21.03.2011 20:15
716 views
Rating 5 | 2 users
 © Людмила Шамрай

Янгол на замерзлому склі

Андрійко стояв біля вікна. Хлопчик дивився, як на вулиці бавилися діти: ліпили снігову бабу, кидалися білими кульками і відчайдушно падали в снігові замети. До Андрійка тихо-тихо, уривками, долітав безтурботний сміх. Йому хотілося опинитися серед того кришталевого сміху, серед щасливого дитячого життя. Якби можна було протиснутися через прозору скляну перепону, пташкою злетіти з другого поверху і привітати зиму. Андрійко мріяв: ось він падає в кучугуру, швидко-швидко розводить та зводить руки. Потім підводиться, а на снігу залишається зображення маленького янгола. Або снігова кулька потрапляє йому за комір, і холодні струмочки змійками розтікаються по спині…  

Нажаль, Андрійко заслабкий для прогулянок. Йому ледве вистачає сили дістатися від ліжка до вікна й назад. Якось медсестра хотіла пересунути ліжко, щоб він міг лежачи дивитися у вікно. Хлопчик відмовився: тоді зовсім перестане рухатися. Рухатися, не зважаючи на біль. Андрійко уявляв свою хворобу як ненажерливого дракона із страшною пащею. Цей дракон поїдав живі клітинки, гладшав і зростав… 

А сніг падав, наче на небі розірвали величезну перину. Сніжинки кружляли у веселому хороводі. Декілька з них кинулися до вікна запросити Андрійка до кола. Але їх зустрів, обпікаючи болем, недитячий погляд. Сніжинки сльозами розтеклися на склі. Їхні подруги з жахом розлетілися в різні боки, щоб не зустрічатися з таким безнадійним і гарячим поглядом. 

І знову цей біль… Андрійка засудомило… Скоріше б лягти… Тримаючись дрижачими руками за стіну, майже втрачаючи свідомість, він упав на ліжко. 

Зараз прийде медсестра, зробить укол, і йому стане легше. Хоч ненадовго...  

З вулиці лунали дитячі голоси. Хлопчик скрутився калачиком, натягнув ковдру на голову: «Вони там здорові, безжурні, а я – кволий». Андрійко намагався заколисати біль, наспівуючи колискові, що давно-давно чув від мами. Маму Андрійко не пам’ятав. Лише її пісні. Про батька хлопчик намагався не згадувати. Коли мами не стало, тато запив. Потім в квартирі з’явилася чужа тітка. Батько вимагав, щоб Андрійко називав її «мамою». І кожне Андрійкове «ні» синцями запікалося на його тілі. «Чоловіки не плачуть», – так вчив його батько. І Андрійко ховав сльози глибоко всередині. Навіть коли боліло, він прикладав руку до серця, заспокоюючи його, щоб шалений стукіт випадково не викликав роздратування у батька. Про те, що того позбавили батьківських прав, хлопчик дізнався вже у лікарні...  

Боляче…  

А діти сміялися… 

Медична сестра знову з першого разу голкою не потрапила до його вени. «Рученьки які тоненькі», – забідкалася вона, а подумки додала: «Хоча б заплакав… Біднесенький… Мабуть, натерпівся в житті… Та хлоп’я ще...»  

Андрійко нарешті заснув. Йому снилися величезні дракони; важкий каламутний погляд батька; гігантські сніговики наздоганяли дітей. Потім повернувся біль… 

Андрійко не витримав і заплакав, приречено, безпорадно, жаліючи себе. 

Це безутішне ридання почула чергова медсестра, Марина Василівна. Вона обережно зазирнула до палати, де лежав Андрійко. В місячному сяйві та мерехтінні ліхтарів його худе крихітне тіло ледве виднілося з-під ковдри. Марина Василівна поклала руку на плече Андрійка. У неї з чоловіком не було дітей. А як хотілося мати сина… 

Дотик теплої руки заспокоїв хлопчика. Він схопив руку, притулив до обличчя, і, не розплющуючи очей, прошепотів: «Мамо.. Ти повернулася!?» Потім з острахом, бо хтось зайвий прийшов до нього в палату і буде сварити за виявлену слабкість, різко підвівся на ліжку. 

Слова, підготовлені Мариною Василівною заздалегідь, застигли, не народжуючись: «Дитина не може так дивитися! Що ж тобі прийшлося пережити, хлопчику мій, щоб так зневіритися?» 

– Все гаразд! Сльози інколи допомагають, – нарешті знайшлися загублені слова. 

– Мені вже нічого не допоможе, – заридав Андрійко, – я скоро помру! 

– Це тобі хтось сказав? – запитала вона й відчула холодок від неприємної думки: хто посмів приректи дитину, лишити її сподівань на життя. 

– Ні… Але я знаю… Я нікому не потрібний!.. Я – безнадійний!.. 

Його плечі безпорадно здригалися. Марина Василівна поспішила підбадьорити Андрійка: 

– Ти не самотній. У кожної людини є власний Янгол-охоронець. І в тебе є.  

Андрійко недовірливо запитав: 

– Невже? Чому ж він не захистив мене? Чому, чому, я маю страждати?! 

– Все, що з нами трапляється, – випробування. Ми маємо пройти через це. Потім ми стаємо сильнішими та мудрішими. Твій Янгол-охоронець повинен завжди бути з тобою. Але ж ти раніше до нього не звертався за допомогою. Тому він далеко. 

– Де він зараз? 

– На небі… 

– Як і моя мама, – подумав Андрійко, – то, може, вона і є моїм Янголом.  

– Підведи мене до вікна, – попрохав він, – я хочу його знайти. 

Вони дивилися на золотавий блиск зірок-світлячків.  

– Твій Янгол живе на одній з цих зірок… 

– Як я його знайду? Зірок безліч... 

– Твоє серце підкаже. 

Андрійко зосереджено розглядав нічне небо. Одна зірочка невеличка, але найяскравіша з усіх, привернула його уяву. Хлопчик відчув легкість, ніби за спиною виросли крила. Йому захотілося полетіти в таємничі далі. 

– Он вона, – Андрійко простягнув руку, ніби торкаючись її. 

У відповідь зірочка замерехтіла. 

– Якщо ти помреш, твій Янгол-охоронець зостанеться самотнім. Ти ж не хочеш, щоб він сумував за тобою? 

– Ні!  

Одна неприємна думка обезкрилила хлопчика. Він здригнувся: 

– А якщо він помре, то я знову залишуся один? 

– Він завжди буде з тобою! 

… Уві сні до Андрійка прийшов Янгол. Хлопчик міцно тримав легку сяючу руку і час від часу запитував: 

– Ти не зникнеш? Ти залишишся зі мною? Ти бачив мою маму? Яка вона зараз? Чи згадує про мене? 

Янгол лише дарував Андрійкові сонячну посмішку.  

Потім вони літали небесними просторами. Від зірки до зірки. І Всесвіт належав тільки їм…  

Вранці Андрійко прокинувся переповнений щастям… А де ж Янгол? Невже це йому наснилося?.. Невже він зостався сам-на-сам зі страшною хворобою?.. 

Раптом хлопчик помітив на вікні дещо незвичайне. У феєричному візерункові, що залишив на шибці мороз, Андрійко впізнав зображення нічного гостя! Його Янгол поруч… Андрійко відчув, як дракон всередині нього зіщулився. «А ти вже й не такий страшний. Я здолаю тебе! Мій Янгол тепер зі мною!» 

Він притулився до скла щокою, зігріваючи його своїм диханням…  

Всю ніч Марині Василівні ввижався Андрійко. Після їхньої розмови вона довго вагалася та радилася з чоловіком. Вирішувати їй... Підсвідомо вона боялася лише одного – запізнитися. З її тремтячих губ постійно зривався шепіт-молитва: «Боже, почуй мене! Зроби так, щоб мій хлопчик дожив до ранку! Благаю тебе! Я хочу знову його побачити! Благаю тебе, зроби диво. Він має жити!» 

…Під час ранкового обходу Марина Василівна поспішала до Андрійка. Серце застигало від переживань, а коридори, немов безкінечні лабіринти, затримували її. Біля палати хлопчика, який став для неї рідним, Марина Василівна завмерла і перехрестилася: «Господи, допоможи!.. Чому так важко і довго відчиняються двері?..»  

Її зустрів звичайний десятирічний хлопчик з прозорими дитячими очима. Заслабкий, але… 

– До мене приходив Янгол, – сказав Андрійко, – він тут, на вікні… Тільки нікому не кажи. Обіцяєш? 

– Обіцяю. 

Марина Василівна відчувала себе безмежно щасливою. Вона посміхалася та пригортала до себе Андрійка: «Дякую тобі, Боже, за мого хлопчика!» 

…Вони спостерігали, як сонячні промені веселками розсипалися на склі. Одна на двох таємниця – Янгол на замерзлому склі – зблизила їх, майже незнайомих… І Марина Василівна зрозуміла: цей хлопчик змінить її життя, а вона його. 

Близькі за тематикою матеріали читати в розділі:

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Як мишеня хмаринку врятувало».


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Людмила Шамрай

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо