Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
05.01.2017 01:15Оповідання
Фантастика  Жахи  Про життя і смерть  
Кнозька лікарня
21000
Для дорослих (18+)
© роман-мтт

Кнозька лікарня

хорорно-містичне
роман-мтт
Опубліковано 05.01.2017 / 39343

Барс ледве розтулив залиплі очі. Роздирати засохлі кисляки було дуже важко: усе лице боліло. Брова над лівим оком стогнала і пекла, розбухнувши так, що аж нависала над повікою великою синьою бульбою, а ще сильно нила уся нижня щелепа. «Наче рельсою по морді били» - пронеслося в голові Барса. Він усміхнувся своєму жарту і відразу пожалкував про це – м’язи здригнулися і натиснули на мозок таким сильним болем, що чоловікові на мить здалося, наче він втратив зв’язок з реальністю.


Але реальність не відпускала його зі своїх лещат, нагадуючи про себе нестерпним переспівом витончених уколів по шкірі, нервових різких судом по всьому тілу і диким ревучим болем в шиї майже, але тільки майже, до нестями. Барс струснув у конвульсії головою. Видихнув, ковтнув повітря, зм’як, тіло затрусило.


«Руки! - пронеслося в голові, - Де руки?!». Переживши останні залишки приступу болю, він, вже навчений, обережно здійняв голову і повернув її у бік плеча: рука на місці, але витягнута і прив’язана і, мабуть, сильно затекла, якщо він її не відчуває. Повільно повернув голову в інший бік – та сама картина.


Голова почала працювати, купа питань відразу зароїлась як збурханий вулик: «Де ж вони мене привезли?! Били – пам’ятаю, везли – пам’ятаю, а як опинився тут – не можу пригадати, мабуть відключився ще в машині…»


Барс почав оглядатися: невелика сіра кімната з брудною підлогою, тьмяна лампочка-«сороковатка» на чорному куцому дроті, ледь відчинені дерев’яні нефарбовані двері на моцних іржавих петлях без ручки та замка. На стелі в кутку – невелика віддушина з обсипаними краями, під самим Барсом – смердюча чорна калюжа.


Барс обережно обмацав сухим язиком рота: зубів нема трьох чи чотирьох, декількох пломб, нижня губа розбита і впирається в язика дуже швидко, наче як огортає різці і клики. І сухо в роті – дуже сухо, навіть щоки зсередини сухі – такого з ним ніколи раніше не відбувалося і все це радше дивувало чоловіка.


Страху не було. Розпачу він теж не відчував. Йому здавалося, що боятися вже нічого. Тільки зараз до нього дійшло, що він висить на стіні, прив’язаний за якісь старі іржаві кільця кистями долонь. І ще щось врізалося в спину. Він повільно схилив голову і побачив, що груди перетягнуті широким ременем, який, вочевидь, десь кріпився до стіни ззаду.


«Боятися?» - пронеслося у Барса в голові, він похитав головою, скривив губи у подобі посмішки, але біль знову нагадав про себе нестерпним перегуків нервів і конвульсивних здригань м’язів, які віддавалися аж під нігтями. Голова сама різко піднялася догори і сильно стукнулася об стіну, а потім так само швидко і безвольно впала на груди. Реальність полишила Барса у спокої – на цей раз від удару він таки втратив свідомість, побачивши наостанок перед очима порт, як вони прибули, як зав’язався бій. Темнота геть розплющила свідомість і він остаточно впав в небуття.


Через деякий час чоловік знову приходив до тями, але, змучений конвульсіями, втрачав свідомість навіть раніше, ніж встигав відновити ланцюжок подій чи зогледітися навколо себе. І так тривало наче вічно.


Перші півдесятка спроб порозумітися з навколишнім світом залишилися безрезультатними, а потім він збився з ліку. Єдине, що Барс встигав відмічати, це калюжа під ним – вона дедалі поволі більшала.


Іноді йому мерещилось: то якісь люди, якісь голоси, чорний птах з міцним дзьобом, якого він бачив коли сходив з трапу в порту, якісь плями, що весь час ходили перед очима. Іноді спливав сам порт, а за ним – той самий бій. Відчуття ж самого часу десь загубилось в вимученому мозку, а поняття дня і ночі, як його категорії, перестали існувати взагалі.


Одне Барс знав напевно: його поють, може навіть водою, бо бруду під ним ставало все більше і сморід вже не вивітрювався. З іншого боку, Барс все менше відчував біль – він просто мабуть чи проходив, чи ставав постійний, чи просто тіло, від довгого висіння на стіні, поступово втрачало залишки чутливості.


Чергове повернення до реальності його трохи збентежило: Барс лежав на спині стягнутий ременями в новій кімнаті. «Прямо як ті нещасні, яких я вигравав тут щороку – от і вернулося…» – спливло в голові.


Стіни теж були сірі, але місцями з оббитою штукатуркою та рясними чорними плямами та цятками. «Кров» - без емоційно пронеслося в мозку чоловіка. Він поворушив головою в різні боки і зрозумів, що був прикутий до холодного кам’яного столу по центру приміщення. Над ним колихалася яскрава лампа в абажурі-тарілці з із майже чистим віддзверкалювачем, де не де замазаним маленькими цятками крові.


Позаду заскрипіли дверні петлі, і в приміщення зайшов невисокий чолов’яга в синьому халаті, будівельних прозорих окулярах і брудній марлевій масці – на ній були свіжі коричневі і червоні плями, що трохи розпливалися по тканині. Поверх халату накинутий брезентовий жовтогарячий фартух, на руках великі гумові рукавиці чорного кольору. З під медичної замацаної на лобі шапочки випиналося чорне закручення волосся, доволі неохайне і масне – видно було, що голова не мита в нього під тиждень, не менше.


Він підійшов до столу і став дивитися на Барса. Потім знову почулися кроки, і ще двоє так само вдягнених «санітарів», як встиг їх про себе охрестити чоловік, зайшли до кімнати. Вони мовчали. Час від часу переглядалися, дивилися на зв’язаного, іноді торкалися живота. Щось мугикали один до одного, жестикулювали. Перший відверто виказував якесь невдоволення, двоє інших спокійно за ним спостерігали. Так минуло з півгодини. Барс принишк, лише повертав голову і дивився то на того з чорним волоссям, то на інших двох.


– Вкоти йому заспокійливе, і ще подихати дай трохи – з бутилька. Бо не час – буде брикатися. Он бач, скільки висів, а досі, м-м-м, такий бадьорий лишається. – нарешті почув бранець хоч щось подібне на людську мову.

– Певен? – заговорив один з пари тих, що стояли навпроти.

– Певен-певен. Останнього ти не доколов, він здригався постійно. То я мав клопіт з рукою: крові і так в них мало, то втрачати не можна – не витримають. А мені вони потрібні повністю недвижимими, але живими. Як не зробиш правильно – матимеш покарання: сам будеш ту кров збирати і назад в нього заливати, зрозумів?


Барс не витримав і хтів закричати, відкрив широко рота, всі троє то побачили, і один – найбільший з них – підійшов і просто затулив йому рота своєю великою долонею.


Чорноволосий подивися, зітхнув, потім сказав: «Він ще дуже сирий. Давайте на повторну усушку і через два дні зніміть і накачайте. Бо самі бачите, що то не діло – він ще при пам’яті!»


Останні слова чорноволосий вимовив з особливим роздратуванням, наче як вчать малих дітей, які повторно роблять шкоду, за яку їх вже лаяли. Він різко розвернувся і вийшов. Найбільший «санітар» притис Барсу однією рукою рота, а пальцями іншої зажав носа. Бранець, задихаючись, декілька разів здригнувся.


– Геть нема розуму? Ефір же є! – його напарник дістав пляшку, якусь брудну ганчірку, потряс ними перед громилом, і роздратовано відняв його руку від носа Барса, який різко, перелякано почав тягнути ніздрями повітря. Очі його сіпались з боку в бік. Він відчув сморід гнилого м’яса, під шкірою здригалися витончені за останній час, майже атрофовані і стомлені м’язи. Грудна клітина нервово неритмічно то здіймалася, як йому здавалося, вище голови, то провалювалася до самого хребта: Барс відчував, як хребці і ребра огортала діафрагма, і як билися об них легені. Він був наляканий. В цей час другий санітар і затулив йому обличчя ганчіркою…


Чергове пробудження. Знову в кімнаті, де він висів перший раз. Знову на стіні. Тільки калюжі під ним нема – прибрали. На цей раз видінь не було. Барс почував себе краще: тіло не реагувало на його спроби поворушитися, але було чути серце. Насос калатав рівно, гулко, спокійно. Людина вдихала повітря – воно було свіже.


Голова його безвольно висіла, він слухав як кров біжить по тілу. Він ще відчував: кров билася в венах, артеріях, Барс навіть уявляв як судини його тіла переплітаються, обходять одні одних, майже до останніх капілярів. Кров – єдине що лишалося в ньому живе. Вона текла. Він відчував, що її було мало, що вона була густіша, ніж повинна бути, наче якесь желе прокачували по його транспортній системі. Але вона була жива. І ще очі: Барс просто водив ними з боку в бік: повільно, не блимаючи, бо вони були майже сухі. Але вони теж жили.


І ще – дихання. Він помаленьку всмоктував в себе повітря, так само поволі випускав його. Насолоджувався кожним ковтком кисню на вдиху, і кожним теплим струменем вуглецевого газу собі на підборіддя при видиху. Йому здавалося, що обличчя трохи зігрілося, потеплішали щоки, язик, губи. Якийсь тонкий струмінь слини заграв під щелепою і вилився на губи. Барс облизав їх.


Хотілося плакати, але було нічим. Все інше він не відчував: не міг поворушитися. Тишу порушили кроки за дверима. Йшли двоє. За декілька секунд почулися і їх голоси: один був стурбованим і таким що виправдовувався, інший стурбовано-зацікавленим. Барс чув крізь ледь прочинені двері голос, що виправдовувався:


– Я не знаю як він сюди попав! Як і всіх – його привезли, спустили. Ми робимо все за інструкцією. А він – не сохне! Можливо це в приймальній щось наплутали!

– Ситуація звісно не з самих приємних, – відповідав другий голос, – і зрозуміло, що ви не винні, але перевитрата медикаментів – це порушення.

– Ну я не можу просто його вбити чи викинути. В мене за останні тридцять років виробництва жоден не здох тут.

– Розумію. Теж правильно. Але нагорі вже знають про ситуацію, того і прислали мене. Це ж Кнозька лікарня, а не якась амбулаторія на материку, де звільняють без розбору і заперечень. Ми розберемось, не хвилюйтеся. То показуйте його.


В кімнату увійшли двоє: той з брудним чорним волоссям – Барс його впізнав, і новий – цього він ще ніколи не бачив: високий, в чорному халаті, фартуху, в затемнених захисних окулярах. Цей новий уважно дивився Барсу в очі, провів долонею в гумовій рукавичці по його обличчю, обережно покрутив голову.


– Дійсно цікаво: і живий, і не висох, наче ще щось розуміє, – вимовив «чорний», уважно роздивляючись риси обличчя Барса, – це клієнт мінімум для четвертого поверху, як я бачу, е-е-е-е... Тепер все зрозуміло: це хтось в приймальному відділенні має понести кару за неправильний розподіл матеріалу. Це однозначно матеріал для четвертого поверху. – різко, ясним стверджувальним тоном, резюмував він.


Його чорноволосий співрозмовник наче аж засяяв і вимовив:


– Я ж казав вам, я тут – ні при чому. Я повністю, .. як за інструкцією, ..

– Нічого, я бачу. Тільки мороки тепер з ним… Ви його висушили, у вас технологія інша, а на четвертий щоб відправити, його тепер треба відгодувати… Морока буде з цим переводом… Зніміть його і так більше не тримайте. Давайте пити. Починайте реабілітацію.

– Реабілітацію? Як це? Ми ніколи тут такого не робили! Та і медикаментів нема, у нас же тільки сушка!

– Так-так-так – задумливо протягнув чорний, – добре: просто поїть його трохи, а я займуся цим питанням…Досить на сьогодні, гайда звідси!


Вони вийшли. В очах Барса (він просто це відчував) наче щось світилося: може його навіть погодують сьогодні – він вперше подумав про їжу за останній час і відчув сильний голод. Він заплакав і знову чи то втратив свідомість, чи заснув, бо вже мало розумів що з ним відбувається. Але те що він відчув, перед тим як відключитися, це додало бажання жити – трохи надії на життя все ж таки лишалося. Більше нічого він не відчував.


Барса таки перевели, як він і чув, на інший поверх. Там відразу дали йому їсти, почали колоти ліки. «Санітарів» тут не було. Тут ходили більш витончені особи. Барс назвав їх для себе «як лікарі».


Він намагався заговорити з ними, але після першої спроби його жорстко скрутили і вкололи щось болюче, що розривало і палило мозок більше трьох годин поспіль. Після чого спроб заговорити він більше не робив.


Барсу надали нову кімнату: таку ж сіру, але з ліжком. Двері в цій камері були залізні і зачинялися з коридору. Першого разу, коли «як лікарі» заходили, то Барс хтів підвестися. Натомість йому жестами показали «сидіти» і «мовчати».


«Як лікарів» було двоє: один з шприцом, інший з палкою з гострим наконечником. Барс не пручався – було все одно. До того ж він ще був слабкий – лише зрідка ставав з ліжка щоб справити природні потреби.


Його не налякали ні чорний маслянистий вміст шприца, ні скреготіння голки об суглоби плеча, тільки тонкий біль на мить обійняв лімфовузол під пахвою і зник. Барс залишився лежати з відкритими очима і спостерігати стелю.


Наступного разу вони прийшли так само і вкололи йому чорну рідину в інше плече. Потім кололи всі суглоби по черзі. Болю не було. Було якесь незвичне відчуття, коли дряпали голкою кістки, але воно не викликало ні страху, ні відрази, нічого. Просто – не звично.


За тиждень процедур Барса роздуло: м’язи налилися, він вставав все частіше, просто прогулювався камерою. Наче з ним щось відбувалося: шкіра загрубла, з неї стирчав жорсткий волос. Очі стали краще бачити: тепер на стелі він розрізняв кожну каверну, кожну тонку смужку павутиння тріщин, і наче як бачив їх вглибину, крізь бетон.


«Як лікарі» давно не з’являлися в його палаті. «Бояться, - думав Барс, - Бояться бо відчувають силу. А чого б їм мене боятися?». Він глянув на залізні двері, в один рух підстрибнув до них і з усієї дурі влупив в них двома волохатими кулаками. Двері загули, за ними почулись чиїсь швидкі кроки.


Барс відійшов від дверей і поглянув на результати своєї витівки: дві вм’ятини від кулаків з чітко відбитим рельєфом фаланг красувалися на металі. Він зачаровано дивився на них, а думки починали охоплювати мозок: «Вийду. Раз вижив – значить вийду! Щоб воно не вартувало.» І він знову з усієї сили гепнув по дверях. Почувся скрегіт металу.


Коридором роздавалися стурбовані голоси і перестук кроків під час біганини. Зсередини Барс гамселив метал, одна петля вже відійшла від старого зварювального шва. Він схопився за край дверей і почав вигинати метал.


Звуки з коридору стали голоснішими і більш чіткими. Але через рипіння металу він все одно їх не розрізняв. «Барс, Барс!» – долетіло до нього з коридору у трикутник відігнутих дверей, – «Барс, спинись! Зачекай, давай поговоримо!»


– Нема про що говорити! – вперше за весь чай прорізався голос Барса, і він, ошелешений цим звуком, спинився:

– Що?! Що?!! – заревів він прислухаючись до себе, - Що ви зі мною зробили?! Я вас всіх порозриваю! Що ви зі мною тут зробили?!! – повторив він питання.

– Барс, спинись і я все тобі розповім – це все дуже просто, ти будеш задоволений! Спинись, бо пристрелю тебе, як собаку пристрелю!- роздався голос з коридору.

– Хто ти? – Барс був спантеличений, - Хто ти такий і чому маю тобі вірити?

– Я твій, е-е-е-ем, доктор я твій. Тебе ще не вилікувано. Ти можеш нашкодити собі. Припини.

– Та я і так не сильно здоровий, як бачу! Нащо ви це робити зі мною?!

– Що? Лікуємо нащо? Щоб ти жив, бо якби не ми – ти б не вижив. Тебе годували, поїли, лікували, не били – ти одужуєш. Правда в досить дивний спосіб, але ж ти – живий!

– Я не хочу такого життя! – заревів тугим голосом Барс, приклався з усією силою до дверей і вирвав їх на себе. Під час ривку двері смикнулися, піддалися і відірвалися від петель. Барс похитнувся і заходився падати разом з ними. Важка металева конструкція привалили його. Випростовуючись з під неї, він відчув, як з десяток голок проштрикнули його з лівого боку і щось гаряче наповнило всю цю сторону тіла, а потім почало розходитися по іншій частині. Він стомлено стулив очі.


Крізь залишки свідомості Барс чув чиїсь роздратовані слова: «Зараз же, негайно назад на шостий до маглів! І висушити до останньої краплі! А на цього інспектора-розумника – доповідну, най в ізоляторі посидить. Теж мені, знайшли час для експериментів!»


Раптовий сплеск світла розворушив мозок, Барс привідкрив очі і побачив двох високих людей в білому одязі. Одяг був чистий і блищав так, що він відразу і замружився, але ще встиг розчути наказовий тон:


– Припиніть, ми його забираємо, його долю вирішено!

 

***


Він сидів на високому стільці знову зв’язаний тугими ременями у великій чистій кімнаті. Світло лилося з усіх боків. Перед ним стояли двоє невеликих на зріст людей в білих хірургічних халатах. «Справжні лікарі» - охрестив їх Барс.


Барс відчував, що він поголений, голову трохи морозило, при тому він був весь закривавлений: від шиї і до самих ніг з нього текла кров. Повік він не відчував – таке враження, що їх взагалі не було. Язиком він відчув бічний протяг і як бовтаються шматки шкіри на щелепі. «Наче як зрізали все з черепа, одні клаптики лишилися…» – пронеслося в його голові.


Один з «лікарів», бачачи, що Барс прийшов до тями, підійшов і сказав: «Сиди мовчки і не пручайся. Ти сильний, і за те тобі вибрану кращу долю. На твої питання ніхто не відповідатиме.» «Лікар» відвернувся від Барса і продовжив говорити, але звертаючись до «колеги»:


– Все: накачуй його, видаляй рештки і починайте знімати кістки: до самого мозку. Голова бика готова?

Другий кивнув у відповідь.

– От і добре, – промовив він, розвернувся і знову підійшов до Барса, дістав з кишені невелике кругле люстерко і промовив: глянь на себе востаннє, генерале, і – в добру путь. Вибач, на цей раз без знеболюючого – у нас з тобою вже і так перевитрата медикаментів.


«Лікар» прибрав люстерко, розвернувся і пішов до виходу. Коли він прямував до дверей, то ошелешений Барс розчув останню його фразу, яку він промовив не обертаючись до асистента: «Тесею, завершиш – клич, я все повинен перевірити сам.»


– Добре, пане Мінос, так і зроблю.

 

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

 

Післямова. Це перероблена на сучасний лад легенда про виникнення мінотавра. Прототип Барса - один з ворогів острова Крит, який грабував постійно це місце, забираючи молодих хлопців і дівчат в рабство. Місцеві одного разу таки його вловили і посадили до підземних печер, де він і заблукав. Згодом з`явилася легенда про Мінотавра, Кноський палас, Міноса, Тесея, Аріадну. А основою цій легенді могли бути більш ранні набіги на острів Крит саме таких як Барс. Загалом існує більше двох десятків подібних легенд, найбільш відомою з яких і стала грецька версія. Продовження теми - ще буде ;)

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
29.12.2016 Проза / Мініатюра
Прибуття (фантастично-реальне)
17.01.2017 Проза / Мініатюра
Годувальник (фантастично)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
14.10.2017 © Гаврищук Галина / Повість
Атланти (15.)
13.10.2017 © Гаврищук Галина / Повість
Атланти (14.)
08.10.2017 © алекс сю / Мініатюра
Я кохав
19.09.2017 © Андрей Осацкий / Оповідання
Сукня
04.09.2017 © Саня Малаш / Повість
Файні хлопці скандинавські
хорорне, містичне
08.09.2016
Щастя (утопічно)
11.10.2016
Планьорка
05.01.2017
Кнозька лікарня (хорорно-містичне)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 4.67 (МАКС. 5) Голосів: 3 (2+1+0+0+0)
Переглядів: 76  Коментарів: 2
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 06.01.2017 01:32  © ... для Каранда Галина 

помилки вичистив трохи. треба було прибрати на час конкурсу - підштукатурив трохи там, таке ото. ;) 

 05.01.2017 22:54  Каранда Галина для © ... 

прочитала ще раз... знову сподобалося.
а що змінилося, окрім післямови? бо я по пам`яті не згадаю... 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +59
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +96
19.07.2017 © роман-мтт
Про те, що Гугл не знайде +99
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +108
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.11.2011 © Микола Щасливий
29.08.2010 © Віта Демянюк
26.03.2012 © Піщук Катерина
12.04.2011 © Закохана
19.11.2014 © Тетяна Ільніцька
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди