Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
07.01.2017 20:22Новела
 
10000
З дозволу батьків
© Кальніченко Артем

Відзеркалення

Кальніченко Артем
Опубліковано 07.01.2017 / 39380

Вітер крізь прочинене вікно врізається прямо в обличчя. Колеса автомобіля крутяться швидко, ніби роздираючи шосе на три лінії. Двигун реве, марно намагаючись відігнати кошмари, що ховаються в глибині лісу.

Скільки я їду цим шосе? Годину? Рік? Вічність? Я не знаю, як опинився тут. Рухаючись цим довжелезним чорним хробаком, що іноді звивається, я міркую про те, а чи мені не зупинитись. Двигун замовкає; його стихаюче гудіння нагадує рик страховиська, що було пронизане списом відважного лицаря.

Темна ніч. Хмари згустилися на небі, затуливши собою зорі й місяць. В лісі немає поодиноких стовбурів ліхтарів, а шосе залишилося далеко позаду. Жодного джерела світла, тому я відчуваю легеньку радість, що очам властиво звикати до темряви. Туфлі провалюються в багнюку – на джинсах залишається бруд. Неймовірно сверблять укуси комарів, і хоч кусають мене лише вони, здається, що я став вечерею для всіх видів комах. Я приймаю той прикрий факт, який засвідчує дурість мого вчинку: приїхати в це місце без спеціального одягу та приладдя, але зараз це не має жодного значення.

Десь страхітливо ухає сова, а позаду пробігає щось маленьке. Наді мною розпустили чорне листя крони дерев, де лісові птахи звили собі гнізда. Зараз більшість із них, напевно, сплять, але через кілька годин їхній спів прикрасить ранок.

Пройшовши далі стежкою, я помічаю моторошний мертвий дуб. Його сухі гілки нагадують гострі пазурі, а корені, що стирчать з-під землі, чомусь здаються схожими на велетенських змій. На секунду я навіть чую їхнє зловісне шипіння. Воно змушує мене уявити, як під корою метушаться сотні жуків і личинок. Іноді уява зраджує нам в такі моменти, коли ми цього найменше очікуємо.

За кілька хвилин подорожі стежка закінчується. Пробравшись крізь густі зарослі кущів, чиї колючки боляче кололи руки, я нарешті дістаюся озера. У дитинстві мені здавалося, що це не озеро, а океан, де живуть велетенські риби і морські чудовиська. Батько лякав мене, коли розповідав про них. «Вони вилізуть з води і заберуть тебе до себе, якщо не будеш слухатися», - казав він. Після цих слів у маминих очах спалахував вогник, та вона не насмілювалася нагримати на батька, чиї страшні історії змушували нас із братом ледь не труситися від жаху.

Я бачу стару хатину - палац мого дитинства і сімейний котедж зрілості. Цей невеличкий будиночок тепер лише спогад, що пов’язує мене з моїм прокляттям, з моїм життям.

Я повільно підходжу і відчиняю двері. Через скрип іржавих петель, моєю спиною пробігли мурахи. Одразу відчувається неприємний запах плісняви і гниття; навколо пил і павутиння.

Я роблю крок і заходжу всередину. Біля плити стоїть моя мертва дружина, а за столом очікують на обід наші неіснуючі діти, про яких ми мріяли весь час, доки вона не почала мені зраджувати

- Люба, я вдома!

У відповідь лише тиша. Складається враження, що зайшов я не в будиночок на березі озера, а в потворний могильник, мерці якого, через здійнятий галас, скоро прокинуться. Їхні розлючені крики впиватимуться в голову кігтями, а найстрашніший мертвяк сухим і хриплим голосом прошепоче:

- Ласкаво просимо додому, сину.

Я відганяю цю ілюзію від себе подалі, адже труп мого батька зараз знаходиться далеко звідси і ніяк не може шепотіти мені щось на вухо. Та й чи можна назвати трупом те, що залишилося в могилі? Процес розкладання перетворив могутнє тіло людини, тіло мого тата, на кістяк. З рештою, це природно, чи не так?

У легені крізь ніздрі пробирається вологе повітря. На стінах висять сімейні фото, люди на яких мають гарний вигляд. Їхні обличчя усміхаються, а руки тримаються одна за одну. Маленький я стою в центрі однієї з світлин - це видовище викликає смуток. На руках у мене маленьке цуценя, яке потім я назву Чіко. Дурнувате ім’я для здоровенного собацюри, яким воно потім стане, але на той час я про це не думав.

Я тягнуся до фотографії. Рука пливе повільно, неначе вона належить водолазу, і торкається рамочки. На пальці залишається пил, але тепер можна прочитати напис «Мій одинадцятий день народження». Я сам виколупав його ножем. Вийшло криво, але зрозуміло.

Спогад про моє дитинство здається недолугим; мертвий і нікому непотрібний жарт. Сонячний день, свято, гості, подарунки, солодощі – все це тепер нереальне. Я пам’ятаю, як біг берегом, тримаючи над головою літачок. Мене наздогнав брат і попросив погратись. Я відмовив і побіг далі. Комізм у тому, що через сімнадцять років він переспить з моєю дружиною. Чи усвідомлював він це, коли займався з нею коханням? Не знаю. Мабуть, ні.

17 років. Час залишається для мене чимось незбагненним. Іноді мені здається, що його взагалі не існує. Всі ці годинники лише дурнуваті завіси, створені примітивізмом людського розуму, щоб сховати глобальний сенс існування життя. Наше минуле і майбутнє – ніщо; планета крутиться навколо Сонця і їй зовсім не цікаві мрії й спогади людини. Смерть моєї дружини залишилась для неї непоміченою, адже вона не припинила обертатися. Так само вона не помітить смерть будь-кого з нас. Ми для неї не більші за мікробів.

Від думок мене відволік гуркіт на кухні. Серце у грудях ледве не зупинилося, але згодом страх покинув мене. Я залишаю світлини наодинці – від цих облич мені стає огидно.

Я заходжу на кухню - дерев’яна підлога скрипить і тріщить під моїм взуттям. Сподіваюсь, що дошки ще не остаточно прогнили і я не провалюсь у підвал. Джерелом шуму виявився миша, яка, скоріш за все, випадково зачепила металеву миску і та звалилася зі столу. Тварина дивиться на мене зі здивуванням: людей вона не бачила ніколи. Лиш доля секунди − і вона тікає до дірки в стіні.

Кілька секунд я стою нерухомо, прислухаючись до звуків всередині стін. Там, напевно, ціла колонія мишей. Мені згадується одна історія, де, хоч і не миші, а пацюки з’їдають двох робочих хлопців, які розчищали підвал. Цікаво, чи трапиться те саме зі мною, якщо я спущуся вниз? О так, я вже бачу цю картину, одночасно жахливу й прекрасну, якщо подивитися на неї з боку збоченого почуття краси. Я валяюсь на підлозі, закривши лице руками. Навколо мене збираються кілька сотень мишей. Піднявши свої писки вгору, вони розступаються перед своїм вожаком, Мишачим королем із казки. Він повільно йде - його жирне черево з кожним кроком бовтається туди-сюди. Уважається, що мишачий король – це кілька мишей, які зрослися між собою. Страшна доля, як на мій погляд, не мати індивідуальності. Він підходить до мене, шкірячись.

- Доброї ночі, ваша величносте! Не бажаєте покуштувати людського м’яса?

Король задоволено пищить, адже перший шматок належить йому. Сильний біль змушує мене закричати. Відкривши очі, я бачу як частинка мого тіла зникає в одній із його глоток.

- Смачного!

І де ж Лускунчик, коли він так потрібен? Знову писк, але тепер вже пищать плебеї, бо тепер і їм можна насититись. Жахлива смерть чоловіка, що невідомо чому приїхав до будинку, де прожив більшість свого життя; де народився, там і помер. Досить іронічно.

Я голосно чхаю. Мабуть, так голосно, що почули всі мешканці будинку. Розплющивши очі, я бачу одного з них – великого павука, який спускається на мою руку по своїй павутинці. Першим бажанням виявилося, звісно ж, скинути його, але я стримався. Не знаю чому, але мені стало цікаво, що ж він робитиме далі. Павук спускається повільно й обережно, застигає.

Він боїться мене. Так, я би на його місці теж боявся.

- Це ти сплів усю цю павутину? – тихо запитую я. Усі його вісім очей, здається, дивляться на мене. Можливо, він хоче відповісти, але не може. Щупальця, якими він розривав на шматки мух, не пристосовані для розмови. Маленька істота, яка ніколи не стане мучити себе важкими питаннями, на які людство намагається знайти відповідь уже сотні років. То чи може людина мати щось спільне з павуком, що сидить на моїй руці? Він плете павутину, а хіба люди роблять не те саме? Кожен з нас плете тонку нитку долі з думок, хороших і поганих вчинків, правильних і неправильних рішень. Вони переплітаються при випадкових зустрічах і побутових розмовах, при знайомствах і прощаннях. Усі ми пов’язані павутинням наших життів.

Павук, перебираючи лапами, поповзе вгору. Коли він дістається ліктя, я скидаю його з руки, і через секунду він летить униз.

Раптом у мою голову знову залізають спогади. Тепер я вже не дитина, а молодий хлопець, який закінчив університет і одружився, а в подарунок отримав батьківський дім. Тоді мені здавалося, що життя вдалося, а біла смуга не закінчиться ніколи. Молода й прекрасна дружина сидить навпроти мене за столом, тримаючи в руці келих вина. При тусклому вогнику свічки її обличчя має таємничий вигляд, від чого здається мені ще привабливішим. Коли я дивлюся на неї, то на моєму лиці з’являється посмішка.

- У мене для тебе є подарунок, - її приємний голос розриває тишу романтичної вечері. – У вітальні.

Я розплющую очі: хвиля спогадів поступово відпускає мене, але всередині прокидається нестримне бажання продовжити її. Мій погляд падає на арку, що веде у вітальню. Повільно я просуваюся до неї. Глибокий вдих і крок уперед. Перед очима постає неприємне видовище: те, що колись було місцем для прийняття гостей, тепер перетворилося на смітник. Вікно розбите гілкою дерева, яка, мабуть, звалилася під час грози, а уламки скла валяються на підлозі. Протяг сюди заніс цілу купу різного сміття: пожовкле листя, папірці, поліетиленові пакети, які один письменник назвав вічним пам’ятником людству.

Я знову закриваю очі, повертаючи важіль на машині часу, переносячи себе назад на кілька років. Тепер я знову юний і впевнений у собі. Я лише двадцятип’ятирічний шмаркач, який навіть не здогадується, що його щастя скоро розіб’ється, немов вікно, у яке поцілили каменем.

На новенькому дивані стоїть коробка, обмотана у золотавий подарунковий папір. Вона виблискує у світлі лампи, від чого бажання негайно відкрити її посилюється. У дверному отворі стоїть і грайливо поглядає на мене дружина. Тоді я ще не знав, що вона стане моїм втраченим коханням, яке піде геть, забравши все щастя з собою. Я зриваю подарункову обгортку і відкриваю коробку. Всередині лежить годинник із золотим обрамленням циферблату. Я посміхаюся і беру подарунок у руки. Стрілки показують десяту вечора – я ще не розумів усю непотрібність часу.

- Скільки ти за нього заплатила? – запитав я.

- Неважливо, любий. Але, якщо хочеш знати, то збирати на нього мені довелося кілька місяців.

Її обличчя сяяло і випромінювало радість, коли вона побачила моє здивоване лице. Звичайно, отримувати подарунки приємно, але дарувати їх набагато приємніше.

- А з якого приводу?

- Мені просто хотілося зробити тобі приємно.

Я одягнув годинника на руку. Вона підійшла до мене і обняла.

- Дякую, - прошепотів їй на вухо і поцілував у шию - присмак ніжної шкіри залишився на моїх губах, а подарунок досі на моїй руці і в моєму серці, немов могильна плита нашій мертвій любові.


***

Угору тягнуться сходи. Гнилі й покриті пліснявою дошки ледве витримують вагу мого тіла. Я сподіваюся, що моя нога не провалиться і не застрягне. Залишатися тут надовго в мене немає жодного бажання. Причиною цьому слугують не тільки пацюки, павуки, пліснява і пил, а й те, заради чого я сюди приїхав. Спогади переповнюють мій слабкий розум, але, попри відчуття, що моя голова зараз лусне, я продовжую просуватися вперед.

Гучні кроки луною відбиваються від стін. Якби тут хтось жив, він неодмінно дізнався б про прихід чужинця. А чи чужинець я? Смиренно розглядаючи старі фотознімки, що їх розвісила мама на стіні навпроти сходів, відвідуючи кухню, у якій я колись їв і готував, і вітальню, де доводилося приймати гостей, я розумію, що давно перестав бути частиною цього дому. Можливо, якби всі речі я забрав з собою, а не залишив тут, мені б не довелося повертатися. Я більше ніколи не приїжджав сюди і, либонь, навіть не згадував про це місце. Воно одночасно і рай, і пекло. Теплі реалії минулого, якими тепер переповнена моя свідомість, жалять, немов бджоли, і, випустивши отруту, помирають. Мертві спогади у моїй голові.

Піднявшись на другий поверх, я озираюся навкруги і розумію, що примарний час не оминув і його. Невеличкий протяг дує в обличчя – десь, мабуть, ще одне розбите вікно. Я дивлюся вгору і бачу візерунок, на якому зручно вмостилися кілька членистоногих мешканців цього будиночка. Можливо, це параноя, але мені здається, що всі вони дивляться на мене. Незліченна кількість очей тепер споглядає за мною. Для них я непроханий гість, що повинен забратися якомога скоріше. Павуки перешіптуються між собою – їхні презирливі голоси доносяться до моїх вух.

Я повільно йду коридором, проводячи рукою по стіні. На кінчиках пальців залишається пил, а разом з ним і сотні кліщів, які живуть у ньому. Я витираю руку об піджак – зараз не треба турбуватися про чистоту й охайність.

Двері, до яких я прямую, чи то за подихом вітру, чи то за чиєюсь магічною волею, відчиняються переді мною самі. Я заходжу всередину кімнати, яка раніше слугували для нас з братом дитячою. Це був наш неприступний замок, де ми оборонялися від прибульців, монстрів, лицарів та інших ворогів, яких створювала хлопчача уява. Раніше я мріяв, що фортецею ця кімната буде слугувати й для мого сина, або палацом принцеси для доньки, але то було давно, ще у той час, коли ілюзії і мрії не покидали мене ні на мить. Як добре бути дурнем!

Два порожніх ліжка вже майже повністю прогнили. Якщо легенько натиснути на бильце, то воно, я впевнений, трісне і зламається. Писемний стіл, що стоїть біля вікна, тепер більше схожий на купу дров для вогнища. А раніше на ньому розміщувалися зошити й підручники, що їх нам видавали у школі - її ми обидва ненавиділи. Або солдатики, якими ми так полюбляли гратися. Коли я став підлітком, на зміну солдатикам прийшли нові іграшки: браслети з шипами, шкіряні куртки, плакати із різними рок-зірками. Мій найулюбленіший зображав виконавця у масці клоуна, який тримав у руках барабанні палички.

Моє ліжко нічим не відрізняється від ліжка брата: такий же старий і гнилий обід для термітів. Я пам’ятаю, як сидів на ньому, дивлячись братові у вічі.

- Клянуся, що ніколи не зраджу тебе, - сказав він мені.

- Клянуся, що ніколи не зраджу тебе, - повторив я. І все ж таки він мене зрадив, отримавши в якості тридцяти срібників любов моєї жінки.

Мені стає огидно і я виходжу назад в коридор. «Навіщо я сюди приїхав?» - промовляю сам до себе і не відповідаю.

Дитяча залишається позаду. Мені стає легше. Я повільно йду вперед.

Дім переповнений різними звуками – його привиди відчувають мою присутність. Складається враження, що всі вони зібралися в одному місці – спальні батьків, яка потім стала моєю. Цілий натовп чекає на мене, аби вчинити самосуд. Вони ненавидять мене за те, що я ненавиджу їх. Сім’я – прокляття, якого ніколи не позбудешся, адже воно буде переслідувати тебе все життя. І навіть у пеклі, коли велетенський казан з кип’ячою смолою стане твоєю домівкою, ти неодмінно побачиш обличчя брата. Там йому й місце!

Переді мною останній кордон, останній спогад, який перетворить мене на живого мерця, або врятує від вічної муки.

Я підходжу до дверей і легенько штовхаю їх вперед. Вони відчиняються, скрипом доповнюючи ноктюрн, який чутно довкола. Це місце – скупчення темряви усього мого єства, усього мого болю і страждань.

Я дивлюся вгору. На старій люстрі, вчепившись міцно лапами, вниз головою висить велетенський кажан. Його розплющені очі вирячилися на мене, але я не бачу в них жодних емоцій. Немає ні злоби, ні здивування, ні переляку, а присутня лише червона порожнеча, у якій я розчинююсь, немов цукор у воді. На секунду вона зникає, а потім лунає нестерпний писк, від якого мої барабанні перетинки, здається, лопаються.

Пальцями я перевіряю вухо – цівки крові не виявлено.

- Забирайся звідси! – кричу я, махаючи рукою. Кажан підвищив тональність, від чого його «спів» став ще нестерпнішим. Але, злякавшись, він швидко вилітає у вікно, де взагалі немає скла.

Я полегшено зітхаю, але через кілька секунд знову напружуюсь. Я бачу ліжко, на якому спить моя кохана дружина, мій сенс життя. Пасмо її чорного, немов сама ніч, волосся впало їй на щоку. Його акуратно прибирає рука мого брата.

Цей спогад, а точніше фантазія, яка виникла одразу після того, як я дізнався про зраду, здається настільки реалістичною, що я стискаю руки в кулаки. Сама думка про те, що вони вдвох могли займатися коханням на сімейному ліжку здається мені абсурдною, але це факт. Чому? Бо вона сама ненароком обмовилася про це.

Один швидкий рух рукою і мій кулак з усієї сили врізається у стіну. Фізичний біль – ніщо, він усього лише сигнали про небезпеку, що передаються із мозку. Так я стою деякий час, доки не відчуваю пальці моєї матері на своїй руці. Я повертаю голову і бачу її, жінку, яка мене народила і виховала. Вона витирає сльозу з мого обличчя, а я не в змозі вимовити ні слова. Поряд з нею стоїть мій мертвий батько, а за ними мій брат з дружиною - вони усі зібралися тут.

- Що вам потрібно?! Забирайтеся геть!

Я падаю на коліна і закриваю лице руками: із моїх очей течуть сльози. На голові я відчуваю руку батька, яка майже розклалася. Від неї смердить гниттям і смертю, але я навіть не думаю відштовхувати її.

Згадати щось неважко, а забути - неможливо. Нам ніколи не вдасться втекти від минулого. Кожен наш вчинок впливає на подальше життя. Зробивши складний вибір, ми завжди намагаємось передбачити наслідки, але майже завжди все йде не так. Чи міг я щось передбачити? Ні, бо я всього лише людина, мікроб всесвіту. Наслідки – це робота бога.

Я прибираю руки від обличчя і дивлюся вгору. Навколо нікого немає, та й не повинно бути. Це всього лише старий будиночок біля озера. Тут нема ні привидів, ні мертвих спогадів, а лише витвори моєї уяви.

Тепер я стою на березі озера і спостерігаю світанок. Небо поступово змінює колір, а чорне молоко, що захлеснуло все навколо поступово рідішає.

Мої легені наповнюються прохолодним ранковим повітрям. Я відчуваю легкість, коли до мене надходить усвідомлення того, що моя рука тепер вільна. Прикраса з циферблатом тепер лежить там, де й треба. Стрілки годинника, мабуть, йтимуть ще довго, а, може, зупиняться через кілька секунд і зафіксують смерть усіх маленьких залізних робітників, що приводили механізм у дію, створювали їх маленький світ.

Годинник. Світ.

Увесь світ – це один велетенський годинник, а я ненавиджу годинники, через минуле, яке не можу забути, і майбутнє, яке не можу побачити.

Сонце встає: починається новий день. А я іду берегом озера, продовжуючи крихку тривкість життя.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
07.01.2017 Проза / Новела
Неонові богині
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
20.03.2017 © Надія Севастьянова / Есе
.крила
20.03.2017 © ОлексАндра / Нарис
Світ
10.03.2017 © Маргарита Проніна / Нарис
Березневі вікна
12.02.2017 © Ксюшка Жайворон / Есе
Просто жінка
10.02.2017 © Вадим Фішер / Есе
- Без назви -
Новела
21.01.2017 © Ірина Мельничин
Неможливий процес
07.01.2017
Відзеркалення
03.01.2017 © Ірина Мельничин
Жертва
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 41  Коментарів: 6
Тематика: Проза, новела,
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 10.01.2017 01:05  © ... для Каранда Галина 

Ну, то вже моє особисте). У будь-якому випадку, сподіваюсь, що вам було і буде цікаво читати. 

 09.01.2017 18:54  Каранда Галина для © ... 

а нащо було так заморочуватися: створювати новий аккаунт, придумувати новий псевдонім...
надто складно, як на мене... 

 09.01.2017 16:35  © ... для Каранда Галина 

До речі, дякую за увагу до твору "Один день після життя: :кома і фрагментація". Авторство його теж належить мені. Твір доволі великий, тому я сумнівався, що його взагалі хтось захоче прочитати. Наразі написано вже 5 розділів, але текст ще взагалі не редагувався, тому публікувати тут не хочу. Але згодом, якщо мої плани справдяться, то обов`язково опублікую і тут і деінде. 

 09.01.2017 16:11  © ... для Каранда Галина 

Вони мені просто не подобаються. До того ж, деякі з них я хочу перетворити на щось масштабніше. 

 09.01.2017 15:48  роман-мтт для Каранда Галина 

в мене теж. 

 09.01.2017 11:35  Каранда Галина для © ... 

у мене питання: нащо Ви видаляєте опубліковані раніше твори? 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
26.02.2017 © роман-мтт
Гіркі жнива +68
23.02.2017 © роман-мтт
Розумні коні людей не возять +59
29.12.2016 © Каранда Галина
З Днем народження, Портале! +69
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +56
ВИБІР ЧИТАЧІВ
10.05.2012 © Людмила Бойко
10.07.2013 © Іміз
23.03.2017 © Липа Ольга - Душа Українки
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
03.12.2011 © Т.Белімова
11.11.2011 © Тетяна Чорновіл
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди