10.01.2017 14:29
Без обмежень
488 views
Rating 5 | 13 users
 © Ольга Моцебекер

Cамотня

Cтара, висока груша щедро посипала дорогу маленькими, соковитими, жовтими грушками, що пахли медом. Вона немов зазивала цим гостинцем подорожніх зайти у двір, в якому росла. Рідко тут люди тепер топтали зелену траву. Он і маленька хатинка під стріхою ледь тримається на землі без турботи людської. Стіни давно вже нерівні, от-от одна з них завалиться, розбите віконце, тріщини, ніби зморщечки у старої, з кожним днем все нові й нові. Дивне пусте обійстя, мов клаптик минулого хтось наклеїв у сучасний альбом життя.

Носить вітер спомини по самотній хатині:


– Петрику, сиди на печі.

– Мамо, хочеться їсти.

– Терпи. Скоро до Маланки на гостину підемо, он поселилася під вишенькою вкінці нашого городу, а на сусідському, ти ж знаєш, тепер теж багато люду поселилося – ніде вже ховати. Приїде сусіда з заробітків, а замість городу у нього цвинтар. Голод панує. «Ніде ховати», - літають часом і нині по хаті ті давні слова.


Аж ось і веселий сміх дитячий приносить вітер. То діток, що народилися вже після безжального голодомору, до війни.


– Заколишу ляльку із кукурудзи, - наспівує дитячий голосок, мов дзвоник.


– Тетяно, ти навіщо для ляльки вирізала підкладку з нового пальтечка? – легкою, сумною мелодією звучить Сашуньки - матері голос. У відповідь лунає гучний чоловічий сміх Андрія - господаря.


– Сашо, мила. Куплю пальто нове, не гримай на малу.


– Миколо, ой ти ж, сучий сину! Навіщо всю розсаду повисмикував? Я тільки посадила. Вилазь з-під лави, – бринить в повітрі сердита інтонація господині через десятиліття у пустій хатині.


– Сашо, ви що знову з бабою Гапкою посварилися? Он стала на городі раком з піднятою юбкою, білизною виблискує. То для нас?


– Та через курку ж посварилися. Бодай їй трясця! До них у двір пішла. А баба ж сьогодні злюща щось зрання, то я її лайку не сталася слухати і в дім зайшла. Ото вона і зад відкрила. Сміх Андрія з куточку у куток хатини розносить вітер.


– Андрію, любий, сусіди зайця вже з городу вигнали до нас, картоплю викопали, увечері запрошують на печену картоплю. Ото на городі сядемо, печена картопля, сальце у них буде, я ж огірочків й капусти візьму. Підемо? "Підемо", – підхоплює вітерець давню відповідь й жбурляє спомин до розбитого вікна старенької хатини.


Її стіни пам`ятають все. Війну, безсонні ночі Олександри, і страх дітей, і зустріч з батьком, що повернувся із війни, радість. І запах страв, що готувала спочатку Саша, а потім Олена – нова господиня. Померла Олександра, коли ще не було їй і 40 літ. Олена – друга дружина теж той дім любила, дбала про нього, немов про дитину. Біленькі стіни, смолою підведені, чиста глиняна підлога – її заслуга. Віконця хатки аж блистіли й зазивали завжди гостей у двір. Повиростали діти. Дід та баба жили в хатині довго вдвох.


– Прощавай, Андрію... До своїх вкінець городу завтра йдеш, спочинеш там на цвинтарі, – приносить вітер спомин стінам хати.

– Тітко Олено, хату продаватимемо, коли переїжджати будете?

«Продаватимемо» – бринить у повітрі й через роки.


Нових господарів голоси не пам`ятає більш хатина. Не жили ж бо в ній. Придбали обійстя заради городини та саду одні, а потім інші люди. Потім ще й іще переходив з рук в руки дім, аж поки обійстя не заросло густими деревцями акації, що відмежували хатину від дороги зовсім. Стара, нікому не потрібна, садиба забутої родової сили, стоїть і досі в самоті. Самотня - та, що пам`ятає усіх дбайливих господарів своїх. Скоро зникне той клаптик минулого, вклеєний небесним майстром у сучасний світ. Стіни заберуть з собою усі голоси. У кожного свій проміжок часу, відміряний для життя, такий життєвий проміжок відміряний і для самотньої хатини.


Лише грушка зазиває влітку подорожніх смачними грушами, що пахнуть медом. Немов дає надію на відродження родової сили в обійсті, нової хати, що згодом буде пам`ятати усіх господарів своїх, стоятиме століття, і діти, внуки, правнуки дбайливо дбатимуть про той куточок сили Роду, дім. І сад родитеме, і квіти зацвітуть під тином, дитячі голоси знову в двір принесуть радість. Життя візьме своє, заповнить пустоту родинним щастям.


Беру у руки грушку і смакую. Як пахне медом і життям!

Васильків 2017



Близькі за тематикою матеріали читати в розділі Мініатюра, Про село, Про життя

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Коли серця пульсують в уніcон / Новела | Ольга Моцебекер». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Полетіли (Полетіли) / Мініатюра | Ольга Моцебекер». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Ольга Моцебекер.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 17.03.2017 09:32  © ... => Маргарита Проніна 

Приємно, що відгукнулося. Маргарито, вдячна вам за цей коментар. 

 15.03.2017 14:35  Маргарита Проніна => © 

Так, хвилююча тема. Сумна, але така потрібна, щоб не забувати свої коріння. Голоси як образ - дуже сильно взяли, оце вже дійсно не відтворити... 

 11.01.2017 13:00  © ... => Тетяна Ільніцька 

Дякую, Танечко. 

 11.01.2017 07:47  Тетяна Ільніцька => © 

Олю, мені дуже сродобалося це окреслення: забута родова сила. Аби ж лише без першого означення. Щось подібне відчуваю у нашій Розкішні, бо клжне деревце там - теж маленький маячок мого роду. Ось такі незримі оповіді в повітрі, про які Ти пишеш...
Тонко... Влучні спостереження! 

 10.01.2017 22:24  © ... => Володимир 

То життя, з своїми втратами і надбаннями. Тим цінне.
Вдячна за відгук, Володимире. 

 10.01.2017 14:53  Володимир => © 

Чудова мініатюрка.Трошки боляче що зникають села,люди. 

Публікації автора Ольга Моцебекер

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо