Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
28.11.2016 23:29Роман
 
Світ таємничий,  світ наш древній…
00000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Світ таємничий, світ наш древній…

Частина 1. Осколки. Історія 2

Конашевич В. Глава 7-9

«О, долі! Хто вас вигадує?..»
В. Пікуль
Меньшов Олександр
Опубліковано 28.11.2016 / 38811

7


-На що чекаємо? - в машину вліз Асланов.

-На Кабанова, - Віхляєва чомусь сердилась.

Асланов грюкнув дверима та позіхнув. Я пробурчав про те, що ті «можна було закрити тихіше» і на мить прикрив очі.

-Що ти там роздивляєшся? – Асланов вихопив з моїх рук книжку. – Овва! Не думав, що ти таке читаєш! «Біблія»…

І він вголос прочитав виділені олівцем рядки: «Зійду на небо, вище зірок Божих поставлю престол свій, і сяду на горі в сонмі богів, на кінцях північних, зійду на висоти хмарні, буду подібний до Всевишнього».

-«Книга пророка Ісаї»… І про кого ці рядки? – весело запитав Асланов.

Я вирвав книгу з його рук та сердито кинув:

-Про денницю, сина зорі.

-Що?

-Не «що», а «хто»… Це Люцифер.

-Й-й-йосип тебе дери! І таке пишуть в святій книжці? – Асланов розсміявся. – А що той і справді дух зла? Чи то люди брешуть?

-Відвали!

Асланов замовк та натягнув на обличчя дурнувату посмішку.

На ранкове небо ледачо здіймалося сонце. Воно теж незадоволено визирало з-за посинілих від перших заморозків хмарок. Метеорологи обіцяли цього року ранню зиму. Всі газети тільки тим і жили, що попереджали читачів про люті морози. Дехто навіть говорив про черговий льодовиковий період.

Єдиний, хто сьогодні був задоволений життям, так це Бєльський, який постійно сипав тупими жартами. Минуло ще хвилини дві і, нарешті, з будівлі бадьоро вийшов Кабанов. Він зігнав з переднього сидіння Бєльського.

-Ну що такі кислі? - Кабанов витягнув пістолет і автоматично перевірив наявність в магазині патронів.

-День сьогодні якийсь нехороший, - забубонів Асланов.

-Ну-ну, не навроч! Сплюнь! - насупилася Віхляєва.

-А я в долю не вірю, - все ще посміхався Бєльський. Він пересів назад, при цьому пропонуючи Машці розміститися у нього на колінах, на що від неї отримав двозначний жест.

-Вадиме, а ти чого такий... ажно сірий на обличчя? – торкнувся плеча Кабанов.

-Нічого, - ледь видавив я.

-Ні, ти якийсь напружений… Дома щось трапилося?

Я аж смикнувся: чого це він про дім згадав? Руки вчепилися в руль, аж кісточки побіліли. На очі лише на мить насунулася якась дивна пітьма. І мозок нервово перетасував думки, немов краплені карти: тільки би свідомість нічого не помітила…

Чого не помітила? – запитала свідомість, озираючись навсібіч. – Що трапилося, Вадиме?

Та нічого! Тримай руль на веди автівку, - і я обережно її вів. Асфальт сьогодні нагадував каток.

-А мене завжди хвилювало питання: чи є якийсь вищий сенс в тому, що відбувається з нами? - заговорив похмурий Асланов.

-Не зрозумів, - Кабанов обернувся.

-Я кажу, що в нашому житті відбувається багато чого. Наприклад, зустрівся мені старий знайомий. Чи означає це що-небудь, чи ні? Може, зустріч - випадковість, а, може, таким чином мені намагаються щось сказати. (Кабанов криво посміхнувся, але нічого не промовив.) Або такий випадок: пам`ятаю, зібрався в магазин, а тут телефонний дзвінок. Знімаю трубку, а там помилилися номером. Буває з кожним. Загалом, затримався я хвилин на п`ять. І ось вже пішов до магазину…

-Ну і що далі? - Кабанову набридло чекати, поки Асланов витримає драматичну паузу.

-Коли спускався, бачу, як на сусідку напав якийсь недомірок бісів. Намагався, сволота, сумку відібрати. Штрикнув її ножом, а побачив мене - змотався. Коротше кажучи, я викликав «швидку». Сусідку забрали, врятували. Питається: щоб було, не зберися я в магазин, - це раз, а друге - не задзвони телефон?

-Як зараз сусідка поживає? - тихо запитала Віхляєва.

-Що дивно - через півтора року вона посковзнулася на льоду і вдарилася головою об бордюр.

-Померла?

-Угу.

-Все, припиніть розмови! - Кабанов знову перевірив зброю.

-Приїхали, - я зупинив машину.

-Ух! Холодно! - Асланов виліз першим. Дивлячись на мене, він заявив: - Щось ти маєш поганий вигляд... Овва, ну і морозець!

Я пішов відкривати багажник. І тут почув Голос: «Велетенська зима. Вирішуються долі богів».

-Що ти сказав? - не розчув Асланов.

Я знизав плечима і цілком рефлекторно витягнув бронежилети.

«Що це було? – здивовано запитав себе. – Хто це сказав»?

Але поряд нікого не було, окрім моїх колег. Поки вони одягали бронежилети, підкотили «бобики» і з них вилізло десь з десяток здорованів у повній викладці.

-Маша, бери Бєльського і отих двох, - командував Кабанов. - Станете під балконом, а то раптом хто з тієї братії себе бетменом уявить. Асланов, ти з хлопцями зайди з того боку під вікна, а ми з Вадимом до квартири. Всім ясно? Ну, тоді по конях. Шаблі наголо!

Піднявшись на четвертий поверх, ми розташувалися по місцях, і Кабанов став довго тиснути на кнопку дзвінка, поки із-за дверей не долинув чийсь незадоволений огидний голосок:

-Чаво нада?

-Відкривай, міліція!

Настала коротка тиша, яку порушувала ледь чутна метушня за дверима, а потім почулася тупотіння босих ніг.

-Відкривай! - гаркнув Кабанов.

Повернувшись до сходів, він замахав рукою:

-Ілліч, давай!

Сержант, масою з легкого танка і, приблизно, таких же габаритів, розуміюче кивнув та, моментально прискорюючись, влетів в двері, з ходу вибиваючи замок.

-Всім лежати! Мордою в підлогу! - кричали ми.

Опору чинити ніхто не збирався, хоча б тому, що нас було більше.

-Що ми тут маємо? - Кабанов підійшов до столу, на який вже викладали «стволи». - Саня, клич понятих.

Я краєм ока помітив, як один із затриманих замахнувся, цілячись Кабанову в голову сокирою. Автоматично скористався стандартною комбінацією: лівою рукою тимчасово дезорієнтує, правою валю на підлогу.

-Ти чого? - обернувся похмурий Кабанов. Мої «па» йому явно не сподобалися.

-Так він ззаду... на тебе... хотів довбонути...

Слова змішалися, і говорити стало важко.

-Як? - здивувався Серго. І тут же похмуро заявив: - У нього ж руки за спиною. У наручниках.

Я подивився: точно, у хлопця на руках «браслети».

-Ти, Вадиме, сильно тут руками не розмахуй, а то народ і так вже повідомляє, куди слід, про твої... подвиги, - тихо промовив Кабанов. – «Стукати» у нас вміють вправно. Зрозумів?

Я кивнув головою. А сам думаю: і чому раптом вирішив, нібито цей хлопець на підлозі збирався вдарити босса?

-Їдь, Вадиме, в відділення. Ми тут без тебе впораємося. Щось ти, дійсно, погано виглядаєш. Добре?

Я знову кивнув. Йти було важко. Ноги, немов, колоди. Тіло також дерев’яне.

Вирішив було поїхати до відділення, але відчув себе дуже втомленим. Ніби розвантажив вагон вугля. А на душі страшне спустошення.

Тому, мабуть, і повернув додому.

Скоріше… скоріше… в ліжко… відпочити…

Навіть не пам’ятаю, як опинився в квартирі. Ледь роздягнувся і, здається, відразу заснув…


8


Поганий сон. Огидний. Мало не затягнув мене в себе.

Починався він дивно: я бачив свого дядька з Вільнюса... Принаймні, мені було зрозуміло, що це він.

В руках у нього були кольорові осколки. Він неквапливо збирав величезний вітраж, а мені ніяк не вдавалося розгледіти його концепцію. Треба було б відійти подалі... Ще далі... ще...

І ось тут - бац! Все згинуло: дядько, мозаїка, вітраж... Все!

Хтось зашепотів про кров. А потім забубонів: «Вивільнитися! Скоріше вивільнитися… Тебе стримує лише одне».

-Ти чого не спиш? - Лена примружилася від світла лампи і стала на порозі кухні. - Вадиме, ти чуєш?

По-моєму таке вже було. Тут головне не відкрити глечик.

-Вадиме, ти мене чуєш?

Смішне питання. Чую я? Та я таке чую! Але ні слова сказати не можу, ніби став німим.

-Що трапилося? - очі дружини нарешті звикли до світла, і вона злякано дивилася на мою тремтячу від надлишку адреналіну, фігуру, яка вчепилася обома руками в стілець. - Вадим, що трапилося?

А що я міг сказати? - Держусь, люба моя, тримаюся з усіх сил.

-Все в порядку, - видавив неймовірним зусиллям.

О, Аллах, не дай мені здатися...

-Де ж «в порядку»?

-Тепер все у порядку, - слова виривалися вже не так важко, як першого разу, але тіло все одно нервово здригалося, і це відбивалося на вимові. - Дай водички.

Лена швидко витягла чашку і наповнила її водою.

-Тримай, - протягнула вона її, але тільки-но я взяв, як та заходила ходором, розпліскуючи воду на підлогу.

Лена допомогла мені зробити ковток.

-Пора прокинутися. Пора, бо час підійшов.

-Що? – не розчула Лена.

Хтось прийшов за мною… Той, хто викладає «вітраж». Прийшов час і мені зайняти місце в його «витворі»…


9


В голові трохи паморочилося, хоча думки булі ясними, як ніколи.

Нічні події, мов спалах блискавки. Я намагався повернутися до них, але щось заважало. Знову не пам’ятаю, як опинився в кабінеті.

Тут було занадто тихо. Світличний десь «у полі», Кабанов поїхав до високого начальства.

Я сидів і ніяк не міг зрозуміти, що тут роблю. Начебто тільки-но був на кухні… із дружиною… намагався випити води, щоб заспокоїтися… А потім якесь запаморочення. Немов клацнули тумблером та на мозок звалилась тьма.

Чому тремтять мої руки? Чому перелякано б’ється серце? Чому свідомість кричить, щоб не намагався згадати ніч? Що такого там трапилось?.. Чи що такого я накоїв?.. 

Повільно в кабінет увійшов Асланов, і я здивувався, оскільки навіть не дивився в бік дверей. А коли обернувся - в кімнаті нікого не було.

Від внутрішньої напруги з носа побігла гаряча кров. Червоні кульки падали на папір, поглинаючи під собою натовп накреслених чоловічків, що такою собі армією вишукувались на тоненькому аркуші.

Чи є в кабінеті ще хтось? Очі говорять, що я один...

-А може мураха або метелик зрозуміти своє призначення? Для них це занадто складно, - прошепотів чийсь голос. – Для тебе, Вадим, теж.

Ні, безумовно тут хтось є, - раптом зрозумів я, намагаючись вирватися.

-Тримай! Тримай його! Нумо!

Вдавили в підлогу. Потім завернули руки за спину.

Та хто тут? Де я? Дарвешан? Яма?.. Я контролюю себе! Чуєте? Я контролюю…


 

Замість післямови



За вікном було неймовірно тихо. У прочинену кватирку не проникав навіть вітерець.

Гончар акуратно поклав недопалок в попільничку та схилився над м`ятим паперовим аркушем. Розмиті водою рядки обережно проникали в свідомість, вибудовуючи дивну картину: «Більга-елцам довелося влаштовуватися на новій батьківщині, а трохи пізніше перебиратися аж до Дворіччя. Ця місцевість, на відміну від справжньої батьківщини, була покрита болотами і озерами. В степах робити нічого, бо там жили численні сильніші племена аборигенів. І більга-елці, які з згодом стали предками шумерів (відомо, що шумери говорили на мові, спорідненість якої з іншими мовами не встановлено), приступили до осушення драговин та створення іригаційних систем - дамб, каналів, гребель. А заодно приступили до підкорення мешканців Дворіччя.

Рук на все не вистачало, тому більга-елці стали використовувати рабську працю. До нас дійшло, що рабів з тих пір почали називати ігі-ну-ду - «ті, що не піднімають очей». Слуги Зара, Вогняного Змія, стали використовувати їх у якості «простих будівельників» для створення захисних «панцирів» та «станцій метро» в інших «клітинах», які почали колонізувати іфрити.

Тут легко помітити прообраз такої собі касти жерців (ходоків Майстра) і жертовних дарів богам (раби, яких віддали іфритам – помічникам Вогняного Змія Зара).

Звичайно що раби бунтували. І можливо це відбувалося не раз. Бо бажання «стати як боги», та «скуштувати заборонених плодів» не могло до цього не призвести.

Спогади про Більга-Ел надалі призводили до появи легенд про рай - чудовий сад, де люди і звірі живуть в мирі та злагоді, не знаючи ані хвороб, ані страждань. А Змій (скоріше за все – Зар) – і був тим чинником, який змусив більга-елців покинути Батьківщину...»

Полковник посміхнувся, та відклав папери. Він чогось взяв зі столу лупу, та подивився через неї на касету, яка лежала поруч. Думки витали десь далеко, але час від часу вони поверталися до одного і того ж питання: що спільного між Фараоновим та божевільним Конашевичем? Що це за дивні тексти, які йому доставили зі схованки Кочетової?

Маячня! Навіть аналітики «Одіссея» розводять руками. Гоша каже, що система не в змозі проникнути в суть самої себе, тому питання безглузде. Якщо ти сам пішак, а то й навіть слон чи тура, всеодно не зрозумієш ходу гри, бо знаходишся всередині неї.

«Потрібно вийти з системи. Я називаю це «поглядом зі сторони», - пояснював Гоша.

Вийти з системи. Цікаво як?

Гончар вставив касету, на якій виднівся кострубатий напис: «Розповідь Асланова Д. М., молодшого лейтенанта». Полковник запустив запис і з динаміка почулося: «...Ну, увійшов я в кабінет. Спочатку думав Вадька щось пише. Кажу йому, типу, Максим Натанович тебе викликає. А він нуль реакції.

-Вадя, - кажу, - ти чуєш?

Підходжу ближче, дивлюся, а він фігурки вимальовує. З носа кров аж фонтаном б`є. І, головне, сльози... криваві сльози...

Я, звичайно, пересра-... Прошу вибачення… Злякався, значить. Та до нього:

-Вадька, що трапилося?

Він не реагує. Мені лячно, бо що в його голові – біс знає! Він же того… контужений… Та й говорять – воював…

Покликав я Кабанова, а потім і «швидку»...

Ми його тримати, а він кричить, немов скажений. Щось на кшталт: «Раґнарьок» та «Зима світу»…

А те, що говорять, ніби Конашевич вбив свою сім`ю - брехня! Я знаю, як він Олену і Анюту обожнював. Кому завгодно голову за них би відвернув! Це я вам авторитетно заявляю!..

Зараз він в обласній психлікарні… Лікарі стверджують, що у нього… е-е... Забув! Щось там зв’язано з втратою соціальних зв’язків… Чи що?

Шкода, що так з ним вийшло. Бідолаха».

Запис скінчився. Далі тільки сухе шарудіння плівки. Гончар натиснув на кнопку.

-Цікаво, - він закурив.

-Можна? - постукала Ганна.

-Принесла?

-Так.

Дівчина простягла папку.

«Раґнарьок, - читав полковник довідку, - від давньоісландського «ragnarök» - «доля богів». В світогляді древніх скандинавів - загибель світу. Спочатку настане трирічна зима - Фімбульветр (Гончар ледве прочитав це слово)... прийдуть жорстокі морози, вітри... зірки впадуть з неба... вода залляє землю... розколеться небо... А велетень Сурт спалить світ. Загинуть боги і люди...»

-Так і думав. Маячня якась.

У кабінеті вже нікого не було, тому Гончар дозволив собі вилаятися на повну.

Раґнарьок. Це слово, як каже лікар, у Конашевича улюблене.

-Зима Світу, Раґнарьок, - постійно він це повторює.

Все зрозуміло: звихнувся. «Афганський синдром»…

-Як я вже втомився від усіх цих загадок, - Гончар дістав з шафки флягу та одним рухом відгвинтив її кришку. Його великий червоний ніс вловив характерний запах клопів...

1997–2000 рр.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
28.11.2016 Проза / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
09.12.2016 © Кисиленко Володимир / Новела
Думки
09.12.2016 © Маріанна / Мініатюра
Чорно-біле
09.12.2016 © Олег Корнійчук / Оповідання
Утилізатор
08.12.2016 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Знайомство з сюрреалізмом
07.12.2016 © Титаренко Оксана Олександрівна / Мініатюра
Щастя
Світ таємничий, світ наш древній… (Книга перша)
25.10.2016
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 1)
07.11.2016
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
28.11.2016
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 14  Коментарів:
Тематика: Проза, Роман
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +13
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +59
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +39
09.10.2016 © роман-мтт
Зомбі-Україна: про альтернативну Україну +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.03.2012 © Піщук Катерина
03.12.2011 © Т.Белімова
05.04.2012 © Т.Белімова
18.09.2013 © Тетяна Белімова
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди