Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
09.01.2017 21:36Повість
 
Пройти лабіринт
00000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Пройти лабіринт

Глава 7 - 9
Частковість... незрозуміла без цілого; ціле, в свою чергу, складається з окремих деталей.
«Історичне коріння Чарівної Казки».
В.Я. Пропп

«Могутностями» не управляють. Їм служать.
«Ранок магів».
Жак Берж`є, Луї Повель

Правильно говорив Ленін, що людина, яка не має мужності піти в потрібний момент проти течії, - не може бути справжнім більшовицьким керівником.
Сталін у листі до Кагановича від 11 серпня 1932 р.
Меньшов Олександр
Опубліковано 09.01.2017 / 39412

7


…Зустріч з Андрієм була несподіванкою, але приємною. Вони проговорили з братом аж до самого ранку. Андрій розповів, як рік прожив в дитячому будинку. Потім його прийняла одна сім`я.

-А ти… пробачив матері? – обережно запитав Михайло. – Ну те… що вона… віддала тебе в дитячий будинок?

-Звісно, - занадто швидко відповів брат.

Він негайно ж почав розповідати про нову сім`ю:

-Батько - сходознавець, мати - лікар-невропатолог. Не скажу, що жив… живу погано.

Михайло опустив голову.

-А ви як? - запитав Андрій. – Як… мама?

-Вона померла, - тихо промовив Михайло. – Померла, коли мені було шістнадцять...


…Свідомість поверталася повільно, ніби втікала в мозок немов желе крізь маленьку дірочку в голові – повільно та розмірено. Михайло спочатку став на коліна, намагаючись струсити сонний стан.

Здається, він пролежав на підлозі щось біля п`яти-десяти хвилин. Не більше.

Діяв він швидше інтуїтивно, ніж усвідомлено. Клацнувши тумблером «Мйольніра» та приводячи його в бойове положення, Михайло, майже не роздягаючись, заповз на водійське крісло.

Двигун тихо зашипів і з натугою став набирати оберти. Зліва на панелі засвітився індикатор готовності «Мйольніра» і Михайло негайно натиснув на кнопку.

Постріл був тихим. Тільки сигналізатори говорили про те, що він відбувся.

А потім бабахнуло. Машину смикнуло і понесло. Самого Михайла підкинуло уверх, він ледь встиг вхопитися за поручні. «Грифон» натужно захрипів, та стрімко помчав вперед, і десь за півхвилини вискочив з пелени мороку.

Від вибуху в друзки рознесло обсидіанову скелю, що була поряд. В небо стрімко потягнулася грибоподібна хмарка. І тільки тепер Михайло зрозумів, наскільки ризикував використовуючи тут гармату. Він навіть не подумав розрахувати наслідки вибуху. Адже якщо щось пішло б не так, від «Грифона» не залишилося б навіть остову.

Від`їхавши на солідну відстань, Михайло дозволив собі зупинитися і оглядітися по сторонах.

Вилазити з машини не хотілося. Але потрібно було оглянути зовнішні пошкодження.

Для початку Михайло кілька разів провентилював шлюзову камеру. А потім неспішно виліз назовні.

Тут було нестерпно гаряче. Датчики в шоломі аж блимкали стовпчиками цифр. У вуха пищав зумер. Михайло скривив пику і тихо вилаявся.

Після темряви дивного аміачної хмари, пейзаж навколо здавався сліпучим.

Михайло пройшовся навколо машини, відзначаючи слабку корозію корпусу. Дивно, але «Грифон» все ще був в непоганій формі.

-Роботяга ти мій! – чоловік хлопнув рукою по борту.

І тільки тепер Михайло раптом зрозумів, звідки стільки світла: десь на південь від базальтових нагромаджень (а може навіть ще далі), звідкись із землі здіймалося блискуче біле сонце. В небо неквапливо рвалися гігантські протуберанці.

Михайло спробував прикинути розмір того «сонця» і жахнувся: як мінімум пару кілометрів. А то і більше.

Доводилося постійно мружитися. Михайло потягнувся рукою до очей, забуваючи, що на голові шолом та захисний екран.

«Слава Богу, - зазначив він про себе. - А то - прощавайте очі».

Повернувшись в кабіну, Михайло роздягнувся та нашвидкуруч перекусив. Відразу потягнуло на сон.

-П’ять хвилин, - пробубонів собі під ніс Михайло, позіхаючи, що можна було побачити гланди. – П’ять хвилин і пан Коцький поїде ловити мишей.

Так він пестливо називав сам себе. І Михайло на якусь мить (так йому здавалося) прикрив очі…


…-Коли ти щасливий, то не станеш згадувати богів, - слова прийомного батька Андрія неприємно саднули по душі Михайла.

Йому не сподобався ні тон, ні манери, ні сам вигляд цього чоловіка. Михайло вперше прийшов в гості до нової сім`ї свого брата. Можливо, це якимось чином вплинуло на його сприйняття.

Батьки Андрія жили зовсім небідно. Не сказати, що розкішно, але з великим розумом. Та й Андрій, до речі, як потім зазначив про себе Михайло, теж перейнявся їх «епікурейством».

-Ви так вважаєте? - обережно запитав Михайло.

-Це непорушна аксіома! - посміхнувся вітчим. Зараз він мав вигляд пана Коцького, який нажерся сметани, та стільки, аж пузо надулося.

-Аксіоми недоказові, - подав голос Андрій з вітальні. - Отже, вони можуть бути і невірними.

-Вони очевидні і не потребують доказів. А хто йде проти них, той страждає.

-Гаразд, батьку, - Андрій увійшов до кімнати широким кроком, - не треба бентежити мого брата. Він сюди не за лекціями прийшов.

І вони утрьох попрямували за святковий стіл.

Згодом, коли брати залишилися наодинці, Михайло замітив:

-А вони тебе люблять. Я маю на увазі нових батька й матір.

-Нових?! – чи то перепитав, чи то фиркнув Андрій.

Він якось дивно подивився на молодшого брата, але нічого не відповів. Потім дістав із шафи заховану та вже почату пляшку вірменського коньяку, і розлив по чарках.

Випивши першим, старший брат раптом запитав:

-А мама?

-Що «мама»? – не зрозумів Михайло.

-Вона згадувала про мене?

-Завжди, - трохи помовчавши, відповів Михайло.

Він різко закинув голову і випив коньяк.

-Ну, гаразд! - пробурмотів Андрій. На його обличчі промайнула дивна посмішка. - Я її ні в чому не звинувачую. Знай це…


…Подальша дорога лежала до невідомого світу.

«А що потім»? - задався питанням Михайло. І вперше відчув свою безпорадність. Він немов вліз в сипучі піски, там конкретно застряг і тепер не міг себе витягнути.

Спостерігаючи за народженням протуберанців, йому раптом спало на думку, що він знаходиться на сонці.

«Тьху ти! - Михайло відігнав ці роздуми. - Якби це було так, то я давно б згорів… разом із «Грифоном».

Він направив датчики зонда на зростаючу гігантську спіраль нового протуберанця.

Минуло хвилин п`ять, перш ніж на моніторі висвітилася первинні дані: «Температура - шість тисяч; хімічний склад – спостерігається присутність ліній водню, гелію...»

Михайло аж свиснув: «І куди це я їду»?

За мить на екрані з’явилися дані про магнітне і радіаційне поля. Швидше всього, попереду лежав термоядерний океан плазми, схожої за своєю природою до сонячної.

Михайло зупинив машину.

Ось він логічний кінець його мандрів. Тепер нічого не залишилося, як повертатися назад. Океан плазми, що лежить далеко на півдні, перетнути було неможливо. І цей парадоксальний світ закінчувався саме парадоксально.

Михайло різко розвернув «Грифон» і на максимальній швидкості попрямував на умовну північ. Треба було вирішувати, як повертатися.


8


Через сімдесят дві години Михайло досяг підніжжя ланцюга невеликих вулканів. На подив, вже другу добу вони «мовчали». Не було ані бомбардування, ані «феєрверків». Тільки тонкі цівки диму вказували на те, що вулкани лише дрімають.

Маршрут довелося прокладати значно східніше початкового, щоб віддалік об`їхати лавові озера.

Води залишилося близько чотирьох літрів. І неначе навмисно постійно хотілося пити.

Михайло зціпив зуби, проклинаючи той момент, коли його чорт потягнув вплутатися в цю авантюру. Нормальні мандрівники все заздалегідь розраховують, планують. А він зігнувся за штурвалом «Грифона» та помчав світ за очі.

Дивним було те, що за весь час шляху Михайло так і не зустрів ані «зміїв Гориничів», ані кульових блискавок, ні іншої лабуди. Ніби все зачаїлося в очікуванні.

Михайло дорогою продовжував аналізувати. Виходило, якщо життя в тій чи іншій формі тут і існує, то лише в тому далекому океані плазми. І чи вибиралось воно на «берег» - невідомо.

Думки стрибали, немов блохи. Спочатку промайнуло, що потрібно уважно стежити за приладами. Наступної миті, думки перемкнулися на інші рейки - стосовно кількості припасів, що залишилися у Михайла. Потім вони перескочили на незавершені розрахунки. А раптом, навіть, промайнуло, що найлегше, напевно, потрапляти в світ Будинку Вогню, через сонце, ніж через зони з активною вулканічною діяльністю.

Хоча тоді, можливо, - Михайло примружився, - я відразу б потрапив в «океан плазми». І миттєво підсмажився.

Остання думка здалася смішною.

Тривожно завив зумер руху. Михайло покосився на екрани: начебто порожньо. Нічого не помітно. Та й зонди мовчать.

І тут метрів за десять лівіше звалився шматок скелі. І за секунду, але вже трохи ближче, рухнув і другий.

Михайло перейшов з автомата на ручне управління. Відвернувши вбік, він зробив петлю в маршруті. Третій шматок скелі, котрий був розпечений аж до червоного, пролетів зовсім поруч.

Визначити джерело цього каменепаду було важко. Михайло перевів камери спостереження в інший бік. І вже через хвилину знайшов «змія».

-От ти де, сучий сину! – лаявся чоловік, схилившись над моніторами. – Ще одна падлюка…

Судячи з усього, «змій» ховався в глибокій ущелині. Над поверхнею землі виглядала лише невелика «голова», що ніби кипіла та фонтанувала лавою.

-Теж мені кит, мати твою драти! – посміхнувся Михайло, дивлячись на ці вогняні викиди.

«Грифон» знову змінив траєкторію, і, виляючи з боку в бік, помчав до «Горинича». Тихо загудів акумулятор «Мйольніра», неквапливо приводячи його в бойову готовність.

Михайло відчув азарт мисливця. Зникла втома, зникли і чорні думки. Якому чоловіку не хочеться постріляти, особливо, коли здобич того варта!

«Змій», здається, перестав розкидатися камінням і зник в ущелині.

-Ховайся, ховайся! – посміхнувся Михайло.

Дорога пішла донизу. Кілька хвилин «Грифон» їхав крізь аміачний туман, а коли вискочив з нього, то ледь не зірвався у прірву кальдери. Багатотонна махина різко загальмувала.

-От, розігнався! – схаменувся Михайло.

Внизу, згорнувшись в дивовижну спіраль, сидів «змій». Тільки тепер уважно придивившись, Михайло зрозумів, що помилявся, здалеку сприйнявши того за киплячий лавовий потік. Це було щось інше.

Поодаль від першого «змія», стирчали ще чотири. І це вже були не звичайні «лавові потоки», а саме вогняні істоти, які наче живі повзали по дну гігантської кальдери.

Михайло направив зонди далі, і кілометра за два, ті вихопили щось дивовижне: на виступаючому з центру острівці, переливаючись електричними розрядами, височіла величезна і зовсім чорна громада якоїсь ненормальної з виду воронки. Вона повільно оберталася, періодично змінюючи глибину насиченості своєї чорноти.

-Вау! – на американський манер промовив Михайло.

Машина, підкоряючись пілоту, відпрацювала «повний назад». Двигун м’яко замурчав, а лампи на панелі підморгнули людині, немов промовляючи, що все в порядку.

Але… але наступної миті Михайло зрозумів, що вже запізно тікати: «Гориничі» пішли в атаку. І тепер він сам став здобиччю.

Рухалися вони майже зі швидкістю олімпійського бігуна, поглинаючи сотні метрів за лічені секунди. Михайло навіть не встигав прицілитися.

Краєм ока він зазначив стан «КЛЮЧа» - той блимав жовтим індикатором. Це означало, що до маячка біля «бар’єру» між Будинками ще кілометрів сто. Не менше. Маркери, залишені на вході, допомагали навігаційній системі «Грифона» точно орієнтуватися в новому просторі.

Отже, ще треба відмахати - мама не балуй! І «КЛЮЧу» енергії для створення зворотно-зарядженого потенціалу не вистачало.

Включивши «автопілот», Михайло цілком віддався підготовці до бою. Він швидко натягнув на голову шолом і пристебнув себе пасками.

Потужність пушки довелося скинути наполовину. Бо одна справа стріляти по одному «змію». А тут відразу п`ятеро. «Мйольнір» міг і зламатися. Систему охолодження в подібних екстремальних умовах Михайло ще не випробовував.

Перший «Горинич» підібрався вже досить близько. Михайло навіть відчув його агресивну ауру. Вона неприємно тиснула на психіку, перетворюючи свідомість дорослої людини на свідомість «переляканої дитини».

Постріл був беззвучним і на диво точним. «Голова» «Горинича» розсипалася і за пару секунд на її місці бабахнуло.

-Перший готовий! – задоволено пробубонів Михайло. Він дивився, як тіло «змія» розвалилося на частини.

Решта «Гориничів» розбіглися по широкий дузі схилу кальдери.

«Грифон» програвав їм в швидкості. «Змії» трохи витягнулися угору і жваво вибралися на плато.

Михайло знову натиснув на кнопку і до крайнього правого «Горинича» потягнувся розряд. І знову точно. Бах! – голова розлетілася на друзки.

Не встигнувши, навіть, себе похвалити, Михайло раптом відчув сильний удар по нервах: перед очима все поплило, і думки знову замерзли, як тоді в аміачній хмарі. Йому раптом захотілося озирнутися, ніби за спиною ховалася якась небезпека. Занепокоєння зростало, а з ним майже на фізичному рівні тіло пройняло крижаним холодом.

Екран монітора став гаснути перед очима. А з ним згасала і свідомість...

У нетямі Михайло був недовго. Може хвилину, або дві.

Коли Михайло зумів відкрити очі, навколишня картина вже змінилася. Автопілот відвів «Грифона» досить далеко від місця сутички, і зараз машина мчала по дузі по краю кальдери.

«Змії» вишикувалися в забавний ланцюг і якоїсь миті всмокталися один в одного.

-Ось тобі і справжній триголовий Горинич! - пробурмотів Михайло, намагаючись вийти зі ступору. Ще пару таких ударів по свідомості і він міг вже ніколи не вилізти з тієї липкої темряви.

Перевівши потужність «Мйольніра» на повну, чоловік дав команду машині сповільнити хід, намагаючись підпустити нападника поближче. Коли відстань скоротилася метрів до ста, Михайло натиснув на кнопку.

Але тут сталося щось дивне: напрямок пострілу «Мйольніра» несподівано змінився, і біла блискавка пішла вбік воронки. Навіть не зважаючи на велику для пострілу відстань, весь заряд всмоктався в неї, від чого електрична мережа розрядів, що огортала її, заграла яскравіше.

«КЛЮЧ» раптом закліпав зеленими індикаторами і кабіна «Грифона» на кілька секунд занурилася в пітьму. І навіть двигун затих.

Михайло похолов від жаху, але трансформатори, які несподівано замовкли, так само раптово загули. До наступного пострілу залишалася хвилина, не більше.

Михайло судорожно проковтнув слину. Його пальці нервово вибили дріб.

«Горинич» зупинився, ніби вслухався. Його «голови» розхитувалися, немов щупальці скаженого восьминога.

Хтось чужий - іншого визначення Михайло не знайшов - обмацав його свідомість. І знову серце злякано закалатало, викидаючи в кров «бойовий адреналін».

Світ перед очима захитався, і Михайло почув тужливе виття. Це «кричала»… воронка. Але не від болю... Вона ніби просила Михайла про допомогу, закликала звільнити.

І тільки тепер він зрозумів, що «Гориничі» стояли на її охороні. А він своєю присутністю розтормошив їх, спровокував напад. Ось чому ті так накинулися на нього.

Треба було тікати з цього тридесятого царства. Чорт його знає, які сили тут ховаються.

Воронка ще раз «прощупала» Михайла, і він мало не відключився. Було таке відчуття, що по нервах б`ють електричним струмом. Від болю чоловік аж закричав.

Мегапотвора, триголовий «Горинич», ожив, і раптом горнувся в величезний клубок. За кілька хвилин земля затремтіла і в кальдері, серед киплячих гейзерів, на поверхню вирвалися блакитні протуберанці. На бічному моніторі висвітилися просто божевільні показники радіаційного фону.

«Дідько! - Михайло вилаявся. – Щоб тебе покрутило»!

Він клацнув по кнопці і «Мйольнір» плюнув по «змію» білою блискавкою.

-Єссс! – чоловік показав монітору непристойний жест і, відстібнувши паски, кинувся до штурвала. – Ходу, ходу, ходу! – підганяв він сам себе.

У відповідь на постріл, розум Михайла получив черговий «удар». Його свідомість ледь не скотилася до безпам’ятства. Голова почала нестерпно боліти, немов її намагалися розчавити у металевих лещатах.

Коли «Грифон» відійшов від краю урвища на пару кілометрів, протуберанці вже розрослися до неймовірно величезних розмірів, змінивши блакитний колір на яскравий сліпуче білий.

Останнє, що відбилося на моніторах, були гігантські людські фігури, що нагадували якихось казкових велетнів. А потім і вони раптом почали танути, і екрани стали повністю сліпими.

Незважаючи на те, що відстань нестримно збільшувалася, свідомість Михайла знову відчула дотик «холодної руки» воронки. По нервах пробігла гаряча хвиля болю, і чоловік застогнав.

Це було останнє, що запам`яталося. Михайло так і не дізнався, що автоматика «Грифона» сама змінила траєкторію руху і машина, хвацьки розвернувшись, попрямувала назад у кальдеру, назустріч фантастичній воронці, яка тепер нагадувала величезну чорну собаку. Або вовка...


9


…Андрій допоміг Михайлові влаштуватися в гуртожитку університету. Старший брат у столиці завів вже купу корисних знайомств. Та і його прийомні батьки були людьми дуже відомими, та мали зв’язки.

-Випадок! – посміхався Андрій, поплескуючи брата по плечу. – Не зайди я того дня до університету… ми б і не зустрілися. Сам розумієш – це випадок. Збіг обставин… Мене взагалі одні знайомі попросили дещо з’ясувати, і я планував це зробити завтра. А тут раптово проїжджав мимо, та сам навіть не знаю чому раптово вирішив заскочити.

-Випадок, - погодився Михайло. - А чому ти вирішив стати хірургом? - запитав він брата.

Той посміхнувся.

Андрій, чесно кажучи, сильно змінився. В його погляді читалася впевненість і цілеспрямованість.

-Напевно, - відповідав він, - тому що хотів рятувати людські життя.

Так банально! – Михайло здивувався, хоча зовні цього не показав.

-А я хотів рятувати людські душі, - тихо промовив він.

-Тоді ти не на той факультет поступив. Тобі б в духовну семінарію…

-Та ні. Я поступив саме куди треба...


…Чиїсь голоси натужно хрипіли, ведучи гучну розмову. Від слів навіть здригалася земля.

Потім раптом звідкись взялася холодна вода. Тіло не хотіло слухатися. І його відносило течією все далі і далі в темряву ночі...

Раптом голова стукнула об щось тверде.

«Напевно, я досяг дна», - промайнуло в свідомості Михайла.

Він спробував відкрити очі. Але ті були, ніби налиті свинцем.

Машину перестало трясти: видно виїхала на більш рівну поверхню. І тільки тепер Михайло зрозумів, що лежить на підлозі в кабіні «Грифона». А у роті відчувався неприємний присмак металу.

Він спробував піднятися, але сотні маленьких голочок тут же вп`ялися в мозок.

-Ох! - в очах знову потемніло. А присмак металу став відчутнішим.

«КЛЮЧ» чомусь лежав поруч, зрідка підморгуючи зеленим вогником. До маячка було ще кілометрів з десять, але вже можна було спробувати зробити перехід між Будинками.

Михайло знову спробував піднятися і тут же обблювався.

-Сссука! – видавив він з себе, відпльовуючись.

Стало легше. Кілька хвилин Михайло сидів, збираючись з силами.

Поглянувши на монітори він зрозумів, що «Грифон» відмахав по маркерам вісімдесят сім кілометрів від тієї дивної кальдери, де знаходилося гніздо стражів-«Гориничів».

Направивши машину до базальтової скелі, він спробував навести порядок в кабіні.

«Грифон» проїхав ще хвилин п`ятнадцять і слухняно зупинився в зазначеній точці. Далі Михайло вже збирався йти сам.

Він натягнув захисний комбінезон, на обличчя натягнув маску і виліз назовні. Ретельно зачинивши машину, він встановив кілька маячків, і відійшов в сторону метрів на сто.

«КЛЮЧ» як і раніше блимав зеленою лампочкою, але вже робив це частіше. Озирнувшись по сторонах, Михайло запустив свого «бурильника дірок».

«Я ще сюди повернуся, - думалося йому. - Ми ще повоюємо...»

В голові виникла картина: архангел Михаїл, котрий перемагав змія.

«Треба буде на« Грифоні» намалювати, - посміхнувся чолов’яга, відчуваючи, як його починає всмоктувати. Після перетину бар`єру, він мав намір відправитися до брата. – Треба йому все розповісти… Він напевно допоможе… повинен допомогти в усьому цьому розібратися».

Михайло зіщулився, згадуючи «погляд» воронки. Та явно була «голодною», немов вовк.

І вже виходячи зі Світу Вогню, він сам з собою погодився: «Точно! Це Вовк...»

2010-2011 рр
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
07.01.2017 Проза / Повість
Пройти лабіринт (Глава 4 - 6)
11.01.2017 Проза / Повість
Пройти лабіринт (Глава 10 - 11)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
21.01.2017 © Ірина Мельничин / Новела
Неможливий процес
20.01.2017 © Маріанна / Мініатюра
По лезу
19.01.2017 © роман-мтт / Мініатюра
Крига, вітер, два собаки
18.01.2017 © Маріанна / Мініатюра
Стерти
18.01.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Наврочила
Пройти лабіринт
06.01.2017
Пройти лабіринт (Глава 1 - 3)
09.01.2017
Пройти лабіринт (Глава 7 - 9)
14.01.2017
Пройти лабіринт (Глава 12 - 13)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 19  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
29.12.2016 © Каранда Галина
З Днем народження, Портале! +29
06.12.2016 © роман-мтт
Що ви читали з Герберта? Поділіться враженнями. +30
27.11.2016 © Каранда Галина
Підвищення мінімалки - чергове "благо", або "де собака зарита" +120
25.10.2016 © роман-мтт
Укрзалізниця: тарифи - ніщо, романтика - наше все!!! +50
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.11.2011 © Микола Щасливий
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2011 © Закохана
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
09.12.2010 © Тундра
27.03.2012 © Микола Щасливий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди