весело сунув до розгромленого(в черговий раз) генделика. Його цупкі пальці машинально перераховували «зелень» у кишені, а ноги викобелювали неймовірні «па» під мугикальний акомпанемент їх власника… Звучало невмируще «Сім-сорок»! Біля дверей на нього чекала розгублена юрба його «фанів». 

- Ну?! И кому стоим! И что вы здесь хотите увидеть? Може, папу Римского? – саркастично вигукнув він. А потім, діставши із кишені свій «доляровий приз», помахав ним над головою. – Ой, вэй! «Джек-пот», поцы! Я сорвал «Джек-пот»! За работу, хламидники! Все на субботник! На баррикады! А после я угощаю! 

«Алко-революціонери» підхопили на руки свого вождя й тріумфально внесли його до «храму Оковитої».  

 

Мажару знову дрібно трусило по ґрунтовці паралельно шосе. Розчавлені останніми подіями чумаки, похнюплено мовчали. Мольфар, у позі ембріона, до якої призвичаївся за десятилітнє ув’язнення у довгошиїм глечику, похропував поміж мішків солі. Воли сумирно виконували свою тисячолітню справу. Їх не проймали ані пекучі промені сонця, ані галасливий потік машин, що нескінченно проносився повз і дзвінко горланив на незліченних вибоях ресорами та підвісками «хвалебну оду» Дорожньо-ремонтній службі. Цю ідилію час від часу переривали пронизливі зойки клаксонів «крутих іномарок», що закликали знахабнілі авто «бідніших» собратів поступитися їм залишками дороги.  

Але, за законами жанру, так не могло тривати довго, і нова пригода вже чекала на побратимів під покровом бетонної автобусної зупинки. Тільки-но чумацький кортеж порівнявся зі спорудою, як з неї виповзла худорлява коротко стрижена постать у світлій, з розтягнутою горловиною, футболці та чорних пролампасованих спортивних штанях. «Стильний» образ постаті довершували біло-сірі облізлі кросівки, виробництва іще одного китайського промислового гіганта - «Nаike» та сумка із зображенням листя конопель, від ваги якої її власника перекособочувало на одну сторону. Взрівши до цього небачений транспорт, із майже беззубого рота незнайомця вирвалося: 

- Вау! Вот это приход! А говорили, трава галимая! Ты смотри, как штырит! Вот это приход! Какие глюки, а?! 

Вражені його лементом, воли різко зупинилися. «Глюки», мало не осідлавши тяглову силу, підскочили і нажаханими очима витріщилися на подорожнього. Лише мольфар, чи то стомлений, чи може з якогось іншого дива, не прокидаючись, перевернувся на інший бік і засопів, мов циганський міх. 

- Пацаны, вы в натуре? Здесь, сейчас..? Со мною? Или это у меня галюны? – загундосив володар спортивок. 

Андрій озирнувся на відьмака і зрозумівши, що допомоги від нього чекати не варто, перевів погляд на подорожнього, сполохано промовив: 

- Ні, ні добродію – ми в натурі! 

Козакові чомусь здалося, що тільки таке зізнання задовольнить незнайомця і відведе від них можливу загрозу. І це, справді, спрацювало! Зайшовшись реготом та склавши пальці у комбінацію, яка відома сучасникам під назвою «коза хеві металу», або «круті понти», дивний чоловік вигукнув: 

- Опа, они ещё и базарят! Вот это ганджюбас (одна з численних назв конопель)! Ну, прямо Чюйка! Я вам отвечаю! Вот это шняга..! 

Вислухавши цей потік «наркоманського сленгу» і не второпавши, чи радіє незнайомець їхній зустрічі, а чи лається з цього приводу, козак штовхнув у ребра принишклого Петра. Не відводячи погляду від «навіженого», котрий невпинно реготав, пританцьовував та вимахував зігнутими у ліктях руками, він прошепотів: 

- Дивний якийсь цей чужоземець. Говорить, говорить. А що говорить? Я ні дідька не второпав. Не мовчи, скажи бодай хоч щось, бо ще ненароком образимо добру людину. 

Виведений Андрієвим ліктем зі стану анабіозу, Петро надзусиллям зліпив гримасу віддалено схожу на посмішку і пискляво сказав: 

- Гарний мольфар – мертвий мольфар. 

Почувши це, «чужоземець» різко замовк. Чи то від нечуваного слова «мольфар», чи від того, що скінчилася дія опіату, він змарнів на очах та припинив істерію і, глибоко присівши на узбіччі (коліна майже діставали до кінчиків вух), звісив худі безвольні руки та заплющену голову поміж ніг. 

- Що ти накоїв йолоп? – гнівно закричав на побратима козак і перехрестившись додав, - Він же з остраху представився! 

Почувши таке «новопреставлений» підвів голову і, не відкриваючи очей, почав обома руками нервово чухати голову, потім ніс, щоки та шию. 

- Та ні, живий! Он бач, як бліх ганяє. – Знімаючи з плечей камінь за загублену безневинну душу, з полегшенням озвучив побачене Петро. – Бачиш – живий! Не приставився! 

- А шо, я не представился..? Шо ж я так чухмарюсь..? А? Я - Васоьк. Но, братаны, зовут меня Крапаль, – ледь продерши очі, відрекомендував себе незнайомець, і побачивши на обличчях «пацанів в натурі» німе нерозуміння, нервово прогундосив, - Ну, Крапаль я! Поганяло у меня такое – Крапаль! Крапаль – это значит чуть менше дэцела! Врубились, динозавры? А у тебя, брат лихой, есть поганяло? 

- Так, так. Ось моє поганяло! – зрадівши нарешті почутим знайомим словесам вигукнув Андрій, вимахуючи довгою лозиною. – Але рубатися ним не можна! 

- Как не можна? – В свою чергу, не зрозумівши всієї суті сказаного, обурився Васьок-Крапаль. 

Йому ставало дедалі гірше (починалася «ломка»), і нерозторопність та загрозливі жести «продвинутого» (за рахунок червоних штанів) дідугана дедалі більше дратували його. Тому він різко підвівся і, схопившись за борта мажари, закричав на «креативного чела»: 

– Не врубаешься башкой, шо такое поганяло, да ещё и наежаешь?! Видно крышу у тебя снесло. Вот и не врубаешься! А чем тебе врубаться, если мозг у тебя вытек? Чем ты врубаешся?Что у тебя для этого есть? А?  

- Шабля! – приймаючи виклик, коротко випалив Андрій. 

Васьок інтерпретував значення цього слова, як розгніваний наказ негайно «закрыть хлеборезку» і, відчуваючи, що перегнув палицю за що може бути покараний довгою лозиною, він упав долі і серіально заголосив: 

- Ой простите, дяденьки! Я пошутил, в натуре! Подвезите бедного студента! А я вам за это пару коробков «дури» отсыплю! У меня её много! В сумке полный пакет! Отвечаю! 

Побачивши такі зміни у поведінці «опонента», козак змінив гнів на милість. 

- Ото ж бо. Сідай, злидарю, задарма підвеземо. – І насмішкувато зиркнувши на Петра додав, - А дурі нам не треба. Дурі у нас своєї, хоч греблю гати. 

Васьок, не зволікаючи, куницею скочив у воза і, вмостившись між дідами, улесливо зацвірінькав: 

- Спасибо, мужики! А то я уже закумарился ждать автобуса. Классная у вас тачка! Я ещё никогда на коровах не ездил… 

- Це, воли, дурню! – Нарешті подав голос Петро, котрий до цього «виконував обітницю мовчання». 

Він сказав це навмисне грубо, щоб продемонструвати, що і він не останній на цьому возі. А на підтвердження свого статусу вихопив з рук Андрія лозину і щосили хлиснув широку спину вола. Той, розцінивши удар як укус комара, відмахнувся від «стартера» хвостом і не рухався. 

- Цоб, цобе! – прийшов на допомогу сконфуженому побратиму козак. 

Воли, почувши знайому команду, напружили м’язи і віз повільно рушив з місця. 

- Датчик голосових команд, коробка «автомат»… Ха-ха, круто! – констатував Васьок і, озирнувшись на лантухи, запитав, - А шо в мешках? Может, «солома»?Маковая?! Колитесь! 

- Ха! Та ні, не колеться! Там, друже Крапалю, сіль. – усміхаючись, відповів Андрій. 

- А шо такое «силь»? – заінтриговано запитав Васьок. 

Петро не пропустив нагоди виявити свою обізнаність у мінералах та хоч трохи загладити прикрий конфуз із «запуском» волів: 

- Сіль – це такий білий пил, що приносить людям насолоду від… 

- Кокаин!? Герычь!? – мов поранений заєць завищав Крапаль і, не очікуючи відповіді, одним різким рухом вихопив із сумки квадратну залізну паличку, яка на очах здивованих чумаків перетворилася на ножа. 

Васьок здичавіло розпоров найближчого лантуха і, зачерпнувши лезом його вміст підніс до рота щоб, як у закордонних бойовиках, продегустувати якість «товару». Але, роздрочений такою наругою над «святим», Петро дужим ударом вибив з рук «дегустатора» ножа, і той полетів у траву. 

- Ти що, харпак?! Товар псувати? Та ти знаєш, скільки він коштує?! Я ж тебе за це...! – понісся він і зненацька, ніби зашпортнувшись, різко замовк. А потім зі знайомим вже скляним поглядом раптово випалив, - Заб’ємо його, Андрію!? 

Крапаль, що не очікував такого фортелю від мішкуватого старця, скажено заволав: 

- Нет, мужики, не убивайте! Простите! Я ж не знал, что вы наркодиллеры в натуре! Простите, лохонулся! 

- Та досить вже! – зглянувся на нього Андрій і, поплескавши по плечу «кіллера-велетня», додав, - Ніхто тебе не вб’є. Еге ж Петре? 

- Це, поки що. – Придушив Васькову надію на «хепі енд» у цій пригоді Петро. 

Тиша надовго зацарювала на мажарі. Лише поскрипували вісі, неначе просили розтерти їх стомлені тіла рятівним бальзамом дьогтю. А на узбіччі, у скошеній на корм домашній скотині траві, просякнутій паливно-мастильним ароматом, що підвищує вміст СО2 у м’ясо-молочних продуктах, без упину скреготали вчаділі коники. Аж ось, відірваний від бітумної плоті неньки-ями колесами чергового автомобіля, камінець боляче вдарив Петра по носі, вивівши його зі стану «поглиблених філософських» роздумів. 

- Це, поки що. – вголос підсумував він півгодинні роздуми. 

Відчувши лихе, «битий вовк» Васьок поспішив завоювати прихильність у «короля Південного наркотрафіку» Петра. 

- Та Вы не бойтесь, босс! Я свой, в натуре! Я тоже в этой теме! Второй год как потребитель! – Заговорив він словами головного героя якогось Голлівудського мила. – Если чё, я даже могу помочь Вам сбагрить товар. Отвечаю! У меня есть пару шнырей на примете. Они дадут наколку, где правильных клиентов найти… С баблом! А, откуда ваш товар? 

- Із Кримської Колумбії! – сполохав усіх мольфар, що до цього, удаючи з себе сплячого, давився сміхом у солоних лантухах. 

Він з байдужим виглядом, похрустівши затеклими суглобами та хребтом, «возсів», мов у троні, на самісінькій верхівці солоного краму і загубився поглядом у жовтоголовім соняховім полі. 

- А Вы, я извиняюсь хто? – відчувши нову загрозу, боязко запитався Васьок. 

- Я – їхній наркобарон. – з удаваною апатією, що не завадила Крапалю вже благоговіти перед ним, кинув чаклун.  

Лаври «барона» миттю обскубав Андрій: 

- Не барон, а баран! Ха-ха! А, точніше, відьмак із Карпат. 

- О, из Карпат! Так, мы - земляки! В натуре! Вот это гониво! Моя ж бабуля тоже под Харьковом живёт! – Продемонстрував «глибокі» знання в області географії Васьок. 

- Так, земляки. Четвертого окоту свати. – Люто гигикнув у бороду чаклун. 

Повеселілий Крапаль дістав із сумки жовтий пластиковий пакет і жменею зачерпнув його вміст. За мить Васькова рука явила на світ Божий зелену сушену траву, аромат якої здався побратимам дуже знайомим. 

- А, давайте, я вас накурю! – щиро запропонував чумакам Васьок, котрий вже давно шукав привід «підлікуватись». 

- А що, можна! – стрепенувся Андрій, діставши з-за пояса довгу козацьку люльку, завжди готову жадібно спепелити чужий дармовий тютюн.  

- Ого! Ну ты Виниту гонишь! Прям трубка мира! – захоплено вигукнув Васьок. – Все убъёмся одной трубой! Дай я запыжую. В отрыв, чуваки-и-и-и!!! 

- Вперед, чумаки-и-и-и!!! – наче бойовий клич, підхопив Андрій. 

Здивований такою неочікувано жвавою реакцією «чувака», Крапаль вихопив люльку і, відточеними до автоматизму рухами, туго набив її химерним тютюном. Потім, швидко розкуривши «косяка», став жадібно хапати дим, надовго затримуючи його у давно зношених легенях. Перегодя куриво виходило з нього назовні через носа і, підхоплене вітерцем, зачепившись, куйовдилося у відьмацькій бороді, від чого останній зайшовся кашлем:  

- Кахи! Дуй у інший бік нарик! Я не палю і не терплю цей сморід! - навмисно гидливо сказав він, передчуваючи близьку прем’єру нової комедійної вистави з робочою назвою: «Політ двох обкурених дятлів над гніздом зозулі». 

Але подальші події внесли корективи у назву комедії, перемінивши її на «Степову кориду». 

Упевнившись, що люлька як слід розгорілась, Васьок з респектом, немов гетьманську грамоту, вручив її козакові: 

- Держи, Винни Пых. Хапони и убейся! – торжественно прогундосив він. 

Андрій радо прийняв «підношення» і смачно затягнувся. Його горлянку негайно зашкребло, наче забитого сажею димоходу, в якого задля «профілактики» вкинули з десяток котів. Подих перехопило, і він, густо почервонівши, зайшовся кашлем. 

- Твій тютюн, Крапалю, якесь ГМО. – За хвилину виніс він вердикт «дармовухі», розвінчавши тим самим прислів’я про дурницю та оцет. – На, допалюй сам. Ним тільки чортів з кубла виганяти! 

Ображений Васьок мовчки взяв прадідівське пристосування для трансформації здорових легенів у дірчасте решето. З останньою надією знайти бодай одного поціновувала його «шмалі», він простягнув люльку Петрові. Настраханий багаторічною дресурою своєї диктато-дружини, пухтій лячно відсахнувся. 

- Ні,ні! Я не хочу!!! 

Крапаль, що не зміг догодити «наркодилерам», на секунду розгубився, а потім раптово, тополиним, пухом злетів з мажари і, забігши наперед волів, біснувато заволав: 

- А, давайте, накурим ваших бизонов! 

І не чекаючи ухвалення своєї пропозиції, він, для власної розваги, а головно задля того, щоб вразити старих «авторитетів», став по черзі вдувати галюциноген у великі шмаркаті волячі ніздрі.  

Наступні події можу заримувати так: «Його витівка вдалася, і розвага почалася!» 

Воли спочатку здивовано умліли, а потім, видно спіймавши «приход», ошаліло рвонули з місця. Благеньке ярмо, не витримавши багатоцентнерної навали, репнуло і звільнена необуздана стожильна сила, здіймаючи хмари пилюки, чкурнула у степ. У протилежному напрямку від мажари «парував порохном віків» Васьок. Зрозумівши, що його витівка потерпіла «облом», він приспішив ретируватися, не забувши прихопити дорогоцінну, битком набиту «кайфом» сумку.  

Першим до тями приплинув мольфар. Осмисливши перспективу перетворення гужового круїзу на піхотну туристичну мандрівочку, він по-звірячому рявкнув обімлілим чумакам: 

- Остолопи! Тримай скотину! 

І це таки подіяло! Побратими притьмом злетіли з воза і закуріли у тому ж напрямку, що і їхні «мустанги». 

Гонитва тривала недовго. Вже за півгодини захеканим «ковбоям» вдалося наздогнати кремезних, не придатних до стаєрських забігів, жуйних велетнів. Ті, висолопивши довгі, покриті піною язики, гучно сопіли у найближчій лощині. 

- Ось тобі, бісова худобо! – розгнівано випалив козак і босою ногою, що на ходу звільнилася від сморідних обіймів, «пораненого Амуром», чобота, зацідив найближчому утікачеві по тому місцю, де колись гордовито колихалися мішечки для зберігання парнокопитного генофонду. Ця недолуга вихватка хазяїна, чи то образила працьовиту тварину, чи то розбудила приспаний каструванням інстинкт, що більше личить іспанським бойовим бикам, не відомо. Але її подальші дії були, вищою мірою, неждані!  

Віл, немов уражений блискавкою (у вже знайоме нам місце), підстрибнувши у повітря, розвернувся до кривдника рогатим писком. Погляд його, наповнених кровавим кришталем очей, здався Андрієві навдивовижу знайомим. 

«Вилитий Петро! Такий же безголовий моцак!» - промайнуло у кучерявому «глечику», що з роками уже не так прудко «готував страви». 

Та роздуті ніздрі животини разом з нервовими вдарами, залитих смальцем, порепаних ратиць, скерували козака на інакші (прудкіші) роздуми, по закінченню яких козак раптово загорлав: 

- Петре! Навтьоки!  

Побратим, що ніколи не мав своєї особистої думки та високих принципів, блискавично виконав не дуже благородну команду. Розриваючи духмяну літню мару, чумаки сайгаками поскакали назад до мажари. Червоні шаровари, мов козацька хоругва затріпотіли між випаленого бур`яну. Вони, якось таємниче, а разом з тим невідворотно поманили за собою ображеного «рогача». Породжена козацьким копняком у генетичній спіралі велетня, хімічна реакція спонукала мозок, а за ним і тіло тварини до негайної мсти. Віл осатаніло зірвався з місця і, задерши до гори чималого хвоста, лев’ячими стрибками став невблаганно наближатися до незбагненно ненависних йому червоних штанів. Помітивши це, Андрій змінив тактику відступу з «прямолінійного драпака» на «заячі викрутаси». Переслідувача (наперекір усім законам фізики – відсутності потрібної частини «чоловічої гідності») заносило на поворотах, але він не здавався.  

Змагання з «чєлночного» бігу поволі наблизилися траси, перетворивши «мандрівників-моряків» на своїх уболівальників. Із вікон повільно проїжджаючого мікроавтобусу за перебігом «олімпіади» з цікавістю спостерігали урбаністично-білої засмаги діти. 

- Папа, что это? – Здивовано запитав менший хлопчик. 

- Это, сынок, колхозники корриду устроили! – упавши на кермо, зайшовся сміхом той. 

Він хотів ще відвісити пару смачних жартів, та «корида» небезпечно близько підступилася до трьохкомпонентного забарвлення його авто. Машина, пискнула гумою і, випустивши хмару сизого диму, з прискоренням понеслася у напрямку солоної (з причини загального користування) купелі. 

Це смердюче дизельне хмаровиння і поклало край гонитві. По-перше, воно сховало (ніби восьминогів) утікачів, а по-друге, вплинуло як заспокійливе на гонителя, остаточно витравивши із нього лихі гени, що так попсували «флегматичний» імідж. Щойно хмару розвіяла довга кольорова колона автобусів, що везли наступну «порцію» дітей для отримання сонячно-медузових опіків на території напівзруйнованих таборів, поглядові вола відкрилася химерна, сповнена самобичування картина.  

Чумаки заповзято дерлися угору, щільно вкритими довжелезними колючками стовбурами Панської акації, котра єдина із акаційових видів пережила «дров’яний безпрєдєл» буремно-безмозглих дев’яностих. До підніжжя дерев рясно сипалися шматки одягу і шкіри, густо перемазані кров’ю та лайкою. Тварина задоволена «результатами екзекуції» помалу рушила до родимого возу. Другий віл також сунув по трасі, полохаючи пискляві автомобілі, що наче куріпки, не злітаючи високо, миттю кидалися врізнобіч, рятуючи наполіровані боки від рогів та хвоста, які невпинно вигойдувалися по непередбачуваній амплітуді у марних спробах відбитися від настирних мух. Його гігантський рот поволі римигав козацький бідокурний чобіт. 

Після одногодинних умовлянь чаклун таки спромігся переконати «кактусових скелелазів» з матюччям полишити свої «насиджені вершини». І тільки…  

Лагодити розтрощене ярмо та впрягати у нього волів, з огляду на категоричну ноту протесту з боку «чумацького посольства», мольфар був змушений власноручно. Тож, сотворивши чергове «сірчане» диво, він за секунду осилив цю «незручну дрібничку», що заважала «Його наближенню до омріяної свободи, та не менш жаданої віддяки «задрипанцям».  

 

Щойно мандрівники вмостилися на воза з безвинним умислом продовжити свою (вже виснажливу) подорож грядущим, як нова халепа поруйнувала їх задуми. До узбіччя шосе, котре щебеневою кучугурою нависало над возом, «причалив» розцяцькований дивними яскравими написами та прапорами мікроавтобус, з черева якого вивалила така ж розмаїта весела (на підпитку) юрба. Чумаки завмерли. Юрмисько, не спускаючись з горба стало багатожестно та багато голосно вітатися.  

- Бродячі актори, чи що? – Не рухаючись, без будь-якої надії на виразну відповідь, запитав Андрій «колегу».  

Замість Петра відповідь козакові на це «сакральне» питання дав прогонистий чоловік у червоно-білій ярмулці з предовгим козирком. Приставивши чудернацьку сріблясту трубу до щетинистого рота, він не очікувано лунко зарипів: 

- Шановний електорат! У цьому квітучому дивному краї Вас щиро, сердечно і радо вітає порядний, цнотливий та й наш кандидат! Він батько народу – Іван Торбохват! 

По закінченню похвали однаково обарвлена юрба, заплескавши в осквернені кандидатською подачкою «безкорисні» долоні, майстерно зобразила безсумнівне вірування у сказане та фанатичне захоплення (наперед визначеною) близькістю «претендента» Івана (а можливо і їх) до «годувального трону».  

Розчулений та заспокоєний звуками рідної мови козак, кивнувши головою у бік «оратора», з інтонацією знавця, голосно сказав побратиму: 

- Видать посол! 

Не розчувши першого слова через гримотіння авто, що пронеслося повз, «трубач» різко змінив гримасу, рясно побагровів і , увімкнувши гучномовця, ревонув у відповідь: 

- Сам пашол! Вы шо, селюки, ахренели…! 

Пожежу праведного гніву, спричинену невиданою неповагою до «довірених осіб» майже відбувшогося «слуги народу», вчасно загасив невеличкого зросту червонощокий товстун. Його зовнішність вказувала на те, що її носій у недалекому, «комуністичному», минулому обіймав значущі (у межах району) керівні посади і навіть подругував з обласними очильниками, але не змігши своєчасно сісти у потяг «Перебудови», зараз агоністично хапався за підніжку першого ліпшого трамвая, що, з маршрутним написом «У нікуди», проїжджав повз. 

- Макарыч, не гони волну! Деньги нам не за пену платят. Угомонись и фрахтуй электорат. Партия сказала: надо – значит действуй. – Райським аспідом засичав він у вухо «гучномовцю», а потім, прикривши рота хустиною для збирання коньячно-горілчаного поту, що продажно проступав на високому чолі, прошипів комусь через плече, - Макарычу больше из «партийного эН Зэ» не наливать. 

«Макарыч», що був такого ж «комсомольсько-номенклатурного» пошибу негайно підкорився і , опустивши мегафона, заканючив: 

- Вибачте, шановні, зірвався. Знаєте нерви, постійні стреси. А ще ця передвиборча компанія: недосипаю, недоїдаю, недопива…, - зупинилось на очевидно брехливому півслові «одкровення» оповісника. Він, хлюпнувши розбавленого медку в голосище, підніс підсилювач до вуст і завчено звернувся до недуже доброзичливого (з огляду на образу) та слабо метикуватого (загальне враження) електорату: 

- Наш кандидат – Іван Торбохват! 

За нього сьогодні Ви голос віддайте, 

І зміни на краще вже завтра чекайте!  

У бюлетні довгім, наш номер тридцятий.  

Хто хрестик поставить, той буде багатий! 

Усім гарантує харчі і свободу!  

Іван Торбохват – спаситель народу! 

 

Не встиг «оратор» скінчити свій сонет, як веселкова ватага агітаторів, підігріта «хартійним еН Зе» та розморена післяобідньою парнею, нежданою хвилею ринула по гравію до мажари і моментально поглинула її своїм плакатно-листівочно-газетно-прапорним лицемірним тілом. 

За хвилину «дев’ятий вал» так само зненацька прудко відступив і, пошарудівши щебенем, галасливо (по вінця) заповнив собою бус. Останнім з «пляжу» зник «покликач», по крабячому вирячивши на остовпіло-ошелешений електорат повні ненависті та презирства очі (як до нижчого класу, з якого, до речі, вийшов сам). Перевантажене людьми, «еН Зе» та агітацією, авто невдоволено загуло і помалу стало віддалятись. 

- Цоб-цобе! – привів у дію волів мольфар, що не тямив себе від «мстивого щастя» та невпинного реготу. 

Мажара слухняно посунула на зустріч сонцю, що стомлено вже почало моститися у степову колиску, багровіючи разом з подорожніми водіями від сміху. Видовище і, справді, було ще те! 

Віз повністю перетворився на безкоштовний рухливий агітаційний бігборд Івана Торбохвата. Воли з чумаками і навіть кожен лантух були ретельно «промарковані» кумачевими логотипами, агітками та плакатами, (лише чаклун, за «дивних» обставин уникнув такої долі). На самісінькій верхівці мажари, устромлений між вантажем, майорів червоно-білий прапор Івана Торбохвата з логотипом матусі-партії, що більше нагадував герб середньовічного феодала. Дві парі набагато менших його собратів, примотані скотчем, соромливо тріпотіли на рогах чесної та працьовитої скотини. 

Погоничі ж виглядали під стать обозу. Не моргаючи, у замогильній тиші, одягнені у довгокозирні рубінові бейсболки, такого ж кольору футболки, з яких (у області грудей) слащаво посміхався новоявлений кандидат у«спасителі народу», вони покірно коливалися у тисячолітньому танку візників. Зверху над ними недоречно розпростерли свій вишневий саван два зонтики-агітки, як доказ того, що кандидат навіть у дощ не спливе за водою, а до останньої краплі крові (електорату) піклуватиметься про них. Довершували картину червлені бейджі на «партійних» шлейках, що звисали на загіпнотизовані чумацькі груди, та свистки у беззубих ротах, які також мали виконувати якусь «неодмінно важливу» функцію. 

Мажару раптово струснуло на проритому «мисливцями за металобрухтом» рівчаку. Живіт Петра підскочив, тицьнувши легені, і ті, з переляку, дунули у сюрчок. Пронизливий посвист привів до тями козака. 

- Що то було? – звільнивши рота від неприємно-ядовитого смаку пластмаси, розгублено запитав він. 

- Чергові вибори в країні! – розтовкмачив буденні політичні перипетії майбуття мольфар. 

- А кого ж і куди обирають? – боязко підтримав розмову Петро. Він ніяк не міг уторопати, куди подівся сюрчок, глибоко у душі підозрюючи, що, напевне, проковтнув його. Ці тривожні намисли перервав голос чаклуна, що люципером гомонів за лівим плечем. 

- Обирають усіх, хто може заплатити і так високо, на скільки вистачить приходів. Це політика, друзі мої. Політика, а щоб її! – щиросердечно поспівчував далеким бездольним виплодкам чаклун. 

- Тьху! Якесь гоніво, в натурі! – відірвавши від штанів стікер з логотипом та плюнувши попід волячі хвости, спересердя випалив наркоматським сленгом Андрій. – Це ж що виходить – у кого велике бабло, той і бос?  

- Еге ж! – ще не вийшовши з образу співчувальника, сумно відповів чудодій. 

- Бос!? Та босота ж вони невмита! І тут здирництво! І тут ошуканство та злидні! – Побивався козак. Його щира журба по обездоленим потомкам, збираючись блищала у куточках впалих очей, доки не заструменіла глибокими зморшками повз горбатий ніс у пониклі вуса, а вже звідти на колись могутні груди, що здригалися від потай проковтнутої образи та відчаю. Соромлячись своєї відвертості, він відсторонив мокре обличчя і стер сліди печалі рукавом патріотичної сорочки.  

Петро плакав навзрид. Ні біса не зрозумівши з почутого, він чесно співчував розчуленому побратиму та своїй утробі, яку пекучим болем марудив клятий сюрчок, що стравоходом діставшись шлунку і, не піддавшись на умовляння останнього розчинитись, намагався прослизнути у нескінченно-темні тунелі прямої кишки з метою знову (хай там що) лицезріти денне світло. 

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
15.03.2011 Проза / Повість
Пілігрими часу (частина ІІІ)
15.03.2011 Проза / Повість
Пілігрими часу (частина V)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
ПРОЗА
04.02.2011
Курортні пристрасті
15.03.2011
Пілігрими часу (частина ІІ)
15.03.2011
Пілігрими часу (частина ІV)
04.10.2011
Театр на колесах
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 343  Коментарів: 1
Тематика: Повість, Пілігрими часу, чаклун, мольфар, відьма
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 16.03.2011 11:46  Тетяна Чорновіл 

Кажуть, коли в п`єси на стіні висить скрипка, то в останньому акті на ній будуть грати. Так і з цим сюрчком...:)))

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +12
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +58
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +38
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
29.08.2010 © Віта Демянюк
09.12.2010 © Тундра
12.04.2014 © СвітЛана
06.01.2012 © Т. Белімова
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди