Полтва
Від інею зайнялись трави сріблом.
Над парком в небі вдарив камертон.
Як Полтва Львову, я була потрібна,
Ти ж словом закував мене в бетон.
І говорив іще – усе минеться!
Торкнув чоло вустами навздогін...
У Полтви теж було розбите серце,
Коли горнулась до підземних стін.
Бо ж раптом – все!
Немає більше неба,
Погасло сонце, мабуть, вже навік.
І Львів уперто запевняв: так треба.
І думав: чи замало в світі рік?..
Оцей бетон був наче ніж у спину.
Продав свою ріку за срібняки...
Чимало рік. Вона ж була єдина –
Такої вже не трапиться ріки.
Холодний Львів ще тішиться на людях,
Радіє – свято, забавки, зима!..
А уночі йому пече у грудях.
Ну де ти, Полтво?
Полтвочко?...
Нема...
