Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
08.01.2017 11:48Оповідання
Про людину  Про життя  Про Бога  Про самотність  
20000
Без обмежень
© Улько Сергій

Гостя з неба

Невеличке оповідання. Наймасштабніший із моїх творів. Надіюсь, що
його прочитають і оцінять з усіх сторін. Буду радий за коригування, поради чи критику.
Улько Сергій
Опубліковано 08.01.2017 / 39395

1. Безсоння.

Григорію не спалося. Зазвичай, його б і гуркіт танку не зміг розбудити. Але не зараз, не ці три дні поспіль. Він завжди прокидається о другій двадцять чотири з відчуттям, що має статися якась важлива річ. Це не можна було пояснити. Ніби внутрішнє чуття, як мантру, повторювало: «Прокидайся. Розплющ очі. Дивися. Дивися в небо.» І Григорій, наче під гіпнозом, вийшовши з дому на околиці міста, зачаровано дивився на небо, вкрите незліченними зорями. Це тривало рівно півгодини. Потім його попускало. Сновида розумів, що добряче змерз. Була вже середина осені і вночі у самих трусах надворі довго не простоїш. Через декілька секунд, що самому чоловікові здавалися, як не годинами, то багатьма хвилинами, відстукуючи чечітку зубами, холодне тіло поверталося в дім. Тепла ковдра і ліжко – все, що потрібне після таких пригод. Та сон вже не повертався і Гриша, увімкнувши якесь інтернет-радіо, що транслювало кантрі, лежав на ліжку і намагався збагнути, що саме з ним коїться ці три дні.

Сьогодні він подумав, що це може бути стрес через звільнення з роботи.

Чоловік пропрацював тридцять років водієм автобусу, а тут через скорочення штату йому повідомляють, що не можуть більше утримувати скільки водіїв. Урізавши декілька маршрутів, з роботи вигнали майже третину робочих. Але вони були молоді, ще знайдуть собі місце. Та з Григорієм, якому вже 54, ніхто не схоче навіть говорити про вакантне місце водія. А нічого іншого чоловік навіть не хотів і розглядати. Жінки він не мав, дітей теж. Все, що його захоплювало – дорога. Широкі шосе, маленькі вулички, асфальтовані, бетонні чи ґрунтові траси. Його маршрут, який охоплював зразу кілька регіонів, дозволяв відчути в повному обсязі красу дороги.

Григорію пригадалося, як батько вперше посадив його за кермо. П`ятирічний малюк на колінах у тата, який тисне на педалі. А малий здивованими очима дивлячись на сіру ґрунтовку, що простягалася по всіх зелених луках із півметровою ковилою, крутить кермо. Позаду старенького Москвича пил і низьке сонце, яке того літа добряче пекло; попереду – нескінченна дорога, а в голові хлопчика народилася нова мрія.

Після звільнення чоловік був розбитий. Всі друзі, яких колись мав, пороз`їжджались, а ті, хто залишився забагато уваги приділяли випивці і потихеньку погасли.

Було вирішено, якщо завтра вночі все повториться, то він сходить до психолога, а поки лунають ритми кантрі і, здається, вперше за ці три ночі, змучений чоловік почав засинати після своєї невеличкої пригоди.


2. Новини.

Хоча Григорію вдалося заснути після нічної прогулянки, вранці він себе бадьоро не відчував. Зараз було б непогано випити кілька філіжанок кави, – подумав чоловік. Але потім згадав, що два роки тому в нього виявили високий тиск і думка про каву якось несподівано перекрилася яскравою картинкою річки.

Гриша, будучи тринадцятирічним юнаком, пірнає на трьохметрову глибину за клешнатими раками. Скрізь зелена трава, дерева і друзі, які теж один за одним, наче качки, бовтаються у воді. А найпрекрасніше – шум ріки. Ніщо так не заспокоює, як її п`янкий глибокий спів, що лине повз тіло, огортаючи стан так само приємно, як і тепла вода. А якщо додати вигуки пташок, крики хлопців та дівчат на пляжу, то можна впевнено констатувати: ось воно – щастя. Тільки озирнись і охопи його своїм єством.

Незабаром картинка змінилася. Ріка, яка колись розливалася на городи і затоплювала дороги та поля, тепер ледве видніється. Замість прозорої і чистої води – мул і сміття; а по берегах розкидані пусті пачки цигарок, целофанові пакети і зламані дерева.

Григорію не хотілося згадувати саме це, але іноді спогади так і намагаються підсунути палицю в колеса велосипеду ностальгії. Замість приємного штилю біля вечірнього моря ми попадаємо у нічний шторм на покинутому кораблі свідомості.

Григорій поглянув у дзеркало. Сиве середньо стрижене волосся, яке додавало йому декілька років; помітні зморшки на лобі, трішки вицвілі яскраво-блакитні зіниці. Нічого незвичного для людини у його віці. Але була одна річ, яка почала бентежити чоловіка. Насичено-сині, майже чорні мішки під очима, які змусили серце калатати швидше.

Бувають у житті такі моменти, коли на підсвідомому рівні, людина починає до чортиків чогось боятися. Просто без причини на якусь мить її охоплює раптовий страх, який так же раптово і зникає. Щось подібне зараз було в Григорія. Він злякався свого відображення в дзеркалі, але через кілька секунд страх минув і, вмивши лице холодною водою, чоловік пішов на кухню. Приготувавши собі напівфабрикатів, він вклався на диван і увімкнув якогось вестерна 80-х років.

Півторагодинний фільм пролетів досить швидко, але нічого з того не запам`яталося, оскільки чоловік мучився своїм безсонням. Він уже знав, що прокидається в один і той же час, наче якась сила прибирала пелену сну і навіювала образ нічного неба. Але найдивніше було збагнути ту загіпнотизованість, яка підкорювала розум і тіло.

Хай там як, а прийдешня ніч мала розставити усі крапки під знаками питання, бо окрім рішення відвідати психолога, внутрішній голос підказував: щось має статися.

Григорій почав швидко перемикати канали супутникового телебачення. Він знав, що нічого цікавого не знайде, тому просто тиснув кнопки, намагаючись таким чином себе розважити.

Пройшовши кількасот каналів, чоловік натрапив на передачу, де було зображення землі із космосу.

Диктор набридливим, але розумним голосом говорив щось про астероїд:

– Звичайно, такі шанси дуже малі і напряму катастрофа не може відбутися. Але якщо будуть якісь зміни в орбіті, все піде шкереберть і астероїд таки нас зачепить, що буде фатальним для всього людства. Та, повторюся, шанси дуже малі, тому паніка зайва.

Тепер спікер змінився і на екрані з’явилася жінка років тридцяти. Здавалося, що її обличчя давно забуло всі емоції і вона, виконуючи свою роботу, просто читає текст із телесуфлера:

– Нагадую, що ми в режимі реального часу стежимо за астероїдом, які вчені десять років тому прозвали Герцог Один. Космічному тілу залишилося кружляти навколо земної орбіти ще два дня і, якщо все мине добре, він покине наш простір назавжди. А тепер прийшов час для прогнозу погоди…

Нічна поведінка набувала для Григорія якогось сенсу. Він подумав, а чому б цей Герцог не міг впливати на його розум? Адже є люди, які на повний місяць роблять такі речі, про які і не здогадуються потім. Як би дивно це не було, але сприйняти такі події набагато легше, ніж ті, які передбачають квиток в один кінець до дурки.


3. Зірка.

«Прокидайся, прокидайся, прокидайся…»

Ніжний жіночий голос легко нашіптував уві сні Гриші, який лежав на ліжку в светрі, штанях і шерстяних носках. Чоловік вирішив перестрахуватися і завчасно одягнув теплий одяг.

«Прокидайся. Прокидайся.»

Повіки почали потиху відкриватися і через хвилину він був при повній свідомості. На годиннику друга двадцять чотири, а Григорій все ще сидить на ліжку і усвідомлює, що сьогодні ніщо його силоміць не тягне надвір.

«Вийди. Вийди. Подивись вгору.»

Жіночий голос пролунав у його голові.

«Якого біса», – із страхом викрикнув Григорій.

Він раніше не чув подібного і його здивування було логічним, оскільки все, що твориться в нашій уяві складається з реальних елементів, які пазлами стають у якийсь образ. Але цей голос для чоловіка був не знайомим. Кришталевий, дзвінкий і протяжний, наче ксилофон об`єднали з роялем. Він відбивався в голові тихою луною і дзвінким щебетом водночас. Якби це було насправді, то Григорій точно б запам`ятав.

«Вийди. Вийди. Вийди.»

Голос ставав ще голоснішим і чоловік піддався проханню та покинув будинок.

Григорій глянув на небо, в якому, здавалося, вже немає місця для нової зірки. Цей вид породив у його голові нові спогади, які він намагався давно забути, але ж шторм останнім часом не полишав свого натиску.

Юнак лежить під зорями на ще теплій від весняного сонця траві. Вона вже вдосталь виросла, щоб розкрити свій молодий аромат і в суміші із нічними квітами пашить неймовірними трунками. А поруч із цією трав`яною ідилією ледь відчувається аромат чорнобривців, якими завжди пахло полум`яне волосся Лізи.

Гриша знав, що вона поруч. Лише протягнути руку, лише протягнути погляд і ось вона – могила на сільському цвинтарі. А на надгробку викарбуване фото молодої дівчини, що завжди посміхалася долі.

Григорій любив її всім своїм серцем, і той випадок, коли п`яний виродок-мажор в`їхав у невинну дівчину біля магазину, назавжди забрав частинку цього серця. Опісля минуло 26 років, а чоловік так і не зміг покохати знову. Та з цим Григорій змирився і зараз, пустивши самотню сльозу, протер очі та втупився у небо.

Незабаром засіяла зоря, яка потім почала рухатися по траєкторії лемніскати і нестримно рости в розмірах. Здавалося, що зірка ось-ось впаде поруч. Вона вже досягла розмірів повного місяця і продовжувала летіти тепер по прямій до невеличкого лугу, що залишився на окраїні міста.

«Йди до мене. Йди до мене», – нашіптував жіночий голос всередині.

Григорію стало лячно, шлунок стиснувся не то від побаченого польоту, не то від того, що могло б відбутися далі. А варіанти були різні.

Та штука, могла б бути уламком Герцога і, якщо впаде десь поруч, вб`є все живе.

Також був варіант, що все це вибрики збоченої уяви чоловіка із кризою середнього віку. Нічого з неба не летить і взагалі, Гриша зараз солодко спить у своєму домі.

Хай там як, а часу на роздуми було все менше, бо «зірка» продовжувала наближатися і тепер точно ясно, що об`єкт направляється саме на те місце, де, окупована будинками земля все ж знайшла собі місце дихнути – на невеличку галявину зеленої трави.

Ще одна мить і гул, який зрівнявся б хіба що із сотнею ударів блискавок, пролунав по окрузі. Григорію заклало вуха, серце калатало, а ноги самі неслися до місця падіння. Він ще живий, а значить гіпотеза про смерть від уламку не справдилася.

Іноді чоловікові хотілося доторкнутися до шалі смерті. Давно втративши кохання, Гришу заспокоювала лише одна розрада – дорога. А тепер, коли і її забрали, сенс життя загубився назавжди. Кількома секундами раніше, чоловік молив Бога, в якого вже давно перестав вірити, про смерть, про ту вічність у забутті.

Але тепер, коли «зоря» вже лежить поруч на землі, він із дитинним щастям біг до неї, забувши про хворе серце та звільнення. На якусь мить Григорій відчув себе тим молодим чоловіком двадцяти п’яти років, що вперше зустрів Лізу. Її вид змусив забути про все. І єдине, що його мучило – питання «Що буде далі?»

От і зараз, в житті чоловіка з’явилася надія на зміни. Не важливо які це будуть зміни. Байдуже. Головне те, що хоч щось могло змінитися в цей самий час. Що б доля не підготувала, а Григорій був до цього готовий.


4. Гостя.

Чоловік підбіг до місця падіння. Вирвана з корінням трава валялася на землі, що потріскалася і зляглася від удару. Трішки далі виднівся кратер, але, що в ньому, не було видно навіть тоді, коли Григорій підійшов до самого його краю. Пил, який простягався по всій окрузі, концентрувався в центрі великої ями і не дозволяв заглянути вниз. Але чоловік, примруживши очі і приклавши долоню до лоба таки спробував туди зазирнути, та все намарно.

В цей час запах пилюки і вирваної трави перебив аромат чорнобривців, які проте тут ніколи не росли. Григорій подумав, що це так грається з ним його уява і вона справді це робила, бо тут же перед його очима пронеслися картинки щасливих очей батька, яскравої посмішки матері і полум’яне волосся Лізи, яке вона завжди тримала розпущеним. Всі ці люди залишилися тільки в його спогадах, а їхні тіла давно забрала на вічний спокій земля.

Не знаючи як, Григорій підійшов до краю все ще запиленого кратера, а дзвінкий голос продовжував набридати.

«Іди сюди. Ти ж хочеш, щоб все це закінчилося. Я знаю. Спускайся. Спускайся.»

Чоловіка знову охопив раптовий страх, нога підкосилася від втоми і Григорій полетів у кратер. Перед тим, як впасти і втратити свідомість від удару головою об величезний камінь, чоловік побачив марево, яке на цьому ж камені не то лежало, не то левітувало над ним у повітрі. Григорій відключився.

– Прокидайся. Годі спати. Ще належишся, синку, – з усмішкою на вустах будила малого Гришу матуся. – Прокидайся. Чуєш, півні вже співають? Твій батько на луках траву косить. Піди, синку, підточи йому косу і віднеси води. Я її щойно з криниці дістала. Аж глек запотів, яка прохолодна. Давай, прокидайся, Гриню.

Просинатися під голос своєї мами для хлопчика було найкращим заняттям. Буває, запорається матуся на городі, кухні чи перед тваринами в сараї, і Гриня прокидається сам, а сон його не полишає і ходить тоді хлопчик цілий день заспаний та сонний.

Але тільки уві сні десь здалеку почує материнський голос, враз усі сновидіння закінчуються і сонливість втікає, як миша від кота. Тоді Гриша

відкриває очі і бачить посмішку мами, яку не можна ні описати, ні зрівняти. Посмішка, що ніколи не сходила з обличчя жінки і завжди давала наснаги тримати себе бадьорим цілий день.

«Не спи. Прокидайся», – різко материн голос змінився на той дзвінкий дівочий, – «Вставай!»

Григорій кинувся і ще раз легенько вдарився об камінь. Цього разу він не зомлів, а навпаки пробудився. Голова крутилася, але свідомість поверталася.

Чоловік, все ще лежачи в кратері, поглянув вверх. Пил уже вщух і можна було побачити, що яма не була такою глибокою, як здалося під час падіння. Ще трішки полежати і можна вилазити звідси.

Він доторкнувся однією рукою до брили, яка була все ще теплою і вочевидь неземною. Не ясно, як такий велетень не зробив діру у землі на сто метрів і ударною хвилею не повбивав усіх. Чоловік спробував обіпертися на камінь і стати на ноги. Свідомість таки прийшла до ладу і Григорій піднявся.

Те що чоловік побачив далі, викликало стан легкої шокованості.

На брилі каменю лежала оголена жінка. Її довге темно-каштанове волосся прикривало груди, а тендітні руки лежали на тому місці, про яке говорять зона бікіні.

Сказати, що здивуванню не було меж – нічого не сказати. Воно і правда. Не кожного дня можна зустріти голу жінку на метеориті. Чоловік подумав, що ще лежить у кратері без свідомості, а все це йому тільки сниться, але головний ниючий біль від удару давав про себе знати і, якби це був лише сон, то чоловік давно б уже пробудився.

Григорій визирнув із ями: сірий пил осів на землю, а в повітрі знову той трунок із трави та чорнобривців. І що найдивніше – ні душі поруч. Це трішки здивувало, якщо ще можна було чимось дивуватися. Такий гуркіт мав підняти на ноги не тільки околиці, а й усе місто. Купа народу, поліції, швидкої допомоги і надокучливих репортерів повинні були вже на повну силу бродити біля велетенського небесного каменю.

Так чи інакше, впевнившись, що нікого немає поруч, Григорій вирішив віднести незнайомку у свій дім. Цікавість так і перла із усіх надр його єства. Звідки тут взялася ця жінка? Чому ніхто не помітив падіння метеориту? Що за голос всередині? І чому вже четверту ніч мучить безсоння? Григорій не знав відповідей. Але на всі питання відповість вона – гостя з нічного неба.

Чи то тільки мара, чи хвора уява, чи все насправді, а чоловік не міг відмовитися від такої пригоди. Попри виснажений стан, переляк та здивування він відчував себе живим. Можливо, по справжньому живим вперше за 26 років.


5. Контакт

Свисток чайника кричав на повну, випускаючи гарячий пар. Через хвилину на столі стояла чашка надміцного чорного чаю. Здавалося, що там пів посудини заварки і стільки ж цукру. Не ясно, куди лилася вода, але вона таки лилась. Чай був одним з найміцніших напоїв, що пив чоловік.

Будучи молодим підлітком-бешкетником, Грицько любив потягти ввечері пивка з друзями, а по вихідним чи святам гріх було з тими ж товаришами не випити чогось міцнішого. Як же тоді пробирав дідів самогон і, як же діставалося від батька наступного важкого ранку. Але аварія, через яку загинула кохана Гриші, змусила клацнути перемикача в голові і з того часу чоловік не торкався ні до чого, що здалеку нагадувало алкоголь.

Григорій кинув дальнього погляду на старенький диван в кінці вітальні. Незнайомка спала, вкрита теплою ковдрою. Чоловік ще й досі не вірив, що все, що сталося з ним цієї ночі, правда. Але ж ось вона – гостя з іншої планети. Якби таке хтось сказав раніше, можна було б добряче посміятися.

Спантеличений, здивований і трішки наляканий погляд дивився на сплячу красуню. Четверта ранку, три чашки ядушного чаю позаду, а Гриша все сидить неподалік від дивану і намагається дочекатися, коли жінка прокинеться. Голоси в голові зникли, дуже хотілося спати, але чоловік не наважувався закрити очей. Григорій боявся, що це тільки сон і, заснувши, він насправді прокинеться так і не отримавши відповідей.

Сонливість все наступала і дно четвертої чашки було досягнуто дуже швидко. Гіркий присмак уже в’ївся у стінки рота, а від терпкості почав німіти язик. Григорій готовий був підкоритися сну, але побачив, як рука жінки почала ворушитися під ковдрою.

Тіло чоловіка на мить впало в ступор. Серце закалатало, шлунок стиснувся. Знову цей раптовий напад страху.

«Ось воно… Ось вона. Жива, справжня, тут. Опануй себе. Ще трішки.»

Незабаром страх минув і Гриша помітив, що закриті очі незнайомки почали рухатися і через мить відкрилися. Жінка якийсь час дивилася на стелю, а потім скинула із себе ковдру і піднялася із дивану та, не кажучи жодного слова, наближалася до Григорія, який, розтуливши рота мовчки дивився на її ідеальне тіло.

Чоловікові здавалося неетичним вдягати новоприбулу, тому, принісши її додому, він тільки вкрив ковдрою, надіючись, що, коли жінка прокинеться, то сама попросить в нього одягу. Але тепер це не було такою гарною ідеєю. Оголене тіло гості стояло вже зовсім поруч від почервонілого обличчя хазяїна.

Погляди людей у вітальні зустрілися, залишивши лиш маленький проміжок між тілами. Григорій був дещо здивований такому розвитку подій, але в той же час відчував спокій. Ніби його гостя – зовсім не гостя, а давно знайома людина. Йому хотілося розповісти всі таємниці, переживання, вилити душу.

Жінка повільно підняла руки і поклала їх на чоловічі скроні. В очах Григорія потемніло і він впав, наче в гіпнотичний транс. Думки в голові перемішалися і що найдивніше – спогади один за одним почали стрибати перед спантеличеним чоловіком. Наче недокучливі комарі в літній вечір, вони жалили і випивали з мізків найсокровенніші таємниці чи давно забуту минувшину.

Біль у голові від удару, що вже майже не відчувався, тепер посилився і його пульсуючі поштовхи били, наче відбійний молоток. Чоловікові хотілося це припинити, але воля впадала в анабіоз і все, що залишалося – чекати, доки новоприбула не висмокче всі спогади.

Та сама дорога із високою травою навкруги, зелений Москвич. Мамині очі, усмішка. Перший клас школи. Обличчя друзів. Бездонна ріка. Купа переловленої риби і раків. Безкраї поля. Дідова сивуха. Технікум. Ліза… Татова смерть. Потім коханої. Мама. Дорога…

Все життя пронеслося перед очима Григорія, розриваючи на шляху шрами, що ніколи до кінця не загоюються, і відкриваючи комірки із схованими забутими спогадами та мріями, яким ніколи не судилося збутися.

Чоловік подумав, що його наздогнала неминуча і вічна смерть. Враз після цього, жінка відпустила голову і потік спогадів сповільнився, а потім і зовсім вщух. Коли розум прийшов до тями, Григорій побачив, що гостя сидить на дивані, окутавшись у теплу ковдру. Її обличчя було стривожене і налякане. Хазяїну будинку хотілося сказати бодай слово, але його рот перетворився у ту ляльку Вуду, чий рот зв’язаний нитками.

Тишу порушила незнайомка. Дуже голосний плач роздався по кімнаті. Сльози текли рікою, а жінка ридала, жадібно хапаючи повітря. Григорій, вагаючись, підійшов до неї і поклав руку на волосся. Гостя зірвалася із місця і сильно обійняла чоловіка, нашіптуючи на вухо ледь чутні слова:

– Ти її кохав. Так сильно і так палко, а вона покинула тебе. Як вона могла? Та як тільки могла?

Григорій, ледь розуміючи слова, відштовхнув від себе жінку, тримаючи її за плечі:

– ­Що Ви сказали? Кохав? Кого кохав? Що ви говорите?

– Ліза, – ледь голосніше, але все ж пошепки мовила далі незнайомка. – Така красуня… – І знову роздався голосний та пискливий плач.

– Як Ви… Як Ви дізналися про неї? Ми знайомі? Агов, жінко, відповідайте мені?!

Чоловік почав трусити гостю за плечі, задаючи запитання. Вона вирвалася з обіймів, знову подивилася в очі і з писком «Ой!» впала на диван, закутавшись з головою в ковдру. Тепер істеричний приглушений сміх ненадовго вирвався з під покривала, а згодом жінка випалила, що хоче вдягтися.

– Принеси мені свою червону сорочку з гардеробу. Годі їй там вже пилитися.

– Що? Сорочку? Зараз… А як… Як Ви дізналися про неї? Та хто Ви така?

Тіло Григорія знову відчуло той раптовий страх. Про Лізу міг хтось розповісти, але сорочка, яка справді не вдягалася вже з місяць… Хто про неї знав? Хіба що сам хазяїн. «Це дивно, дуже, дивно», – повторював про себе спантеличеним голосом.

Гостя витягнула голову з покривала, мов та черепаха, і сказала, що відповість на всі питання, коли вдягнеться.

Григорій, який був у легкому шоці від кіпи незрозумілих ситуацій, мовчки пішов до гардеробу по свою забуту сорочку, почісуючи посивілу скроню.


6. Історія

Доки чоловік копирсався у своїх речах, його гостя встигла знайти за диваном джинсові штани. Вони були завеликі, але тугий пасок не давав можливості сповзти. Коли незнайомка почула кроки, то знову вкуталася в ковдру і всілася на диван.

– Ти ж не проти? Я взяла твої штани. Вони тут лежали і я… Я впевнена, що ти про них і забув.

В її голосі з’явився якийсь сором’язливий тон. Ніби жінка шкодувала про скоєне.

– Ні. Ні. Не проти. Звичайно. Тримай свою сорочку. – Він поклав одіж поруч і відвернувся.

Гостя почала шелестіти одягом і водночас говорити:

– Я тебе зчитувала. Здається, на вашу мову це так можна інтерпретувати.

– Га? Про що Ви?

– Ну, знаєш, наче фільм дивишся у прискоренні. Я давно за тобою стежила, але розумієш, у нас є здібності щоб швидко все дізнаватися. Ви ж бо, люди, навчилися так брехати, що й самі не знаєте, коли це робите. Я вдяглася. Можеш повертатися.

Григорій зробив глибокий вдих і поглянув на свою гостю, яка чомусь посміхалася.

– Впевнена, у тебе багато запитань. Так?

– Знаєте, жіночко, власне є запитання. Якого біса Ви забули на тому камені? І чому… – незнайомка різко перебила речення, 

– Стоп. По-перше, якби ти знав його так, як я знаю, то не згадував би. По-друге, вибач, що не представилась. Для мене це в новинку. Хвилювання і все таке. Це, як вперше виїхати на дорогу… Так. Думаю, порівняння згодиться для тебе. Я була спантеличена і забула, що ви все називаєте іменами, – незнайомка зробила задумливе обличчя, а потім знову посміхнулася, – якщо пометикувати, то найбільше мені підійде ім’я Анжела. – Жінка простягла руку, – Давай знайомитися. Хоча я вже знаю, хто ти.

Люди потиснули руки.

– І ще одне. Можеш не «Викати». Не треба нагадувати зайвий раз про мій вік. Добре?

– Мабуть. А тепер Ви… А тепер ти поясниш, хто ти? – чоловік скривив таку прохальну мармизу, що будь-хто в той же час виконав би його забаганку.

– Ахах-хах-ха, – Анжела зареготала дзвінким голосом.

Григорій зразу впізнав його. Це той самий голос, який сидів у голові чотири дні і нашіптував заклики до неба.

– Ні, Гришу, я не з іншої планети. Сміх та й годі. Це ж треба таке вигадати. І чому люди не живуть реаліями? Вигадуєте щось вічно: НЛО, снігові люди, чудовиська різні?

– Бо ми хочемо вірити в те, що може нас знищити. Люди відчули волю і прийнялися нею активно користуватися: безкінечні війни, вбивства, ядерні бомби. Мій батько був на війні і я знаю, про що говорю. А всі ці монстри чи прибульці змушують нас задуматися над тим, що є щось вище за нас. Ми стали боятися і цей страх пришпорив бажання до самознищення.

– Так, вони в тобі не помилилися. Але я не питала. То було риторичне.

– Гаразд, – підвищеним голосом чоловік випалив фразу, ніби образившись на те, що його промові не надали належної уваги, і всівся поруч із гостею.

– Не перебивай більше. Мені важко звикнути до мови. Так от. Я – янгол. Мабуть це слово найближче підходить для пояснення того, ким я є.

– Янгол, що Ви… Ти… Який ще янгол. Думаєш, я повірю у цю нісенітницю?

– У вашій мові немає аналогу, щоб мене описати. Якщо взяти різні релігії, знаєш, там християнство, іслам, кабала, то янгол підходить найкраще. Хоча всі віри на землі не несуть багато правди. Знову ж таки, понавигадували аби було простіше вбивати один одного, заради своїх богів. А біс з богами. Оце вже точно.

«Янгол значить», – подумки говорив Григорій, – «Хоча, якщо покумекати: безсоння, цей метеорит, гола жінка з неба звалилася. Якщо ти їдеш з глузду, Гришо, то робиш це вельми витончено. Буде, що буде.

– Отже янгол. І для чого я потрібен вам? Чи тебе Бог за моєю смертю послав?

– Бог? Ахах. Я благаю тебе. Ти йому не потрібен… Як і я, – останнє речення було проговорено з тугою і печаллю, – Хочеш правду?

– Хочу? Я хочу почути бодай якесь раціональне пояснення. Так. Я хочу почути правду.

– Ти знову перебиваєш. То було риторичне, як і минулого разу. А правда ось яка.

Спочатку Бог створив Всесвіт із планетами і зірками. Він довго спостерігав за їхніми граційними і ідеальними рухами. Та цього було мало і тоді татко породив нас: богів в одних ваших релігіях, янголів в інших. Ну, щось таке. Ми спілкувалися, літали на різні планети. Було весело досягати кінця Всесвіту. Знаєш, наче гумова кулька відбивається від стінки. Але і це йому набридло.

Тоді Бог пішов далі і створив людей. Він дав їм те, чого не мав сам: можливість забирати життя, можливість отримувати насолоду від собі подібних і можливість сліпо вірити. Люди були найвидатнішими творіннями Господа. Як би ти бачив, із яким запалом він спостерігав за вами протягом багатьох років.

Бог так захопився, що став сам не свій. Він почав відчувати жагу пристрасті і насилля, любові і болі. Він так хотів це пережити, що зважився на дуже відчайдушний крок: спуститися на землю у людській подобі. Пізнавши усі ваші почуття, а з ними і зло, яке ви створили самі, татко не зміг повернутися назад і навіки погруз у хіті, славі, жадобі та насолоді. І той, кого люди називають дияволом, насправді не ще одне творіння Господа, не янгол, що впав з небес, а сам Бог.

Звичайно, він не сидить у пеклі, якого, до речі, не існує, як і раю, чистилища чи переродження. Він зараз десь тут на землі. Можливо заливається алкоголем або поліг у обіймах куртизанок. Не знаю і знати не хочу.

Отака от коротенька історія довжиною у все існування всього. Тому Богу ти не будеш потрібен ніколи. Напевне, він і не знає про твоє існування. До речі, твоя смерть мені ні до чого. Швидше, навпаки.

В кімнаті запанувала тиша. Григорій намагався переварити всю інформацію, але це тільки частина відповіді і йому треба було знати більше.


7. Подарунок

– Тоді скажи, Анжело, чому ти тут? Я самотня людина дуже не молодого віку, яка втратила все, що мала. Для чого я потрібен?

– Ти її кохав. Лізу. Ти її дуже кохав. Коли я тебе прочитувала, то відчула це. І так. Вибач за той плач. Я такі емоції вперше переживаю, знаєш, почуття і таке інше.

– Так. Кохав. Але до чого тут Ліза?

– Знову брехня. Але ти не мене обманюєш, а самого себе. Ти не кохав. Ти її ще й досі кохаєш. Я це бачила. І заради цього я тут.

– Що? – викрикнув чоловік, – ти сюди приперлася через мою подружку, що давно вже померла?! Нічого не розумію.

– Я б попросила. Не треба на мене кричати.

– Вибач, але я на грані. Мене звільнили з роботи, я не спав чотири дні, а тепер ти звалилася з неба на метеориті в чому мамка народила!

– А так. Це. Прошу пробачення за мій вигляд. Там, звідки я, немає одягу й навіть плоті. Не зразу зрозуміла, що треба вдягтися, – жінка посміхнулася, – Але не про це. Повернемося до реальності, якщо можна так сказати. Подивися на себе. Скажи, ти маєш друзів, мав ще жінок окрім Лізи? Га? – не даючи чоловікові відповісти на запитання, Анжела продовжує говорити, – Правильно. Не мав.

– І що з того? Яка тобі різниця до моїх друзів? Чого причепилася?

– Ти б хотів усе змінити? От, якщо припустимо, в тебе б була можливість повернутися на десятки років назад, ти б змінив щось у своєму житті?

– Я б змінив своє життя, якби вона була жива. А без неї мені на все плювати. Ти можеш таке зробити? Можеш повернути? Ти ж янгол.

– Ой ні. Цього не можна. Мертва – значить мертва. Закладаюсь, що навіть І Бог не здатен повернути її. Розумієш, люди прикрасили смерть. Насправді, смерть – це кінець. Ніякого загробного життя, ніякого переродження.

– Тоді нащо це все? Не потрібне мені інше життя без неї. Не потрібне! – Григорій розізлився, але потім його очі змокли, – Не потрібне, чуєш, не потрібне… Забирайся звідси.

– Гришу, ти гарна людина і я впевнена, що цей шлях подолано не даремно. Я піду звідси та й ти підеш також. Впевнена в тому, що ми не помилилися. За всі роки, проведені за спостереженнями за людьми, ми вперше змогли побачити дійсно гарну особу і вона не може просто так згаснути. Ти колись ще подякуєш.

– Що? Дякувати? За що?

– Згодом зрозумієш, а поки, тримай це, – Анжела засунула руку до кишені і дістала звідти кулон, що кохана Григорія завжди носила на шиї. Маленький голуб миру із гілкою омели.

– Звідки він у тебе? Він загубився ще багато років тому.

– Згубився, а я знайшла. Секрет фірми. Це тобі для того, щоб пам’ятав про реальність. Ну давай, бери.

Чоловік розгублено взяв до рук прикрасу і стиснув міцно в кулаці.

– Дякую.

– Нарешті ти проявив люб’язність. Будь ласка. Овва. Уже п’ята ранку. Я тебе так вимотала. Напевне, хочеш спати?

Григорія дійсно дуже тягнуло до сну. Він з останніх сил намагався не заплющувати очей, але тепер, коли Анжела нагадала про це, повіки почали повільно закриватися. І з напівсну чувся лише той дзвінкий голос янгола:

– Переступи через себе. Люби далі. Живи далі. А тепер спи...

Нарешті за скільки днів чоловік заснув міцним сном.

– Я дарую тобі життя.


8. Відродження

Набридливе «пі-пі-пі» все голосніше і голосніше проривалося у сон Григорія. Через деякий час він важко відкрив очі. Перше, що подумав чоловік: «Нарешті я виспався». Він придивився до стелі, яка здалася не знайомою. Це насторожило і Гриша хотів піднятися з ліжка, щоб роздивитися все, але сильний біль роздався по всьому тілу. Чоловік закричав та спробував прийняти колишнє положення.

«Що зі мною? Де я?» – очевидні думки одна за одною почали літати в свідомості.

Почувся звук дверей, що відкривалися. Трішки згодом молодий жіночий голос стурбовано закричав:

– Він прокинувся. Прокинувся! Йдіть сюди. Ви маєте це бачити.

«Де я, хай йому грець, є? Невже це витівки тієї Анжели?»

– Зізнаюся, я не вірив, що Ви оклигаєте, – заговорив грубий чоловічий голос з кутка кімнати. Я лікар Печорін, – підійшовши ближче, чоловік зробив привітний жест рукою і всміхнувся, – а Ви, товаришу, дуже везучий. Пролежати на апараті двадцять шість днів. Це ж треба. Рекорд в нашій лікарні.

Відчуття здивування і повного нерозуміння ситуації знову відвідало Григорія.

– Двадцять шість днів? Про що Ви, лікарю? Місяць? Я ж учора був вдома. Це Анжела? Вона сюди запроторила мене, так?

– Я може вже й старий, але з пам’яттю ще все гаразд і можу запевнити, товаришу, що ніякої Анжели тут не було. А от у Вас, Гришу, здається амнезія, що не дивно при такій ситуації. Ви гарно вдарилися головою. Ще б трішки і померли на місці.

«Головою? Коли я встиг. Нічого не розумію.»

Лікар зашелестів папером.

– Ось, – показує, – Ваша справа. Читаю: «Пацієнт Такий то Такий потрапив до лікарні…» Так. Це не те. Не те. Ага. Ось: «Нуль третього. Нуль п’ятого. Тисяча дев’ятсот дев’яностого року.» Все правильно. Зараз 29 травня, отже в цілому, товаришу, ви проспали 26 днів.

«Дев’яностого? Він сказав дев’яностого? Що за? Які 90-і? Про що цей псих верзе? Це ж було 26 років тому, коли померла Ліза…»

– Не переживайте. Найскладніше позаду. Незабаром все прийде в норму. А зараз мушу відкланятися. Треба перевірити дещо і зателефонувати вашій матері. Вона дуже хвилювалася і майже завжди була з Вами. Ледь вмовили її відправитися додому відпочити. Бувайте здорові.

«Мама? Вона жива? То це все правда чи всього лише сон?»

Григорій глянув на стіл. Там стояла ваза з чорнобривцями, а біля щось відблискувало під сонячним промінням. Придивившись, можна було розгледіти кулон Лізи. Чоловікові пригадалися останні слова, що він чув перед тим, як заснути: «Я дарую тобі життя.»

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
20.12.2016 Проза / Мініатюра
ЕГО-ЛЮБОВ
09.01.2017 Поезії / Драматичний вірш
Що бачив сніг
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
21.06.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Вершник без голови
21.06.2017 © Липа Ольга - Душа Українки / Нарис
Сирія. Нарис. Знайомство з м. Хомсом
21.06.2017 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Старий капелюх
21.06.2017 © Саня Малаш / Новела
Психологи не пиячать на роботі
20.06.2017 © Маріанна / Мініатюра
Дзеркальний лабіринт
Оповідання Про самотність
18.06.2017 © Ольга Білицька
Вона не вміла казати "ні" (2 частина)
08.01.2017
Гостя з неба
07.11.2016 © Лука
Острів
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 2 (2+0+0+0+0)
Переглядів: 88  Коментарів: 5
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 10.01.2017 11:46  © ... для Каранда Галина 

Дякую. 

 10.01.2017 03:50  Каранда Галина для © ... 

тепер чудово... 

 09.01.2017 23:35  © ... для Каранда Галина 

Трішки підкоригував кінцівку. 

 09.01.2017 22:42  © ... для Каранда Галина 

Ого. Не думав, що його хтось прочитає та ще й критику залишить. Величезне Вам ДЯКУЮ.
Про 90 Ви праві. Якось не подумав.
А що з розмовою не так? Можете натякнути, а то не скумекаю? :-)

Щодо повчання. Так, користі мало, бо ніхто не читає і не хоче вчитися на чужих помилках, але для мене важливо вставити щось таке.

А. Так. За теологію дякую окремо. Може якось далі продовжу на цю тематику. 

 09.01.2017 11:02  Каранда Галина для © ... 

Прочитала.
Правда, не з усіх сторін, як Ви просите в епіграфі, а з однієї, як змогла))

Для мене вся цінність публікації зосереджена в шостому розділі. Люблю різні теологічні концепції, Ваша - дуже цікава! Ради самої неї варто було читати.

В цілому все - рівненько і правильно. Так щоб "аж ух!" - то ні, але досить цікаво написано.

Одна суттєва логічна помилка в епізоді в лікарні: Людина в 1990 році НЕ МОГЛА сформулювати так: "Добре, що в дев’яностих не такі швидкі автомобілі".
Ваш лікар же не з майбутнього звалився...
Розмова з визначення року також не правдоподібна. Подумайте над цим фрагментом.

Виховна мета - аж надто зрозуміла. Це робить твір повчальним. Останнім часом дуже сумніваюся в користі повчальних творів). Та думаю, що можливо я не права, і багатьом людям фраза «Переступи через себе. Люби далі. Живи далі.» стане одкровенням і спасінням. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +36
28.05.2017 © Борис Костинський
Порівняння українських та російських літсайтів +65
25.05.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Київ +30
17.05.2017 © роман-мтт
Увага, конкурс! +55
ВИБІР ЧИТАЧІВ
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
12.04.2011 © Закохана
25.10.2011 © Тая
27.11.2013 © Андрей Осацкий
21.06.2017 © Дарія Китайгородська
06.06.2017 © Арсеній Троян
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди