Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
09.12.2016 13:42Оповідання
Фантастика  Про життя і смерть  
Утилізатор
50000
Без обмежень
© Олег Корнійчук

Утилізатор

Олег Корнійчук
Опубліковано 09.12.2016 / 38967

Доброго дня, шановний Олександр Михайлович!

На порозі стояв високий літній чоловік у костюмі. Комір білої сорочки розстібнутий, без натяку на краватку. На худорлявому загорілому обличчі жодної емоції, лише кутики губ посунули зморшки на обличчі. Навіть не зморшки. Основа піраміди, яку створювали носо-губні складки, трішки роздвинулась і стала більшою. І ближче. Одразу в голові сплив малюнок на доларовій банкноті: піраміда, а замість верхівки всевидюче око. Тільки тут на верхівці дві чорні космічні діри, що втягують в себе кокаїновий порошок з галактик.

Олександр трусонув головою, відганяючи мару.

Уява викинула непоганий фокус. Треба буде розповісти дружині. Хай заримує, на зразок:

…галактик дрібний порошок,

Неначе опійний дурман,

Приймає в свої вени смерть.

Ні краще «дрібний пил» і «героїновий дурман».

Знову трусонув головою. Просто напасть якась. Світ перед очима похилився, неначе він «поплив». Мусив впертися в двері, щоб не втратити рівновагу. Незручно, перед незнайомцем він виглядатиме наче молодий бичок, до якого вчепилася муха. Останній раз з ним таке було, коли він пропустив гачок лівою на змаганнях по області, п’ятнадцять років тому. Потрібно тримати удар.

– Так, слухаю вас.

Іржаві сталеві ротори з гуркотом і скреготом перемелювали буття. Зубці так щільно заходили один в одного, що годі мріяти проскочити. Мурашки по спині, холод і жар одночасно зануртували всередині, провіщаючи незворотне. Невагоме тіло все ще стояло в коридорі квартири, тримаючись за двері, а перед очима нутро страшної машини. Машини. Насправді величезної і тому ще більш страшної. Страх надійно вчепився в горлянку. Спаралізував і зсудомив його тіло і волю.

Все життя боровся зі страхом. Боявся води і тому пірнав з аквалангом і плавав при першій нагоді; боявся собак, тому працював «опудалом» для тренування собак; боявся бійок і тому зайнявся боксом; боявся вогню і тому…

Повітря гарячою лавою обсмалило обличчя і кинуло його геть, подалі від цих страшних жорен. Невидима вогняна долоня штовхала і штовхала його з цупкої темряви, поки десь вгорі не загриміло і величезна стіна-брама опустилась на землю і відділила його від, прекрасного в своєму жаху, видовища іржавих нутрощів.

Він полегшено видихнув і одразу вперся поглядом в очі пізнього гостя. Жовті склери хворої людини, з тріщинами судин по краях. Рідкі брови з довгими неслухняними волосинами, глибокі зморшки на чолі, високо вистрижені скроні, темне, з сивиною біля коренів, пофарбоване волосся. І голос. Спокійний такий, тихий, скрипучий, але чути крізь завивання пральної машини та шум телевізора у кімнаті.

– Я розмовляв з вашою дружиною…

– ЇЇ зараз немає вдома. Вони з донькою…

– Я знаю, шановний Олександр Михайлович. Вона казала, що лише оцій порі зможу вас застати. Щойно був у вашого сусіда і колеги…

– Нам ще на зміну іти. Ми в нічну заступаємо.

– І це я теж знаю, тому не відніму у вас часу більше, ніж необхідно.

– Це стосовно страхування життя?

– Так, стосовно… страхання… життя…

«Страхання?» Чи почулося?

– Ви страховий агент? Давно цим займаєтесь? – господар широко прочинив двері.

– Дуже давно. Скільки себе пам’ятаю.

Щойно гість переступив поріг, пральна машина набрала максимум обертів і застукала улюблений тривожний ритм. Телевізор підспівував автоматними чергами новин з гарячих точок.

– Мені дружина щось казала таке. А я не взяв до уваги. Заходьте. Це багато займе часу? Самі розумієте.

– Не більше ніж необхідно. Запевняю вас, ви нікуди не запізнитесь. Де ми поговоримо?

– Проходьте в кімнату.

Суха, згорблена втомою фігура, нескладна через свій зріст і тому дуже недоречна в невеличкому об’ємі квартири, неквапом забрела в кімнату і ґрунтовно розташувалась в улюбленому кріслі Олександра, довгі важелі рук вляглися на підлокітники, широко розставлені кістляві коліна зайняли мало не півкімнати. З таким зростом доречніше сидіти під склепінням величезного язичницького храму, ніж в невеликій, навіть за міськими мірками квартирі. Господарю довелось сісти на диван.

– А чи задумувались ви колись, шановний Олександр Михайлович, чим і коли закінчиться ваша кар’єра?

– Не те щоб не думав… не було коли мені, поки що…

– Але при вашій професії…

– Професія як професія, нічого такого. Сиди чекай. Можна так до пенсії прочекати.

Гість нахиляв вбік голову і мружив очі, коли розглядав Олександра.

– Можна, – погодився «страховик». – А можна не встигнути дістатись на роботу. Можна у відпустці підвернути ногу і лишитися без роботи, без кар’єри і без пенсії.

– До пенсії ще дожити треба.

– А багато не доживає?

– Кількох провели вже на відпочинок.

– І немає ким замінити, – продовжив за Олександра гість. – І немає кому навчити, тих хто прийде. А поки навчаться, доведеться комусь цю лямку тягнути. А коли посипляться неприємності, начальство шукатиме крайнього.

– Все може бути. А ви і від цього можете застрахувати? – Олександр посміхнувся.

Гість теж посміхнувся. Одними губами. Кутиками. Вибив пальцями дрібки на підлокітниках.

– Ні. На жаль, а, скоріше, на щастя від людської дурості і підлості застрахуватися не можна. Як не можна застрахуватися від болю втрати близької людини, втрати сенсу життя. Не можна застрахуватися від втрати відчуття життя. Не можна застрахуватися, що тобі ніколи не болітиме, або не буде страшно, не буде страшно за рідних, – слова повільно перекочуються від стіни до стіни, блукають в темних коридорах поки не розіб’ються на ребристих колонах.

– А від чого ж тоді можна?

В голові Олександра паморочилось. Власні руки несподівано видавалися далеко, наче дивився на них з високого риштування, або наближались так невблаганно близько, що можна розгледіти найдрібніші лінії на долоні. Стіни заходилися розтягувати кімнату до розмірів спортзалу, двері за два метри від нього видавалися маленькими і недосяжними, а за хвилину стіни завмирали на своєму місці і здавалося ніщо й ніколи не зрушить їх з місця. Навіть коли ти встанеш, то впрешся карком у стелю і не виберешся з тісної клітки, з вошивої собачої будки.

Голос, його власний голос робить брижі і густому киселі видінь і допомагає зосередитись.

– А від чого ж тоді можна?

Це він вже казав. А може й ні. Треба повторити. Гість уважно вивчає його.

Треба вхопитись за власний голос і вибиратись з хитливого в’язкого світу. Повернутися до реальності. Старий в кріслі, десь далеко. Щось говорить. Його голос звучить все ближче, ближче. Можна розрізнити слова по паузам між ними, але не розібрати суті. Вибратись з цього стану треба за будь-яку ціну.

– От уявіть, що будуть робити ваші рідні, коли ви не повернетеся з роботи. Одного разу це станеться. При вашій роботі і спеціальності. Можливо, це станеться сьогодні…

Ось воно. Вчепитися за ниточку і потягнути. Хотілося повернути говіркого гостя в практичне русло, але не варто. Можливо й надивився цей чоловік в своєму житті всякого і наче загорнувся в ковдру сумних спогадів і визирав звідти через дві блискучі вуглини очей, але цей кокон сумних спогадів серед драглистої реальності дратував найбільше… Ось воно, знайшов… Олександр набрав побільше повітря в груди і закричав:

– Ви мене що, залякуєте? У моєму домі? Підкотили до дружини зі своїми…

Розізлитися іноді варто. Особливо в такі моменти.

– Прошу заспокойтеся, шановний Олександре Михайловичу, заспокойтеся! – незнайомець на знак примирення підняв свої кістляві руки.

Шановний Олександр Михайлович, поривався піднятися і витягти нахабу зі свого дому, але наче вперся в невидиму стіну.

– Невже в голові запаморочилося? – щиро співчував незнайомець. – Не можна так підхоплюватися, по собі знаю. Вам треба випити кави. Кава завжди допомагає в таких випадках. І я не проти скласти вам компанію.

Господар вже не міг згадати чого він розгарячився, і через це ніяковів. Мусово розрядити обстановку:

– То ви будете пити чи ні?

– Так. Однозначно так. Як ви почуваєтесь? Можете встати?

– Нічого, нормально, – видушив з себе Олександр і побрів на кухню готувати каву. Для двох.

Маніпуляції з посудом дали час подумати над словами незнайомця. По суті він правий. Що буде? Дружина лишиться з донькою в, по суті, чужому місті. Квартира службова. Їхати їм немає до кого. Роботу їй обіцяли, а досі немає. Все на ньому.

– Як ви, оговтались? – сьорбаючи каву, спитав незнайомець. – У вас на обличчі написано, що ви малюєте в уяві жахливі картини. Тільки, молю вас, не уявляйте, як ваше місце в житті сім’ї займе якийсь довбень.

Незнайомець посміхнувся. Олександр кинув сердитий погляд.

– «Не думай про білу мавпу»? Добре. Не знаю, що вам потрібно, але мені скоро з дому виходити.

– Не переживайте за роботу. Ви встигнете на свою роботу, якщо захочете. Повірте, я приходжу до всіх, але мало кому що пропоную. А ви можете ще й поторгуватись.

– Хто ви такий? – не витримав Олександр. – Що ви хочете? Ви ж насправді не страховий агент.

– Хороша кава. Не знаю як у вас це виходить. Що ж… Хто я такий? Хто я такий… До цього ми повернемось. Давайте почнемо з вас. Хто ви такий? Хто ВИ? Не на роботі, не в сім’ї, не з друзями. А там, всередині свого світу. Хто ви, коли лишаєтесь наодинці. Знаю, у вас небагато таких моментів. Але коли вони виникають… і ви закриваєте очі… ви бачите…ви бачите… А ви знаєте, що всі бачать темряву коли закривають очі?

– До чого тут це?...

– А ви бачите світло.

– Залежить від потужності лампи.

– Ні, не залежить, повірте мені.

Голос незнайомця набув незвичної сили. І впевненість в його голосі межувала з поблажливістю. Це вже говорила людина, яка звикла, коли її слухають і слухаються. Він знав, про що говорить.

Іржаві сталеві ротори з гуркотом і скреготом летіли на Олександра з двох сторін, готуючись затиснути і розчавити. Все що йому лишається – це світло, яке з дитинства не дає йому спати, яке завжди було замість надії і обіцянок, яке не давало йому пам’ятати ні зло, ні добро. Закрити очі і хоч на мить торкнутися невідомого пекучого сяйва.

– Ось про це я й говорив вам.

Олександр відкрив очі і наштовхнувся на пронизливий, погляд величезних зіниць. Гість наче вживу спостерігав за цими роторами, від яких перехопило подих. Це нічого. Олександр вже оговтався. Він знав як боротися зі страхом, він у цьому бакалавр і магістр. Варто лише торкнутися поглядом пекучо-білої цятки, і відступає судома в горлі і серце б’ється рівно. Це легше, ніж борсатись в киселі нічних жахів.

– Це рідкісний дар, на жаль. Ви зберегли його до такого солідного віку…

– Якого солідного, мені немає і…

– Повірте, я знаю набагато більше за вас. У більшості світло затихає, або зводить з розуму.

Слова гостя падали в свідомість, наче цеглини в пісок. Дивний все ж у нього голос.

За хвилину він продовжив.

– Я не лякати вас прийшов. А маю запропонувати… співпрацю. Роботу, якщо хочете. Це не зробить вас щасливим. Але сім’я лишиться з вами. Місце, в якому будете проживати, оберете самі. Захочете зміните, а ні, то можете, – незнайомець зробив коло рукою, вказуючи на кімнату, – лишити оце, до скінчення віків.

– Ви серйозно?

– Цілком.

Олександр поглянув на годинник, підніс до вуха, постукав по циферблату, знову підніс до вуха. Потім поглянув на телефон і здивовано підняв брови:

– А…

– Закінчили? – гість бридливо скривився.

– Мені на роботу, а годинник…

– А годинник не стоїть, шановний Олександр Михайлович. Годинник не стоїть. Це час зупинився.

Олександр відкинувся на спинку дивану. Йому набридли всі ці фокуси з навіюванням і загадками. А тепер – «час зупинився». А старий наче розважається, свердлить його двома вуглинами.

– Добре, «час зупинився». Ви зупинили час і я тепер встигну на роботу, – майже кричав Олександр. – Це ви хочете сказати?!

Старий мовчки кивнув.

– Отже ви зупинили час, щоб запропонувати мені роботу?! Дурдом веселка! Дурдом веселка! Зупинили час! Що ж це за робота така, де можна зупиняти час?! От скажіть мені!

– Я саме для цього і прийшов. І, якщо ви заспокоїтесь, я продовжу. Втім, можете далі поводитись, як підліток. Це у вас добре виходить, дуже щиро. Ми з вами домовились, що ви вислухаєте мене і встигнете на свою роботу. Я займусь своїми справами, а ви своїми. Повірте, сьогодні нам обом вистачить клопотів.

– Усе-усе, слухаю уважно, – Олександр нервово розкачувався і потирав коліна.

Гість вкотре сьорбнув кави, покректав, влаштовуючись в кріслі та зітхнув.

– У вас на роботі ви напевне стикались з тим, як помирають люди.

Після кожного речення гість робив ковток кави і виходила імпровізована пауза. Чи не імпровізована.

– Бачили і знаєте, що мертве тіло мало чим відрізняється від живої людини, – чорний окріп вливається в немолодий організм під суворим наглядом темних очей.

– А чи думали ви, що стається з особистістю, яка була в цьому тілі. Як ви казали в дитинстві, коли дочитували чергову казку: що було далі…

– «…і хто за це платить», – закінчив за гостя Олександр.

– Так от, що відбувається далі. По-вашому, що?

– Не знаю… тунель, чистилище, рай, пекло… кого куди.

– Дійсно – кого-куди. Треба запам’ятати, згодиться лякати п’яних філософів. А як же карма, реінкарнація, колесо Сансари, коловорот душ і життя, поки не досягнуть Нірвани?

– В кожного свій погляд.

– Свій погляд? Ви бачили коли-небудь, щоб один в електророзетку втикав вилку телевізора, а інший звідти наливав молоко? Як це може бути пов’язано з чиїмось поглядами? Як фактичний стан речей може залежати від чиїхось поглядів?

Олександр знизав плечима і приречено зізнався:

– Мені давно вже не цікаво. Потраплю туди – розберуся.

– Я вас розчарую, – гість вчергове сьорбнув кави з безкінечного горнята. – Ви не розберетесь. Не встигнете. Там вас чекатиму я, або хтось із моїх помічників. І ніяких «ку̒щів», крилатих чи рогатих істот. Ваш тунель просто розвалиться… По той бік лише я і темрява. Для вас темряви не буде, бо не буде вас. Хоча на вас у мене якраз і були плани. Ви ж хотіли знати, як це відбувається…

– Хто ви в біса такий?

– Не знайомий з цим персонажем. В моє поле зору він не потрапляв. Не можу сказати, що він існує, але й заперечити не можу.

– Хто ви в біса такий? – голосніше повторив Олександр.

– Хороша кава, – пробубнів незнайомець утнувши носа в горнятко, а випірнувши з нього прорік, – Я – Прибиральник.

Літній вечір ніяк не хотів закінчуватись, щоб провалитись в задушливу ніч. Секундна стрілка звивалась між двома поділками, розриваючись між обов’язком і чужою волею, не насмілюючись вирватись за межі блискучих рисок.

Олександр аж занімів від такого зізнання.

– Як це прибиральник?

– Так сталося. Прибиральник.

– А що ви несли оцей… потік свідомості про «там зустріну»?

– Ви не палите?

– Що? Яке палите… Ні не палю, тут дитина живе. Ніколи не палив.

– Я знаю. Спитав з ввічливості, раптом щось змінилося.

– Ви можете пояснити? Мене нудить від ваших фокусів.

– Які фокуси? Визирніть у вікно. З цього, мабуть, треба було починати, – буркнув сам до себе гість.

На дворі тиша і жодного руху. Стоять автомобілі, стоять мами з дитячими возиками, усі стоять. Усе тихо. Навіть м’яч завис у повітрі, не наважуючись потривожити запилений майданчик.

– Художникам таке подобається, – озвався гість. – Вони готові на все заради таких моментів. Кричать: «Душу продам!» Яка там душа. Продадуть вони, аякже. Вони й так усі в мене…

Незнайомець несподівано увірвав одкровення і втупився з-під лоба в господаря. Олександр не відривався від вікна і не помітив зміни в поведінці гостя, його цікавило інше.

– А якщо не зупинити час, а пришвидшити?

– Бачили Ван Гога «Зоряну ніч»?

Олександр кивнув:

– Він теж пропонував душу?

– Ні, душі вони ж… Ні, він і так достатньо божевільний. Це був експеримент. Мені було цікаво, що із цього вийде.

– І що вийшло?

Гість посміхнувся половиною обличчя:

– Треба ж мені з когось розпалювати зірки.

Олександр зазирнув у своє, давно порожнє, горнятко і поставив назад.

– Нові чи наднові?

– Що нові?

– Зірки, які запалюєте? Нові чи наднові?

– Моя доля – чужа смерть. Тож прибирати доводиться за, як ви кажете, надновими. Але зерно для гарної зірочки я завжди роздивлюся.

– Зірочки? Величезної термоядерної кулі?

– Так. Ви, просто, не бачили розміру того зерняти, яке здатне запалити купу матерії.

Старий гість і молодий господар сиділи і мовчки сьорбали гарячий напій.

– А чому прибиральник? – нарешті спитав Олександр.

– Бо я прибираю за всіма.

– Тобто.

– Як вам сказати? Кожна жива істота за життя напрацьовує певний досвід, робить висновки, застосовує цей досвід, знову робить нові висновки. Невже ви думаєте, що той, хто створив цей світ, дозволить марнувати стільки зусиль?

– Як це – «той хто створив цей світ»?

– Ну скажіть на нього – Творець. Або – Бог. Ви, люди, любите голосні слова.

– То ви не людина?

– Ні.

– І не знаєте хто Творець?

– Ні. Я усвідомив себе після смерті першої живої істоти в цьому Всесвіті.

– Людини?

– Побійтесь Творця, людина не найголовніше у Всесвіті.

– А що найголовніше?

– Не знаю. Для мене – смерть живої істоти.

– Не обов’язково людини?

– Так. Це допит? – посміхнувся гість.

– Ви ж самі хотіли пояснити все.

– Я жартую. Звичайно запитуйте.

– Ви – Смерть?

– Тиць, моя настя… Я – прибиральник.

– Так що ж ви робите?

– Моє завдання… ні, скоріше покликання, все, що вивільнилося після смерті, переважно розумної істоти, зібрати і задіяти в подальших процесах світу, прихованих від вас, живих.

– Подальших процесах? Ото завернули. Можна деталі?

– Грубше нароблене на переробку, так би мовити, на утилізацію. Тонші, залежно від міцності – зберігання, переробка, нове коло, або розпал.

– Зірка?

– Ну… Ван Гог… пам’ятаєте?

Олександр кивнув і зігнувся, наче йому болів живіт.

– То ви – утилізатор. Ваша справа переробка.

– Краще б і я не сказав.

– Утилізатор, – повторив Олександр, усвідомлюючи почуте. – І давно… давно ви є?

– Я не міряю час, як ви. Ви ж бачите, для мене це умовність. Я не можу повернутися в часі на тисячу років, але для цікавого персонажа можу трішки підправити… кхм, обставини.

– А для багатьох персонажів?

– Це важко. Тому коли гине багато… я лише свідок… лише свідок. Ви не уявляєте, що я бачив. Загибель цивілізацій… цивілізацій зірок. Цілі кластери спалахували, як сірники… розумні істоти… ви не уявляєте, як прекрасно червоні гіганти освічуються в коханні, і не уявляєте з якою пристрастю віддаються коханню блакитні красуні… і як перетворюються у наднові, не дочекавшись відповіді. І як швидко згасають планетарні цивілізації, навіть кремнієві, коли дістаються до поверхні тіла простору-часу.

– А багато розумних, серед зірок?

– Було не дуже. Це було, скоріше, як виключення. А тепер навіть планети трапляються.

– Що ж тримає вас тут?

Гість посміхнувся.

– Дуже багато роботи. Тут за день стільки роботи, не те що раніше, за галактичний рік не впораєшся.

– Тобто, тут найбільша концентрація розумних істот.

– Ні, тут найбільша концентрація смерті. Дивуюсь, як ваша Мамка не струсила вас у Холод.

– Мамка – нас?

– Планета.

– І вона розумна?

– А хто б терпів такі знущання, як не розумна істота.

Олександр ковтнув слину.

– Я б зараз випив.

– Не можна, – скривився гість. – Вам у будь-якому випадку на роботу.

– Тобто?

– Я вам роботу хотів запропонувати.

– Помічником?

– Саме ним.

– Чомусь мені це не подобається.

Гість промовчав. Олександр продовжив:

– Якщо ви тут – мають загинути люди?

– Багато.

– І ви тут не через мій дар?

– Страхування життя, принаймі його наслідків. Один не впораюсь. А решта помічників зайняті. Вся надія на нові кадри.

Олександра пробрав мороз.

– І що має статися?

Гість витримав паузу, подивився на Олександра, як дивляться на пса, якого добряче віддубасили за маленьку провинність, зі співчуттям і провиною.

– На вашому об’єкті буде аварія.

Господар дому зірвався на ноги і одразу сів.

– Сильно?

Кивання гостя переросло в погойдування.

– Мої дівчата на озері, – Олександр сподівався на чудо.

– Пам’ятаєте мої умови? Все в силі. Ви лишитесь із сім’єю. Назавжди. Принаймні, поки я є. А я, запевняю вас, муситиму поховати цей Всесвіт.

Олександр Михайлович, старший лейтенант рятувальної служби, стояв біля вікна, впираючись лобом у скло, і дер нігтями долоню.

– Це точно не до грошей, – вирішив про себе Олександр.

– А якщо я не погоджусь? – до гостя.

– Ви не зможете побачити сім’ю.

– Це чого це? На колеса і «вйо»…

– Розгерметизація першого блока…

– Чо-о-о-о-рт, – приречено вигукнув молодий рятувальник.

– Якщо вас не буле на роботі накриє… чимало. Поїдете рятувати сім’ю – загинете і ви і вони. Єдиний шанс лишитися із сім’єю, погодитися на мої умови.

– А якщо рвону на роботу? От прямо зараз?

– Будь-ласка. Я зайняв у вас лише секунду часу. Не знаю, хто міг таке помітити.

– І що мені робити?

Гість мовчав.

– Приходите розказуєте баєчки, а що робити не кажете. Може в службу безпеки подзвонити? – в голосі прорізалась надія.

– Це не теракт, якщо ви про це. Як завжди, лінійний збіг дурниць, зроблених людьми. Кілька таких ліній зійшлось в одній точці. Концентрація помилок у просторі і часі.

Здавалось гість поділяє відчай Олександра.

– Але ж ви щось можете зробити? У вас така сила! Зробіть щось!

– Я порушую власні правила розмовляючи з вами, не кажучи про час. Єдине, сподіваюсь, я дію у Його інтересах.

Олександр вказав пальцем на стелю і питально підняв брови. Гість повторив його жест і кивнув.

– А хіба не в Його інтересах зупинити це?

– Я не знаю. Я не знаю Його намірів. Я не бачив ні Його, ні того, хто б говорив від Його імені.

– Жодного?

– Жодного.

– А як же всі оці старозаповітні пророки?

– Всі вони були у моїй владі, отже не від нього.

– Може, ви якось не так розумієте порядок речей?

– Може. Допоможіть розібратись. Чого ви? Мене ніхто не вчив, як має бути. Усе сам досягав. І втомився… втомився смертельно, – гість наче виправдовувався на посмішку господаря

– Передайте комусь справи і йдіть у відпустку.

Вуглини очей спалахнули і згасли.

– Е ні, не дивіться так. Може вам ще кави? – лице Олександра проясніло, він прийняв для себе рішення, але не поспішав виголосити його.

– Мені вистачить, дякую, – гість виглядав втомлено. – Що скажете, Олександр Михайлович?

– Наче півжиття пройшло і одна ніч. А сонце ще й не сіло.

– Від вас залежатиме багато життів, і тут і там. Там навіть більше. Більше на вічність.

– Я знаю.

– Ото ж?...

– Та ото ж… Там вони вже не життя. Я повернусь сюди?

– Не зрозумів.

– Сьогодні повернуся?

– Я не пророк, – гість посміхнувся, – я лише вираховую імовірності.

– Аварії може не бути?

– Ні, це стовідсотково .

– Тоді… тоді спробую зменшити вам кількість роботи.

Олександр вимив горнятко. Зазирнув у дзеркало, на обличчі жодних ознак приреченості.

– А що, має печатка на лобі стояти – «живий мрець», – жартома спитав у дзеркала.

В кімнаті нікого не було. Порожньо. Чи хтось мав його чекати? Наче ні. Порожня кімната. Намагався згадати, чим займався цілий вечір. Він щось забув і не міг згадати що. Походив по кімнаті, засунув руки в кишені, телефон, гаманець, ключі на місці. На столику парувало горнятко недопитої кави. Дивно, щойно помив. Що там на годиннику? Нормально, встигає. Ще потрібно зайти до напарника. Сергій Палич жив з ним в одному під’їзді, навіть квартири отримували разом, в один день.

Дивно, двері відчинено. В квартирі товариша тиша.

– Сергій, ти готовий?

Тиша. Недобра тиша і зловісна.

Недарма зловісна. Гумовий капець гойдався в Сергія на великому пальці, а сам напарник кумедно висолопив язика, гойдаючись під стелею у зашморгу.

Пам’ять Олександра наче пронизало струмом. Одразу пригадався безкінечний вечір, довжиною в секунду, і неприємний старий з фарбованим волоссям. І пахло від нього чи то землею чи то… смертю. Справді, від нього пахло смертю, він лише зараз згадав, а тоді навіть уваги не звернув. На роботі ніхто не знав, що то за запах. Він тепер знав добре. Особливо дивно було чути його від живих. Тих що забирала швидка, при тямі… але цей запах виказував плани глузливої долі…

– Привіт там передавай, – звернувся до напарника, хоч той і не чув уже.

А може чув?

Досить із цим. З роботи подзвонить куди слід, хай знімуть. Сьогодні має бути багато клопотів. Уже напевне знав, що сьогодні за день.

**********************************************************

Високий старигань з фарбованим волоссям спостерігав з вікна багатоповерхівки за молодим чоловіком, що заводив автомобіль. В руці все теж бездонне горнятко з кавою.

– Гранде Муерте! – покликав старого сутулий молодик непевного віку.

Старий у півоберта голови дав знати, що чує.

– Гранде Муерте! То все лишається в силі?

– Чому ні?

– Але він не погодився, – непевним фальцетом вів сутулий молодик.

– Його і отримаємо. Повністю.

– Але збурення від викиду не буде достатнім…

– Щоб Творець звернув увагу?

– Ну… так…

– Моте!

– Так, Гранде…

– Я просив не називати мене так, – загримів голос старого, відбиваючись від стін. – Хіба ти забув, що жодне з імен не вміщає Нас. Мене першого було покликано з Вас усіх. І я покликав Вас до існування. Я не хотів влади над Вами, але Ви самі прохали направляти вас. Тож не будьте подібні шматкам м’яса. Коли кожен з Вас намагається уміститись в межі убогих слів, ми втрачаємо єдність і силу. І втрачаємо мету. Ніхто не повідомив нам для чого ми існуємо, хоч скільки ми просили. Ми самі вигадали собі роботу і вигадали покликати в цей світ Творця. Але кожен раз, навіть прибираючи десятки мільйонів Його, оцих, улюблених створінь, ми не помітили його втручання.

– Так, брате, – незрозумілого віку молодик з усіх сил виказував покірність.

Він звик відчувати силу цього голосу в темних храмах, збудованих поблизу бездонних урвищ та печер. Там де в жертву приносять чорних биків, де тече людська кров, де під завивань жерців стигнуть тіла принесених в жертву.

– Тож, якщо тепер Ми досягнемо успіху, Нам не потрібні будуть імена, щоб постати на Його суд.

Голос Старого перестав гриміти. Згорблена висока фігура озирала з вікна околиці. Призахідне сонце чудернацькою пожежею запалило півнеба і звідси, здаля, виглядало наче той об’єкт, куди поспішав господар квартири, палав розплавленим пекельним вогнем.

– Або ж ми назавжди лишимось без можливості зайняти себе хоч чимось. Протягом усієї Вічності, – тихо скрипів Старий. – Скніти одиноко, як зірки. Невже це наша доля? Все ж кумедні ці чоловічки. Поруч з ними почуваєшся богом. У нас ще є вибір: втішати пристаркуваті вогняні кулі, чи спостерігати за самим безглуздим і смішним видом Всесвіту. Дивно. Стільки зусиль Творця. Заради кого? Що ж, розумію тебе. Спитай у братів, чи готові вони продовжувати. Стільки Наших зусиль. Багато років виплітати павутину мойр, створити ідеальну ситуацію і сумніви беруть братів через відмову одного… смертного? Смертний, що веде себе, наче безсмертний. Я прийму будь-яке Наше рішення. Іди.

В повітрі, на місці де щойно стояв молодик непевного віку, закружляло кілька порошинок.

– Галактик срібний пил, 

Неначе опійний дурман, 

Вливає в наші вени смерть.

Коштуючи отрути шал, 

Ми віддамо чужі борги, 

Зірками щоб не стать.

Старий протяжно смакував слова, сподіваючись вловити в них прихований зміст. Зміст був захований так глибоко, що довелося повторити ще раз. Старий стенув плечима і затягнувся кавою.

– Вона написала це, щойно я вийшов з їх дому. Вразлива особа, але який несмак. А хтось же цю дурню надрукує.

Пожежа неба догоріла, тихий вечір покірно здався ночі. Хмара білого диму зрушила з місця і повільно поповзла від «об’єкту» в бік міста.

Коли над житловими кварталами застогнала сирена, старий чоловік в чужій квартирі посміхнувся:

– Отак значить. Що ж, так тому і бути.

********************************************

Червоні квіти на чорному граніті. З портрета на пам’ятнику посміхається чоловік років тридцяти. Навколо нього портрети таких же молодих людей. Хтось суворо дивиться в камеру, як заведено знімати на документи, хтось у півоберта підняв очі з домашнього фото. Посміхається лише один.

Перед пам’ятником двоє чоловіків в піджаках і сорочках. Обоє без краваток.

– Тіла ж не тут лежать? – спитав старший, з сивим біля коренів волоссям.

– Ні, від них так фонило, що поховали разом з відходами під час рекультивації. Ви наче маєте знати.

– Я знаю лише те, що знали ті, хто «пішов». Чому вони лишилися? – старший чоловік вказав на портрети, що оточували усміхненого молодого чоловіка.

– Тому що я лишився. А може просто не вірили, що це може статися. Найважче було переконати начальство оголосити евакуацію.

– Через вашу відмову безіменні відмовились від планів. Вирішили повернутись до свого покликання. Можливо воно й на краще. Ваш дар і наші можливості – запалимо не одну зірку. До речі хотів показати вам одну особу.

– Я вже дивився. Звичайний егрегор. Трішки натиснете і посиплеться.

– Як там ваші дівчата?

– Донька росте. Дружина вже оговталась, видала збірку віршів. Їй психолог порадив.

– Це щось про галактики і срібний пил? Чудова річ, дуже сильна, – посміхнувся старший, з пофарбованим волоссям.

– Так, мабуть.

Чоловіки, занурені в свої розмови, рушили до воріт.

Вітер ворушив червоні квіти на чорному граніті. З портрета на пам’ятнику життєрадісно посміхався чоловік років тридцяти.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
30.11.2016 Поезії / Білий вірш
Іноді пишу...
11.01.2017 Поезії / Білий вірш
Сьогодні приведи всі справи до ладу...
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
23.06.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Романтика метро
22.06.2017 © Липа Ольга - Душа Українки / Нарис
Сирія. Нарис. "Кінематограф і черешневе варення"
22.06.2017 © Маріанна / Мініатюра
Пазл
21.06.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Вершник без голови
21.06.2017 © Липа Ольга - Душа Українки / Нарис
Сирія. Нарис. Знайомство з м. Хомсом
Оповідання Про життя і смерть
05.01.2017 © роман-мтт
Кнозька лікарня (хорорно-містичне)
09.12.2016
Утилізатор
01.10.2016 © роман-мтт
Орієнтири (хорорно-містичне)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 5 (5+0+0+0+0)
Переглядів: 59  Коментарів: 8
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 18.05.2017 21:24  Каранда Галина для © ... 

так, цікаво. 

 18.05.2017 20:56  © ... для Каранда Галина 

Викладаю нарешті ціле. Перепрошую за зволікання. 

 10.01.2017 13:25  роман-мтт для © ... 

нормальна ілюстрація :)))) 

 10.01.2017 13:03  © ... для роман-мтт 

Як ілюстрація, підходить? ))) 

 05.01.2017 01:21  роман-мтт для © ... 

Мені сподабалось. Я ще на стосі бачив це оповідання - добре написано, цікаво, хоча сюжет і відомий. Але в тому і виявляється майстерність автора - писати в першу чергу цікаво і захоплювати читача з перших рядків. Рекомендую! 

 10.12.2016 17:38  Каранда Галина для © ... 

ясно... гляну. 

 10.12.2016 12:36  © ... для Каранда Галина 

Повністю тут -

Все не викладаю, там ще конкурс іде.

 10.12.2016 08:43  Каранда Галина для © ... 

чесно кажучи - не зрозуміла... цікаво було читати, подобалося все і очікувала якогось інсайту вкінці, але в мене його не сталося... господар - пожежник, гість - утилізатор? тоді чого гостя дружина направила?? і нащо ті напівобмороки на початку? чи то господар - утилізував набридливого страховика??? 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +37
28.05.2017 © Борис Костинський
Порівняння українських та російських літсайтів +68
25.05.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Київ +30
17.05.2017 © роман-мтт
Увага, конкурс! +56
ВИБІР ЧИТАЧІВ
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2011 © Закохана
20.01.2011 © Михайло Трайста
21.06.2017 © ГАННА КОНАЗЮК
12.09.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди