20.11.2016 15:17
для всіх
155
    
  2 | 2  
 © Наталка Янушевич

Стародавня оповідка

Де сонце кольору міді, а небо висить на шпилі 

Старої-старої вежі, що схожа на парасолю,  

Здолавши велику віддаль, доклавши значні зусилля,  

Самотньо блукає вершник, шукаючи власну долю. 

О, скільки земель об’їздив, і скільки краси побачив,  

І як не тримали всюди його за рамена дужі,  

Вже й кінь його хоче стійла, не кінь – а звичайна кляча,  

Зовуть роботящі люди, воли, і поля, і ружі… 

- Чого тобі, хлопче, треба? Якої шукаєш долі? 

І як покидаєш житла, приземисті і просторі? 

- А так, щоб дістати з вежі до сонця на парасолі,  

Почути в дорозі кілька нечуваних ще історій. 

- Коли ж ти свою напишеш? Посидь в прохолоді саду. 

З думок порозплутуй вітер і слів налови барвистих. 

- Колись я від мандрів справді спочити на трохи сяду,  

Від мідного ока сонця, од вітру дзвінкого свисту. 

Та треба рушати, поки ще кличуть далекі далі,  

Допоки вони приносять чимало нових історій. 

А ви зоставайтесь вдома - у розписах пасторальних... 

І зник, де цілують землю найперші вечірні зорі. 

Залишилась тільки вежа про вершника всім на спогад,  

Коли там повисне небо і сонце - мов міддю бризне,  

Нестримно людей тамтешніх зове далечінь дороги,  

Зове хоч на день забути осілу свою ріднизну. 



Дрогобич, 2016

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 22.11.2016 18:30  Ганна Коназюк => © 

Класно!..
Сподобалось!

 21.11.2016 22:59  Каранда Галина => © 

люблю свою осілу ріднизну)