Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
06.01.2017 09:09Повість
 
Пройти лабіринт
00000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Пройти лабіринт

Глава 1 - 3
Частковість... незрозуміла без цілого; ціле, в свою чергу, складається з окремих деталей.
«Історичне коріння Чарівної Казки».
В.Я. Пропп

«Могутностями» не управляють. Їм служать.
«Ранок магів».
Жак Берж`є, Луї Повель

Правильно говорив Ленін, що людина, яка не має мужності піти в потрібний момент проти течії, - не може бути справжнім більшовицьким керівником.
Сталін у листі до Кагановича від 11 серпня 1932 р.
Меньшов Олександр
Опубліковано 06.01.2017 / 39362

Земля була чорною. Але не такою, якою вона буває на тільки що зораному полі. Земля була схожа на дрібний вугільний пил. І навіть так само скрипіла під ногами.

Михайло ще раз подивився на показання «КЛЮЧа» та зробив кілька пробних кроків. Він присів і уважно оглянув ґрунт. Жодного кущика, ні найменшого натяку на травинку. А над головою безмежно високе та абсолютно чорне небо.

Вірніше, не зовсім небо. Швидше, бездонна чорна височінь.

Вона, немов діра над головою. Діра шалених циклопічних розмірів. І кожен раз, дивлячись в неї, здавалося, ніби починаєш відриватися від землі і падати… чи ні – летіти… летіти прямо вгору. У цю чорну прірву. Від цього навіть голова починала крутиться.

На плечі тихо лягав темно-брудний сніг. За мить Михайло зрозумів, що це попіл від вивержень далеких вулканів. Вони освітлювали цей похмурий світ, розцяткувавши той довгими вогненно-червоними річками лави… чи «волоссям» богині Пеле…

У повітрі розливався нудотний запах сірки.

Михайло витер краплі поту з чола і неквапливо пішов вниз.

«Будинок Вогню - поетично. Файна назва, - він посміхнувся. Фраза здалася йому романтичною. Михайлу раптом згадалася та довгонога дівчина-гід, яка розповідала туристам незрозумілі гавайські байки, і, немов, перекривлюючи її завчений текст, хмикнув собі під ніс: - Ну що ж, рідненька, підемо та подивимося на «волосся», на лаву…»

Вхід сюди знайти було важко. Всі ці розфокусування уваги по методу Кастанеди та його вчителя дона Хуана, чи поїдання мухоморів, або довгі медитації і дихальні вправи за системою йогів, наспівування мантр - нічого з цього не допомагало та й по суті не могло допомогти.

Тільки наукова теорія, - впевнено говорив сам собі Михайло, - що втілена в технічних рішеннях - ось відповідь на всі питання. Це і простіше, і швидше.

Михайло вірив тільки в раціоналізм, виражений чи то фізикою, чи то математикою або хімією. Вірив в те, що могло бути описане мовою цифр та формул, а не «філософською нісенітницею».

Майже два роки експериментів і ось «КЛЮЧ» був готовий. Пульт від нього зараз мерехтів вогниками світлодіодів в руці у Михайла. На екрані бігали цифри – температура, рівень кисню, тиск, та інша інформація. Але Михайло навіть не намагався вникнути в суть цих даних.

«Головне, щоб сигнал був стабільний, - натомість розмірковував чолов’яга, обережно крокуючи по хрусткому пилу. – Бо… бо…»

Що саме «бо» - навіть подумки Михайло говорити не став.

За скелястим курганом місцевість стала змінюватися. Чорна земля поступалася місцем гострим базальтовим нагромадженням. У деяких місцях Михайло помітив гейзери, котрі люто рвалися до неба, при цьому сичачи, немов гігантські змії.

Костюм не дуже допомагав: чим далі Михайло рухався, тим спекотніше ставало. А попіл, який осипався з неба, став щільно заліплювати захисні окуляри та забивати респіратор.

«Здається, - Михайло зупинився, щоб знову озирнутися навколо, - це дійсно будинок богині Пеле».

Відразу згадалася якась стаття в науковому журналі, а, може, в інтернеті, де досить «барвисто» розписувалися звичаї цієї богині.

«Кажуть, - читав тоді Михайло, - коли Пеле спить, то її дух мандрує Гавайями у вигляді прекрасної дівчини».

Він відчув, як його починає переповнювати дивна радість. Стільки труда і ось, нарешті, результат. Та ще й де - саме тут, на Кілауеа, на Гавайях. Символічно…

До цього ні в Ісландії, ні на Камчатці – не виходило. Напевно, це якийсь знак - знайти вхід в Будинок Вогню в будинку богині Пеле, - Михайло мало не стрибав від радості. - Пробив-таки вхід! Зміг!

Після останньої спроби в Ісландії, йому вже й не вірилося в те, що вдасться створити «точку замикання», той самий «сінґлетон» з єдиним елементом.

Треноване око відразу помітило рух зліва. Михайло не став зупинятися, щоб не виказати свою настороженість. Йому хотілося б уникнути зустрічі з ким-небудь, але видно чому бути, того не минути.

За черговим пагорбом десь внизу за півкілометра протікала лавова річка. Михайло навіть зупинився, зачарований картиною, яка зараз йому відкрилася. А взагалі, цей новий світ одночасно і лякав, і захоплював. У ньому відчувалася давня міць первинних бурхливих енергій. Бачилася дика краса невимовних людською мовою пейзажів.

Якщо творець і справді існував, то Будинок Вогню був одним з Його найяскравіших і найкрасивіших творінь.

Михайло зупинився, і тої ж миті відчув чиюсь присутність за спиною. Він обернувся і немов скам`янів: це була та сама дівчина-гід. Вона посміхнулася, виставляючи напоказ свої білосніжні зуби.

-Як ви сюди потрапили? - запитала дівчина.

Кого-кого, а її Михайло побачити був не готовий. Та ще той факт, що у кобітки ні захисного костюма, ні маски на обличчі – не те щоб лякав, більше - вводив в ступор.

В червоних відблисках вивержень, дівчина виглядала до жаху прекрасною. Саме «до жаху»: серед цього похмурого сюрреалістичного пейзажу, їй не було місця. І тому Михайло відчув всю небезпеку, яку випромінювало це… створіння.

«Богиня Пеле, начебто, теж приходила до людей в образі прекрасної дівчини», - промайнуло в голові. І хоча в подібні забобони Михайло не вірив, по спині все ж поповзла «холодна змія».

-Випадково, - відповів Михайло дівчині, але крізь дихальну маску слова долинали поганенько. Вийшло щось на зразок: «Вубубубу».

-Здається, вам тут нічого робити! – с посмішкою промовила гід.

-А хто мене зупинить? – Михайло випрямився, розправив плечі, одночасно розраховуючи розклад сил, а потім обережно потягся за «глоком».

«Вона все-таки людина, - промайнуло в голові. - Принаймні, дуже схожа».

-Ми! Ми і зупинимо! - ця білосніжна посмішка різко контрастувала з чорнотою тутешнього світу.

-Ми? - Михайло криво посміхнувся, від чого тонка смужка шраму на правій скроні змінила свою глибину. Обличчя стало по піратські страшним. Будь-яка нормальна людина відразу б відступила.

-Ми - це хранителі «південних» дверей, - промовила гід. Вона, не поспішаючи, продовжувала наближатися. Дивно, але попіл чомусь обходив її стороною. - Ти перетнув кордон… Межу… Первородним не подобаються випадкові мандрівники, а тому ми і стоїмо на варті «південної» брами Лабіринту.

Останнє слово Михайло не зрозумів. Він перевів його саме як «лабіринт», але чомусь засумнівався у вірності почутого. Та ще ця фраза про «первородних»… Що то за натяки?

-Це загроза? - прошипів він, відчуваючи, як шалено закалатало серце.

-Ні одній людині не дане вічне життя. І тому кожну душу очікує смерть, - ці слова були з Корану. Михайло навіть відкрив рота, як їх почув.

Дівчина говорила аж надто спокійним голосом, ніби була диктором на радіо, який віщує погоду. Вона впевнено перетнула ту критичну межу «неповернення». Зараз Михайлу треба було діяти, бо інакше…

Рука чоловіка намацала на «глоке» запобіжник, та швидко його відвела в бойове положення.

-Ближче підходити не треба, - попередив Михайло.

Наступні події відбулися буквально з блискавичною швидкістю: гід за секунду подолала відстань, що залишилася між нею та чоловіком. І Михайло вистрілив, одночасно відстрибуючи убік. Паралельно промайнула думка, що він вперше зважився застосувати зброю проти людини.

Ноги зісковзнули, не намацавши твердого ґрунту, і Михайло звалився в якусь ущелину...


1


Андрій відкрив очі. Здається, він задрімав.

«Точно задрімав, - чоловік затряс головою, немов відганяв комарів. - Оце дав»!

Він раніше не помічав за собою звички спати після обіду... Та ще й де - на роботі.

-Фу, ти, чортяка! - Андрій вилаявся і встав зі стільця.

Йому, навіть, щось наснилося. Щось неприємне… Якісь скелі… вулкани… блискавки… та ще щось… чорне…

Андрій спробував напружити мізки, але різке пробудження вже розігнало марево сну і пам`ять почала пасувати.

Це все нудьга. Тут, в районному центрі, взагалі нудно. Навіть для головного лікаря.

-А ще й тому, що ситно перекусив. - Андрій подивився на судок, в якому ще недавно була каша і котлети з печінки.

Маша і до цього готувала смачно. Але останнім часом, коли Андрій став добре заробляти, та ще коли з`явилися «ліві» грошенята, дружина взагалі зробила з їжі цілий культ. Але головне те, що Андрію це починало подобатися.

Хтось з мудрих колись сказав, що до хорошого швидко звикаєш.

Вважати це нагородою за наполегливу працю? - Андрій задумався.

У житті йому доводилося чимало пережити. Правда, найбільше - поганого. Хоча друзі та знайомі, безумовно, сказали б, що не дивлячись ні на які перипетії, Андрій залишився добрим і чуйним. Адже саме з такого боку він себе не демонстрував.

Але це була тільки видимість. І Андрій це усвідомлював.

«Це всього лише оболонка», - іронічно пробурмотів він. Андрій був упевнений: інакше, просто, не вижити.

«У нашому світі, - не раз говорив він сам собі, - немає ні любові, ні ненависті, ні доброти, ні зла, ні милосердя... Анічого! І норми моралі - тільки абстрактні «рамки». Дотримуватися їх, чи ні - питання третє».

Виживають в цьому світі тільки «воїни», ким би вони не були, і чим би не займалися. А всі ті, хто вірить в якісь «світлі ідеали», або служить сам собі - в реальності лише «слабаки».

-Здається, це у Кастанеди було: «У воїна немає ні честі, ні гідності, ні сім`ї, ні імені, ні батьківщини. Є тільки життя, яке потрібно прожити».

«А я страшна людина»! - посміхнувся Андрій. Він навіть був радий цьому висновку.

Абсолютна «мімікрія». Тільки вона дала можливість досягти в житті того, чого він досяг.

Андрій раптом жахнувся: людина не може так міркувати. Не повинна! Їй-бо за це дорікає совість. Вона повинна не дозволяти так міркувати, бо совість - як страховка від «темної сторони».

І все ж він - Андрій - так розміркував. І в тому не бачив нічого поганого. І це було удвічі жахливішим.

Правду казав брат: лікар не може бути людиною. Навіть не дивлячись на те, що він рятує людські життя...


…Операція була на подив успішно. Андрій внутрішньо злякався. Ніколи ще не проходило все гладко. Завжди були нюанси, форс-мажори, помилки. Вже звикаєш, що аврал, це норма, яка підтримує і розум, і тіло в робочому стані.

А тут раптом - повний спокій. І головне - залізна впевненість. Він, немов, дивився фільм – з байдужістю, з лінню, заздалегідь знаючи його кінець.

А потім була вдячність родичів. Мати дитини навіть почала цілувати йому руки.

І ніщо не здригнулося. Андрій хоч і м`яко відсторонив батьків, демонструючи зовнішнім виглядом співчуття, але насправді в душі лише посміхнувся.

Посміхнувся і тут же жахнувся сам собі.

Наступні операції теж були вдалими.

«Чи не уклав ти угоду з самим чортом»? - поплескав Андрія по плечу головний лікар.

«А якщо і так? Хіба це погано? Всі живі, здорові», - посміхнувся той у відповідь.

А потім… потім брат сказав, що Андрій сильно змінився.

-Чому ти так вирішив?

-Я тебе добре знаю, - сердито відповів Михайло. - Ти в дитинстві плакав навіть над мертвим горобцем, якого вихопив з пазурів сусідського кота. А зараз ти став… циніком. Смерть для тебе перестала, що-небудь означати. Ти перестав до неї ставитися благоговійно.

-Благоговійно! - пирхнув Андрій. - Ми живемо в матеріальному світі. Тут править тільки чіткий і тверезий розрахунок. Почуття хороші, тільки до пори... Так, я не такий високоморальний, як ти. Але, принаймні, рятую людей. І цих людей не цікавить, що я при цьому думаю...


…За давно немитим вікном дуже повільно падав сніг. Великі пухнасті пластівці укривали землю білою ковдрою. У повітрі розлилася непроникна тиша. Здавалося, ніби вуха заткнуло ватою.

Птах... Це був птах. Точно!

Андрій швидко облизав губи. Його рука потяглася до підборіддя. Нервуючи, він починав сильно його терти.

Від спогадів уривків сну, чомусь кидало в жар.

Чорний птах... Ворона. Іншого не може бути!

Згадалося, як вона закрутила головою. А потім втупилася в Андрія правим оком.

«Навіть острах взяв», - відразу зіщулився той. Йому здалося, що погляд птиці, немов стрімкий всепоглинаючий потік, проник прямо в його душу.

А потім птах («Це точно була ворона», - переконано погодився сам з собою Андрій) подивилася лівим оком. І... «І потім я прокинувся»! - Андрій чомусь подивився на годинник.

«Початок четвертого, - зазначив він. - А чи не час мені додому»?

Звичайно, було ще рано. Навіть непристойно рано. Але Андрію нічого не хотілося робити. Він витягнув з шафи пальто і швидко одягнувся.

-Алла! - звернувся Андрій до секретаря через селектор. - Виклич мені Пашу.

-Добре, Андрію Станіславовичу. Зараз зроблю.

Чекати довелося недовго. Паша примчав з гаража за пару хвилин.

-Я туди! - промовив Андрій Аллі, виходячи з кабінету, і при цьому тицяючи пальцем уверх. – Туди! Може, не повернуся сьогодні.

-Добре, - секретар кивнула головою. Вона, безумовно, дуже зраділа, хоча і не показувала виду. Сьогодні, напевно, втече додому раніше.

«Волга» тихо мурчала біля сходів, випускаючи з вихлопної труби білі клуби.

-Так куди нам? - неголосно запитав Паша.

-Додому, - видихнув Андрій.

Авто сіпнулося і поїхало геть з лікарняного двору.

Чого ми чекаємо? – міркував Андрій, дивлячись на засніжені дерева. – Чого ми, люди, чекаємо? – Дій, чи не так?.. Але від кого? Від богів? Від наших вождів? Від начальства? Від... суперменів? Так від кого, чорт забирай, ми це чекаємо?

Андрій відкинуся назад та прикрив очі.

Ніхто не вірить в силу найменшого божого створіння, - крутилося в голові. - Ніхто не вірить в те, що змінити світ може якийсь... якийсь мікроб. Наприклад, дасть порятунок від найстрашнішої хвороби... Або навпаки - знищить весь світ невідомою лихоманкою.

Що ми боїмося? Різкого повороту ходу історії... А від кого? Звісно, що від божих ставлеників… Але це можливо навіть зробити простій людині... Досить лише певного збігу обставин і відразу світ зміниться.

А мораль, совість - це стопор, який не дає людині вирватися з «клітки». І вона же рятує світ від руйнування.

Отже, мораль, як русло річки. Варто щось змінити, як та вийде з берегів і знесе все навкруги.

А хто я? - Андрій немов прокинувся. - Камінь спотикання? Або... ніщо? Де спусковий гачок, котрий вирве з «тюрми» мого я неймовірні сили?

Андрій подивився в спину водію.

-Пашо, - гукнув він. - Чи віриш ти, що життя, або доля можуть залежати від малесенького мікроба... малесенької порошинки?

-Що? – не розчув водій.

Та ні, звичайно! – посміхнувся сам собі Андрій. – Ти, Пашо, віриш в те, що являєшся господарем власного життя. Або, принаймні, що можеш керувати ним… певною мірою.

Паша обернувся до Андрія:

-Ви щось казали, Андрію Станіславовичу? – запитав він.

-То думки вголос, - кинув лікар.

У мене стало занадто багато часу для думок, - раптом промайнуло у нього в голові. - Це, мабуть, погано. Бо думки, як ті амеби - варто їх залишити без нагляду, варто їм дати чим харчуватися, і вони починають нескінченно ділитися, рости... І ось - бац! Це вже не скопище думок. Це - ідея. Це мета всього життя. І ти безпорадний щось зробити з цим. Ти став її слугою… А думки треба контролювати. Вони повинні бути слугами, а ніяк не навпаки.

Авто зупинилося.

-Вас чекати? - обернувся Паша.

-Ні.

-Тоді до завтра?

-Так. Бувай!

Андрій виліз із салону і потопав до вхідних дверей.

У будинку пахло свіжою випічкою. Андрій увійшов і немов поринув у воду: вуха заклало від якоїсь дивної тиші. Звідкись здалеку в мозок стали пробиватися окремі звуки. Немов з туману.

І тут йому раптом спало на думку, що він тільки що перетнув якусь невидиму межу, за якою починався новий виток його життя.

«Що за дурниці ти собі надумав»! - відмахнувся Андрій.

Він не поспішаючи, роздягнувся і пройшов до вітальні.

-Гей! Живі є? - звук його власного голосу розрізав ту дивну «вату тиші».

Ага! - в вітальню влетів величезний силует. Саме силует. І саме влетів. - Ну, ти прямо типовий німецький бюргер! - голос, як і силует, належав Михайлу - молодшому брату Андрія. - Пузо наїв, будь здоровий!

І брат простягнув величезну «клешню» під назвою долоня, та міцно потиснув мляву руку Андрія.

-А ти став ще.., - Андрій хотів сказати - «грубішим», але передумав в останній момент. І тепер він не знав, як закінчити речення. - Немов пірат Довгов`язий Джо, - нарешті знайшовся Андрій.

Михайло зовнішністю пішов в свого батька, а Андрій в матір. З кожним роком це було все більш і більш помітним.

Повітря стрясалося від сміху Михайла. Він схопився за боки і хвилину судорожно вихилявся в реготі.

Манери брата завжди лякали Андрія. Але зараз він відзначив в його рухах якусь нервозність та фальш.

-Ти чого не подзвонив, що повернувся в місто? - запитав Андрій, запрошуючи брата присісти на диван. - Я б тобі машину організував.

-Та гаразд тобі! - Михайло відмахнувся і легко перемістився на диван. (Саме «перемістився», бо Андрій не очікував такої легкості в рухах від досить габаритного і незграбного на вигляд брата.) - Як ти? Кажуть, вже став головним лікарем?

-Став, - не без гордості погодився Андрій.

У пам`яті одразу ж пронеслися всі ті нескінченні суперечки з братом про темний бік людини, про його внутрішнього Звіра.

Уже минуло майже сімнадцять років, як вони закінчили виші і пішли своїми шляхами. Андрій почав стрімку кар`єру і мало не став, як тоді писали в газетах: «лікарем від Бога», «генієм хірургії» та таке інше в тому ж дусі.

Вчасно зупинився, - заспокоював себе Андрій. Ще б один крок і його б Звір назавжди оселився в його душі. А зараз тихе мирне життя звичайного головного лікаря в звичайній районній лікарні. Бонус за те - красуня дружина, будиночок в англійському стилі. І головне - умиротворення, бо вже не треба з собою сперечатися, не треба шукати компроміс між розумом і почуттями. Живи та насолоджуйся. А все буяння молодості кинути геть та забути.

Михайло ж навпаки: вибрав спочатку скромне життя «ботаніка» в якомусь НДІ. А зараз, якщо вірити всьому, що говорили хлопці з СБУ він...

Андрій насупився, так і не закінчивши думку.

-А ти як? – сухо запитав він. - Все ще волочишся по світу, як те перекотиполе?

Андрій пройшов у ванну і став умиватися з дороги. Брат розвалився на новенькому модному диванчику, забравшись на нього, як то кажуть - «з ногами».

-А так! - заревів він, як-то дивно і недобре посміхаючись. - Волочуся...

-Ми теж минулого року їздили до Голландії, - кинув з ванної Андрій.

-В Нідерланди, - неголосно поправив його Михайло. - Уявляю собі... це досягнення.

Андрій не почув. Або зробив вигляд, що не почув.

-Як у тебе взагалі? - запитав він, повертаючись до вітальні.

-Та нічого... А що таке?

-Наречену не знайшов?

Михайло розреготався так, що зі стелі посипалася крейда.

-Наречену? Ну ти даєш! – після цих слів, брат щосили потер праву скроню, де ледве виднілася крива смуга шраму.

В кімнату заглянула Маша. Вона запросила всіх до вечері.

Андрію раптом захотілося подивитися на себе зі сторони: як він поважно та неспішно проходить на кухню, як зі знанням справи розкладає ніж, ложку, виделку, і так само не поспішаючи, починає ними вправлятися. Як він ретельно пережовує їжу...

Від цієї картини йому раптом стало страшно приємно.

«Виглядає, немов епітафія, - раптом промайнула в голові думка. - Виходить щось на кшталт: «Він був прекрасним сім`янином... туди-сюди та інше... і просто доброю людиною...»

-Як дотримуються нині клятв? - голос Михайла розсіяв марево мрій.

-Що? - Андрій примружився.

Брат відкинув в сторону зайві столові прибори, залишивши тільки виделку, і взявся за страву.

-Як, питаю, зараз дотримуються клятви Гіппократа?

Андрій не відчув каверзи в питанні.

-Дотримуються, - серйозно відповів він.

«Це вам не місто! – раптом згадалися слова старшої медсестри, коли вона відчитувала когось з молодшого персоналу. – Ми тут дотримуємося певних правил і дбаємо про те, щоб пацієнти залишилися задоволені».

Так, тут не місто. Особливо завеликих грошей з хворих не беруть… Чи не деруть.

-Овва! - посміхнувся Михайло.

Андрій демонстративно розрізав відбивну ножем і наколов невеликий шматочок на виделку.

-І скільки зараз коштують хвороби? - не відставав молодший брат.

-Чого ти хочеш? Є щось - так скажи, не тримай у собі! – сердито кинув Андрій.

Михайло промовчав. І мовчав він вже до самого кінця вечері.

Андрій їв нервово. Він навіть майже не пережовував.

Після вечері брати вдвох пройшли на веранду. Андрій налив добру порцію коньяку і простягнув келих брату.

-Де ти пропадав? - він першим порушив тривалу паузу.

-Та так.., - Михайло якось невизначено знизав плечима. А потім раптом повернувся і, відкрив рот, намагаючись щось сказати, але зараз же його й закрив.

-Що? - Андрій запитально подивився на молодшого брата.

Той залпом випив свою порцію і сів в одне з крісел.

-Поговоримо? - запропонував він.

-Прошу, - Андрій зробив невеликий ковток зі свого келиха і присів напроти.

Обличчя Михайла покрилося потом.

-Я, здається, бачив безодню, - видавив він з себе.

-Що? - не зрозумів Андрій.

-Я розбудив Вовка...


2


-Ти завжди був сильним інтуїтивістом, - в словах Михайла Андрій відчув дивні нотки, схожі на заздрість. – Та спирався тільки на силу розуму.

-Ну а ти у нас, здається, неперевершений логік, - в тон відповів старший брат. – Та використовуєш лише фізичну силу…

-Хіба тільки фізичну?

-Розум для тебе лише калькулятор.

Немов не помічаючи цієї шпильки, Михайло продовжив:

-Може, передбачиш мені, чим закінчиться наша розмова?

-Нічим хорошим, - аналогічним тоном відповідав Андрій.

Йому відразу згадався денний сон. Вірніше його обривки. І ще та дивна птиця.

«От чорт! - вилаявся про себе Андрій. – Невже напророкувала»?

Він навіть і сам не зрозумів сенс своєї останньої думки.

-І все ж, - продовжив розмову Михайло, - я спробую достукатися до тебе.

Андрій зробив ще один ковток коньяку, одночасно намагаючись відсторонитися від натовпу неприємних відчуттів.

Голос Михайла став трохи іншим:

-Є одна стара загадка... вірніше питання: «Вода оточує сушу або суша розділяє воду»? Що на це скажеш ти?

-Це безглузде питання.

-І все-таки?

-Я не знаю… Не думав… Може, у тебе є правильна відповідь?

-Будемо вважати, що є, - посміхнувся Михайло. - Одного разу, читаючи «Старшу Едду»...

Тут Андрій не втримався і хихикнув:

-Твоя любов до вікінгів вже ходить в легендах. Ти, мабуть, і сам скоро їм станеш. Такий собі сучасний берсерк...

Андрій не помітив, що промовив це з часткою заздрості.

І це було не дивно. Михайло, на противагу братові, був схильний жити за своїми правилами, ніж підкорятися іншим людям.

«А я - гарний пристосуванець, який йде шляхом найменшого опору», - промайнуло в голові Андрія.

-Розумію твою іронію, - примружився Михайло. - Але все ж дослухай до кінця. Загалом, якось знову перечитуючи міфи давніх скандинавів про дев`ять світів, я став зіставляти факти, і одного разу мене відвідала така думка: а якщо Мідґард - наш з тобою світ, це «суходіл», а «море»… чи «моря» - і є ті інші вісім світів, які розділили Мідґард на «материки», перетворивши його на лабіринт, котрий важко подолати… Чи на заплутане павутиння шляхів... Вловлюєш думку?

-Ні! Категорично не розумію… Ти завжди плутано розповідаєш…

-Хммм! Плутано… Добре, спробую трохи інакше. Це… це… це як співіснування суходолу та води: одне знаходиться в іншому. На землі є озера і річки. А в океанах і морях є острови. Зараз розумієш?.. Щоб потрапити з одного світу в інший, треба відкрити… такі собі «двері»… Тобто, щоб переміститися з Мідґарда в Муспельгейм - світ вогню, треба пройти, наприклад, через… вулкан. Чому б не припустити, що «двері» знаходяться саме там? Нам треба лише пройти лабіринт, взяти ключ від останніх воріт, і відчинити їх. А там - новий світ. І ми - люди, немов, блукаємо в цьому лабіринті, не маючи сил знайти правильні шляхи. А опиняючись у цих «останніх воріт», біля «двері», не маємо цього самого ключа. А все тому, що є мешканцями саме Мідґарда, а не Муспельгейма, або Ніфльгейма. І я не без зайвого пафосу скажу тобі, що знайшов такий «ключ»! Знайшов і відкрив «двері»… і здається - в Муспельгейм...

-Що за нісенітниця! - Андрій аж скривився.

Спочатку він довго не міг зрозуміти, брат каже усерйоз чи ні.

-Що за нісенітниця! - повторив Андрій.

Він скривився: «Правду кажуть, що кожен сходить з розуму по-своєму. Ключі, вовки, лабіринти, павутиння...»

Очі Михайла блиснули божевільним вогником.

«Справжній тобі берсерк, - знову переконався Андрій. - Зовсім Михайло вже розумом поїхав».

-Ти мене не слухаєш! - різко сказав брат.

Він раптово підвівся і заметушився по кімнаті, ніби постійний рух допомагав приводити до ладу його думки. А взагалі, то було дійсно так: тільки під час будь-якої механічної дії, чи то ходьби, чи монотонної роботи, Михайло міг більш-менш зв`язно міркувати.

-А що тут слухати? – набундючився Андрій. - Про те, як пройти лабіринт? Ти хоч розумієш, про що взагалі сам кажеш?

-Розумію! – гаряче відповів Михайло. - Часом мені здається, що я бачу… що я бачу його візерунки, - пробубонів він.

Андрій в нерозумінні зігнув брови «будиночком».

-Візерунки? – тихо перепитав він. – Чиї? Лабіринту?

-Візерунки Норн, - прошепотів Михайло. Його очі заблищали, немов, прожектори. - Ті візерунки, які сплели «нитки»… на які нанизані всі речі нашого всесвіту… І вони зв`язуються в якийсь дивний лабіринт...

-Овва! Та ти сам себе чуєш? - перебив Андрій. - Норни, Мідґард, Мусель... тьху ти!

-Та я розумію, що логіка моїх думок важка для тебе. Але ти постарайся вийти зі звичайних рамок.

Андрій відмахнувся.

-Уяви, що наш світ це кімната, - продовжував поясняти Михайло, - з якої можна потрапити в інші кімнати, але тільки при наявності ключика від дверей.

-Ну, припустимо.

-Маючи цей самий ключик, я можу вільно проходити крізь кімнати. Ось зараз, так би мовити, в «земному світі», а потім потрапляю в...

-...«місячний світ», - кинув Андрій, посміхнувшись. Він вже і не чув, що далі говорив брат. Вірніше, не вслуховувався.

Михайло різко замовк. Він кілька секунд пильно дивився на Андрія, потім залпом допив коньяк і мовчки вийшов геть.

Через хвилинку в кімнату увійшла Маша.

-Що там сталось? – запитала вона.

-Та нічого особливого, - Андрій різким рухом влив коньяк в рот. - Щось я втомився сьогодні.

-Чому він пішов?

-Що? – Андрій немов прокинувся.

-Миша... Чому це він забрав свої речі, викликав таксі і...

-Дідько! – Андрій сердито протягнув дружині келих

-Я тут при чому? І звідки мені знати, що у вас відбувається! - Маша різко розвернулася і вийшла з кабінету.

Андрій набундючився та потопав до себе в кабінет.

Книги читати йому не хотілося. В голову вперто лізли слова Михайла.

-Напевно, даремно я так різко… Що він там говорив?

Андрій напружив пам`ять, але з всієї бесіди залишилося лише це: «Мені здається, що я бачу візерунки, які сплели «нитки»… на які нанизані всі речі нашого всесвіту… І вони зв`язуються в якийсь дивний лабіринт...»

-Якщо чесно - маячня! Маячня, якогось наркомана… чи п’янички... Він зі своїми подорожами по світу зовсім свій розум просрав... Треба з Михайлом завтра поговорити. Серйозно переговорити.

Андрій стиснув зуби: йому здавалося, що він втрачає брата. Немов той якийсь пропащий алкоголік.

-Ні, треба з ним поговорити! І навіть сьогодні. А то ці його подорожі на острови Океанії… чи де він там мандрував… ні до чого доброго не приведуть.

Андрій нервово заходив туди-сюди.

-Як маленька дитина! – видавив він із себе.

День закінчувався вкрай невдало. І як більшість людей, Андрій не хотів визнавати свої помилки.

«Так, безумовно, вони є... Навіть нерозумно б було заперечувати, - Андрій з силою потер очі, ніби вважав, що від цього на душі стане легше. - Тільки в кіно можна все контролювати: думки, дії, почуття...»

Драти твою мати! - він важко зітхнув. Багато чого в житті можна було б уникнути, та багато чого досягти, якщо тільки вміти все контролювати. Але даєш собі в чомусь поблажку і все. Кінець Порядку...

Андрій набрав повні легені повітря і затримав дихання.

Як швидко забуваються перемоги. Шлях до них важкий, але варто досягти чогось більшого, як ти стаєш слабким… і все можна втратити в одну мить, через те, що «відпускаєш віжки».

-Я людина! Я не слабкий! Я не сильний! - тихо прошепотів Андрій свою стару «формулу воїна». - Я контролюю себе, тому йду вірно. Я бачу свої помилки, і не дам їм вплинути на моє майбутнє.

У цьому товстуні насилу можна було б упізнати майстра. Час та привільне життя стерли риси класичного «воїна».

«Завтра я почну... Чому завтра? Сьогодні!.. Зараз»! - і Андрій встав, та попрямував до вітальні.

Маша сиділа до нього спиною і дивилася якесь телевізійне шоу, з претензією на «Що? Де? Коли»?

Андрій здогадувався, що дружина відчуває його присутність, але не подає вигляду. Він присів поруч.

-Вибач, - якомога м`якше сказав їй.

Маша не відреагувала. Вірніше, знову не подала вигляду.

«Так і повинно бути»! - Андрій внутрішньо посміхнувся. Йому вже був відомий хід подальшої бесіди. Маша навіть і не розуміла, що «програла» цю битву.

-Я дійсно був не правий, - продовжував говорити Андрій.

Дружина повернулася.

-Не буду виправдовуватися... Наші відносини з Михайлом затуманили мені очі.

Андрій обійняв Машу і поцілував у чоло. Вийшло якось по-батьківськи.

І вона здалася...

«Проте лишилося тільки одне «але», - подумав Андрій. - А саме те, що я не відчуваю тих почуттів про які говорю».

І було не зрозуміло, чи вважати це програшом для себе особисто...


3


Ритуал... це часте повторення дій, яке веде від хаосу до злагодженості... до гармонії... Це шлях до Порядку. Це шлях до іншого полюсу. І ритуал - його вектор...

Вранці випав перший в цьому році справжній сніг, а не та слабка його пародія, яка сталася вчора. Але асфальт був ще теплим, тому білі пластівці швидко танули, і у вибоїнах тротуарів і доріг почала накопичуватися брудна вода.

Люди поспішали на роботу. Всі вони, підкоряючись своїм законам руху, проходили повз один одного, майже не помічаючи навколишньої дійсності. Їх думки кружляли навколо нічних снів, планів сьогоднішніх робіт, списків покупок, візитів ввічливості... Та хіба мало чого ще!

Люди бігли по своїм уторованих траєкторіях, викреслюючи з пам`яті цей дивний ранок.

Це і був Порядок. Це і був Ритуал...

Андрій сидів на єдиному вцілілому брусі під`їзної лави. Сніг тихо сідав йому на плечі, укутуючи пухнастим покривалом.

З-за рогу бетонної багатоповерхівки з’явився він. На плечах - вицвілий бузковий плащ, на голові - червоно-білий в’язаний радянський «півник» з великими буквами «Спорт», знизу – забагато підрублені штани в смужку та величезні шкіряні, затерті до дірок, черевики.

Звали його - Петро Сергійович.

Він сильно зігнувся від важкої «кравчучки», на якій тягнув на місцевий ринок свої нерозпродані пожитки. На щоці у нього був наклеєний папірець: слід невдалого гоління.

Проходячи мимо, Петро Сергійович на секунду зупинився, з цікавістю оглядаючи фігуру Андрія. Не знайшовши нічого вартого уваги, він пішов далі.

«Старість нікого не шкодує, - Андрій піднявся. - Старість - перший передвісник смерті».

Думка здалася фальшивою. Навіть дуже фальшивою. І Андрій навіть зніяковів.

-Доброго вам ранку! - сказав в спину Петру Сергійовичу Андрій.

Той зупинився і вже більш уважно подивився на нього.

-Доброго! - вимовив він, скоріше, від того, що почав вважати Андрія таким, хто заслуговує бесіди.

-Ви мене не пам`ятаєте?

-А як ти вважаєш? - звичайно, Петро Сергійович був старшим, але все ж оте «ти» Андрію не сподобалося.

-Думаю, що забули.

Петро Сергійович ніяк не виказав своїх думок. Він як і раніше подивився на Андрія з якоюсь перевагою.

-Я – Андрій… Андрій Бердник... Ваш учень...

-Вже ні, - посміхнувся Петро Сергійович. - Вже давно не учень. Ти звичайна... людина.

Андрій, в принципі, очікував такої відповіді.

-Можливо, - ніби погодився він, - а можливо, що і досі учень.

-Ти щось хотів?

-Поговорити... У вас є час?

Петро Сергійович досить довго мовчки дивився на Андрія, немов щось шукав.

-Можеш провести мене до ринку, - запропонував він. І не чекаючи відповіді, пішов.

-Мені потрібна ваша порада, - Андрій спробував наздогнати наставника.

Петро Сергійович промовчав.

«Так і повинно бути, - Андрій порівнявся з ним. - Він явно випробовує мене».

-Пам`ятаєте, ви колись говорили про дороги.., - почав Андрій.

-Ні.

-Про те, що доріг в нашому житті багато. Вони, як той лабіринт. І яку б стежку я не вибрав...

-Послухай, друже, - Петро Сергійович різко зупинився. - Не треба перебріхувати мої слова. Я не вчитель в школі, і про шляхи-дороги тобі нічого не розповідав.

-Але...

-То буле зовсім інше!

-Що саме?

-Я все сказав ще тоді. І хто тобі… лікар, що ти мене не зрозумів.

Петро Сергійович вичікувально вдивлявся прямо в очі Андрієві. Різкий тон його слів і сама поведінка викликали суперечливі почуття.

А лише кілька хвилин назад він здавався такою тихою і жалюгідною людиною, яка так і не знайшла себе в цьому світі. Взагалі, де той дивак, що колись розповідав казки про невідомі далі, інші світи і землі? Що то за людина, яка стоїть зараз перед Андрієм?

-Тоді повторіть, що ви говорили? - не здавався чоловік.

-Я багато чого говорив... І багато чого не говорив... Все повторяти – так й закінчиться це століття.

Андрій напружився. Від не помітив, що по обличчю Петра Сергійовича пробігла легка усмішка.

-Я не за себе... розумієте... За брата… Він, здається, заблукав… хочу допомогти йому…

Андрій більше не знайшовся, що ще сказати. На нього раптом нахлинули тисячі думок: і про брата, здавалося б уже втраченого для нормального суспільства; і про своє пусте життя, та повну байдужість до оточуючих; і думки про матір, і про ті досі незрозумілі причини, які призвели її до самогубства. Думки закрутилися в безглуздому танці.

«Навіщо я до нього прийшов»? - Андрій злобно подивився в небо, немов очікуючи відповіді саме від нього.

Вважаючи розмову закінченою, Петро Сергійович повільно побрів далі. Але раптом обернувшись, він голосно запитав:

-А навіщо це тобі?

-Ну... ну…

Андрій від несподіванки не знав, що й сказати. Йому здалося, що Петро Сергійович наче зазирнув у його думки.

-Отже, за брата тривожишся? – кинув той.

-Так, - голос Андрія став нервовим і напруженим. - А ви щось знаєте?

Петро Сергійович лише посміхнувся та поспішив у своїх справах...

2010-2011 рр
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
28.11.2016 Проза / Роман
Світ таємничий, світ наш древній… (Частина 1. Осколки. Історія 2)
07.01.2017 Проза / Повість
Пройти лабіринт (Глава 4 - 6)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
22.02.2017 © Дарія Китайгородська / Оповідання
Жахи старої каплички
22.02.2017 © Іда Морлен / Мініатюра
Перша любов: спогади
20.02.2017 © Ірина Мельничин / Мініатюра
П`янка сонливість
18.02.2017 © Маріанна / Мініатюра
Весна
17.02.2017 © Сліпокоєнко Роман / Казка
Егоїстичне кактусеня
Пройти лабіринт
06.01.2017
Пройти лабіринт (Глава 1 - 3)
09.01.2017
Пройти лабіринт (Глава 7 - 9)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 45  Коментарів: 5
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 09.01.2017 21:50  © ... для Кальніченко Артем 

Дякую... сподіваюсь вона вам сподобається :) 

 09.01.2017 00:09  роман-мтт для © ... 

я відпишусь за тиждень чи два - дам вам розбір моментів, які і викликали зауваження. Поки текст не чіпайте і не перечитуйте - хай таки відлежиться. 

 08.01.2017 22:00  Кальніченко Артем для © ... 

Доволі цікава історія.Хоч і ще треба попрацювати над текстом. Конкретно критикувати не берусь, оскільки сам роблю помилки, коли пишу. (Щоб не було коментарів типу: "Сперва добейся!")

 07.01.2017 00:04  © ... для роман-мтт 

гаразд, але прошу написати більш конкретніше, якщо не важко 

 06.01.2017 17:11  роман-мтт для © ... 

Дочитав до половини. Дуже плутано. Є помилки сюжетні. Наприклад, хто була та дівчина біля воріт? За текстом ви згадуєте її як гіда. Порадив би вам вичитати все ретельно тижні через три (щоб герой не "кивнув головою з ванної" - посміхнуло, коли уявив собі цю картинку). Логічних ляпів трохи є в діалогах.

Видно що писали натхненно, швидко. Дайте відлежатись і відредагуйте - буде добре. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
29.12.2016 © Каранда Галина
З Днем народження, Портале! +48
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +41
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +149
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +58
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
10.07.2013 © Ірина Затинейко-Михалевич
26.11.2011 © Микола Щасливий
10.05.2012 © Людмила Бойко
20.03.2015 © Вікторія Легль
21.02.2017 © Іда Морлен
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди