Уроки музики

з Ахмадуліної

Люблю, Марійко, що тебе, як всіх,

що, – як мене, –

замерзлою гортанню

не говорю: тебе – як світло! сніг! –

зусиллям шиї, ніби лід ковтаю,

спішу промовити: тебе, як всіх

навчали музиці. (О крах навчання!

Як нібито під Божий плач і сміх,

навіювали свічці хист сіяння.)

Не сходились дві рівні темноти:

рояль і ти – два досконалих кола,

в безмежних далях глухонімоти,

котрим не перетнутися ніколи.

Два погляди схрестилися в бою,

долаючи гармонії основи,

рояль і ти – за правоту свою.

Мовчать два горла: музики і мови.

Але рояль все ж бранець, бо він без

твого втручання в німоті повисне,

аж доки не народить до дієз

мізинчик твій, що клавішу натисне.

А ти – одна. І хто, якщо не ти

натрудить ще слабкі дитячі руки,

щоб до кінця цей Божий шлях пройти,

щоб почали точитись кров’ю звуки.

Марійко, – до! – дитинства, до – судьби

до – ре, до – мови, до – всього, що після,

в дитинстві нахиляли ми лоби

над клавішами, щоб лунала пісня.

Як ти, як ти впивалися в стілець,

що крутиться, і Гьодіке не треба,

крутилися орбітами кілець,

спускались і злітали аж до неба.

Марієчко, це все для красоти

написано, надіючись на вдачу

раз накричатись: я – як ти, як ти!

І радісно би крикнула, та – плачу.