Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
06.11.2016 21:23Оповідання
Фантастика  
Віртуальне життя
51000
Без обмежень
© Олег Корнійчук

Віртуальне життя

Олег Корнійчук
Опубліковано 06.11.2016 / 38490

Я – віртуальний боєць. Професіонал снайперської справи і ножового бою. Я проходжу локацію з ботами за найкоротший час та з найменшими втратами. Реанімую напарників у підкаті та знаю найкращі місця для засідок. Немає значення штурмова гвинтівка чи дробовик – я знаю тактику і знайду підхід до ворога. Найкраща броня і обвіс, найкраща зброя. Я відкатав тактику на будь-який склад групи, нехай іде четверо лікарів чи п’ятеро снайперів. Я завжди іду до кінця, скільки б людей не було в групі чи полишило її. Я, навіть один – завжди воїн.

Кожен, хто прокачував свого персонаж з нуля, а не купував, знає, як важко спочатку зберігати позитивний баланс перемог та поразок; знає, що треба берегтися ідіотів, що гоняться за досягненнями на зразок «Рекордний підрив на власних мінах»; знає, що першу броню треба добирати ретельно, бо другий раз кредит на гру не дадуть. Чим довше граєш, чим більше віддаєшся грі – тим сильніше відчай після програшів. Вкласти стільки часу і зусиль, а якийсь читер-задрипанець починає розстрілювати всіх, незважаючи на перешкоди і відстань. Доводиться на тиждень полишати сервер, поки адміни дадуть лад грі.

Тоді можна стати римським воїном, чи гладіатором. Крізь поразки і кров продиратись від звання пращівника, до центуріона і вище. В режимі «пика-в-пику» качати стаміну, звитягу, спритність і силу. Обороняти селище від сусідів і присягати на вірність клану. А коли черговий читер-відморозок почне протикати благенькими стрілами зачаровану лорика-сегментата, а апгрейдний гладіус не зможе відбити кинутий противником гаста-спис – час віддатися іншій грі.

А в літаку ти, чи в танку під час гри, немає значення, ти проникаєшся вороготрощею до глибини душі, до зчіплених зубів, до зсудомлених вилиць, до білих пальців на джойстику, клавіатурі чи повноваговому макеті штурмгевера. Ти чудово розбираєшся в особливостях професії королівського ката, або цілителя, знаєш скільки проїдає бойовий звір, чим спритник краще важковаговика, і в якій грі «досвід» для персонажа зло, а в якій – головна мета.

І так по колу. З дня в день, з тижня в тиждень. Вивалюєшся з гри на кілька хвилин, щоб «скинути баласт» та закинутися їжею, не відчуваючи смаку. І знову в бій.

«Гра – це справжнє мистецтво, за допомогою якого дитина вчиться жити, розвивається та пізнає світ.» Постійно цитував це друзям, коли чув нарікання на захоплення іграми. «Так то ж – дитина», – казали вони. Друзі спочатку дивувалися, потім дратувалися, а потім змирилися. Змирилися, що ти випадаєш зі світу віртуального зовсім на трошки, випадаєш, а потім знову занурюєшся в дрібнодетальну графіку і п’ятиточковий звук. «Он той геймер, – переповідаєш мережеві байки, скоріше собі, ніж комусь, – продав персонажа за пристойні гроші. Влив туди непогано, але навар ого-го.»

Рейдиш і крафтиш між поразками і перемогами, петляєш в політиці кланів, продираєшся на верхівку. Засипаєш виснажений, ледве відриваєшся від гри. Червоні очі, болі в спині, викривлені пальці, сплутані сни: ставиш телескопічний приклад на ельфійський арбалет, а глушник на квестовий акінак, потім лякаєшся, що щось наплутав, і лізеш викруткою до улюбленого «Tavora», щоб відрегулювати витрату мани.

Прокинешся мокрий, від жаху, що щось наплутав. А таки наплутав. За вікном весна і сонце, а в тебе їздовий дракон ненагодований. Вирішиш просто виспатись. Відпочити від напарників, що тичуть стволом в спину, від пістолетів, що б’ють потужніше і влучніше від гвинтівок, від сварок не по ділу в чаті, від болі в кисті, від вічно затерплої шиї.

Під вечір згадаєш, що прийдуть друзі. Прийдуть і привітають з Днем Народження. Вони завжди приходять, хоч ти вже й не кличеш. До ночі шукаєш в мережі табулатуру на популярну зараз пісню «Стріляй», чи то «Не стріляй», бо пообіцяв друзям розучити щось на подарованій гітарі. Уві сні думаєш, як вчепити оптичний приціл на гітару, і просинаєшся з відчуттям нереальності того, що відбувається, нереальності твого життя.

Твоє життя для тебе не вповні реальне. Бо справжнє життя там, з драконами і напівголими феями, з напарниками в футуристичних протигазах і бронежилетах. Справжнє життя там – в епічних битвах з чатом внизу екрану, в отруйних сувоях і вогняних кулях, в гудінні «Чорної акули» над головою і пострілах гранатометів, у звуках пострілів харкаючого крупним калібром «Barrett», у дзенькоті гільз на броні бронетранспортера. Усе мішається в голові, і ти розумієш, ще трохи і ти з твоїм глуздом будете квартирувати окремо. Відриваєш очі від монітора, а навколо плаский світ напівтонів, без 3D ефектів, світло б’є в очі – примушує мружитися. Поглядом чіпляєшся за зелене листя за вікном, за білі свічки каштанів. Вітер колише гілля, а десь тишком по потилиці проповзає думка: «Скільки треба fps для такої якості зображення?»

Щоб не звихнутися, вимикаєш комп, телевізор, геть усю електроніку в домі. Лягаєш на диван і слухаєш, слухаєш життя: сусіди нагорі совають стілець по підлозі, з ненавистю до всього людства гепають двері під’їзду, смертельно пораненим звіром стогнуть гальмівні колодки автобусів на зупинці, гудіння транспорту, вітер грається листям справжніх дерев.

Крізь дрімоту увірвався виск гальм, удар, зойки болю «ой-ой-ой!» і тиша – когось збили на перехресті. Вийшов подивитись, може комусь потрібна допомога.

На перехресті малолітражка з пом’ятим передком і двома дітьми на задньому сидінні. На узбіччі лежить чималий пес – доходить. Скавчати сили не має, просто відкриває рота, хапаючи повітря, потім затихає. На дворі тепло, але здається від собачого тіла іде пара. Люди навколо стоять, розгублено дивляться, не знають що робити. І я теж не знаю. Викликати швидку? А є швидка допомога для собак? А що взагалі належить робити в подібних випадках?

П’яний тип з повідцем кидається на чоловіка, що стоїть біля розбитої автівки, замахується і влучає, чи то в око, чи в брову. У водія обличчя заливає кров’ю. Якоїсь миті вже вишу на власнику пса, відтаскую від жертви. Всі стоять, дивляться. Собачник кілька раз дістав і мене важким карабіном на кінці повідця. Разом зі спалахами болю світ набуває об’єму, стає реальним, як ніколи раніше. Вигляд чужої крові, запах і смак власної; життя, що покидає ще тепле собаче тіло; звуки вулиці; сонце крізь листя; м’якість трави та болісна нерівність асфальту – все, наче, карбувалось на моїй шкірі і в моїй голові.

Поки борюкались з собачником розбите авто поїхало, щойно розгублені глядачі раптово згадали про справи і розбрелися. Врешті, я видер повідця і викинув важкий карабін за ґратка зливової каналізації. Сам повідець з силою пожбурив у господаря пса, який стояв на колінах та лив п’яні сльози над нерухомим тілом свого вихованця.

Реальний світ наполегливо давав про себе знати пульсуючим болем розсічень та пекучими ліктями, роздертими об асфальт. Світ віртуальний віддалився, ніби соромився своєї незначущості. Абсолютно не турбували іграшкові проблеми, іграшкові перемоги, іграшкові поразки. Тепер це все виглядало слабким маревом у моєму житті. Сила і яскравість ігрових емоцій лягли тягарем на гострі щелепи совісті, яка, несподівано міцно і боляче, стала наводити свій лад в моїх почуттях . Як соромно, за втрачений час, за відданість несправжньому, неіснуючому. Хочеться зникнути з вулиці, заховатись від світу, нікого і ніколи не бачити.

« Так тобі і треба, ідіот!» – сичу сам на себе, коли розчин йоду розлазиться рудими плямами по ранам. Тепер соромно і за те що поліз до собачника. Не знаю чому, просто соромно.

Друзі врятували від подальшого самоїдства, покликали на стадіон буцати м’яч. Потім сиділи гелготали на весь район ні про що. Я розповів про свої сьогоднішні пригоди під дружній регіт усього стада. Підійшли дівчата і потягли всіх до Макса на День Народження. А я й забув що в нас з ним різниця менше тижня. Під захоплені вигуки компанії подарував йому одного свого персонажа, тобто віддав логін і пароль. Побавитися в ігри він любить, а качати персонажів – не дуже. Іменинник, наче, лишився задоволений.

А потім в один момент, передчуваючи чарівне осяяння, спіймав на собі Її погляд.

Смарагди очей, підсвічені іронічною усмішкою, гіпнотизують обіцянкою спокійної радості.

Її очі. Чому я раніше цього не помічав?

В нашій компанії Вона новенька. Розповідаю свою пригоду дівчатам, вони ойкають, шкодують пса, співчувають по черзі, то водію, то мені. Вона дивиться на мене невідривно. Потім розповідаю лише для Неї. Тепер дітей на задньому сидінні автівки вже не двоє, а четверо. Вона сміється. Далі вже серйозно питає:

– Ти так любиш собак?

– Ні, я не хотів, щоб на очах дітей ображали їх татка, – відповідаю я.

Цілий вечір боїмося відійти один від одного. Вона не відводить від мене свої чудові зачудовані очі. Потім гуляємо по місту мало не до ранку. Потім обіймаю її під будинком, Вона пригортається до мене, чи то труситься, чи то тріпоче в моїх руках. Потім зривається з місця і зникає за дверима свого будинку. Тягну в себе повітря, наче випірнув з глибини.

Який шалений день. Яка прекрасна ніч. Яке божевільне це життя.

***

– Як вам оповідання, колего?

– В цілому незле, незле.

– Ви, як завжди – аби нічого не казати.

– Я думаю, думаю. Загалом незле, але трохи «порохняво». Знаєте, реально бракує енергії, якоїсь дії.

– В шкільному оповіданні не вистачає дії?

– Ви не казали, що це шкільне оповідання. Нагадало мені «Конгрес футурологів». І знаєте, колего, це не комплімент. А зовсім навпаки. Це оповідання значно цікавіше читати. Але все одно таке собі.

– Я вам, «колего», мережу відключу, і не будете никати по форумам, красти чужі думки і коментарі!

– Це не чужі думки! Це мої власні думки!

– То може ще щось розповісте про твір?

– Охоче. Не розкрито тему.

– Тему не розкрито?

– Так. Не розкрито!

– А про сюжет що скажете.

– Сюжет… сюжет… в сюжеті недостатньо логіки.

– Овва! Недостатньо логіки?

– Так! Тобто нелогічний сюжет! І фінал змазаний!

– Фінал змазаний!

– Так змазаний фінал, немає висновку. Немає думки, яку хотів підкреслити автор. Нікому таке не потрібно.

– Ви ж казали: «незле».

– Я передумав. І взагалі, забагато ком…!

– Ком забагато?! Знаєте що, колего?! Я вам не лише мережу, я ще й зарядний пристрій відключу, посидите трішки промедитуєте в економ-режимі…!

– Не маєте права! Це самочинство і самодурство…!

– Ах самодурство?! Та я вас…! 

***

– Мамо! Мамо!

– Що за крики в тебе? Що сталося?

– Планшет свариться з домашнім комп’ютером.

– Зрозуміло. Вимкни звук. Отак. Чого вони розійшлися?

– Обговорюють оповідання.

– Он воно що. А хто написав?

– Домашній комп.

– А планшет в ролі критика? Цікавий хід.

– Мам!

– Я тут, що сталося.

– А що означає – «тріпоче в моїх руках»?

– Звідки ти це взяв?

– Ну ось – «чи то труситься, чи то тріпоче в моїх руках». Що це означає?

– Комусь холодно може бути. Або, знаєш, рибка б’ється так хвостиком дрібно, наче тріпоче. Листя на дереві може тріпотіти. Що ще, прапорець на вітрі.

– А якщо не прапорець і не листок?

– А що тоді?

– А якщо – «Вона»?

– Хто вона?

– Не знаю, просто «Вона».

– Що ти там читаєш? Якесь мало не… Показуй де? Що це?

– Оповідання.

– Так, бачу, оповідання. Про що воно?

– Та я пробую розібратися.

– Де ти його взяв?

– Написав. Тобто не я…

– Сам написав? Оце?

– Ні, мам, я ж кажу – розбираюся.

– Що тут розбиратися? Де ти це взяв?

– Ну… це комп’ютер… домашній… Там якась програмка нова. Ти запитуєш – він відповідає.

– Ось це? Через це вони сваряться?

– Так. Я написав, що мені потрібне оповідання, він і видав – оце, про «тріпоче».

– Тепер зрозуміла. А яка тема оповідання?

– Нам в школі задали – «За що ми любимо, чи не любимо комп’ютерні ігри.»

– Нарешті я зрозуміла.

– Зрозуміла? А ще мені поясни, бо я поки що не розумію.

– Ох, синку. Це не програмка, це цілий модуль. Комп’ютер в комп’ютері, якщо простіше.

– Тобто? Для чого цей модуль?

– Це – модуль штучного інтелекту. Або ПШИК, як каже тато – Пристрій Штучного Інтелекту.

– То наш домашній комп’ютер дуже розумний?

– І не тільки комп’ютер, планшет теж. Але оповідання геть не дитяче.

– А мені подобається. Там про іграшки багато. Тільки не зрозуміло, подобаються цьому… про кого оповідання, ігри чи ні.

– А що треба написати – «я люблю гратися в комп’ютерні ігри»?

– Ну… так.

– Тоді це буде не оповідання. А якщо такий розумний напиши сам. А то хитруєш, знайшов як полегшити роботу собі, а не вийшло.

– А це чим погане? Тобі не подобається?

– Не те що не подобається. Не знаю… Не зрозуміло якого віку головний герой – це школяр, чи вже дорослий. На весь текст одне ім’я, не знати для чого. Жодного опису людини, наче автор ніколи не спілкувався з людьми.

– Так це ж про ігри оповідання.

– Не зовсім так. Так, не морочи голову. Пиши сам, а то ПШИК образиться.

– А він може?

– Аякже. Це ж Інтелект, хоч і штучний.

– Мамо, мам!

– Та що ще таке!

– А тато розбирається в цих… ПШИКах.

– Звичайно розбирається. Їх зараз наставили кругом, де тільки можна. А в тата на роботі в першу чергу ставили. А що таке?

– Та так, нічого. Привіт тату!

– Хо-хо, привіт, сину! Давно не дзвонили до мене! Як справи?

– Та нічого, наче. Мама каже ти далеко, весь час зайнятий. А інколи мама дуже зайнята.

– Це нічого. Тепер можеш дзвонити частіше, зв’язок тепер просто відмінний.

– Добре, тату. Тату! А ти розбираєшся в оцих… ПШИКах?

– Пшик? А, зрозумів. Ти про модулі штучного інтелекту? Я впевнений користувач. А що?

– Мені домашній комп написав оповідання, а я не розумію, чого «вона тріпоче в його руках».

– Модуль написав оповідання? Перший раз чую. Вони керують подачею води та повітря в дім, але оповідання… Мабуть ти гарно попросив. Тріпоче? Просто вітер дме, от і тріпоче. Перешли мені, я почитаю, тоді щось скажу.

– Добре, тат. Бувай!

– Вже? Добре, бувай.

– Мам, тато теж не знає!

– Тато? Ти розмовляв з татом?

– Так, а що?

– Сину, ти пам’ятаєш, де зараз тато?

– Пам’ятаю, на Марсі.

– А яка відстань до Марсу, пам’ятаєш?

– Щось там скількись мільйонів кілометрів…

– А я казала тобі, майже 56 мільйонів.

– Коли то було.

– Так, ти ще геть малий був. А зараз Марс по той бік Сонця.

– І що?

– І нічого. Це ще далі.

– Наскільки?

– Близько 400 мільйонів.

– Ого, так далеко!

– Якщо по прямій, то сигнал до Марса буде іти більше двадцяти хвилин, а через надсонячний супутник – всі півгодини.

– І що?

– З моменту, як ти привітаєшся з татом, і почуєш його відповідь пройде година.

– Ото так! А з ким же я тоді розмовляв?

– А як ти думаєш?

– Модуль?

– Так модуль, що імітує розмову з татом. Імітує зображення, слова, емоції.

– Я тепер не зможу побачити справжнього тата?

– Ти забув, що тато надсилає нам відеолисти?

– Не забув. Але якщо це теж модуль?

– Хм. Ні не думаю. В модуля татко виглядав би ідеально, а він інколи неголений і втомлений.

– Ти сама казала, що оповідання недитяче вийшло, чому відео не може бути…

– Виглядати реалістично?

– Так… отак, як ти кажеш.

– Не думаю. Для чого це йому.

– Для чого ж тоді робити так, щоб я міг з ним розмовляти.

– В тих хто полетів з татом, є дітки, геть маленькі, от і придумали, щоб модулі імітували спілкування з батьком, чи мамою. А ти в нас дуже вже дорослий, і пам’ять маєш хорошу, тож рано чи пізно зрозумієш. Все, досить на сьогодні про модулі. Сідай, пиши оповідання. Тільки сам пиши, домовились? Все я пішла.

– Мам! Ну мам! Де ти поділась? Мамо…!

***

Зображення хлопчика років десяти кидалось по екрану смартфона, наче намагалось зазирнути за рамки свого невільничого пристанища. Віртуальна дитина продовжувала кликати віртуальну маму.

В будинку, де давно не було людей.

В безлюдному місті.

На безлюдній планеті.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
07.10.2016 Проза / Оповідання
Листи
30.11.2016 Поезії / Білий вірш
Іноді пишу...
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
22.09.2017 © Гаврищук Галина / Повість
Атланти (Паралелі .Частина № 2)
21.09.2017 © Гаврищук Галина / Повість
Атланти (Паралелі .Частина № 2)
20.09.2017 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Мріяння
19.09.2017 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Перехожий
19.09.2017 © Андрей Осацкий / Оповідання
Папарацци
Почни з простих слів
06.10.2016
Експеримент
06.11.2016
Віртуальне життя
09.12.2016
Утилізатор
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 4.83 (МАКС. 5) Голосів: 6 (5+1+0+0+0)
Переглядів: 115  Коментарів: 10
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 21.11.2016 09:41  © ... для Каранда Галина 

Цілком згідний. 

 20.11.2016 12:51  Каранда Галина для © ... 

зброя - це теж лише пристрій... 

 20.11.2016 11:59  © ... для Олександр Новіков 

Дякую! 

 20.11.2016 11:52  © ... для Каранда Галина 

В Китаї на виставці робот наніс перші травми людині :( 

Насправді все це лише пристрої і їх треба використовувати за призначенням і не давати їм керувати своїм життям))

 18.11.2016 08:51  Олександр Новіков для © ... 

Класно, трохи Желязни нагадало. А малий в смартфоні прибив остаточно)) 

 14.11.2016 17:14  Каранда Галина для © ... 

цікаво!
теми не нові, але поєднані незвично!
цілком реальне майбутнє... 

 08.11.2016 15:01  © ... для роман-мтт 

Невеличкий експеримент) 

 08.11.2016 15:00  © ... для Олена Яворова 

Дякую! 

 06.11.2016 23:11  Олена Яворова для © ... 

Сподобався стиль - не відірватися. Успіхів Вам, пане Олеже. 

 06.11.2016 22:03  роман-мтт для © ... 

Дивно і незвично. ;) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +47
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +74
19.07.2017 © роман-мтт
Про те, що Гугл не знайде +81
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +92
ВИБІР ЧИТАЧІВ
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
20.01.2011 © Михайло Трайста
29.09.2014 © Тетяна Ільніцька
16.10.2012 © Істерична Бруталка
27.11.2014 © Серго Сокольник
06.10.2012 © Тетяна Чорновіл
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди