Сльота
віршування в окупації
відчиняєш рипливі двері,
виходиш в замурзану осінь,
яка як війна московитська
холодна, дурна, осліпна -
бо схотілося сивим снігом
їй накрити брудний цей світ,
у який ти оце ось вийшов
і чвалаєш в крамницю поруч
за хлібиною,
пачкою солі,
за горілкою і тютюном.
а як вистачить після стопки
під цукерочку
на розлив,
докупити розчинної кави
(хай таку, як ніякої вже!).
і при виході із крамниці
стрінеш давнього гарного друга -
розбалакаєшся і підеш
з ним до бару в міському ринку -
з анекдотами і прокльоном
сьогоденню промиєш кістки.
мимохідь пригостиш братерські
сіролицю зморену дівку,
що підсіла до твого столу
і, худюща, як вобла наче,
удивляючись цупко в тебе,
ізрекла
- ...а я тєбя, знаєшь, знаю... -
дико на неї глянеш,
ковтнеш із фужеру двічи
горілчанопивну горячку
і подовжиш розмову далі
з другом.
забув одразу
убогу, хирляву шмару,
в алкогольний утоплений схов -
а за вікнами бару імжичить
і сіється осінню дощ -
мов з руки вона воду хльоста
об стіни, вікна і двері,
об стовбури і стовпи,
об хідники, подорожніх,
об автошляхи і авта -
вітер рвучкий вганяє
у парасолі голки
крапель дощу дрібного
і пробиває наскрізь
куртки, плащі...і потім... -
потім потиснеш руку другу
і діві цій, яка нічия, нічийна,
але для всіх одночасно,
доступна, власна, своя... -
встанеш зі столу і підеш,
увійдеш в потребі своїй
до сортиру, в общинну власність,
у смердючу суспільну нору -
і вже за порогом бару
в напівзатуманений день
безкапелюшний пірнаєш
під дощ цей холодний, нудотний -
і, здавалося, вічно таким він
і в амаргедоні буде,
до самого судного дня.
до того ж... - забув ти (слутний!)
парасольку на вішалці в хаті.
комір куртки розправиш хутко,
блискавично замкнеш під горло -
аби не зливалась за шію
дощевоосіння нудь -
ідеш і від крапель ховаєш
в кулаці цигарковий вогник
й ногами грязюку місиш
у бруді брехні і війни -
увійдеш в промерзлу хату,
двері рипливі зачиниш
на засови всі і замки.
пляшку відкриєш - хряпнеш
сто грам як одним ковтком
і цигарку дешеву з фільтром
запалиш,
поставиш чайник... -
...зі склянкою кави сядеш
навпроти вікна у кухні.
хихикнеш зловтішно в осінь -
мов, тут я, у затишку, дура!
а ти хоть уся іздощись!.. -
та раптом стиснуться злісно
зуби, до скраготу аж!
як щойно згадаєш, в якому
лайні тебе осінь полоще.
...і тішиться з того москаль...
