Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
07.11.2016 22:09Роман
 
Світ таємничий,  світ наш древній…
00000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Світ таємничий, світ наш древній…

Частина 1. Осколки. Історія 2

Конашевич В. Глава 1-4

«О, долі! Хто вас вигадує?..»
В. Пікуль
Меньшов Олександр
Опубліковано 07.11.2016 / 38510

«Де ти, мій старий мучитель,

Демон безсонних ночей?..

Що ж то сталось зі мною?

Як розгадаю себе?»

 

М.О. Некрасов


1


Глибокий і важкий сон, в якому, немов шматок чорної тканини в поривах вітру, де одні кінці прагнуть вгору, а інші тягнуть в різні боки, смикається в дивному гіпнотичному танці такий собі «чистий вогонь». У незрозумілому світлі він схожий то на фігуру, яка бреде по безлюдній дорозі, пілігрима в темному плащі, а наступної миті - це силует хижого птаха, або божевільного добермана, котрий шукає свою жертву...

Від напруги болять виски. І Голос... Він щось шепоче, щось вимагає...

Якого біса! Що за дурня?

Дзвінок у двері вирвав мене з пастки. І я прокинувся… (здається задрімав).

-Лєнусік! – спробував радісно посміхнутися, ледь відкривши вхідні двері. - Ти сьогодні щось зарано.

-Ну?! - дружина суворо простягла мені сумки. - Що ти скажеш?

Грудка підскочила до самого горла: ось, нишпорка, невже дізналася! Адже я вчора ходив ввечері до Петра дивитися футбол, а то вдома б не дали. А Лєнусік до когось в гості збиралася йти. А я змотався геть, сказавши, що...

Бісова душа! А що ж я сказав?

-Ну! - дружина так насупилася, що по моїй спині промчали табуни «мурашок».

Зізнаюсь: лякати вона вміє ще ого-го!

-А що я повинен сказати? - розчуленим, зазвичай, виглядаю красивіше, ніж це бувай зазвичай.

-Куди ти вчора свою дупу відніс?

-Я? Відніс?.. Та, власне нікуди, - але голос зрадницьки тріснув в найвідповідальніший момент.

-Та ну? - Лєнусік театрально плеснула руками. - Ти впевнений?

-Впевнений! - я швидко вирішив змінити тактику: - До речі, сьогодні ми йдемо в ресторан «Едем».

-З якого це дива?

Дружина була приголомшена: такий дорогий ресторан… і ми удвох туди вирушаємо.

-Як це: «З якого дива»? – напевно я мав би тут образитися. - Може чоловік запросити свою чарівну дружину, чи ні?! Тем паче, коли мала у бабусі! Скільки ж можна сидіти вдома, га? Нумо! Переодягайся, і підемо: я сьогодні при грошах!

Лєнусік розгубилася, але швидко отямилася, і сперечатися не стала. Вона попрямувала в спальню, а я швиденько накинув на себе дещо пристойніше і витягнув з тайника «тяжкою працею» накопичені грошики.

Опускаючи деталі, скажу, що за сорок хвилин ми вже сиділи в ресторані, а ще пізніше... ну, загалом, провели незабутній романтичний вечір з приємними розвагами у фіналі.

Єдине, що залишилося негативним осадом, так це занадто вдоволена фізія одного типчика, який сидів за столиком навпроти. Погляди наші схрестилися, і тут же знову голова на кілька секунд ніби розкололася, скроню «обпекла» хвиля болю...

А Голос тоді сказав: «Зима Світу добігає кінця...»

Вночі, коли моя Лєнусік спала без задніх ніг, я встав і пішов на кухню дещо обміркувати. Зізнаюсь, ніколи не вважав себе фахівцем з хіромантії та іншої абракадабри, але внутром відчув, що коїться недобре. Минуле мене наздожене. В майбутньому.

Як там писав Кириллов? Здається:


Виттю дослухуюся вітру,

Та кажу собі нехитру

Думку: спокій геть, і снам не вір, -

Чуєш, виє древній звір...

«Я контролюю себе». - Ці слова слід повторювати кожного разу, коли ситуація виходить за рамки планової...

Ми сиділи на землі, а сержант Гаркавий ходив між нами з довгою палицею в руках. Він міг різко зупинитися біля когось із нас і з усієї дурі лупонути куди потрапить: по спині, по голові.

-Ти намагаєшся закритися від ударів? Сховатися? – Гаркавий нахиляється до вуха. - Отримай добавки.

Удар. Ще удар.

-Я контролюю себе! - кричить у вухо Гаркавий. – Повторюй, мати твою драти!..

-Я контролюю себе, - кажу я сьогодні напівсонним голосом. – Бо йдуть дні останні, дні великі і страшні...


2


Почалося це недавно. Так-так, недавно... Мені часом здається, що просто продірявилася якась «кришка»... чи затичка в голові... І треба якось мені зібратися з духом і усунути «пробоїну». Треба проявити волю, ось і все.

Зараз поясню.

Я ніколи (підкреслюю - ніколи) не страждав постсиндромами... Видно самою природою мені випав такий дар - легко перемикатися з однієї ситуації на іншу. Після повернення до цивільного життя, не було ні «випадання клямок» в голові, ні «фантомних болів»... ні п`янок з метою забутися в психоделічному угарі... Я не горланив на кожному кроці, що я (мати вашу драти) захищав колись інтернаціональні інтереси Батьківщини (нехай і тієї, що вже згинула в історичному пеклі).

Приїхав і ніхто не помітив у мені змін. А щоб не катували розпитуваннями, говорив, що сидів у штабі та карти розмальовував. Таких, хто сумнівався було небагато, видно я дійсно легко зміг переключитися на «мирні рейки». Але все ж були й інші.

-І все? - запитували вони, після заяви про карти і штаб. – Малював?

-Все!

-Повезло, - чомусь заявляв мало не кожен другий, хто питав про «інше життя». - Мій брат (друг, товариш, знайомий, брат товариша, знайомий одного друга та десяток інших псевдородичів) розповідав жахливі речі. І горіли вони в машинах, і вибухали в БТРах, і ходили полювати на каравани... і... і... і... А тобі, значить, пощастило? Угу.

І тут вони корчили незадоволені пики, нібито кажучи: «Хитра ти падлюка. Переховувався, поки інші життя клали».

Можна подумати, усі ці пики не вчинили б так само. Світ сповнений ханжами, нехай мені навіть доказують інше.

Люди взагалі – ті ще падлюки. Якби не вища воля, то увесь наш світ згинув не почавши «розквітати» всім тим лайном, що зараз гучно зветься історією.

А ще вважаю, що б там людству не судилося (нострадамусами чи вангами), що би не віщувалося у всіх розрахунках майбутнього, найліпшим виходом для Всесвіту буде «вселенська пожежа». Відразу легше стало б дихати. Бо з людей ніколи не буде нічого доброго, одна лише мерзота…

-Угу, - посміхався я самою своєю щирою, трохи дурнуватою посмішкою. І з таким собі викликом кажу: – Пощастило.

-Ну ти… ну ти.., - і співрозмовник, зазвичай, більше не міг нічого вимовити.

А для мене все пояснювалося набагато простіше: просто я закрив на ключ «ту» жахливу частину свого життя, бо нею хвалитися не варто. Зовсім не варто. А ще я додатково замурував «шафу», щоб вона, навіть, мені на очі не попадалася...

Але видно десь з`явилася тріщина... і назовні повільно став виповзати отруйний туман спогадів... гірких смердючих спогадів...

-Конашевич!

Я мало не випустив з рук папери. І навіщо ж отак горланити?

-Слухаю, Максим Натанович.

-Я до сих пір чекаю звіту у справах Леданської та Злидника.

Тільки я сюди перейшов, відразу ж стали вішати на мене купу справ, більшість з яких явно дохлі. Чорти б вас драли, як же вони вже дістали!

-У мене майже все готово, Максим Натанович.

-Твоє «майже» триває тиждень, а то й більше. Сьогодні ж... Чуєш? Сьогодні у мене на столі повинен бути.., - і «біг босс» зайшов до свого кабінету, так що я залишився в повному невіданні щодо його столу, та що саме там повинно бути. А перепитати якось незручно.

-Вадим, зайди до мене, - у коридор визирнула хитра фізіономія Кабанова. Він по-змовницьки підморгнув.

-Що, Сергій Гаврилович?

-Зайди… швидше…

Я пірнув у кабінет. Радіоприймач, який стояв на підвіконні, різко прокашлявся і затягнув новомодну пісеньку з трьох слів.

-Овва! Прокинулась, зараза! - Кабанов сердито глянув на радіо, і воно ображено засичало, а потім знову замовкло. - Двері закрий, чи ти в хліві народився!

Останні слова призначалися мені. І я, попередньо оглянувши коридор, щільно зачинив двері.

-Тримай, - Кабанов швидко метнув мені пакет з якимись паперами. - Днів за чотири нехай чекають продовження. Усі відразу мені отримати важкувато, та й підозра може виникнути… Ферштейн?

-Так точно! - я засунув пакет під светр і розуміюче кивнув головою.

-Добре. І розберися зі своїми справами, а то дійсно нас підводиш.

-Намагаюсь, - кисло посміхнувся я, виправдовуючись.

До кабінету різко зайшли Віхляєва та Асланов - нерозлучна парочка.

-Стукати треба! - невдоволено буркнув Кабанов. - Що у вас там?

-Нарешті світлини зробили! - Віхляєва простягнула кодакський фірмовий пакет.

Збившись біля столу у купу і відпускаючи дотепи, вони почали розглядати фотографії.

-О, а ці коли робили?

-Це після цього Нового року. Глянь-но, тут Фараон вірші читає. - Асланов показував на якогось хлопця. І швидко схопив іншу фотографію: - О, Машка, а що це ти тут робиш?

Вони втрьох перескочили на наступний знімок, але зробили це занадто швидко, а новорічні чомусь відклали вбік, немов ті були отруйними і могли якось пошкодити інші фотографії. Я бачив, як Кабанов скривився. Очі його злегка посвітліли, обличчя посмутнішало, і це сталося відразу після слів Асланова про Фараона.

Віхляєва нервово засміялась і стала пояснювати, що її застукали в той момент, коли вона показувала, де можна ще носити зброю, крім традиційних місць.

-Після Нового року? - перепитав я, але ніхто не слухав (або вдавав, що не слухає).

Зараз вже кінець осені. Скільки ж вони цю плівку тримали!.. Та що то за Фараон?

-Працював колись у нас, - похмуро повідомив Кабанов. - Тебе перевели сюди приблизно через місяць після його смерті... Славний був хлопець... хоча і трохи дивний... Гм! - Кабанов насупився і стиснув кулаки.

Я інстинктивно відчув, як затріщало повітря у кабінеті. Асланов непомітним жестом наказав мені «заткнути рота» і зайвого не ляпати своїм помелом.

Скільки ж він вміє вкласти сенсу і емоцій в один жест! Просто майстер подібних штучок.

Незабаром вони втрьох занурилися в спогади, а я опустився на диванчик і заглибився в перегляд світлин. Новорічні дві піддав особливо ретельному вивченню, оскільки особа Фараона здалася мені знайомою. Правда, на обох знімках він вийшов по-різному: видно, що не фотогенетичний... Тьху, на тебе три рази! - Не фотогенічний.

Обличчя ну дуже знайоме. Дуже. У мене пам`ять на обличчя - ух яка!

-Вадиме, ти нічого не забув? - брови Кабанова зігнулися в питанні.

-З-зна-йо-ме-е.

-Вадиме!

Тут я остаточно прийшов до тями, і, під дотепи Віхляєвої, вийшов геть.

Внизу зустрів Саню Григор`єва.

-Ти чого надутий, як бурдюк? – весело звертаюсь до нього.

Саня якось злобно глянув в мою сторону і демонстративно відвернувся.

-Ти чого?

-Нічого!

-Трапилось щось, може...

-Ти знущаєшся?

-Та що таке?

-Забув ранок?

-Який ранок?

Григор`єв аж почервонів. Бризни на нього водою, так він і зашипить.

-Сьогоднішній! - голос його злетів на висоту писку.

-Ти здоровий, чи з табурету впав?

-Я? Забув, що з ранку кричав? Як назвав мене?

-Коли? - не пам`ятаю такого випадку. Санька, видно, класно приклався головою.

-Так, сьогодні, йоб...

Далі він ледь стримався, щоб не вилаятися. Ніколи ще таким Сашку не бачив.

-Я накричав? Саня, ти вчора перебрав, чи що?

-Що-о? - хлопець трохи рушив вперед.

Ого! Зараз по пиці мені заїде.

-Коли на тебе кричав? - я намагався надати своєму голосу якнайбільше м`якості. Взагалі, на людей дієвіше впливають спокій і впевненість, ніж піна з рота і слина на три метри в усі сторони світу.

-З’явився зранку, сука! Почав тут коники показувати! Може звання моє і невелике, але і ти тут - пуп курячий! Зрозумів?

-Зрозумів, зрозумів. Але ти, Саня, збави оберти, бо я чесно не пригадаю...

І тут, як прорвало якусь пелену: дійсно, факт мав місце. Як я міг забути! Що зі мною відбувається? Це вже другий випадок безпам`ятства за місяць!

Раптом згадалося, що стародавні люди вважали, ніби в пустелі живуть демони. Тому, м’яко кажучи, не рекомендували ходити туди одному. Так може, я став одержимим? Заразився, коли був біля Кабула? Га?

-Вибач, Саня, добре? Я не хотів, клянуся.

Григор`єв нічого не відповів.

Я вийшов на вулицю до своєї «дев`ятки», сів в неї і, не поспішаючи, рушив з місця.

Це все кляті стреси. З усіма цими гидотами точно лунатиком станеш! Тиснуть же з усіх боків. Зовсім заплутався, що правильно, а що - ні. Не дивно, що зриваєшся… а потім і не пам’ятаєш.

Ох, як же я втомився...

Сімнадцять людей. Нас скинули на парашутах в глибини безлюдної пустелі. Підняли по тривозі, засунули в літак і гайда:

-Перший пішов!

Всіх скидали подалі один від одного. Зі спорядження - лише ніж.

Завдання просте: через тиждень (ні на день раніше, ні днем пізніше) пробратися в квадрат «ікс», який охороняє два батальйони ВДВ. У них зброя справжня і наказ - будь-якого ворога... А ми - вороги.

Такий ось іспит.

З сімнадцяти впоралися шестеро. А двох, взагалі, ніде не знайшли… Ніколи не знайшли.

Небезпека приводить свідомість до такої межі відчуттів, перетинаючи яку ти розкриваєш надзвичайний світ. Ніяке полювання, навіть на лева, ніяка вулична бійка, навіть одного проти сімох, - не здатні привести до тих відчуттів. Ти вже не та людина, що ще вранці пила пиво з друзями, мацала дівок. Ти вже навіть не людина. Ти бачиш невидиме, чуєш нечутне. Ти - всемогутній.

Час тече крізь тебе, не затримуючись...

Я пам`ятаю, як стояв у тіні ящиків і дивився на дозорного, практично в упор. Ніби був змією.

Так, я був змією! Дозорний не бачив мене. Для нього мене взагалі не існувало. Він сам наблизився і дав себе... Він просто скорився мені, як той баран...

-Ці шестеро бійців готові, - докладав начальству після іспиту Гаркавий. І серед них був і я...

Злегка покружлявши по місту, я виїхав на перехрестя Прилужної і Ушакова, де вже чекав кремезний чоловік. Він забрався в салон, і ми поїхали. Слідом дріботіла БМВушка.

-Документи, - незнайомець на мене навіть не дивився.

Я витягнув пакет і віддав йому. Той спритно сховав його, а потім також спритно вийняв з кишені пару пачок «гринів» і поклав під сидіння.

-Чуєш, я так до сих пір твого імені не знаю, - кинув я.

-Толян я, - чолов’яга посміхнувся, блиснувши золотим зубом.

-Вадим, - відрекомендувався я у відповідь. - Ось що, Толян, скажеш Ворону, що днів за чотири дістанемо інше. Зрозумів?

-Без питань, - але вигляд Анатоля говорив про зворотнє.

Ми пригальмували і чолов’яга виліз з машини.

Ех, Ворон, Ворон. Оточив себе гарматним салом, а немає, щоб кмітливими хлопцями. Чи може, йому розумні не потрібні? Ще виросте конкурент та приб’є свого «таточка».

Толян заліз в БМВушку і машина швидко покотила геть.

До речі, тепер я згадав, де бачив обличчя Фараона. - У «Едемі», коли ми з Лєнусіком вечеряли. Це він так нахабно вдивлявся в моє обличчя…


3


-Не розумію! - Світличний, мій сусід по кабінету, театрально розвів руками. - Я просто не розумію! - повторив він і ляснув долонею по газеті.

Я відірвався від рапорту і кинув косий погляд на товариша. Той відразу зрозумів, що захопив мою увагу і продовжив:

-Я не розумію, як так можна жити? Які ідіоти… тобто дивні люди!

-Ти про що? - сухо запитав я.

-Ну ось... послухай... Це стаття про норвежців… хай їм горить!

Світличний нахилився і невиразно зачитав: «Тут не прийнято поступатися місцем людям похилого віку в транспорті...» Мггг! Ось ще: «Замість листівок з поздоровленнями, жіночих духів, панчіх та іншого норвежці дарують один одному сірники». А? Як?

-Що як?

-Що це за люди... такі? Куди котиться їхня держава… культура? Га? – і цей «зразковий велетень культури» знову шльопнув долонею по газеті. – От дурні!

Світличний розреготався, а потім знову взявся мені зачитувати цитати: «Середні школи в Норвегії вже давно перетворилися в місця тусовок агресивних підлітків... За офіційною статистикою, трохи більше п`ятдесяти відсотків учнів можуть похвалитися закінченою середньою освітою».

-Ну? І що ти скажеш? – уперся в боки Світличний.

-Тобі нічого робити?

-Чому? Я просвіщаюся...

-Дай сюди це лайно, - я забрав газету і став крутити її в руках.

Звичайний «жовтий папірець» (якійсь додаток), яким геть заполонили усі кіоски. Суцільна гидота… Назва була абсолютно незрозуміла, але суть цієї газетки з першого погляду така - щось на зразок «з миру по нитці». Ось тільки форма подачі інформації дуже... дуже дивна. І це м`яко кажучи. Стиль написання агресивний, зневажливий, нахабний… В мені відразу всередині щось закипіло.

Цю статтю про «Норвегію», яку мені цитував Світличний, я прочитав за пару хвилин. І найбільше мене вразив постскриптум: «...Самостійною держава до початку ХХ століття ніколи не була. То датський протекторат, то шведський... А Гітлер «дмухнув» на Норвегію і її просто не стало... Свободу їй надав СРСР та союзники...»

Овва! З такою зухвалістю я стикався років десять назад, якщо не більше.

-Очманіти! Ти що за маячню читаєш? - здивоване просипів я.

-Звичайна газета, - скривився Світличний. - Пізнавальна. Мене ось про норвежців… дуже вразило… Як країна ще живе? Та ще з такими дебільними традиціями.

-Знав би ти взагалі, в чому суть «традицій» та поваги до них, - зло відповів я. – Твоїм знанням - ціна копійка. Та і знайшов над чим сміятися: школярі, яких п`ятдесят відсотків (нас можна подумати більше)... села з земляними дахами (ти в наших давно бував)... толерантність (сходи в приватний готель, там така толерантність, що аж блювати почнеш)... «смердючий» лютефіск (а на наших ринках ти рибу нюхав)... дві мови, які не розуміють навіть місцеві... Паша, ти на нас дивився? Ти на нас цю маску одягав? От і закрий рота! Самі в лайні, люди навкруги в лайні, а все над іншими сміємось. Як в тих анекдотах про чукчів чи молдаван.

-Ти чого, Вадя? – злякався Світличний.

А з мене аж поперло:

-Терпіти не можу ксенофобів... і шовіністів! І інших самозакоханих засранців.

-А це тут до чого?

-Ні до чого, а до кого! До автора статті. Я б йому... Гаразд, давай працювати!..

Встав, махнув рукою, але знову не стримався:

-А люди, між іншим, і повинні бути різними. Як їх культури, так і традиції. Інакше ми не люди - а роботи. Або шахові фігури... пішаки… однакові… всі на одну пику… Зрозуміло?

-Зрозуміло... зрозуміло, - злякано прохрипів Світличний.

-Не люблю я подібного. Категорично не сприймаю! І як би зараз мені попався цей писака, я би йому вправив би очі в черепну коробку.

Я вийшов геть. А перед очима столи красномовні картини моєї юності, де я на ділі показую нахабним «бикам», що зачіпання приїжджих може закінчитися беззубим ротом. Отже начитаються подібної гидоти, та потім вважають себе розумніше за Платона.

Сука, мене аж тіпає! (Це все, мабуть, стреси, хай їм горить!..)

-От мерзота! Мерзота! – злюся я, ледь не тупочу ногами.

«Знищити… знищити… все знищити…» - раптом шепоче щось у мені…


4


Пояснюю Анюті, що означає «сургуч». А сам відчуваю, як щось знову заворушилося десь там. Могутнє, сильне і... нелюдське… страшне… Роздмухав Світличний, падлюка, в мені «демона пустелі», хай йому горить!

«Але не всяк, хто живим залишився, В доброті своє серце зберіг», - так співав колись Висоцький. І я зараз, немов роздвоююся, не можу зрозуміти ким насправді є.

Піски. Південний Схід, десь між Дарвешаном і Мандозі. Ця місцевість, напевно, назавжди закарбувалася в моїй пам`яті.

-Ваші демони чекають на вас! - глузливо проговорив Гаркавий.

Нас викинули в шести точках. Завдання просте: знайти, знищити, повернутися. Перші два пункти обов`язково, останній - як вийде...

Але не всі... Так, не всі, хто вижили й зостались в цьому світі, зберегли серця.

«А я»? – з жахом звертаюсь до себе. І боюся відповіді.

Якби був художником, то найголовнішою картиною свого життя зробив би наступний пейзаж: намалював би величезний квітучий сад, який поливає... Ні, не дощ! Ні, не «Фрегат» з проритого каналу.

А кров! Людська кров! Літри, галони, барелі… Океан людської крові!

Всю нашу історію, від самих-самих древніх часів, до нинішнього сьогодення пронизує одна єдина нитка - насильство. Мерзенне протиприродне насильство. І немає ніякого Едему... І не було ніколи!.. І не буде ні після смерті, ні в майбутньому житті... Ніколи!

Це я вам кажу, як людина, що пізнала сутність цього світу! І всі ці обгортки, в які нам з дитинства загортають «наше розжеве майбутнє» - суцільна фальш. Фата-моргана, якщо хочете.

Ми займаємось самообманом. Переконуємо себе, що світ прекрасний, що завжди перемагає добро, а зло відправиться в небуття... І між тим старанно зрощуємо саме зло. Переконуємо себе, що це тимчасово, що це треба для перемоги благих сил.

Я це зрозумів там… у пустелі… І ще зрозумів, що ми дурні! Небезпечні для світу дурні. Настане такий час, коли «монстр», якого ми створили – цей нібито сад, що виріс на нашій крові та насильстві – вибухне «пекельним полум’ям».

-Тато-о! - смикає мене за рукав Анюта.

Здається, я відволікся.

-Далі, - просить дочка.

«Мабуть, - продовжую я пафосним тоном читати казку, - цей глечик пролежав в морі цілих сімсот років. Що ж в ньому заховано?» - подумав рибалка і, тремтячи від нетерпіння, зламав печатку. Під нею виявилася залізна втулка. Коли він розхитав і висмикнув її, сталося диво, побачивши яке рибалка застукав від переляку зубами... З залізного глечика повалив густий дим. Дим цей піднявся стовпом. Потім розстелився по піску і над морем, згустився ще більше і раптом перетворився на велетня з вогненними очима, ротом, немов зів печери, зубами-кинджалами, довгими вигнутими пазурами і кудлатими грудьми».

Моя ніжна квіточка злякано закрила оченятка руками та зойкнула.

-Що трапилося? Ти злякалася? - і Анюта ствердно затрясла голівкою.

Я подивися на обкладинку, читаючи про себе: «Казка про бідного рибака», Ангел Каралійчев». На малюнку якийсь чолов’яга простягнувся на піску, закриваючи руками голову. А поряд височівся величезний стовп диму.

Я нахилився до Анюти:

-Ах, ти ж моя...

-Вадим! Тебе до телефону! – почувся незадоволений голос дружини.

Вона сьогодні їздила до тещі і привезла доньку додому. І зараз на кухні готувала їй щось смачненьке.

-Тато зараз прийде, а ти, моя кізонька, нічого не бійся, - промуркотів я Анюті.

Ось, бляха муха, і навіщо я вирішив їй саме цю казку прочитати? Тепер всю ніч спати погано буде.

Вже на кухні зловив косий погляд дружини.

-Алло, - кинув у трубку.

-Вадим, ти?

-Не впевнений! - зло буркнув я у відповідь. Відчуваю, що Асланов повідомить про чергові «пригоди», які мене можуть очікувати, і тоді не посидиш вдома з сім`єю. - Він сильно потрібен? Піду його пошукаю.

-Не треба єхидствувати! Приїжджай до ресторану «Едем», - і він кинув трубку.

-Що знову? - мій Лєнусік майже миттєво почала перетворюватися в тигрицю.

-Справи, - кинув я і швидко шмигнув до Анюти. - Тато зараз забіжить на роботу, а як тільки повернеться, то дочитає казку. Гаразд?

Вона кивнула головою і чомусь зніяковіло посміхнулася.

-Ну, не вішай носа! - я поцілував її в чоло.

1997–2000 рр.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
06.11.2016 Поезії / Вірш
Держава
28.11.2016 Проза / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
27.11.2016 © Маріанна / Казка
Старий Лев
Світ таємничий, світ наш древній… (Книга перша)
25.10.2016
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 1)
29.10.2016
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 1)
07.11.2016
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
28.11.2016
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 19  Коментарів:
Тематика: Проза, Роман
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +83
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
18.09.2013 © Тетяна Белімова
09.12.2010 © Тундра
27.03.2012 © Микола Щасливий
26.11.2011 © Микола Щасливий
18.11.2014 © Сьомін Валерій Олексійович
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди