13.02.2017 03:35
Для дорослих (18+)18+
150 views
Rating 5 | 3 users
 © роман-мтт

Старі соми не ловлять ластівок над Бугом

реальне

Згадую як я, коли було дванадцять років, з братом – він на три роки старший, їздили на Торфи. Відправила нас бабка наша накосити кролям мішок трави під вечір. Дала нам два старі серпи і мішок «кубінський» для «люцерки».


Ми виїхали вєліком за село на берег Бугу. Вечір, але ще жарко – сонце напекло степ немилосердно. Злазимо з вєліка біля невеличкого обриву – це і є Торфи, місце де ріка круто повертає, уповільнюючи свою течію. До села – десь півтори кілометри.


Торфи – гарне місце: колись давно скопичилося на цьому повороті багато муляки, яка і стала з часом гарним торфом. Торф навіть активно добували тут років двадцять назад, брат каже. Обрив невеликий: метри зо два максимум. Глиняна стіна витоптана в два яруси, поросла кропивою, тут навіть пороблені місцями приступки – рибалки сюди приїздять по сомів: риба обожнює селитися в ямах, що лишилися тут після видобутку торфу.


Давно ж це було – 1992 рік: в Бугу ще ловили тоді сомів! Іноді в нього навіть запливали білуги з Чорного моря. Останню, кажуть, застрелили з рушниці десь в середині 90-х і більше не бачили з того часу.


А ще, кажуть, сомів тримав давно колись місцевий пан, що жив за п’ять кілометрів звідси у Прибужжі. Жахливий був чоловік. Це його той великий двоповерховий, але вже напіврозвалений будинок, перед яким зараз бар у дядька Ліванджі в старому шкільному спортзалі. А перед тим в колишньому маєтку була школа мистецтв – так, то велике село, навіть на карті є, а ще раніше – стара сільська школа знаходилася, до того як нову при комуністах збудували.


Так от: у того пана на подвір’ї десь був глибокий колодязь, в який ще його батько вкинув маленькими двох сомів. А потім людей туди кидав їм – які не корилися панській волі. Більше ста років минуло, а люди досі переказують цю історію, як триметрові потвори розривали живих людей, тільки плескіт стояв на пів села… Колодязю, правда, нема – засипали давно, десь він на території горіхового саду закиданий землею стоїть.


Але сомів всі бояться. Всі знають якого сома спіймав дядько Іван з Комишів, коли та риб’яча мордяка заважала перемикати важіль коробки передач, а хвіст затуляв все заднє скло в старенькому Іжаку-комбі. І того дядько Іван нічого не бачив в дзеркало заднього виду, що було в нього в салоні. Всі знають, як пропадали на Бугу малі діти, які гралися при березі. Або як соми вистрибували з води над обривами і хапали необережних юнаків чи дівчат, що сумували над водою. І всі знають, як не знаходять часто утоплеників в Бугу – соми вправно справляються зі своєю головною задачею річкових чистильників.


Але ми з братом вже стоїмо при березі.

– Спочатку накосимо чи скупаємося? – питає брат. Він дивиться на річку. Я – думаю.

– Давай накосимо, поки комарі не гризуть. А потім швидко скупалися – і додому.

– Я по темному не хочу купатися. Тут соми…

– І шо, що соми? – питаю я.

Десь під берегом гучно сплескує вода, але ми не лякаємося – це видра шовбуснула в річку. Підходимо до краю обриву – он вона попливла, здорове-е-ецька.

– Щось не хочу я косити, – каже брат і дістає сігарєти, – Будеш?


Ми дивимось на річку, на кропиву, якою поріс обрив, куримо гіркий синій «польот» без фільтру. Брат каже:

– Шо, Ромка, тебе кропивою колись били?

– Нє, – перелякано кажу я, розуміючи, що можу вихватити.

– А мене били… Нічого так: трохи попече і перестане, кажуть шо це навіть полєзно.

– Та шо там полєзне – пече ж! – дивуюся я.

– Від ревматизму допомагає – не буде тоді його довго. І комарі тоді не кусають, ну як: кусають, але ти не відчуваєш. – авторитетно заявляє він.


Я стою над річкою і думаю про ревматизм. Я вже знаю що то таке: бабка наша поки зранку розходиться, каже, пів дня пройде, а потім нічого так – нормально бігає, хоча і кляне коліна, і той ревматизм на чому світ тримається.


– Ти бачив колись як соми ластівок ловлять? – зненацька питається він, вириваючи мої думки, які пливуть так само повільно як хвилі Бугу.

– Як це? – здивовано питаю і не вірю, що таке взагалі може бути.

– Сідай, будемо дивитися.


Ми сідаємо над берегом. Мовчки спостерігаємо за поверхнею води. Сонечко вже при землі. До води злітаються ластівки – схопити перед сном комах, що юрбляться над теплою водою – їх манить сюди тепло напеченої за цілий день річки, яка перетворюється ввечері на саме привабливе місце для комашні.


Я теж знаю, що вода тепла – вона навіть здається теплішою ніж вдень. Але ж гадські комарі: я також вже знаю, що таке купатися ввечері, коли ці потвори можуть обкусати тебе всього, поки ти навіть не вийшов на берег. І тоді два-три кроки, щоб вилізти та обсушитися, перетворюються на якийсь безладний танок з поплескування себе по всьому тілу. А в фіналі маршруту «вода-берег», ти від злості, що ця летюча гидота геть не зважає на твою силу, починаєш лупцювати і ляскати себе по всьому тілу, енергійно розмахувати руками довкола, аби вони тільки не встигли зайти на посадку чи то на твоє плече, чи лоб, чи на ноги – "гризуть немилосердно", як бабка моя казала.


Цікаво: від кропиви сильніше пектиме спину чи менше, якщо нею ганяти комарів? Знову замислюсь і дивлюся на річку. Зненацька брат тихенько штовхає мене. Я дивлюся на нього, він – киває головою у бік і шепоче: «Дивись, там де комиші ростуть…».


Я дивлюся трохи ліворуч, де берег поріс осокою. Біля води кружать з десяток ластівок: дві-три з них постійно проносяться над водою на різних курсах, поки інші здіймаються чи заходять на віраж. Там мабуть тихо і набралося до біса комашні. Вечір і так спокійний, без вітру, а там – прямо закуток з берега і трави. Ластівки продовжують носитися над водою. «Дивись, дивись!» – шепоче мені брат.


Я дивлюся: політ птахів зачаровує. Вони граціозні, тендітні, стрімкі. Які ж вони вправні на своїх віражах. Чую, як шурхотять вогким вечірнім повітрям крила. Коли вони здіймаються над річкою, то вечірнє сонце підсвічує їх білі животи до помаранчевого кольору, а дзьоби стають майже кривавими. Які ж вони гарні, легкі і швидкі. Я задираю голову, щоб дивитися як птахи змінюються під світлом сповзаючого за обрій Сонця.


«Та над водою дивися! – роздратовано шепоче брат, – зараз почнеться!». Я вертаюся до реальності і дивлюся на воду. Птахи пролітають над нею низенько-низенько, хіба що не чиркаються крилами об поверхню Бугу – сантиметри три-чотири, не більше, а може і менше. Граціозно…


Проходить секунди три. З-під води, повільно, під кутом, висувається здоровенне рило сома. Він відкриває рота. Ластівка на льоту потрапляє до нього в пащу. Сом закриває свої щелепи і так само повільно, під тим самим кутом, наче потурбований важкий поплавок, зникає під водою. Поки він занурюється, я встигаю побачити білі кінчики крил: вони навіть не здригаються, лише стирчать з різних боків сом’ячої ротяки.


– Бачив? – питає брат.

– Да-а-а-а… Слухай, а більші тут є?

– Великі соми не страшні. Вони здоровенні, дуже великі, але всі лежать при дні, під старими деревами і не ворушаться. Жеруть ото що згори впаде. Я пірнав, там – трохи далі. Тягав їх навіть за морди. В них мордяки наче якимось мохом порослі. Воно тільки пащеку відкриває, а сунутися ні вперед, ані назад – не може, лежить як колода. Я намагався витягти – але не зміг – важкі дуже. А це – молоді соми. Це ще маленькі насправді, людину такий не затягне.

– А може це не сом, а видра?

– Ти що не бачив?

– Та бачив…

– Курити будеш?


Сидимо, куримо. Потім йдемо косити, а після того – купаємося. Я іноді дивлюся на воду – чи нема поруч сома. Граємо в «качки». Брат каже мені, що поруч щось пропливло велике. Я – не вірю йому, бо він сміється, і я розумію, що він бреше – лякає мене. Але все одно уважно кілька секунд вдивляюся в воду, прислухаюся до течії в себе під ногами. Ні, точно збрехав – нема там нічого, хоча дно слизьке – муляки тут повно, бо це ж Торфи.


Недовго бовтаємося у воді, бо скоро таки сонце вже остаточно сяде. Виходимо на берег, стоїмо трусимося: в воді ввечері тепліше, ніж на березі. Брат вириває при землі гілку кропиви і намагається вдарити мене по спині. Я бачу це, прихиляюся, закриваюся рукою. Попадає по передпліччю та зап’ястку. Пече. Чухаюся. Брат сміється і каже: «Нічого, то полєзно – ревматизму в старості не буде!».


Закидаємо мішка на «багажнік», перетягуємо його двома резинками з порізаної велосипедної шини, і йдемо степом у село. Сонце майже сіло. Вечір – тихий, чути стрекотню коників, шурхіт якихось комах та репіння старих шин вєліка на покручених «вісімкою» колесах, які нам ще бити ціле літо.


Ми йдемо повільно: я збоку, а брат котить велосипеда за руль, бо їхати з таким мішком – не можна. Ні, можна, звісно, але падати в пилюку після купання нікому не хочеться: чи в перший раз? Йдемо без розмов, кожен при своїх думках.


Да-а-а-а, старі соми – не ловлять ластівок над Бугом…





- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

 


Довідка

 

Великих сомів ловили в різний час і в різних країнах. До прикладу, в українському Дніпрі (де сом вважається цар-рибою), за непідтвердженими даними, зловили 288-кілограмового сома довжиною 4 метри. У Дністрі ж витягнули сома вагою 320 кг. І знову ж за непідтвердженими даними в 1830 році найбільший сом у світі був спійманий на Одері. Його вага склала 400 кг. Щелипи дорослого сома довжиною 3 метри можуть бути до 1 метру в діаметрі у відкритому стані.

Голодні соми досить страшні. Відомі факти, коли риба накидалася на згнилі ганчірки і навіть вихоплювала білизну з рук жінок, які полоскали одяг у водоймах. У сома є сили, щоб перевернути човен, а при бажанні вони можуть порвати риболовну сітку і повести за собою лодку. Факти поїдання сомами живих людей і великих тварин (а не тільки трупів) фіксувалися в Україні на Дніпрі (поруч з о. Хортиця), в Італії, Китаї, Казахстані, Бразилії, США і інших країнах світу.

В Римі зафіксовано напади сомів на птахів та річкових видр. В Україні - напад на туристів з Польщі (кажуть, вони не вижили). Легенди ж про сомів-людоїдів присутні майже в усіх народів світу, які з ними стикалися протягом своєї історії.

Сом вважається мирною рибою, але його поведінка під час голодування змінюється докорінно: він здатен нападати на все живе, аби прохарчуватися та вижити.

Соми, до речі, є повсюди і завжди: вони довго можуть жити без їжі (того і скаженіють щодо людей коли голодні). Вид не відноситься до вимираючого - в річках України їх з головою. До речі дуже пристосовуваний вид: на Ташликському ВДСХ, що обслуговує Південо-Українську АЕС - це єдиний вид, що там лишився, практично - жеруть один одного, люди кажуть :)))


Джерела:

• //gonefishing.org.ua/lovlya-ryby/rizne-rozdumy-statti/samyy-velykyy-som-ta-somy-lyudozhery);

• //paranormal-news.ru/news/v_rime_gigantskie_somy_mutanty_pozhirajut_ptic_i_krys/2013-05-25-6942;

• і рідненька Вікіпедія -куду ж без неї, та ще з десяток сайтів :)

Zp-місто лютий 2017



Близькі за тематикою матеріали шукайте в розділі Бувальщина, Про тварин

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «Унікальність (Фантастично) / Мініатюра | роман-мтт». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Вісник (один світ - один колір) / Мініатюра | роман-мтт». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора роман-мтт.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?


Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 13.02.2017 14:20  © ... => оксамит 

Ми серпами траву різали - а все одно казали "накосити".

А соми є всюди і завжди: вони довго можуть жити без їжі (того і скаженіють щодо людей коли голодні). Вид не відноситься до вимираючого - в Десні їх з головою. До речі дуже пристосовуваний вид: на Ташликському ВДСХ, що обслуговує Південо-Українську АЕС - це єдиний вид, що там лишився, практично - жеруть один одного, люди кажуть :)))

Дякую, що читаєте. 

 13.02.2017 13:46  оксамит => © 

Я дивлюся: політ птахів зачаровує. Вони граціозні, тендітні, стрімкі. Які ж вони вправні на своїх віражах. Як шурхотять вогким вечірнім повітрям крила. Коли вони здіймаються над річкою, то вечірнє сонце підсвічує їх білі животи до помаранчевого кольору, а дзьоби стають майже кривавими. Які ж вони гарні, легкі і швидкі. Я задираю голову, щоб дивитися як птахи змінюються під світлом сповзаючого на обрій Сонця....
Навіяли дитинства.., був час коли на Десні теж водилися величезні соми, може й зараз є.., давно не була... а косити й досі не дуже вмію, руками швидше) (це як по молочай треба було йти, гуси його обожнюють))))) ДЯКУЮ!!! ДУЖЕ СПОДОБАЛОСЬ!!!!!!!!!!! 

 13.02.2017 09:39  © ... => Каранда Галина 

дякую! 

 13.02.2017 06:49  Каранда Галина => © 

) відволікаюсь від сомів: які ж знайомі "кубінські" мішки))
цікаво написано. 

Публікації автора роман-мтт

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо

Сторінка: 1 з 5 | Знайдено: 29
Автор: роман-мтт
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: реальне;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;