Про Атлантиду
І
Антарктидою стала тепер Атлантида,
Де тюлені й пінгвіни – ті дивні птахи…
Там – полярна зима… І немає там літа:
В неозорій пустелі – безкраї сніги.
Там знаходять будівлі, а ще – піраміди,
Навіть кратери круглі, оплавлені вщент…
Де атланти жили – загубилось півсвіту,
Катастрофа вселенська змела континент.
А чи мирно жили, чи вони воювали –
Загадкові атланти і досі мовчать…
ЧАС поглинув усе – мов татарська навала,
Наче ворог невидимий. Лютий, мов тать.
Чом не хочете ви, о правителі горді,
Зазирнути в минуле у власному сні?
Континенти зникають… Прощальним акордом
Сніг і лава гаряча… І – скелі сумні.
Вас поглине, мов плісняву, КРОНОС безжальний,
Заберуть вас до пекла – де вічні сніги…
Ви – не люди. Ви – нелюди! Душі опальні…
Мов тюлені й пінгвіни – ті дивні птахи.
II
Ми накриті – мов ряднами –
ЧАСОМ, що плине подіями…
За століттям століття минає,
Іде в небуття…
Оживає душа – наче птах –
Піднебесними мріями…
Нескінченно в собі пізнає
Нескінченне Життя.
Тільки Вічність стоїть на порозі...
І погляд Всевишнього
Вкарбувався у мізки, у душі
Незрячих дітей…
Живемо не теперішнім –
ВІЧНІСТЬ лишаєм к о л и ш н ь о м у…
Тільки серце живе калатає
І рветься з грудей.
