Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
25.12.2016 19:04Роман
 
Зомбі-Україна
01000
Для дорослих (18+)
© роман-мтт

Зомбі-Україна

Глава 3. Голландська техногія

суворо 18+

роман-мтт
Опубліковано 25.12.2016 / 39191

середа, 15 травня 2019 р., 10:12

В передпокою кабінету Денисенка сиділи його головний агроном та секретарка Люда. Люда сиділа тут вже давно: ще при старих предсєдатєлях, і при окупантах, і при всіх інших – любила свою роботу. Це була жіночка років 50, сива, в вицвілому синьому платті з заплатами. Андрій ділився з нею останніми новинами.


– Тєлєвідєніє запрацювало, ви бачили?

– Та бачила. Тільки що його дивитися: чорно-біле, ще й рябить постійно. Чоловік каже, що сигнал поганий.

– Та хоч якийсь, а то сидимо тут як в льосі, і не знаємо нічого. Газети останнього разу призили в сільпо ще в квітні.

– ой не знаю, Андрійку, колись це ТВ вже свою чорну справу зробило, – сказала вона і зітхнула.

– Та да, – зітхнув у відповідь Андрій.

– Чуєш, агрономе? А що кажуть нового про тих мертвяків? Я чула, що вони до нас з Криму пруть.

– А хто каже?

– Та була на вихідних в Мєлітополі, на базарі. Там і чула, але то про Херсон казали, таке ото, чергове обострєніє наче було – їх же вже рік від зомбаків трусить. А сьогодні баби, як я корову на тирло гнала, то говорили, що вспишка не тільки у нас. По всій області, наче.

– Може і з Криму… – сказав і задумався Андрій, – Кажуть вони в темряві заводяться. Я пам’ятаю, їм як світло відрубали ще в 15-тому році, з тих пір, мабуть, на зомбі і почали перероджуватися. Їхній тєлєвізор – то і було джерелом. – сказав він та заусміхався сам своєму жарту.

– Та скажеш таке! – сміючись запротестувала Люда.

– А чом би й ні? Їм досі світло туди ведуть. До речі, був на трасі і сам бачив, як крани, вантажівки та довговози тягнули якісь конструкції – дуже схоже на електроопори. Та і Покотько казав, що коли в брата був в Сірогозах, то там розповідали, що лінію вже відновлюють. А що ви хочете: чотири місяці неповних, як війна скінчилася. Більше трьох років без світла люди сиділи – от нечиста там і заводиться.

– Та скажеш таке, теж – тільки встигла відповісти Люда, і в прийомну зайшов Денисенко:


– Вітаю! Андрій, заходь!

Обидва зайшли в кабінет і присіли. Денисенко уважно подивився на Андрія і почав розмову.

– Ну шо, головний агроном? Як себе почуваєш?

– Та, нібито нормально…

– От і добре, – він усміхнувся, – є в мене одна розмова і справа саме для тебе. – Андрій уважно слухав, а Денисенко продовжував, – Так от: ти про вирощування тюльпанів чув колись?


Андрій перемінився в обличчі і посміхнувся:


– Та чув. Особливо як їх в Жовтих Водах висиджують, а потім чиряки лікують місяцями.

– По іншому не можна – технологія одна для всіх, – трохи суворо, наче вчитель вимовив голова і додав із зітханням, – І нам треба її освоїти.

– Оце так новина! Та де я вам стільки бабів наберу? – перелякано і здивовано вигукнув Рубленко, – То ж голландці, продвинута нація! А нашу посади – подавить же все!

– Нічого не знаю – розбирайся, завтра вже луковиці привезуть. Якщо поставиш справу на потік – буде тобі все. Розумієш – все! І нема там нічого складного: займаєш дві теплиці нові під це діло, на ніч – візьмеш у діда Капустяна два генератори для опалення і все до них. А бабам – лінімент синтоміцину я виписав з району, якщо чиряки підуть у них по сраці. У медпункті вже лежить – ще вчора привезли. Як буде потреба – звертайся до Лідії Захаровни – фельдшера нашого, то вона видасть.

– Федір Іванович, а з чого такий поспіх? Навіть і розмови про ці тюльпани ніколи не було, так – сміх один.

– Час настав, Андрюха. Поки у нас тут вспишка зомбі, то нам дають ресурси. І маємо їх використовувати. Зрозумів? Іншої нагоди – не буде. І друге питання: помічника твого Льошу Тихохода я віддаю Максіму Борсуку – дивитися і вчитися, як Максім пшеничку вирощує. Він у тебе наче з тямущих. А ти – нового підтягуй бійця і навчай. Нам треба багато агрономів: землі – багато, людей – мало. І, як бачиш, ні з Києва, ні з Дніпра, ні з Херсона спеціалістів нам не присилають, то маємо самі кадри вирощувати. Ну, тепер все, іди і працюй.


Андрій встав і вийшов з кабінету.


Зараз він прямував облізлим напівтемним коридором старої радгоспної контори до своєї робочої кімнати. Думки його були не то щоб сумні, але й не веселі. Радше – заклопотані. На фронті було все простіше. Але це мирне життя, з його несподіванками і постійними змінами, трохи агронома напрягало.


Дійшовши до потрібних дверей, він порився в кармані піджака, дістав ключа і відкрив старі скрипучі двері. «Треба змастити» - в чергове подумав агроном і пройшов до свого столу. Андрій сів і почав розгрібати папери. Але з голови не йшли вчорашні події, розмова про тюльпани з Денисенком, якісь домашні термінові справи, як ото полагодити клітки для кролів, яких мав привезти кум на вихідні тощо.


Переглядаючи упівока папери, він на деяких спинявся поглядом, наче вони були важливі, і сортував їх на дві купи. І тихенько повторював: «Зомбі. Тюльпани. Кролі. Кролі. Квітки. Мертвяки. Так-так-так…». Потім замовкав, наче щось обдумував, продовжуючи зосереджено сортувати папірці, але з часом вертався до своїх думок і знову повторював на всі лади тих «кролів-кроликів», «мертвяків-зомбаків» чи «тюльпани-ландиші, вони ж конвалії» .


Один документ привернув його увагу – агроном довго розглядав його, майже весь завмер – ворушилися лише очі, що пробігали рядками. В приміщенні нависла тиша. Андрій наче здалеку почув як цокає секундною стрілкою старий настінний годинник на батарейці. Агроном припинив читати і підвів очі на нього: майже одинадцята година. «Може чаю якось випити? – промайнула думка, – ні. Ні, ні і ще раз ні – тут щось не так» – збентежено думав агроном.


Він відкинувся на спинку стільця і заціплено дивився на годинника. Секундна стрілка поволі робила чергове коло. Він оглянув приміщення: все наче на своїх місцях. Книжкова шафа з тріснутим склом, заклеєним скетчем, тумбочка з електричним чайником, його чашка поруч, на поличці декілька гостьових чашок, на відкритій полиці в тумбочці – чай, цукор, пакунок з їжею, що зранку дала йому жінка. Все на місці.


По стінах розвішані графіки, карти ділянок, прапор, декілька зачуханих грамот, календар з пишною дівчиною на тракторі – подарунок від постачальників добрив, старі тріщини на затертих шпалерах – і ті всі на місці! Але щось не так. Не кролі його бентежать, не зомбаки, не стан посівів і не, прости господи, ті кляті тюльпани. «Що ж воно так муляє? Аж робити нічого не хочеться. – думав агроном, знову побачивши циферблат годинника, – вже за половину дванадцята – оце так час біжить. Так, досить розслаблятися, треба думати щось з цими тюльпанами, аби вони повиздихали, прости господи».


Привівши думки до ладу агроном заходився писати план і потрібні для його здійснення заходи. Трохи відволікшись від роботи він знову поглянув на годинника – минуло загалом дві години і він відчув як хоче їсти. Потім поглянув на два десятки списаних паперів і з задоволенням відмітив про себе, що добряче таки попрацював, то має право і поїсти.


Вставши з-за столу він позбирав папери, збив їх до пачок, щоб розчистити стіл для обіду, потім розвернув пакунок, розклав його вміст, сів і заходився їсти. Андрій взяв запашну тушковану ляшку з качки, тільки-но встромив в неї зуби, із передчуттям задоволення від м’яса, як двері без стуку розчинилися, і в кабінет зайшов Покотько.


– Смачного, агрономе! – нашвидку привітався він. – Ти їж-їж.


Андрій трохи зніяковів, бо як раз намагався вгризти відмінне домашнє м’ясо, але відволікшись трохи розслабив щелепи і окремі волокна застрягли в зубах. Він нашвидку прожував і голосно проковтнув, що вдалося відгризти, а потім подивився на Покотька і вимовив: «Чого тобі, Степан Миколайович?» За вікном заторохтів мотор х’юлекса предсєдатєля, звук від якого тихішав віддаляючись: машина майже відразу рушила від контори. Обидва мовчки поглянули на вікно. Звук стих і вони знову подивилися один на одного.


– Та я той, ось тобі акти перевірки по твоєму хазяйству приніс – склад добрив ми перевіряли – все нормально, все справно. Підпиши – це просто копії з актів, які ми перед посівною робили, бо ревізію треба внепланову, шеф доручив. І ще Денисенко мені щось про тюльпани казав – ти тепер головний в цьому новому напрямку, то сказав тобі без перешкод давати матеріальні різні засоби, без його візи. Каже він забув тобі сказати – його чогось в район визвали.

– То він поїхав зараз у район?

– Так, при мені хтось позвонив – то він аж підхопився і бач, як швидко. Сказав, до вечора не буде.

– Степан Миколайович, присідай, їсти щось будеш, може по сто грам? В мене є. Пригощайся, не стісняйся.

– Та я б такий, що чаю…

– То бери он на тумбочці – процедуру знаєш, – посміхнувся Андрій. Покотько направився до тумбочки з чайником.

– А що ти думаєш з приводу оцього всього? Мене непокоїть, Степан Миколайович, оце все: тепер ця пошесть нам життя не дасть… – він не встиг договорити, як Покотько перебив його і сказав:

– Не знаю. Наче вони нестрашні: як на мене, то можна і ногами їх відбуцати – не такі вже і страшні ті мертвяки. Я з братом сьогодні знову говорив. Він каже, що в них як почалося, то армію за два тижні ввели, трохи постріляли, а потім вакцину привезли – людей щепили. Люди ту вакцину дуже хворобливо переживали: всі худі якісь ставали, боліли сильно, але за місяць-півтори відходили. Звідки воно береться – ніхто толком не знає. Там і зараз їх ловлять, але менше вже. А тобі чого боятися? Ти он вчора хвацько їх клав, хоч і пальців не маєш. – начохорони з повагою посміхнувся до Андрія.

– Та хвацько то хвацько… Але, боюся я щось – муляє мене. Денисенко з тюльпанами цими добре вигадав – буде чим відволіктися, але ці потвори – з голови мені не йдуть. Не те що боюся їх, але напрягає ситуація. Воно не люди, не звірі, а таке ото – сірість, гній якийсь, тільки гірше, розумієш?

– Та розумію, Андрію, – на цих словах закипів і клацнув вимикачем чайник, Покотько вже стиг тим часом засипати цукор і покласти трикутного пакетика чаю до чашки. – Тобі чаю зробити? – агроном кивнув у відповідь на знак згоди, а сам продовжив жувати, Покотько почав готувати чай і йому, а сам говорив далі:

– Брат толком теж про них багато не знає. Хуй їх маму відає, звідки воно взялося. Але ловлять вони їх – нормально, ніхто більше не постраждав з того часу як вакцину всім вкололи. Нам таке теж мабуть буде. І треба армію чекати – поки вакцину будемо переварювати, – він взяв обидві чашки і перейшов до столу, – В тебе печиво якесь є? Бо не люблю отак просто, – Андрій глянув на пакунки, простягнув руку і розвернув пакунка з пирогом з варенням, пропонуючи жестом Покотьку пригощатися. Той взяв шмат, подивився і промовив: – От поки ми тут хворітимемо, то армія їх буде зачищати і тримати, а потім, як нас попустить та вакцина, то вони лишать тільки блокпости і все – далі самі маємо справлятися. – він замовк, глянув на пиріг у руці і обережно вкусив його, почав повільно жувати, наче визначаючи смакову гаму. Андрій дивився на нього, Покотько все швидше жував і ковтав смаколика, вдоволено гойдав головою і потроху присьорбував гарячий чай.


– Все одно – неспокійно щось мені, – порушив мовчазне поглинання їжі Андрій, – не подобається все це: і дивно, і наче не страшно – я сам вчора десяток прикінчив – а вони ще рухаються. Одному голову відбив, а вона котиться і щелепами плямкає-плямкає-плямкає. На фронті простіше було: стрельнув сєпара – той впав і більше не плямкає, не ворушиться. А ці: щелепами так чвак-чвак, чвак-чвак, наче як не наїлися, прости що до столу... – глянув він на Степана.

– Нічого, я теж вчора дивився на них – думав в них конвульсії передсмертні. Аж поки не попалили – не перестали рухатися, потвори. Але те не саме страшне. Я питав брата, що з людьми буває – з не вакцинованими, якщо заразяться від зомбака. То він каже, що погано буде – там і вакцина не допоможе. – він відсьорбнув чаю, потім зробив ще кілька ковтків, остаточно перехилив чашку і допив декількома великими ковтками, встав і сказав:

– Все добре Андрію, не переживай – вони відносно контрольовані, підмога скоро прийде, батьківщина нас не забуде. Добре, глянь акти і занеси мені, а я побіг – сьогодні до вечора треба машину нову з району забрати. Дякую за чай, бувай! – начохорони вийшов з кабінету, закрив двері. Пройшло дві секунди, і двері прочинилися знову, Покотько всунув в кімнату свою голову і весело запитав:


– Слухай, агрономе, а правда, що тюльпани баби мають висиджувати, як квочки курчат? – і він засміявся. Андрій уважно подивився на Покотька і чи то роздратовано, чи то з сумом відповів:

– Правда, Федір Миколайович. Луковиці вимагають постійної температури не менше 36 градусів та вологості, щоб прорости, а засобів гріти їх і зволожувати одночасно – немає. От у нас технологію і вдосконалили... в Жовтих Водах…


Начохорони, почувши це, декілька разів хмикнув, потім голосно задоволено заіржав і остаточно зникнув за дверима. Андрій лише слухав як стихають його кроки.


Поки звук від ходи Покотька зник, агроному здалося, що минула ціла вічність. Андрій знову відкинувся на спинку стільця і задумливо спостерігав за годинником на стіні: начальства сьогодні вже не буде, план він склав, пообідав. «Може поспати?» – думав Андрій, але навіть гіпнотичний розмірений рух секундної стрілки, яка поволі, посмикуваннями з невеликою відтяжкою на кожній секунді, просувалася коло за колом, не змогли його приспати.


В голові Рубленка знову почався трохи підзабутий відеоряд, який складався то з зомбі, кадри з якими змінювали кролі в клітках, то тюльпани, за які Денисенко пообіцяв йому «все» і, навіть, трохи більше. Але геть не це зараз хвилювало Андрія. І він про те знав, відчував, але що саме – ні уявити, ні згадати не міг. Неясні спогади обстрілів, десь наче під Бахмутом чи Докучаєвськом, боїв за взяття невеликих і великих селищ міського типу, де їх обстрілювали з кулеметів, снайперські атаки на тихих вже наче позиціях під час останнього року війни, ме́лькали уривками в голові, але агроном списував їх на стомленість і хвилювання від вчорашньої сутички з мертвяками.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
25.12.2016 Поезії / Білий вірш
Про війну і її цуценят (містично-реальне)
28.12.2016 Публіцистика / Політика та суспільство
Країна-навпаки
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
12.01.2017 © пі - падіння деградація занепад / Бувальщина
Березень
12.01.2017 © оксамит / Мініатюра
Таке собі-ніяке
02.12.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
Сан Санич
30.11.2016 © Арсеній Троян / Оповідання
За ялинкою
30.11.2016 © Світлана Нестерівська Індіго Лана / Лист
Сповідь-покаяння
Зомбі-Україна
08.09.2016
Зомбі-гайдамаки (про гайдамаків, які були зомбі)
18.12.2016
Зомбі-Україна (Глава 2. Чорнобєлоє ТВ)
25.12.2016
Зомбі-Україна (Глава 3. Голландська техногія)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 4 (МАКС. 5) Голосів: 1 (0+1+0+0+0)
Переглядів: 37  Коментарів:
Тематика: Проза, Роман
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
29.12.2016 © Каранда Галина
З Днем народження, Портале! +29
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +30
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +120
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +50
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.11.2011 © Микола Щасливий
26.03.2012 © Піщук Катерина
20.03.2015 © Вікторія Легль
10.07.2013 © іміз
09.12.2010 © Тундра
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди