Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
08.01.2017 00:49Оповідання
Мемуари  Драма  Про життя  
Дріб’язкова історія
40000
Без обмежень
© Сліпокоєнко Роман

Дріб’язкова історія

Шлях вгору розпочинається із падіння вниз
Сліпокоєнко Роман
Опубліковано 08.01.2017 / 39391

Я народилася на вершині барвистих гір, що гордовито підпирали небо, впиваючись льодовими шпилями у кудлаті хмаринки. Це одне із найпрекрасніших місць у світі. На гірських схилах, біля самого підніжжя буяли високі трави. Вони були різноманітних кольорів: від класичної зеленої палітри до червоно-фіолетових відтінків цвітінь. На цих просторах, без жодного захисту чабанів, прогулювалися стада тварин. Їм не було чого боятися та й втікати із цього раю не було потреби. Можливо, я переоцінюю гірські краєвиди і для когось миліші степові прерії, але для мене немає нічого ліпшого ніж кам’яна велич.

Підіймаючись вгору, трави рідшали вступаючи свої позиції кам’яним валунам карамельного кольору. Це був край гірських баранів – чудернацьких тварин, що вважалися господарями неприступних схилів та вершин. Вище них працювали тільки люди. Вони копирсалися у мідній, срібній та золотій породі, перетворюючи пісок у дорогоцінні метали.

Це може здатися вам дивиною, але я пам’ятаю як народилася. Більшість, навряд, згадає перші роки свого життя, тоді як я пригадую все у деталях. Це було у одній із просторих кімнат, що була видовбана у серці гори та заповнена плавильними машинами. Огненний метал переливався із одного горна в інший. Жарке повітря було наповнене постійним гуркотінням. Хаотичний оркестр очолював величезний молот, котрий із педантичною точністю відбивав ритми роботи. Здавалося, що крім шуму нічого не існує, як раптом :

– Що ти робиш? Це ж не мідяки! – заволав перевіряючий.

– А що ж тоді? – відповів працівник та продовжив чеканити монети.

– Ви не очистили метал. На це вказує колір. Вміст срібла і золота перевищує рівень міді.

Почувши це, працівник зупинив великого молота. Він уважно вдивлявся у обличчя контролера і не знав що відповісти. Це був третій день як він працює із металом і другий із молотом. Працівник не розумів нічого крім того, що уляпався у неприємну історію.

– Мишко, не хвилюйся, – взрівши збентеження на обличчі юнака промовив контролер. – Це не вперше, знову металурги щось забулися. Просто віднеси їм назад монети, а вони знають, що із ними робити. Тільки енергійно, щоб ніхто не дізнався із верхівки.

Контролер не став чекати відповіді і рушив далі. Він був певен, що тепер юнак зробить все вірно. Проте знову сталася хиба. Швидко вкидаючи монети у кошик, він не помітив як зронив мене на підлогу. Тоді я була обурена, але тепер розумію - без прикрої помилки не існувало б мого життя. Та й загалом, все моє існування - суцільна хиба, наповнена чудернацькими пригодами.

Я покотилася під великий стіл, а Мишко стрімголов помчав із кошиком до плавильних печей. На цьому завершилося моє спілкування із батьком. За походженням я боратинка, але у моїх жилах є золоте осердя та срібний кістяк. На одній із сторін розміщувалося зображення імператора, хто він був - я не знала, та й зараз мені не соромно признатися, що я так і не дізналася. На іншій стороні розміщувався герб, невміло виконаний, перекошений, проте, герб. Це був слід навчання мого батька, він зробив мене особливою.

Я могла б вічністю лежати під столом кузні, покриватися шаром порохні і світ би ніколи не дізнався про моє існування. Проте історія вирішила зробити все інакше.

Одного погожого ранку із першим промінням сонця до кузні завітала юрма школярів. Їм проводили екскурсії перед початком роботи машин. Більшість шкетів згодом будуть працювати у залах, відливати метал та чеканити монети. Для них це була загадкова пригода переплетена із лінню. Вони розуміли, що будуть вештатися по залах, а до школи сьогодні не підуть. Чи може бути щось прекрасніше ніж цілий день споглядання та дитячих витівок?

– Спробуй наздогнати!

– За слимаками не бігають! Спробуй знайти мене, – вигукнув у відповідь Ігор. – Тільки рахуй до п’яти, і голосно!

– Я не граю у дурість з тобою.

– Пізно, – сміючись втікав юнак.

Майстерня наповнилася дитячим гамором. Підчас екскурсії із зору вихователів вислизнули Ігор та Андрій. Вони були вірними ворогами порядку та спокою. Анархісти гоцали у вільній кімнаті, штурхалися, чубилися, боролися. Згодом розпочали втікати один від одного. Підчас гри у піжмурки Ігор шмигнув під стіл та угледів мій блиск. Він не відразу зрозумів, що побачив. Тільки-но протягнув до мене руку, як під стіл заліз Андрій :

– Ховатися ти ніколи не вмів.

– Поглянь це ж справжнісінький Ауреус, – у юнака палали очі. – Одна така монета дорівнює трьом ящикам солодощів, велосипеду, феєрверку та бозна-чому на решту.

Ігор підійняв мене і став пристрасно вдивлятися у мої контури. Відверто говорячи, мені це не сподобалося, але далі було гірше. Андрій жадібно вихватив мене із рук та боляче вкусив. Що це був за варварський звичай я не знала, згодом це будуть робити всі. Не оговтавшись від укусу мене закрутили і кинули на підлогу. З глухим звуком я розпласталася і готувалася до нових випробувань.

– Ай-я – викрикнув Андрій. – я ледь зуба не зламав. Аби вона була золота, то на ній би залишився слід зубів. Ми це вивчали у школі, та й вдома я декілька разів пробував із справжнім золотом. Вона і не срібна, адже не дзвеніла.

Ігор був розчарований. Він також провів декілька експериментів із монетою, і вони підтвердили слова Андрія.

– Напевне, це витівка одного із майстрів чи новий сплав металів, хоча вона дуже схожа на звичайнісінького мідяка.

– Так, мідяк, хоч і куценький. Золотими монетами не підпирають столи, навіть у майстерні, де їх виготовляють. – з юнацькою мудрістю провадив Андрій. – А тепер швидко до наших, бо буде непереливки.

Декілька днів я провела у кишені Ігоря. Наодинці він ще декілька разів мене кусав та, навіть, якось дивно лизнув язиком. Після чого тільки бурчав : «мідь, клята мідь». Це були своєрідні дні наповнені духом авантюризму. Коли хлопці збиралися разом і починали чубитися навколо якогось питання, Ігор діставав мене із кишені та підкидав мене, зважаючи на яку сторону я впаду, той і правий. Андрій завжди був імператором, а Ігор гербом. Спочатку мене нудило від крутих обертів, проте згодом сподобалося. За декілька днів, з моєю допомогою, хлопці вирішили, що величезні крокодили можуть говорити англійською, люди літати, а пташки пірнати під землю. Разом із хлопцями я пізнавала світ, і мені важко було уявити, як всі ці дива вміщуються на гірському хребті.

Одного похмурого дня юнаки як завжди нудилися. Вони не знали чим себе зайняти після навчання. Ігор розвалився у кріслі вдивляючись у вікно, а Андрій нишпорив по всіх закутках дому. Він шукав те, що його зацікавить, але що це могло бути він не знав.

– Ти колись катався на потягу? – запитав Ігор.

– Ні, це дуже дорого. Одного разу я тільки біг поряд із ним, як він рушав із станції. Я ще зазирав у вікна. Як там все гарно : крісла оббиті із шкіри, різьблені столи і позолота. А в купе сидять дами у хутрах разом із старими джентльменами в моноклях, що презирливо дивляться на голодранців. Один із них посміхнувся мені.

– Сьогодні такий потяг прибуде на станцію. І ми можемо дещо спробувати.

– Ти вирішив втекти із дому? Я тільки за! І куди ми поїдемо? – енергійно вигукував Андрій.

– Нікуди. Ти пам’ятаєш які нам Біллі показував монети?

– Великі і пласкі, їх здається потяг переїхав. Хоча я не вірю.

– Я взагалі не розумію, як тому брехуну можна довіряти.

Вже через декілька хвилин юнаки мчали до колії. Вони поспішали, адже наступний рейс буде через тиждень. Взагалі транспортне сполучення із горою було слабко розвинуте. Потяг вважався розкішшю, він відвозив руду, а привозив харчі і предмети побуду. Для пасажирів був виділений тільки один вагон, а більше й не було потреби.

– Витягай монету, – важко дихаючи промовив Андрій. – Покладемо її подалі від станції.

– Яку грошву? У мене нічого немає

– Як немає? Це ж ти запропонував…

– Ну, так я не говорив, що в мене є монета.

Хлопці безладно трусили кармани шукаючи дріб’язок. В Андрія не було жодної цілої кишені, тому він не дуже сподівався, щось знайти. Та й взагалі гроші у їх віці були благодаттю. І раптом Ігор дістав мене. Я була рада тим, що зможу допомогти хлопцям та й мені було цікаво, що таке потяг.

– Все заради науки, – проголосив Ігор і поклав мене на колію.

– А цьомкнути на прощання і для успіху операції?

Ігор буркнув щось під носа і виконав побажання друга. Потяг вже виднівся на горизонті. Спочатку він не перевищував мошки, проте згодом перетворився на металевого гіганта. З його труб парував чорний дим, а від шуму і вібрацій дзижчала земля. Нічого страшнішого ще у житті не бачила, тепер я зрозуміла значення слова «пласка монета». Весела витівка для хлопців перетворилася у смертельну гру для мене. Чи може померти метал? І що з ним буде потім? Цікаві питання вирували у свідомості, проте відповіді на них не було.

– Що ви тут робите? – вигукнув грубий голос. – Вам що немає чим зайнятися? Потім таких як ви потяг збиває.

Хлопці різко обернулися назад і побачили чоловіка. Він був одягнутий у лахміття і неабияк перелякав юнаків, котрі були заворожені наближенням поїзда. Чоловік здався їм схожим на залізничника, котрий зустрічає потяг перед в’їздом на станцію. Чи можливо вони просто перелякалися - цього я не знаю.

– Ми тільки дивилися… – ледве видавив із себе Ігор і побіг.

За ним без жодних слів послідкував Андрій. Мої друзі покинули мене на колії. З приближенням потяга я почала вібрувати і підплигувати. Мене охопив жах, я не знала, що зі мною буде і тому готувалася до найгіршого. Як раптом пролунав скрипучий гудок, машина випустила пар. До потяга залишалося декілька метрів і моє вібрування зросло. Мене кидало із однієї сторони в іншу і тільки перед наближенням сталевого гіганта я зслизнула із рейси. Потяг промчав понад мною. Це було найбільше жахіття мого життя.

Дядько, так і не зрозумів, чому дременули хлопці. Переходячи колію він помітив мене. Чоловік демонстративно обернувся у сторону, в яку втекли хлопці, а потім підібрав мене. Я йому також здалася дорогоцінною, він заховав мене у передню кишеню сорочки та швидко рушив геть.

Мої пригоди з чоловіком були короткочасними. Згодом я дізналася, що звали його Антуаном, і він не був місцевим жителем. Чоловік приїхав до гори для наповнення гаманця, згодом одружився і втратив життєву енергію. Єдиною його розрадою був фруктовий алкоголь. Колись він добре грав на мандоліні, заводив публіку і подавав великі надії музиканта, але нерозважливість знищила талант.

Антуан довго гадючився містом. По декілька разів проходив одні і ті ж будинки. Він гадав, що за ним стежать. Його параноя була підсилена дією алкоголю. Тільки упевнившись, що його не переслідують гірські баранці, увійшов до будинку

– Дені, ти дурень, а не фальшивомонетник.

– Чому ж ти так тихо говориш? Можливо у центрі міста заспіваєш пісню про мою професію? Що тобі вже не так? Не вистачило коштів, що б упитися. Так знай, я тобі і сентімо не дам.

– Залиш собі свій дріб’язок. Ти мені краще скажи, для чого ти монети шпані роздаєш?

– Кому? Що ти верзеш?

Дені був колишнім працівником монетного двору. У свій час він зумів приватизувати для себе штемпелі та інший інвентар для чеканки монет. Фактично він займався незаконним виготовленням золотих і срібних таллярів, ауреусів, флорентинів та інших грошей, що були у вжитку. Він був дуже обачний і розмінював фальш малими партіями. А його монети були наскільки точними копіями, що міщани навіть не здогадувалися про наявність браку.

– Ось поглянь, що я знайшов. – Антуан дістав мене із кишені та віддав Дені. – Цією монетою бавилися діти на станції. Якщо б її розчавив потяг всі б дізналися її справжній вміст.

– Це Боратинка – розмінна монета, їх виготовляють із міді, проте це сплав із домішками інших металів. Виготовлена досить неякісно. Ось поглянь на герб – він перекошений, відбиток нечіткий. Можеш залишити її собі, я не займаюся штампуванням дріб’язку.

– Так, а хто її виготовив?

– Я не знаю, напевне, у місті з’явився конкурент, хоча йому не завадило б повчитися. А тепер геть! Від тебе тхне гидотою і підлістю.

Загалом, вони були старими друзями, у певній мірі, компаньйонами, але лаялися як молоді пси. Дені намагався позбутися Антуана, побоюючись його дурості і необачності.

На вулиці панувала ніч і ми разом із чоловіком відправилися у пивницю. Вона була брудна і темна. У приміщені перебувало декілька відвідувачів, вони здебільшого мовчали, тільки інколи кликали обслугу, щоб та поновила рідину. Антуан не був схожий на них, а навпаки розмовляв зі мною. Це було дивно. Я, навіть, хотіла йому крикнути, щоб він зупинився, проте навряд від мене почув би.

– Дені погано закінчить із своїми монетами. Я вже зустрічав таких людей. Вони самовпевнені, владні та горді. Ніколи не слухають чужих порад і вважають, що світ належить їм.

Я була повернута до нього зображенням імператора, і в мене склалося відчуття, що він говорив не зі мною, а з ним. Цим він підіймав власну самооцінку та розраджував себе. Та й хто в наш час буде розмовляти із п’яницею і волоцюгою?

– У мене була жінка. Анна. Прекрасніше неї бували тільки весняні квіти після затяжної зими. Всі мені говорили, що вона стерво, знищить тебе морально і фізично. Я нікому не вірив, та й зараз не повірив аби переживав власну історію вдруге. Так ось, як ти вже здогадався, вона мене зрадила. Спочатку обібрала банківські рахунки, потім будинок, і тільки потому винесла із душі серце. У мене залишилась тільки мандоліна…

Відпивши вина, Антуан продовжив :

– А найгірше – це самотність, коли ніхто не хоче із тобою говорити. Навіть, Дені став цуратися мене…

Діалог міг продовжуватися вічно. У п’яного серця завжди багато розмов, але сповідь перервав власник закладу. Він був високий, худорлявий, більше схожий на могильника, ніж на заможного бюргера.

– Час вшиватися, – промовив власник. – Чим сьогодні будемо розплачуватися? Пісня, одяг чи образи? Але я чекаю гроші. Це єдина вартісна річ, що рівняється випитому пійлу.

Антуан ритмічно покачувався на стільці і сміявся. Він розжав кулака і показав мене бюргеру.

– Знайомтеся, це імператор.

Чоловік вихопив мене із рук та став придивлятися до мого зображення. Потім поклав у задню кишеню штанців. Пильно поглянув на чоловіка, і промовив :

– Знімай камізельку, тільки швидко, я вже хочу спати.

– А гроші?

– Та монета нічого не коштує. Мідяки на вино не міняють. Знімай камізельку.

Антуан розуміючи, що перевага не на його стороні, не без жалю, віддав жилетку. Більше я його не бачила. Бюргер швидко порозгонив інших клієнтів. Напевне гасла : «працюємо до останнього клієнта та постоялець завжди правий», у цьому закладі не діяли. Потім він завісив усі вікна і перерахував кошти. На мене він дивився по-особливому. І тільки буркнув на додачу :

– А тебе обміняю завтра. П’яницям байдуже, чим решту брати.

Перед тим як лягти спати він ще раз перерахував монетки. Саме ця робота приносила йому найбільше задоволення і міцний сон. Золоті і срібні гроші сховав у тайничку, тоді як мене разом із іншими мідяками залишив ночувати у пивниці.

Разом зі мною у коробці перебувало декілька сотень дрібних монет. Всі вони були різної форми та кольору. Деякі із них встигли покритися зеленою плівкою, інші були гладенько відполіровані людськими пальчиками. Мене бентежила тиша. Чому грошенята мовчали? Вони втомилися, не бажали говорити чи можливо міцно спали? Цього я не знала, але мені дуже кортіло поговорити, тому я вигукнула :

– Привіт! – проте всі німували. Я знову повторила, тільки голосніше :

– Привіт! Привіт! Привіт! – Кожного разу я підвищувала тембр голосу, але так і не почула відповіді.

– Чому ви мене ігноруєте? Ви гадаєте я не така, як інші? Чи, можливо, я не гідна розмовляти із вами? – У мене на очах почали накрапати сльози. До цього я навіть не замислювалася чи може метал плакати, чи має він якісь почуття.

– Я так як і ви народилася на вершині гори у просторих залах! Це не моя вина, що металурги помилилися. Ну, чому ви всі мовчите?

Моя схожість із Антуаном ставала очевидною. Я, так як і він, випала із свого світу і не знала де перебуваю, куди мені рухатися. Шкода, що у мене не має «знеболювального», котрим користується він, щоби пережити періоди самотності.

Допоки я намагалася поговорити із іншими монетами, до пивниці завітали двоє незнайомців.

– Лі, я, як і ти, не бажаю втікати, проте нам не залишається вибору. Мій батько схожий на безумця.

– Не говори так про нього.

– Не можу, щодня я працюю від світанку і до заходу сонця. У мене не залишається ні часу, ні бажання на наші зустрічі. А що за це я отримую? Миску пісного супу і щоденні образи. Моє тіло синє від болі. Серце жадає кохання, твоїх дотиків, обіймів, поцілунків…

–Я також тебе кохаю, любий, але куди ми втечемо?

– Мені набридла гора. Світ існує за межами нашого дитинства.

Сергійко був молодшим сином бюргера і не по своїй волі був змушений постійно працювати на батька. Він бажав по житті вітра, а отримав багно. Болото, в якому кожен вечір збиралися п’яниці і квакали про одні і ті ж речі.

Світ сумний, якщо його не відкривати кожен день. Єдиним його порятунком стала Алінка, що подарувала примарну надію.

– Подорож розпочинається сьогодні? – зрозумівши стан речей, запитала дівчина.

– Так, сьогодні на світанку ми вирушимо поромом на схід. І нехай сонце сліпить нам очі. А в пивниці я хочу забрати те, що належить мені. Шкода, що найбільші цінності батько ховає під ліжком.

У підніжжі гори розташовувалося величезне озеро. Саме біля нього і знаходилося місто. Воно живилося гірськими потоками, що із весни по осінь невпинно дзюркотіли, оновлюючи воду. На відміну від потяга, пором курсував кожен день, але він перевозив тільки пасажирів і то без надмірної ручної поклажі.

Сергійко пересипав монети у шкіряний мішечок, що слугував гаманцем. Додав кілька прикрас та віддав його Аліні, сам же згріб пляшки з елітними винами, та промовив :

– Завжди хотілося спробувати, а батько говорив «ти ще маленький, це на свято, свій бізнес об’їдати на можна».

– Досить про скнар, побігли до порому, допоки я не передумала.

– Прощай, діра, нехай тебе штопає хтось інший. – Забувши про обережність, вигукнув Сергій.

До відправлення порому залишалося обмаль часу, тому коханці чимдуж помчали до причалу. Біля пірсу був прив’язаний невеликий квадратний пліт. З усіх сторін він мав опори для рук та декілька рятувальних кругів. Це була вся система безпеки на ньому. Одночасно він вміщував не більше двадцяти осіб. Зате могло поміститися безліч монет.

Перед входом на пором, зі мною ледве не сталося нещастя. Сергійко дістав мене, щоб мною розплатитися, потім дивно зиркнув і дістав дрібнішу монету. Напевне, я була дорогою для порому.

Поїздка видалася сумною. Озеро було вкрито їдким туманом. Монети і далі мовчали, а закохані постійно любувалися, обіймалися та цілувалися. Вони були задоволені своїм кроком, хоча і не знали що їх чекає на невідомому березі.

– Нам сьогодні щастить. – промовив Сергій.

– Так, а ти віриш у те, що можна підкупити успіх?

– Навіть не знаю, можна спробувати. Мені у дитинстві розповідали багато історій про криниці бажань, фонтани успіху, чудодійні джерела. Хто шукав щастя завжди жертвував монетку.

Сергій опустив руку у мішечок із грошима і дістав мене. Він вдавано поцілував, обернувся спиною до міста і викинув у озеро.

– На щастя.

– На повернення. – підтримала Аліна.

– Ми обов’язково повернемося через декілька років.

Я не очікувала подібного повороту подій, тому політ у воду мене шокував. Як і кожен шмат металу я опускалася на дно. Навколо мене кружляли риби. Вони спостерігали за моїм зануренням. Потім одна із них підпливла до мене і спробувала проковтнути. На щастя, я виявилася більшою, ніж вона сподівалася. Хоча її насназі можна позаздрити. Рибина не розчарувалася, а продовжила свої спроби. Це все тривало допоки я не досягла дна. Холодної мулистої поверхні.

Я залишилася на одинці із своїми роздумами. Єдине питання, котре не давало мені спокою – чому зі мною не говорили інші монети? У кузні, пивниці і вдома у фальшивомонетника панувала тиша. Я намагалася з ними вийти на контакт, проте вони мовчали. Я гадала, що це все через мою індивідуальність. З плином часу я почала розуміти, що єдиною моєю особливістю було вміння мислити. Не важливо із чого ти виготовлений, важливо як ти цим розпоряджаєшся. Всі інші монети мертві, так, це сумно, але, натомість, є я і мій запал повинен далі пізнавати чудернацький світ. Проте, я опинилася на дні, єдиними моїми співрозмовниками є риби. Вони цікаві, кумедні, уміють навіть танцювати, але слідкувати за людськими драмами цікавіше. Тут то ніколи не вгадаєш, кого викинуть на вулицю і хто кого підставить під удар.

Час минав повільно. Моє тіло покривалося сірою плівою та заносилося мулом. На дні проростали водорості, тому я опинилася у водному садку. З часом самотність почала мене роз’їдати. Це було нестерпно, але я сподівалась на те, що мене скоро знайдуть. І, так це банально, але через сотні років я була викинута підводними течіями на берег. Сонце сліпило мені очі, вітер обвівав гурт, проте я була задоволена цьому.

Через декілька років земного споглядання на мене натрапив шукач пригод, археолог і просто приємна людина Георг. Про таких як він говорять – людина енциклопедія чи вікіголовий. Він знав усе й про всіх, але не міг навести порядок у власному житті. Приготування їжі чи розмова із дівчиною йому давалася важче квантової фізики. Тому він мав два друга: равлика Софі та лабрадора гірчичного кольору, якщо не помиляюся, його звали Кротом. Дивакувате ім’я для собаки, проте саме Кріт знайшов мене.

Георг прогулювався на берегу озера із своїми улюбленцями. Софі перебувала у скляній банці, її завжди носив із собою чоловік. Лабрадор же то вовтузився біля ніг хазяїна, то втікав і виривав глибокі урвища. Під час копання однієї із шахт він натрапив на мене. Почав скавчати, гавкати. Пес злякав мене, він здавався агресивним кобелем. Тільки згодом я дізнаюся, що таким чином собаки привертають увагу, щоб похвастатися власними досягненнями. Кріт був знатним хвальком.

– І що це ти тут надибав? – чухаючи за вушком пса, промовив чоловік. – О, цікаво – цікаво.

Чоловік підійняв мене та почав досліджувати. На відміну від попередників, він звертав увагу на деталі.

– Так це ж Електрон. Хоча, ні, це електрон із домішками міді. Воістину унікальна знахідка. Потрібно сьогодні ж зробити аналіз. Ніколи не бачив, що б Боратинку чеканили із цього сплаву.

Кріт голосно загавкав, ніби нагадуючи чоловікові, що це він знайшов монету.

– Молодчага. Це буде окрасою моєї колекції. Їй не менше, ніж тисяча років, а можливо і дві тисячі. Боратинка довго була у вжитку. Їх випустили більше мільйона, проте вона унікальна через свій сплав і чеканку.

У чоловіка вдома я познайомилася із сотнею монет, бонів та прикрас. Вони були різних історичних епох. Всі перебували під склом і кожна із них мала власне місце та назву. Я була шокована різноманіттям своїх братів і сестер. Мене дивувало, що їх не використовують за призначенням –обмінюють, продають і нічогісінько не купують. Мене ж розмістили посеред столу. В подальшому Георг вивчав мене тільки у гумових рукавичках і завжди вихваляв серед гостей. Чоловік був колекціонером, а древні монети були його пристрастю. Він знав ціну кожному шматку металу. Це було казкове життя, і я, навіть, встигла потоваришувати із равликом.

Акліматизувавшись, я знову спробувала заговорити із монетами. Навіть, проспівала пісень, але нажаль жодних скрипів так і не почула. Мені довелось змиритися із думкою, що не все у цьому світі може мислити і самовиражатися.

Одного разу я проснулася серед ночі. У будинок пробрався злодій. Георгій в цей час перебував на науковому симпозіумі присвяченому антропології, тому вдома нікого не було. Незнайомець обережно зняв захисне скло і почав вкидати монети у мішечок. Перед тим як вкинути мене він декілька разів перечитав мою назву. Але надпис його стривожив, і помістив мене в окрему кишеню. Це був початок нової пригоди, до якої я була готова…

Хацьки січень 2016
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
03.01.2017 Проза / Нарис
Критична взаємність
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
21.01.2017 © Ірина Мельничин / Новела
Неможливий процес
20.01.2017 © Маріанна / Мініатюра
По лезу
19.01.2017 © роман-мтт / Мініатюра
Крига, вітер, два собаки
19.01.2017 © Меньшов Олександр / Повість
Пройти лабіринт (Глава 17 - 20)
18.01.2017 © Маріанна / Мініатюра
Стерти
Оповідання Про життя
08.01.2017 © Улько Сергій
Гостя з неба
08.01.2017
Дріб’язкова історія
12.12.2016 © Каріна Зарічанська
Коли починається зима?
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 4 (4+0+0+0+0)
Переглядів: 81  Коментарів: 4
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 09.01.2017 20:14  © ... для роман-мтт 

Дякую. Це добре, що сподобалося. вже підправив ляп) А прийменники буду ще вишукувати) 

 09.01.2017 16:32  роман-мтт для © ... 

весело написано і цікаво! читав на одному подиху.
тепер питання:
1. Монета каже, що пролежала в мулі і землі сотні років, а Георг каже що тисячу чи дві - б`є по очах, бо ці два факти недалеко один від одного розташовані.
2. Помітив декілька місць з неправильно вживаними прийменниками - тут вибачайте, шукайте самостійно.

Загалом обірвані історії власників монет цікаві, постійно перебуваєш під їх впливом, іноді під час читання подумки повертаєшся до власників монети під час читання вже іншої історії. І затягує!

 

 09.01.2017 12:20  © ... для Каранда Галина 

Дякую за відгук. Ні, не читав. Сьогодні подивлюся, чи не дуже сюжет переплітається 

 09.01.2017 11:27  Каранда Галина для © ... 

слідкувати за людськими драмами цікавіше. Тут то ніколи не вгадаєш, кого викинуть на вулицю і, хто кого підставить під удар. - це точно... Роздуми монети місцями дуже сподобалися.


А Ви читали казку Андерсена "Серебряная монетка" ?

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
29.12.2016 © Каранда Галина
З Днем народження, Портале! +29
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +30
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +120
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +50
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.11.2011 © Микола Щасливий
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2011 © Закохана
20.03.2015 © Вікторія Легль
01.12.2010 © Журналіст
27.03.2012 © Микола Щасливий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди