Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
28.11.2016 23:26Роман
 
Світ таємничий,  світ наш древній…
00000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Світ таємничий, світ наш древній…

Частина 1. Осколки. Історія 2

Конашевич В. Глава 5-6

«О, долі! Хто вас вигадує?..»
В. Пікуль
Меньшов Олександр
Опубліковано 28.11.2016 / 38810

5


Я хороший «інструмент» - що тут приховувати. В умілих руках, які чітко спрямовують мою суть, можу зробити чимало справ.

З одного боку прикро, що немає самостійності. Тут більше моя вина та ще приклалася лінь. (Або просто таким виховали.)

А з іншого боку - що поганого бути «інструментом». Безвідмовним, професійним, якісним... Будь-який майстер буде радий використовувати подібне «знаряддя праці». Нафіга йому «гімно».

Це так я себе заспокоюю, коли мене викликають з дому. Інші скаржаться, кажучи: «Я затичка, чи що? Чому інших не викликати»?

А я мовчу. Можливо через почуття відповідальності. Та професійне ставлення до справи.

Автівка їхала дуже-дуже повільно. Принаймні, мені так здавалося. Та й взагалі, все ледве ворушилося.

Поворот з Симиренка на Корольова прямо-таки завмер перед очима: під знаком переходу в світлі вуличного ліхтаря стояв той тип з ресторану - Фараон.

Чи мені здалося?

Глянув в дзеркало заднього виду, але біля знаку нікого. Мабуть, мозок просто втомився…

Біля «Едему» юрбилася купа народу, і я навіть помітив тележурналістів, котрі ніби вийшли з американського бойовика та тицяли під ніс мікрофон, і бубоніли, немов заведені: «Ви б не могли прокоментувати»?

Що саме сталося, я помітив ще до входу в ресторан: товсте вітринне скло зрешетила лінія кульових отворів.

Я закрив двері машини і неспішно підійшов до масивних вітрин. Під підошвою захрустіли осколки скла.

«Як розбиті мрії, - раптом подумалося мені. - Ці осколки, як розбиті мрії... або розбиті життя...»

Так, людина, як ось це вітринне скло. За ним ми виставляємо те, що хочемо продемонструвати стороннім спостерігачам І вони дивляться, іноді заздрять, облизуються... а іноді і ганять, мовляв, який несмак... А там, за вітриною... за товстою шторою сидить наше справжнє мерзенне «я»... і пильно дивиться на «роззяв»...

Згадалося, як в дуже юні роки я побував у Вільнюсі у свого двоюрідного дядька. І він повів мене в якийсь старий собор, показав величезний різнокольоровий вітраж...

Здавалося б - дрібниця, призначена для заповнення віконного отвору. Але як майстерно вона була зроблена, скільки трепету народжувалося в душі, коли дивився на це... це... мистецтво.

Кольорові осколки в чужих руках народжують цілісний образ. І спостерігач із захопленням в очах дивиться на картини, що раптом йому відкриваються... Особливо, коли крізь вітраж б`ють яскраві промені сонця... Це неймовірно! Казково!

Хто ж той «митець», який творить з нас, людей... з різнокольорових людських осколків... цей величезний «вітраж»? Чи є він насправді? Або це лише випадковий набір мозаїки, якимось дивом перетворений в картину? Або ми просто самі вважаємо, що цей набір - картина? А насправді будь-який інший розум, відмінний від людського, бачить в цьому лише нагромадження всякої нісенітниці. А?

Я кинув додолу бите скло і пішов до входу в «Едем». Тіла вивезти не встигли, і вони валялися тут і там, забруднивши підлогу закладу липкою кров`ю. Запах стояв незабутній. Одурманюючий, нудотний... знайомий... Господи, як згадаєш, аж трясти починає...

Піски між Дарвешаном і Мандозі... Другий тиждень… Божевілля самотності… Від цього людина розчиняється в собі. (А, може, це демони винні?)

Я змінився… перетворився… розчинився…

Людина - теж тварина. А тварина пожирає тварину. – Оттакі дивні думки тут часом приходять в голову...

Якщо я хочу виконати завдання, необхідно підтримувати свої життєві сили. Будь-якою ціною. А коротконогий абориген бігав погано, тому став здобиччю... Смачне м`ясо, особливо в...

-... я думаю.., - підійшов Асланов. Тут до мене дійшло, що він мені щось говорить, але розум був не в змозі сприйняти ані слова.

Здається, Асланов зрозумів це і повторив ще раз.

-Я думаю, що це звичайні бандитські розборки. Ворон і Макар щось не поділили, тому перетворили «Едем» в полігон.

Раптом Асланов відступив убік. (Напевно, узрів щось в моєму обличчі.)

-Вадя, ти чого? - він зблід. - Тобі погано? Вийди на повітря, чи що…

...Завдання я виконав. Крім останнього пункту… Мене зловили. Довго били.

-Я контролюю себе! - пам`ятаю, як кричав несамовито...

«Я контролюю себе», - кажу це, а в роті смак крові.

-Розборки в ресторані? – мені вдалося взяти себе в руки. - Щоб свідків побільше було?

В одному з тіл я впізнав Толяна.

-А на що це, по-твоєму, схоже? - Асланов обвів рукою зал. - На масове самогубство? Може, їм всім стало нестерпно соромно за своє неправедне життя, так?

Я перевірив кишені Толіка, а потім перейшов до Ворона.

-Вадим! – стрімко увійшов Кабанов. Ми відійшли в сторону. - Ну?

-Дідько його знає! - я знизав плечима. – Тих документів у них з собою немає, та й навряд чи вони їх тягали в кишенях. Думаю, Ворон знищив їх від гріха подалі. Я б так і зробив. Бо навіщо йому зберігати докази проти себе. Хтось знайде – і це автоматичний «вирок»… або шантаж…

-А як пройшла зустріч?

-Як зазвичай. Я перевіряв – «хвоста» не було. До грошиків руками не торкався.

-А де вони?

-Як зазвичай, - знову повторився я. - До речі, ось наш зв`язковий валяється. Залишається тільки воділа БМВ, але мене він не повинен був бачити: з машини я не вилазив, номер заляпаний, а скло затемнене.

-А ти водія сам бачив?

-Ні. Це погано?

-Не знаю. Боюся, аби нам з тобою не дісталося: бо ми - останні ланки ланцюга. Будуть копати - нас відсічуть без проблем. Гей, Асланов! - Кабанов повернувся до залу. - На вулиці БМВ не бачили?

-Аж дві штуки.

Ми вийшли перевіряти машини, але так в них нічого і не знайшли.

-Залишається перевірити будинок Ворона. Цим займуся я сам, а ти давай тут покрутися, - кинув наостанок Кабанов.

Я хотів було йому сказати, що такою фігурою, як Ворон, напевно, приїдуть займатися з «контори». Як би вони нас не випередили. Але босс вже зник.

Я деякий час спостерігав за роботою спецури, за слідчими. Потім - за людьми, що стояли осторонь та дивилися на розбитий ресторан.

-Це хто? - зупинив я сержанта, що упаковував якогось здоров’яка з подряпиною через всю пику.

-У Макара працював.

-Я його беру.

Залишивши ключі від своєї «дев`ятки» Асланову, поїхав на патрульній у відділок допитувати підозрюваного.


6


-На Макара працював? - задав я йому перше питання вже в своєму кабінеті.

Хлопець насупився: не розумію, якого Макара?

-Розповідай.

-А-а що ро-о-зповіда-ати? – заїкався той.

-Як все було, - ось так банально починав я допит.

-Так й-йа и н-не зн-наю! Прий-йшов поїсти… і-і… зро-о-обив заказ…

-Далі. Та давай швидше та ближче до суті.

-Ну-у-у… вийшов… це... в туа-а-алет, а-а тут...

-А тут все вері гуд! - я заїхав йому під груди.

Підло… різко… Бац! І аж загуло.

-За що? - очі хлопця набрали вологи, як та губка води. Хоча злоба в них не зникла.  

Шипіння яке виривалось з його рота, було схоже на звук пробитої шини. Віддихатися хлопцю було важко. Я бачив, як «макаровець» бореться сам із собою: відповісти цьому оперу, може заїхати йому в пику, чи відступитися… Або закритися.

Людина сама визначає: підкоритися іншій людині, або не підкоритися. Якщо йому не вистачає внутрішньої сили, здатної зупинити вплив зовнішньої, тоді вона підкориться.

У тварин, наприклад, це визначається дуже просто: влаштовують один одному гру в «баньки». Якщо відвів очі, значить, не прийняв виклику, підкорився. Навіть якщо ти в фізичному плані і сильніший противника, а в моральному (або як казав Гаркавий - «по духу») слабкіший, тобто невпевнений у собі, то вже не впораєшся: мало того, що будеш боротися з ворогом, так ще й з самим собою.

Невпевненість народжується від страху. Тварина боїться померти, боїться голоду, боїться болю, боїться... боїться... боїться... Страх - внутрішній ворог. Якщо його не подолати, то назавжди залишишся в категорії підлеглих, будеш виконавцем чужої волі.

А той, хто має силу духу рівну, або краще, звичайно, більшу, ніж сила страху - здатний на багато що.

-Людина - теж тварина! - Гаркавий був категоричний. - Вона теж боїться. Ще, може, навіть, більше, ніж та тварина.

Нас було сімнадцять бовдурів. Пики, що дупи: щокаті, червоні, здорові. Гаркавий проти нас, як той тарган - одні вуса й більше нічого, що може злякати. Ні зрістом, ні масою, ні пикою, як у пірата. Такий собі бюргер за бокалом пива та сосискою в тарілці.

Але коли ми сиділи в казармі, то вже за кілька хвилин знали, що він до нас йде. Настільки велика була його ця «сила духу», настільки пронизливим був його погляд, що аж шкрябав крізь стіни.

Ніхто не міг з ним зіграти в «баньки».

-А все тому, - так казав він сам, - що вже в своїй уяві самі себе перетворюєте в беззахисних кошенят.

Зараз я сиджу навпроти «макарівця», дивлюся йому в очі, та бачу, як його тіло покривається гусячою шкірою.

-За що? - зацьковано запитує він, навіть вже не намагаючись підняти очі.

-Та я садист по натурі! - відчуваю, як починаю заводитися.

-К-к-кажу ж: вийшов в...

Якщо людина з самого початку опирається, то в подальшому її важкувато зламати. Сама вона, може, і думає розколотися, але чи то соромиться, що друзі її вважатимуть боягузом друзі, чи то щось інше, однак чим грубіше на неї тиснути, тим глибше людина ховає потрібну інформацію.

Був потрібен прорив. На кшталт зненацька нанесеного вдару під дих.

-Р-руки на стіл! – буду брати несподіванкою.

-Що?

-Руки на стіл.

-На-а-авіщо?

-Питання задавати буду я. Руки! Бляха ти..! - зараз вилікуємо його від заїкання.

«Макаровець» поклав руки на заяложену поверхню столу. Пальці тремтіли, як листя від вітру.

-Отже, - починаю відволікати його, - будемо розповідати?

-Я ж...

Він ще не встиг закінчити фразу, як повітря зі свистом розрізав звук батога. Це була металева лінійка.

Х-хлоп! Вона смачно бахнула прямо по пальцях макарівця.

-Ай! – «макаровець» аж заплакав.  

Він озлоблено глянув на мене, але натрапив на «погляд акули», який колись демонстрував сержант Гаркавий.

О, це, повірте мені, моторошний погляд. Я сам не раз відчував його вплив. Він пробуджує тваринний страх. Страх жертви. Страх безвиході. Він паралізує волю.

Я виправдовував себе тим, що все це на благо. Справедливості можна досягти тільки несправедливістю, - ця думка є моїм практичним спостереженням.

Я став навпроти «макарівця». А він швидко сів на руки.

-Ну? - питаю його.

Бачу, як він бореться з самим собою. Половина його «я» готова здатися. Друга гне своє, противиться.

-Дивитися мені в очі!

«Макаровець» зіщулився і втупився в підлогу.

Ні, це не годиться. Так він все ще буде опиратися.

-Солженіцина читав?

Мовчить. – Це погано.

Я підняв ногу и наступив носком на його чоловічі причандали. «Макаровець» почав хапати ротом повітря, почервонів, як варений рак.

-Сидіти! - кричу йому в обличчя, а сам сильніше спираюся на ногу.

-Сука! - хлопець спробував підвестися.

Не вийшло. Крутиться на стільці, як тарган на розпеченій сковорідці, намагаючись скинути мою ногу. Очі на мокрому місці.

-Що-о? Це хто сука?

Починаю обробляти його по повній програмі...

В ямі в полоні були ще двоє військових. Одного, пам`ятаю, вкопали в землю аж по шию. Нас витягли наверх, показати, як місцеві грають в футбол.

Вони били вкопаного ногами, поки голова не відлетіла вбік. Вірніше, це вже й була зовсім не голова...

Але я контролював себе. А ось другий хлопець зламався та заскиглив про «мамочку»...

Іноді порівнюю своє життя з подорожжю пустелею: кругом одні прокляті дюни, нічого живого на багато кілометрів, та ще це безжальне немилосердне сонце. Саме місце для демонів. А вони не дрімають. Так і намагаються зненацька накинутися.

Єдине місце для нормального життя, так би мовити - оазис серед пісків (і з цим треба погодитися) - це мої дівчатка: Анюта і Лєнусік. У родині не треба виживати, не треба гризтися за кістку.

І я охороняю цей оазис. І буду його охороняти, поки... поки можу.

А навкруги полчища «демонів», що не сплять, та вичікують слушної нагоди...

Між іншим, я іноді згадую всі справи рук своїх, але не відчуваю сліз каяття, бо переконав себе, що був завжди правий. Все що робив - тільки для блага. Нехай Аллах мене судить, але я не більший злочинець, ніж інші. Та й Він сам не раз звертався до Своєї Сили, щоб покарати злочинців.

Намагаюся уявити, що буде, якщо не стане мого оазису, задавася цим питанням не раз, але немов стою біля кордону туману. А що ховається в ньому - краще не знати.

Сім`я, як корок, як затичка, сургуч для того глечика, про який читав Анюті. Ось не буде його, назовні вирветься таке чудовисько... Так-так, саме чудовисько. Монстр. Я знаю, про що кажу. Знаю… бо хтось кличе мене до себе «на килим». Каже: «Час прийшов».

І знову в голову влізли вірші Кириллова:


Бачу диявольську ту морду,

І хтось владний, і хтось гордий

У тиші нічній не спить,

У нього вогонь горить.

Не спить… Звісно не спить. Чекає свого часу… Що станеться, якщо я випадково його випущу? – Ні, треба гнати геть ці думки. Геть! Мерзоту треба спалити до коріння! Не давати їй хоч трішки зачепитися, бо присмокчеться, що й не відірвеш.

-Можна? - в кабінет заглянув Григор`єв.

-Так, Саня, заходь.

Той поклав мені на стіл папку і встав збоку.

-Кінчай соплі розпускати! - я витягнув з нутра папки фотографію і простягнув її «макарівцю». - Досить, сказав, ридати. Подивися на світлину. Це він?

-С-с-си… схожий.

-Що значить схожий? Ти його не розгледів, чи що?

-Ро-о-озгледів.

-Ну?

-Начебто він.

-Начебто? - я взяв в руки лінійку. Заїка зрозумів це, як черговий натяк на те, що його зараз будуть жорстко духопелить.

-В-в-ви… ві-і-ідсотків де-евяносто, - швидко промовив «макаровець».

Я забрав світлину і наказав Григор`єву відвести затриманого.

-А пи-пи-ротокол пі-і-ідписувати?

-Ще встигнеш, - а сам подумав, що справа перетворюється в якийсь компот, особливо після свідчень цього «макарівця». Якась чортівня та збоку бантик.

Хто в це повірить? Треба, мабуть, підправити і все списати на бандитські розборки. Хоча так воно в якомусь сенсі і виходить. Приберемо пару деталей та... та… покладемо справу в архів.

Додому я потрапив тільки під вечір наступного дня.

-Я вже чула, - Олена допомогла мені роздягтися. - Кажуть, що там поклали двадцять чоловік.

-Сімнадцять, - поправив я та пройшов на кухню, де наліг на суп.

Як же я втомився! Взагалі втомився, не тільки від роботи. Уже шосту ніч поспіль не можу нормально заснути. Скоро «рожеві слоники» почнуться ввижатися...

Отже: «Була ділова зустріч», - говорив «макаровець». За його словами виходило так, що Ворон і Макар часто зустрічалися в «Едемі», де обговорювали конфліктні ситуації на кордонах територій, а потім мирно розходилися.

Але не цього разу.

Видно, Ворон давно хотів прибрати до рук землю Макара. І причину для цього знайшов підходящу: п`яна «братва» наїхала на торгашів з Ізюмського ринку. Ворон зажадав контрибуції, але тут влізла ця дивна третя особа.

«Що далі?» - «Він на-а-авмисно п-п-підштовхував Макара, - говорив затриманий. - Т-той вже хотів ди-ди-до-омовитися... Не-е знаю х-хто він та чому його Макар с-с-слухав... Потім звідкись д-д-дістав «ствол» і каже, типу, та вбий гада». – «Так і сказав?» - «Угу. Наші хлопці т-т-тут же за свої «стволи» схопилися, а Макар ра-а-аптом розсердився і почалося». – «Що почалося?» - «Т-та стрілянина». – «А що той - третій?» - «Н-не знаю. Раптом зи-з-зник». – «Нісенітниця якась. Навіщо доводити справу до стрілянини»? - «Макар на-а-а-чебто збожеволів». – «А Ворон»? – «Його вбили п-п-першим»…

Третя особа. Загадкова третя особа… «Макаровець» впізнав її на світлині. І це був Фараонов…

Ось так, брате! – я здивовано глядів на своє відображення в вечірньому віконному склі. – А хтось казав, що Фараонов помер… Ось це номер! Загадка сфінкса.

-Та-а-то, кассську, - смикнула за рукав Анюта.

-А ти знову не злякаєшся?

Вона сильно замотала головою. Ми пройшли в зал, і я продовжив читати... А сам, немов, відключився. Немов, це хтось інший читав, а розум закрився в своїй таємній кімнатці та шепочеться сам із собою.

І знову торочу, мов, треба визнати, що і Анюта, і Олена - це мій сад... мій оазис... Я аж трясусь над ним, старанно доглядаю, турбуюсь. Але проклята пустеля наступає на нього. Намагається поглинути. Чортові демони, які живуть в ній, рвуться, немов скажені собаки.

І найстрашніше в цьому всьому, що демони - живуть саме в мені! Я це розумію і… і лякаюсь! Бо знаю - немає вічних перепон. Руйнуються навіть гори, висихають моря... Що говорити про людську істоту!

Боже, що тільки не лізе в мою дурну голову! – я швидко-швидко вибрався з «кімнатки», та повернувся до міркувань про Фараонова. Це було більш приємним завданням, ніж копирсання в болоті своїх почуттів.

Отже, якщо цей Фараонов зовсім і не помер? Знайшли, припустимо, в Макіївській балці якогось схожого на нього безхатька. Га? Що думаєш?

Та ні! Якась маячня! Та людина, або схожа на Фараонова, або… душа померлого? Чи привид? – Ти сам себе чув? Привиди – то бабусині казки! Не що інше, як звичайні містифікації. Марення хворого мозку.

«Я бідний рибалка. А ти хто»? - виразно подовжував читати мій рот.

Хто ж він? – крутилося в голові. - Маячня якась.

«Я дух руйнування і зла», - все так же голосно продовжував читати Анютці. А та округлила очі і відкрила рот, немов я дійсно перетворювався на джина з казки.

Фараонов – злий дух! Ха! Ну ти, Вадиме, зовсім вже збожеволів. Уявляєш собі рапорт начальству, де пишеш, ніби причиною сутички між бандитами був злий дух… Як там у цій казці? «Дух руйнування та зла»?

Ну і кому той дух служить? Люциферу? Світлоносному упалому ангелу? Древньому змію? – Дурня! Це дурня! Вадиме, чи ти не чуєш, як, м’яко кажучи, нерозумно звучать ці слова?

Але ж кого я бачив тоді в «Едемі» тоді, коли поїхав відпочити з Лєнусіком? І під знаком, коли їхав на виклик у ресторан? Та про кого говорив затриманий бандит?

Може розповісти про все це Кабанову? - А раптом виявиться, що й той якось причетний до цього. Не вистачало мені ще влізти в цю історію. Чую, вона погано пахне.

Так хто ж він, той Фараонов, чорт його забирай?

«Ти подав моєму братові меч, щоб він убив мене. Засуджую тебе до вічного ув`язнення в цьому глечику…» - шепотіли губи, а мозок бурчав, що привидів не існує. Не може існувати! Що все це вигадки.

Як я заснув, хоч убий, не пам`ятаю.

1997–2000 рр.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
07.11.2016 Проза / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
28.11.2016 Проза / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
03.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Грудка
01.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Паморозь
30.11.2016 © роман-мтт / Нарис
Інженери всесвітів
29.11.2016 © Маріанна / Казка
Смолоскип
27.11.2016 © Маріанна / Казка
Старий Лев
Світ таємничий, світ наш древній… (Книга перша)
25.10.2016
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 1)
29.10.2016
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 1)
28.11.2016
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 12  Коментарів:
Тематика: Проза, Роман
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +33
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +35
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +83
05.09.2016 © Каранда Галина
Тест: Чи легко Ви орієнтуєтеся на сайті Проба Пера"? +77
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
12.04.2011 © Закохана
18.09.2013 © Тетяна Белімова
27.03.2012 © Микола Щасливий
07.02.2014 © Суворий
18.11.2014 © Сьомін Валерій Олексійович
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди