Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
16.03.2017 19:45Оповідання
Про рідний край  
00000
Без обмежень
© Брама

Голуба мрія

Частина №1

Іван Іванович Бобрик за фахом – бухгалтер. Усе свідоме життя він мав справу із горами припалих пилом книг приходів та витрат, товстелезними підшивками накладних, транспортних путівок, словом, із цифрами та різноманітним канцелярським мотлохом.Але Іван Іванович любив свою роботу, часто засиджувався допізна, що підіймало його в очах начальства. Колеги не те, щоб недолюблювали його, однак нерідко бурчали, бо своєю запопадливістю, прагненням виглядатися зразковим ставив у незручне становище: всі вони люди сімейні і вільний від служби час воліли проводити вдома, за більш кориснішим заняттям.

До службових обов`язків Іван Іванович приступав рівно о дев`ятій – згідно розпорядку, проте біля контори з`являвся набагато раніше – ще висів пузатий замок. Сіра, з облупленим фасадом будівля байдужно стрічала тьм`яними зіницями віконних пройм.

Іван Іванович повагом проходив доріжкою, з двома рядами підстриженого бузку, ступав три кроки по східцях, до ганку, задоволено торкався кованої, перекладеної поперек дверей широченної штаби, і неодмінно розтуляв рота, щоб випустити багатозначне «та-а-к».

Ключ завжди лежав у правій кишені штанів. Неспішно діставав, відчіплював від масивного ланцюжка, прикріпленого до черевного паска, всовував до замкової шпари і прокручував на два оберти. Скоба відходила вбік, штаба падала донизу, а Іван Іванович, шаркнувши напослідок підошвами по бетонній вимостці, заходив до приміщення.

Коридор був вузьким і довгим. Через рівні проміжки темніли оббиті шерхким дермантином двері кабінетів. По праву руку – голови, навпроти – агронома, далі – механіка, зоотехніка та інших спеціалістів і неспеціалістів сільського господарства. У самому кінці, у торці, красувалася скляна табличка із жирним написом «Главбух. Бух-ерія».

По обидва боки висіла наочна агітація. «Ти! підписався на газету «Сільський трудар»? – питався здоровенний – від плінтуса до стелі – плакат, на якому сива літня жінка, зі стражденно стуленими вустами, ніби прагнучи вцілити прямо в око, тицяла перед собою заскорузлим пальцем. Іван Іванович завжди затримувався біля цього шедевру місцевого образотворчого мистецтва, одначе годі було й мріяти про естетичну насолоду ... Звісно, він розумів, що даний витвір колгоспного художника самоучки ніякої цінності не становить, та дуже вже вражаючою була схожість із рідною дружиною. Та-а-к, видавав Іван Іванович і підсмикував під пахвою потертий шкіряний портфель.

«Тваринництву – ударний фронт! Молочно-тваринницькому комплексу наша турбота! Великій рогатій худобі – скрізь дорогу! Пияцтву – безпощадне НІ!!! Прогульникам – бій!» – закликали чорно-білі гасла. Іван Іванович згідливо кивав головою і переводив погляд туди, де проголошувалися тяжкі не лише для вимови, а й розуміння рядки: «Тільки економічна економіка дозволить досягти гегемонії на сучаснім етапі ...». Ніколи не вдавалося дочитати хитромудрий вислів: на півдорозі заплітався язик, чоло вкривалося випаром, а в мізках виникало монотонне гудіння. «Та-а-к, це тобі не дебет-кредит ...» – витирав піт хустинкою і йшов далі.

Біля Дошки Пошани знову зупинявся. Запаковані в алюмінієві рамочки передовики виробництва, ніби вибачаючись за недоречну присутність на чільному місці, дивилися на нього винуватими очима. Середній ряд зайнятий виключно жіноцтвом. Доярка, свинарка, свинарка, доярка, – все роботящий люд. Унизу – здебільшого механізатори та фуражири. Он, з мішками під очима, сусід Петро ... Он-де – Хаврунь у засмальцьованому картузі ... А ось ... Навряд щоб свіжа людина повірила в їх трудову звитягу: дуже вже підозрілі фізіономії.

Місцезнаходження свого фото Іван Іванович знав добре – уверху ліворуч, проте завжди зволікав з розглядом. Цінність, значимість будь-чого визначається шляхом порівняння, отож спочатку потрібно обдивитися інших. (Дуже важливо наперед знати, це втішає, втішає не стільки факт виділення на загальному тлі, скільки стовідсоткова впевненість у своїй перевазі). Результат зазделегідь був відомий Івану Івановичу, та останні рік-два чи не щодня доводилося подовгу, пильно придивляючись до портретів, простоювати біля стенду. Тут була своя маленька хитрість ... Люди – невдячні істоти: швидко забувають за твоє існування, перестають захоплюватися твоєю особистістю. Ти, певна річ, стараєшся привернути їхню увагу, щоб знову заздрісно дивилися вслід, ахали, охали, але людині – таке вже вередливе створіння – будь-що набридає, навіть герої (а тим паче, праці); і вже, здається, ніякі зусилля не зможуть поправити катастрофічного становища. Ось тут і виручає зафіксована під глянцевою поверхнею пам`ять давно минулих літ: душа і тіло наповнюється енергією (такими ж самими відчуттями, що у дні найвищої слави підіймали на сьоме небо), і ти з новими силами поринаєш у мирську марноту ...

У середньому ряду, крайньою зліва, висіла правофлангова буряківництва ланкова Забійна Галина. Крутої вдачі жінка, і статурою вийшла, – така куди-завгодно проб`ється. Не рівня он тій, що поряд – приймальниці молока. Теж мені звитяжець, ударник праці ... Причепили за вільним місцем. Пишається, мабуть, паршиве ... А чом би й ні! Гне ж кирпу отой молокосос – теж мені великий птах! – помічник бригадира рільничої. Кожного разу, проходячи коридором, зиркає на Дошку. Сопляк ... Агроном ... О, агроном, – статечний чолов`яга, от тільки занадто неохайний. Ну хіба ж не можна було чубрину розчесати, вуса пригладити, одягнутися пристойно? Ех! нема кого ставити в приклад. Нема ... Голова?..

Іван Іванович ніколи не затримувався біля голови правління – пробігав поглядом, коротко тактакав, і все. Собою милувався вдосталь. Особливо подобалася шия. Комір сорочки аж потопав у тугих складках жиру, здавалося, ось-ось мав репнути на загривкові та стрельнути гудзиками. Масивна нижня щелепа, з двійчатим – оце справжній мужчина! – підборіддям, загрозливо нависала над смугастим галстуком, кучеряві бакенбарди надавали аристократичного вигляду ... Безперечно, він непогано виглядався. (Хай хто що хоче думає, а йому подобалися лиця подібного типу). Нічого, що ніс і губи занадто м`ясисті – не за плечима ж носити, – зате ланіти так і пашіють, так і пашіють. І підборіддя вольове ... Щоправда, лисина якось не пасувала, а втім, так навіть солідніше ...

Іван Іванович поправляв краватку, збивав із лацкана тильною стороною долоні неіснуючі смітинки, вкотре підсмикував сповзлий портфель і повертався передом до свого робочого пристановища. «Бухгалтерія – серце підприємства!» – читав наостанок, перед тим, як потягнути за ручку.

Бухгалтерія розміщалася в одній великій кімнаті. Між вікнами, що пропускали сонячне світло із двох сторін, упритул до стін, стояли скособочені старезні шафи, напхані картонними папками, рулонами, бланками, довідниками та різною всячиною. Зі стелі звисала люстра, кожен стіл мав свій світильник, декотрі – вентилятори. Підлога була застлана довгими доріжками, на підвіконнях розташувалися вазони, що рясно спускалися донизу, їжачилися листям із-за штор, перехвачених у гармошки червоними стрічками. Паралельно глухої стіни, якраз наполовину вікна, натягнута ширма, що відгороджувала главбуха від підлеглих. Той сам вибрав матеріал, тканину сіру і грубу, так що у закутку доводилося тримати лампочку завжди увімкнутою.

Ширма складалася із двох нерівних частин. Іван Іванович навмисне не став зшивати їх, аби мати ще один прохід подальші від дверей. Чорним ходом назвали його співробітники.

Перед тим, як зайти до себе, Іван Іванович пильно оглядав приміщення. Починав із верхніх кутків – чи, бува, не обснувало павутинням; придивлявся до шибок – чи не брудні; перевіряв вазони – чи підлиті; заглядав за батареї опалення, під столи – шукав пил. Виявлені неподобства фіксував і, коли розпочинався робочий день, вказував на них – всьому колективу, або ж персонально. Негоже людині, а тим паче, жінці опускатися до тваринного рівня, – повчально вичитував, хмурячи рідкі брови. – Тільки нижчі істоти дозволяють собі ср... в помешканні».Така вільність висловлювань викликала у жіноцтва почервоніння шкіри та відчуття сморіду. Сам мовець вважав, що прямота, влучність виразів при спілкуванні тримає підлеглих у належних рамках. Що то за рамки і яка в них потреба, він не знав, зате мав переконання: для підлеглого начальник має бути трішки богом, тим, чого треба побоюватися.

Під стіною стояло з десяток стільців. Іван Іванович обов`язково зачіплювався ногою, здвигав чи перевертав. Чортихався. Діставшись стола, зачинав шарити руками, додолу валилися пляшечки з чорнилами, клей, скріпки, – аж поки не намацував вимикача. Сопів, зціпивши зуби.

Розмірено цокав настінний годинник, у кутку блищала нікельована одіжна вішалка, із-за ящика для сміття виглядували совок і віник. Іван Іванович заходжувався прибирати. Кнопки завжди закочувалися до важкодоступних місць – під стіл, за сейф, до щілин, між халатно припасовані дошки, – доводилося, стоячи рачки, видулубувати лінійкою. Двигав щелепою – сердився. Імпровізований кабінет чомусь нагадував печеру ... За десять хвилин до дев`ятої натягував поверх піджака чорні, із тугими резинками нарукавники-чохли, нап`ялював окуляри. Діставав із шухляди наливну ручку, чистив перо, доливав чорнил – ладнав, потім, вибравшись із-за стола і нечутно ступаючи, починав ходити взад-уперед, прислухаючись до тиші в коридорі. Через п`ять хвилин зачинали грюкати вхідні двері.

Першою з`являлася Бабуренчиха. Ввалювалася, шумно дихаючи, підтюпцем перетинала кімнату і знесилено плюхалася на рипучий стілець. Вже відти запопадливо віталася: «Доброго здоров`ячка ...». Голос аж бринів від запопадливості, мов, бачте, яка я дисциплінована: до роботи вчасно потрапляю – саме я, а не хтось інший.

«Могла б і не сповіщати за свій прихід: ходу слона не переплутаєш. І що вони їдять, що робляться ширшими, аніж довшими? Хотілося б знати ... Аж дошки прогинаються ... Кнопки не встиг повиймати – це вже точно до підпілля попровалювалися », – Іван Іванович осудливо мотав головою і знов наставляв вуха.

Наступною відчиняла двері Завихренчиха. «Диви, як все примічено у світі – прізвища відповідають натурі!», – дивувався Іван Іванович і уважно прислухався, бажаючи пересвідчитися у правильності своїх спостережень.

Людмила строчила повз ширму гострими каблучками-шпильками, здіймала крислатим платтям вихори, кидала дзвінке «привіт» і вела бровою в сторону главбуха – мовчки справлялася, чи начальство на місці. Іван Іванович був упевнений (якось підгледів), що Бабуренчиха у відповідь ствердно киває носом-картоплиною, а молода презирливо смикає щокою, показуючи йому язика. Непристойна поведінка племінниці дратувала.

По хвилі двері вже не встигали причинятися. Ще здалеку чулося скажене чвалування Сивоконенчихи. Волочачи за собою порожню дитячу коляску, повним скоком наганяла в коридорі Повзуненчиху і, діставшись порогу, замість привітання прохала вказати точну годину, мовляв, у мене щось годинник забарахлив. Івану Івановичу давно були відомі подібні хитрощі, він мружився: не проведеш! – і поглядав на циферблат. Залишалася хвилина.

Повзуненчиха, зрештою, глушила нестерпне клишоноге чалапання м`ягкими доріжками, зупинялася, продовжуючи інстинктивно совати кінцівками. На німе запитання, що читалося у витріщених очах, колеги не відповідали – подавали наповнений стакан, що мало означати: аби спізнилася, відпоювати не було б сенсу.

Одночасно із калатанням зубів об скло починав здригатися годинник на стіні. Спочатку всередині щось шкрябало, клацало, гупало, наче у дране відро, потім уверху відкривалися половинчаті дверцята, і якийсь птах – не то півень, не то зозуля – перелякано кашляв донизу: ку-ку, кху.

Іван Іванович навшпиньках підходив до ширми, хапався на стику за краї і рвучко розводив їх на сторони. Ступав крок уперед і подібно конферансьє на сцені так же блискабично зводив руки за спиною. Лице сяяло.

Скрипіли петлі, і в одвірках з`являвся останній член колективу.

«Та-а-к, – видавав протяжне і, переміщуючи центр ваги із п`яток на носки, хитав тулубом. – Ота-акі-то спра-ави, сурйозні спра-ави ...». Голос начальства, навіваючи тугу, загадково вібрував.

Гладишенчиха, зіщулившись, неначе ось-ось повинні посипатися ляпаси, ледве дихала. Огрядний корпус монументально загороджував прохід.

«Так, так, – продовжуючи хитатися, вкрадливо буркотів Іван Іванович. – А скажіть-но мені, Зінаїдо, котра година?».

Зінаїда, закотивши очі під лоба, наче риба під товщею криги, лише плямкала безгубим ротом. Гладке тіло синіло від нестачі кисню.

Свердлячи поглядом, Іван Іванович наближався впритул, заглядав у більма порушнику дисципліни і, пересвідчившись у нездатності жертви належно сприймати дійсність, відступав.

«Ів...ів...ан...ан, – подавала перші ознаки життя Гладишенчиха. – Виб...ач...ач...аюсь».

Дивуючись живучості жіночої статі, Іван Іванович зпівоберту дивився на пошерхлі губи, нунукав і направлявся до чорного ходу.

Розпочинався трудовий день.


Іван Іванович ніколи не вдавався до покарань: це суперечило його світогляду. Економічні важелі – пусті витівки. Планове виробництво хоча й передбачає різні стягнення, накладати їх може тільки неук, або ж пустопляс. Яка користь від доган, штрафів ... Ну висловиш осуд, ну, вдариш по кишені ... – підлеглий послухає, послухає та й знову за своє. Фіксація порушень, ось панацея від усіх болячок!.. Кому при соціалістичному способі життя не випадало на власному досвіді пересвідчитись, як неприємно стискається серце, як гидко пробирає тіло холодок, коли твої темні справи спливають на поверхню? Хіба що придуркам ... Працівник, що попався на гарячому, відразу ж починає відчувати дискомфорт, і якщо підтримувати цей дискомфорт певний час, порушник, хвилюючись за свою подальшу долю, впадає у відчай. Брати на замітку, – це значить, брати на гачок; а рибина, що попалася на гачок, позбавляється свободи існування, чим і усувається ймовірність непередбачених дій з її боку. Невизначенність долі, – ось що змушує людину бути слухняною.

Іван Іванович Бобрик вважав себе людиною правильною, такою, яка відповідає настійним вимогам комуністичної концепції, згідно якої нова суспільна формація, це цільний, відпрацьований механізм, кожна частинка якого виконує чітко окреслену роль. Кожна частинка – важілець, гвинтик, шестерня, – це надійна річ, що ідеальністю своєю забезпечує успішне функціювання всієї конструкції. Якщо якась шестерня починає заважати іншій крутитися – якщо заїдається; якщо якийсь нахаба-шуруп не хоче сидіти в означеному містці – силиться викрутитись; якщо якийсь важілець зачинає викидати колінця – забагато на себе брати, – тоді норовистий, непокірливий непотріб тут же вилучається з організму. І не інакше ...

Іван Іванович був членом партії. Партійність розумів, як віру у раз і назавжди встановлений курс. Вірив запекло. А як же інакше? Адже істиність платформи комуністів перевірено часом, та й хіба може партія, цей животрепетний організм, це неповторне чудо всесвіту, викохувати плани собі на шкоду? Партія – це організм сам-для-себе, а хто ж сам собі робить зле?.. Після роботи Іван Іванович завжди брав до рук книгу. Потяг до систематичної читки зародився ще в далекій юності. Читав, розуміється, здебільшого основоположників, щоправда, попервах дуже тяжко давалася діалектика – давило на сіру речовину, двоїло на протилежності, тьма-тьмуща філософських зворотів доводила прямо таки до істерики, – та згодом пішло як по маслу. Особливо подобався погляд на приватну власність. «Оце правильно! Оце справедливо! – захоплювався умовиводами геніїв. – А як же інакше?». Горпина Панасівна не поділяла його радості, навпаки, проявляла незадоволення:«Аніж валятися на дивані догоричерева, поміг би по господарству» – «Ти помовч, помовч, бач, я зайнятий, – відмахувався і тут же виправдовував свою бездіяльністиь: – Діди мої поздавали до колгоспу всю живність, так би мовити, усуспільнились, а мені що – закуркулюватися? Та мене предки з того світу прокленуть!». Спершу Горпина Панасівна роздратовано бубніла – не могла дурна баба втямити, як це можливо жити в селі і не тримати скотини, – а потім замовкла і вже більше ніколи не докучала чоловікові.

Начальство завжди трішки розумніше. Так є, так і повинно бути. А як же інакше ... Начальник знає завжди більше – на те і начальник, тож підлеглий має будь-що підкорятися, інакше не буде згуртованості, монолітності на щляху до світлого майбутнього. А воно не за горами... Іван Іванович полюбляв дискутувати на цю тему, і взагалі, мав неабияку пристрасть до балачок (тому, напевне, і був висунутий на посаду парторга). На пардійних зборах завжди заводив мову за общинний спосіб життя. «На мою думку, – говорив запально, гаряче жестикулюючи руками, – потрібно геть заборонити приватну власність, зокрема, індивідуальні господарства. Ви тільки уявіть, мої дорогі товариші, яке-то полегшення вийде селянинові, адже зараз, прийшовши з роботи, він замість культурного відпочинку змушений горбатитися ще й у власній господі.» – »Може, комусь подобається», – не було випадків, щоб хтось не подав голос. «Заборонити! – махав різко донизу кулаком. – Не повинно бути так, щоб усім було тяжко, а одному ...». Зчинялися суперечки, але Іван Іванович, вибірково цитуючи з уставу настанови про власність, брав гору: проти вагомої аргументації маси були безсилі. «Як можна не розуміти вигоди ...», – докоряв товаришам, витираючи спітніле чоло. Товариші дружньо мовчали.

Сполучити дві посади, – це значить, взяти на себе зайвий клопіт. Однак Іван Іванович викрутився із скрутного становища. Перше, що зробив одразу після призначення, це гранично навантажив підопічних, себе обтяжив перевіркою та підписом бухгалтерської документації. Після такої перестановки обов`язків можна було спокійно віддаватися нелегким партійним будням. Так, саме нелегким ... Чи ж хто не відає, як сутужно доводиться члену, а тим паче, номенклатурній одиниці! Творити історію не так просто: серце здорове треба мати для гуртування несвідомої маси. Ох, та хіба тільки серце ...

У залі засідань було виділено куточок для художника-оформлювача. Іван Іванович навідувався туди щодня: тільки там відпочивав душею. «Як справи, Миколо? – питався у Мазюченка, одіваючи окуляри. – Просуваються?» Увесь поглинутий творчістю майстер пензля злякано повертав заляпане фарбами лице і, отямившись, кидав звичне «якбачите». Начальство пильно вдивлялося в широченне полотно, натягнуте на громіздку, збиту з чотирьох кілків раму, – прискіпливо вивчало. «Щось мало площі покрито з учорашнього дня.» – «Іване Івановичу, чи ж мені вам говорити, що писати картини – не поле засівати». Хитрість художника досягала мети – Іван Іванович м`якшав: «Ну добре, працюй.» – «Щось мені не дуже подобається лице ланкової, – знову піджимав нижню губу, напускаючи компетентного вигляду. – Здається мені, отам, по щоках і грудях, повинні скочуватися крапельки поту.» – «Ви так гадаєте?» – лестив начальству Микола. «А ти іншої думки?» – запитливо, ніби перевіряючи на моральну стійкість, косив поверх оправи парторг. Художнику зовсім не хотілося входити в суперечність і він погоджувався. А Іван Іванович заходжувався викладати свій погляд на мистецтво, заодно наставляти: – «Художник насамперед повинен бути реалістом, притому, незламно-непримиримим. Реалізм, це правда, а соціалістичний реалізм – подвійна правда. Справжній митець має відображати дійсність адекватно: витвір мусить в око бити, а не лоскотати. Ось приміром у тебе буряки вийшли якісь неправдоподібні, щось я не бачив на колгоспних ланах таких великих та ще й з лапатою гичкою. А бур`ян де? Ти що, Миколо, здурів!? Навіщо ж робітниця виходить із сапкою в поле, коли там ні лободи, ні осоту, ні щириці? Неподобство ... Негайно виправити! Підмалюй бур`янцю, хоч трохи, отут, на переднім плані. А позаді – щоб лежав зрубаний, щільно, валком. Хай бачать, що героїня не байдикує. Та гичку поцяткуй брудною фарбою ... Чи на наші поля не нападають шкідники-хвороби? Ох Миколо, Миколо ... бачу, ще вчитись тобі та вчитись ... Щось дуже світлих тонів багацько ... У тебе що – сірої фарби бракує? Та нас же люди засміють! Де ж це бачено, щоб на колгоспній плантації жінка такою радісною була! Поклади їй отам, попід очі, по парі мутних мазків. Зараз же! Маж, маж, не бійся – не зіпсуєш. Отак ... Ось що, Миколо, слухай мене уважно. Мобілізуй усі свої нерви і зроби все так, щоб глядач пускав сльозу, милуючись трудівницею. Зігни її в спині, бо щось занадто вже горделива постать; на ноги старенькі опорки одінь – не на демонстрацію вийшла; біцепси збільш, хіба ж такими нитками таке сапильно втримаєш ... Оце ти правильно лишив симетрії грудь, твій задум зрозумілий – передає напругу. Так, так, героїня повинна страждати, нехай глядач проникнеться всіма муками творчості на ненці-землі ... Я думаю, ти справишся: не святі горшки ліплять. Ну, якщо вже хочеш використати білу фарбу, то отам, у далині, помісти декілька деревин із яблуневим цвітом, щоб, так би мовити, символізувало наближення світлої доби. Втямив, що й до чого?» Мазюченко згідливо кивав головою і заходжувався заповзято мастити полотно. Іван Іванович іще деякий час спостерігав за творчим процесом і, пересвідчившись, що наука не пішла повз вуха, відходив. На душі було приємно.


Раннім-рано Іван Іванович відчув у собі якісь незрозумілі зміни. На подив, голова була свіжою (от що значить відмовитися від традиційних ста грамів за вечерею), а от у шлунку злегка пекло і в горлі дерло. Довелося вставати.

Сніданок ще не був готовий. Обмотавшись махровим рушником, пішов умиватися. Кухня зустріла запахом смаження. У тазику парувало.

– Як справи? – поцікавився у дружини, пробуючи пальцем воду.

Горпина Панасівна не відповіла, якраз ставила на плиту чавун зі свинячим кормом.

– Парного не здоїла? – знову запитав і, не очікуючи на відповідь, нагадав: – Ти ж в курсі за мої нутрощі, тож не забудь.

– Чи я колись щось забувала ...

Не відшукавши в пам`яті подібних випадків, став промивати закислі очі.

– Чи не підгоряє м`ясо? – ворухнув ніздрями, витираючи щоки. – Попахує.

– Не лізь до горщиків, – попрохала дружина.

Іван Іванович не образився, навпаки, навіть сподобалося, що йому не дозволилося затриматися на кухні. А й справді, подумалося, кастрюль та черпаків йому до всього не вистачало ... У господі повинна керувати жінка, так би мовити, підтримувати сімейне вогнище, бо що ж то вийде, коли мужчина, глава, мізковий центр сім`ї, натягне фартука та кухарського ковпака – та світ одразу ж перевернеться!..

Поголившись, ретельно промасажував обличчя. Почервоніло. Ще раз побризкав із пульверизатора. Заверещали свині, захотілося енергійних дій. Вийшов на ґанок, наповнив легені свіжим повітрям, сплюнув. Ранкова прохолода пробралася за поли халату, ущипнула за голе тіло, змусила поглибше закутатись у м`яку матерію. Хгу-у, видихнув і розпростав плечі..

Ззаді, за литку, лизнуло. «Брись!» – відшвирнув собаку ногою. Від повітки, із шаплика, злетіла зграя горобців, шмигонула за ріг. Треба розім`ятися, вирішив, почергово згинаючи ноги в колінах. Не вагаючись, широким кроком попрямував подвір`ям, по висипаній гравієм доріжці.

Шаплик до половини був наповнений хвостатими буряками, тут же стирчала тертушка. Іван Іванович покрутив її в руках, упер в клепки і хвацько шаргонув буряком по гострих виступах.

Від дикого зойку стрепенулася корова у хліву, жалібно замукало телятко. Кури, перелякано махаючи крилами, розлетілися навсебіч. Вискочивши на купу гною, спантеличено закрутив гребенем цибатий півень.

– Що скоїлося!? – виглянула з хати Горпина Панасівна. Забачивши зблідлого чоловіка, збігла східцями.

Іван Іванович відчув легку нудоту і прихилився до стіни. Притулився лобом до холодної штукатурки, поранену кисть звісив до самого цоколю. Гаряча рідина рясно скапувала на бетонний примісток.

– Ой лишенько! – сплеснула в долоні Горпина Панасівна. – Як же це!..

Спробував тремтячим голосом пояснити:

– Там такий зубець ... гостряк ... хвіст обломився ... Он поглянь ...

– Ходімо, ходімо до хати, треба хутко перев`язати, – взяла чоловіка під руку. – А ти чого вилупився!..

Когут підкорився хазяйському окрику і відвів зневажливий погляд.

Горпина Панасівна туго обмотала щиколотки свіжим бинтом, капнула зверху йодом. Принесла велику білу таблетку:

– На ось, прийми.

Нехоча проковтнув ліки. Скривився, поворушив пальцями.

– Як же я працювати буду?

Горпина Панасівна зітхнула і звела очі кудись доверху.

– А як же ти думала! – обурився зневажливим ставленням до своїх турбот. – Знаєш, що значить у нашій справі фізичний стан? Це тобі не в печі рогачами штурхати.

– Ну добре, добре, – примирливо мовила Горпина Панасівна. – Ходімо до столу.

Іван Іванович із насупленим видом поплівся слідом.


Як завжди, перед вихідним настрій колективу був припіднятим. Окрім того, не враховуючи звичних ранкових процедур, главбух не турбував своєю присутністю ось уже добрих годин зо три. Вкотре прохрипіла общипана зозуля. Гиря вперлася в підлогу – маятник зупинився. Запала тиша.

Завихренко отямилася першою. Відсунула на край стору папери, встромила в підставку ручку. Повернулася до вікна. До колгоспного двору заїзджала крита вантажівка. Людмила напружила очні м`язи і просвітліла. Хотіла було сповістити інших, уже і губи розтулила, та, вчасно спохватившись, лише промуркотіла. Дівчата зрозуміли і без слів, оживились. У кожної в очах читалося німе запитання: як бути? Людмила розвела руками: нічого не вдієш, доведеться іти на поклін, – піднялася і направилася до чорного ходу.

Іван Іванович сидів за столом і дивився перед собою невидющим поглядом. Вавки трохи нили, але це, як не дивно, не позначалося на загальному стані: настрій був прегарний.

Іван Іванович ніяк не міг второпати, що ж його так сильно відвертало із самого рання та ще й у конторі, під час відповідальних робочих хвилин. Вже почав подумувати за неприємності та тут же рішуче відмахувався від страхів за свою репутацію: і в побуті, і в праці криштально чистий – не підкопаєшся. Чи зайнятися доповіддю, подумав, адже незабаром партійний семінар – слід підготуватися. Підтягнув стос чистих аркушів, однак окрім двох закарлюк, нічого не вийшло: у голові було порожньо, як у покинутому вулику. «Ну й добре, – не виявивши причин для тривоги і не пробудивши інтересу до нагальних справ, погодився із задоволенням, – раз так, то й так».

Із чорного ходу висунулася голівка.

– Чого тобі? – сфокусував на хитрій фізіономії небоги розсіяний по всій печері погляд.

– Тут ... Ми ... Вільна хвилина ... там ... нам .., – запинаючись, почала здаля Людмила.

– Що ти там мимриш? – скривився главбух.

– Дозвольте відлучитися, – дивуючись своїй сміливості, напрямки пальнула Людмила.

– Не дозволю! – ні на мить не замислився і відразу ж відзначив, що не отримав удоволення, як бувало раніше, коли проявляв твердість характеру і силу волі. До всього, всупереч усім правилам, закрався сумнів. Оце розслабився, оце розкис ... Чи, бува, не захворів? Виду не подати б ... Треба, вирішив, розтлумачити, якими міркуваннями керується у своїх вчинках, бо ще казна-що подумають: самодур, і те інше, – а заодно і самому звіритися по-пам`яті з основними життєвими принципами: – Моральний кодекс будівника комунізму вчить про стійкість та незламність перед непогодами, бурями, а ви заднім місцем сприймаєте! Приспічило ...

Людмила розгублено заблимала очима, позадкувала. Дівчата розуміюче закивали, мовляв, нічого іншого ми і не чекали. Із печери не доносилося ані звуку.

Людмила рвучко крутонулася на шпильках, окинула присутніх нездорових зором. Вичавивши нехорошу посмішку, подібно стрибуну перед розбігом подалася назад, закусила губу і рішучою ходою попрямувала до дверей. Бухгалтерія оніміла.

Грюкнули двері – посипався білий порох. По хвилі знову садонуло – на виході із контори. Печера мовчала.

Воротилася Людмила не скоро. Дівчата напереживалися – душі п`ят діставали, – сиділи, немов миші, боялися навіть дихати на повні груди. Нарешті від коридору зачулися кроки.

– Ой бабоньки!! Такої автолавки я зроду не бачила, – із порогу поділилася враженнями Завихренко.

Жінки, бажаючи попередити забудькувату колегу, зашикали, зацикали, замахали руками, та вигляд речей, що висіли у Людмили на руках, на плечах, вивів їх із рівноваги. Розгубивши самовладання, випереджаючи одна одну, обступили зо всіх сторін.

– Плісировка? Дай приміряти, – смиконула за спідницю Сивоконенко. – У мене вдома така, тільки з гіп`юром.

– Обережніше, обережніше, – спробувала стримати навалу Людмила. – Катерино, на ось, тримай! Купила, як ти і просила. Правда, не знаю, чи підійде.

Бабуренко злету піймала об`ємистий, схожий на зшиті докупи дитячі шапочки ліф і приклала до грудей:

– Ой, що ти ... якраз, – визначила з ходу, проте, про всяк випадок, звела за лопатками широчезні, із блискучими гапликами хлястики. – Здається, як по мені, – зараз примірю.

Гладишенко, сидячи на підлозі, силилася натягнути ладні чобітки.

– Та чи ти одуріла!? – вирвала з рук покупку Людмила. – Та на твоїх клешнях кирзаки репнуть.

Олена винувато потупила очі.

– Ах! Яка краса! – припинила натягувати спідницю Сивоконенко. – У мене вдома такі, тільки кольором інші.

– А я тобі взяла ... Ну, тоді віддам комусь.

– Ану, що там ... де .., – нарешті зорієнтувалася Повзуненко.

– Беру, – загородила підхід Галина. – Скільки?

– Сімдесят.

– Дорого.

– Ти що - на базарі?

– Беру.

Галина хотіла було домовитися і за спідницю та раптом відчула на собі чийсь погляд. Від здогадки по спині побігли мурашки. Спідниця спала до кісточок.

– І спідницю береш? – запитала Людмила і, не отримавши відповіді, поцікавилася: – Тобі що – заціпило?

Сивоконенко із напіввідкритим ротом продовжувала заклякло стовбичити посеред гармидеру.

Зрештою, Людмила втямила ...

Іще ніколи Іван Іванович не почувався так радісно – прямо груди розпирало. Як же хороше жити, відзначив, дивлячись на розгардіяш, що чинився на його очах. Нічого, що життя занадто багате розчаруваннями, ось із-за таких моментів варто перетерпіти будь-які прикрощі ...

Бабуренко, прикривши навхрест руками оголені перса, зачала гикати. Гладишенко перевалилась із сідниць на коліна та так і застигла у глибокому поклоні. Сивоконенко, заплутавшись ступнями у плісировці, почала падати на Завихренко. Людмила не зрушила з місця.

–Ах, які ж то трусики розкішні! – ніби перед вітриною, продовжувала вертітися побіля Людмили Повзуненко.

– Годі! – відібрала Людмила пахнучу крамницею річ і посадила на стілець майже неживу Сивоконенко.

Іван Іванович ніяково переступив із ноги на ногу, розімкнув вуста і по-хлопчачому хвастливо поділився своєю радістю:

– А я завтра автомобіль отримую.

– У мене маленькі дітки, – прошамкотіла, напевне розраховуючи на поблажливість, очуміла Сивоконенчиха.

Іван Іванович звів догори брови.


Була у Івана Івановича давня мрія – придбати автомобіль. Іще будучи хлопчаком, пощастило прокататися на новенькому легковику і з тих пір не полишала думка за предмет розкіші, як полюбляв висловлюватися. Співробітники, начальство, товариші по партії, та й сусіди, посміювалися, коли заводив розмову на цю тему. Справді, важко було уявити главбуха, який, здається, тільки й міг тримати перо, за кермом автомашини. Але він не зважав на зубоскальство нікчемних людців, подібно жінці – майбутній матері, що виношує у чреві плід, Іван Іванович був заклопотаний собою, своїм єством, своєю голубою мрією, що як скіпка сиділа у ньому непорушно ...

Пригнавши новенького «Запорожця», Іван Іванович не відходив від нього до глибокої ночі. «Йди вечеряти!» – звала через відчинене вікно Горпина Панасівна. – Навіщо ж я понаготовляла всього ...». Не відкликався, хоча у шлунку давно вже бурчало. Зачекає, не до спіху, бурмотів собі під ніс і сам дивувався своїй байдужості. «Дірку протреш», – попереджала Горпина Панасівна, заганяючи на нічліг гусей. Не звертав уваги на глузування – продовжував ялозити вогкою ганчіркою облицьовку. «Йди спати – північ!» – знову виходила до подвір`я дружина. Пересвідчившись у даремності своїх зусиль, махнувши рукою, йшла геть.

Іван Іванович млів. Спочатку попідтягував гайки на колесах, перевірив тиск у шинах, ретельно протер плафони, потім, підстеливши стару фуфайку, заліз під днище і довго лежав горілиць, милуючись амартизаторами, рульовими тягами, трубками. Не в силах відірвати погляду від покупки, хвилин зо дві стояв біля дверей. Зрештою, штовхнув їх коліном.

Горпина Панасівна не чула, як чоловік знесилено опустився біля неї в ліжко і, задоволено посапуючи, заснув щасливим сном.

У понеділок главбух дістався роботи власним транспортом. «Запорожець», пронизливо завищавши гальмами, замалим не вдарився буфером у підмурок. Неспішно вибравшись із машини, главбух недбало хлопнув дверцятами, обійшовши кругом, змахнув із капота невидиму смітинку, незрозуміло навіщо штурхонув туфлею шину. Головному бухгалтеру дуже сподобалося, як хилитнувся автомобіль, і він із самовдоволеним видом подався до місця роботи.

Цілісінький день главбух Бобрик приймав поздоровлення. Збігся весь наявний персонал. Голова, і той не полінився залишити свій кабінет: «Бачив, бачив ... Ну добре, працюй». Невдовзі з`явився механік, похвалив: «Добрячий агрегат!». Агроном також прибув, але, заплутавшись у ширмі, так і не потрапив до главбухівських апартаментів – виразив захоплення здаля. Іван Іванович упрів.

Робота не клеїлась ... Та, по правді, і не хотілося. Час од часу Іван Іванович почував незручність за неробство, але, нібито ненароком, кинутий погляд у вікно, на блискучу поверхню предмету розкоші, проганяв усі докори сумління. Зрештою, з`їздив за могоричем.

Уперше за довгі роки спільної діяльності працівники пера і рахівниці затрималися допізна.


Бухгалтерія гуділа. У дверях Івана Івановича зустріли гучними вигуками, відібрали торбу. Спиртне повиймали, розставили біля батарей, пакунки висипали прямо на підлогу, ширму розсунули до країв.

– Іване Івановичу, це ж напевне шалених грошей коштує? – запитав хтось із жінок.

– Що гроші ... Нікчемний метал, – зневажливо зазначив, допомагаючи зсувати столи.

– Ай, повезло ж вашій дружині! – розстилаючи газету, подала голос Зінаїда. – Теперички як пава буде роз`їзджати.

Іван Іванович із задоволенням сприйняв комплімент і гордовито, немов індик, надув воло:

– Само собою.

– А моїй макусі одні коні в голові – ладен спати з ними, – улещена увагою начальства продовжила розмову Зінаїда.

– Так, так, – розуміюче закивав Іван Іванович.

– Готово! – сповістила Людмила. – Починаємо?

Іван Іванович по-хазяйськи причепливо окинув оком святковий стіл і взявся за пляшку:

– Вип`ємо за трудову дисципліну! – підняв чарку.

– А автомобіль!?

– То залізяччя ... Усе другорядне, крім дисципліни.

Жінки перезирнулися: невже й зараз розпочнеться нудотне наставляння на вірний путь? Людмила вирішила втрутитися:

– І як вам вдається встигати скрізь-і-всюди? – спробувала направити розмову в інше русло і врятувати загальний святковий настрій. – Здається мені, не кожен зміг би витримати такі навантаження на службі та ще й вдома тримати все в задовільному стані. Я, наприклад, такої садиби, як у вас, не стрічала у цілім районі.

Як пити дати, дівчисько лукавило. Спроба відволікти трішки заділа за живе, тим паче, зараньше знала, що нещирість буде викрита одразу: кому, як не їй, відомо, що він і пальцем не ворухнув у господі. Але Іван Іванович не став проявляти твердість характеру і силу волі, адже якраз вчасно трапилася нагода завести розмову про склад людської натури, за ті риси, що були, як він вважав, притаманні людям його гатунку.

– Кожна людина – творець своєї долі. Кожен крок справжньої людини – то є вияв волі і характеру ...

Жінки приречено мовчали.


Івана Івановича вивели попідруки. Людмила вимкнула світло, накинула штабу.

– Давайте, його додому відведемо, – неохоче запропонувала Гладишенко. – Бо ще десь дорогою попаде в історію.

Компанія зупинилася роздумуючи.

– Ні-ія-аких до-омів ... голуб... мрі-ія, – звільняючись від опіки, повернув неслух`яним язиком Іван Іванович.

Жінки спохватилися запізно. Людмила встигла вхопити дядька ззаді, за хлястик піджака, але той вже летів з ґанку сторчака. Зачувся тріск тканини, за хвилю – кущів. Гупнуло.

Дівчата навпомацки зійшли східцями.

– Де ж тепер його шукати?

– А може, ну його ... Нехай валяється, чорти не вхоплять.

– Ні, так не гоже.

– Бач, як за дядьком руку тягне! А він тебе не жалує.

– Однаково.

– Може, він того ... убився, га?

– Не приведи боже! Криміналу нам не вистачало.

Розійшлися на пошуки.

– За яку Марію він белькотів? – поцікавилася Повзуненко, продираючись бузком. – Чи не за Голуб Марію?

– Так, – підтвердила Сивоконенчиха і ахнула від здогадки: – Невже вчащає!?

– Є! – оповістила від дороги Бабуренчиха. – Ой людоньки! я ж йому на спину наступила.

Зареготали, уявивши, як масивна Катерина пройшлася по начальнику.

– Що він робить? – запитала Людмила підходячи.

– Дихає.

– І тільки?..

– Буцімто він іще на щось здатен.

Іван Іванович лежав обличчям у сирій клумбі. Взуття на ногах не було.

– Треба в «Запорожець» затягнути, – подала пропозицію Повзуненчиха. – Ще, чого доброго, застудиться.

– Ач, як жалко! – уїдливо закинула Сивоконенчиха, проте за ногу взялася. – Беріться, нічого зіньки п`ялити. Ніч надворі.

Жіноцтво взялося за главбухівські кінцівки – якраз кожній по одній. Людмила вчепилася в чуба: підтримала голову, аби не тяглася асфальтом.

– Треба перевернути, бо вигнутий – ось-ось хребет лусне. Та й пузо волочиться.

– Ти за своїм слідкуй, – порадили Зінаїді. – Поки ми з ним будемо тут цяцькатися, світанок застане.

Двері автомобіля були замкнені. Бобрика положили на багажник і заходилися вивертати кишені. Іван Іванович заворушився:

– Ге-ен на тому-у бо-оці, де-е живе-е Марічка .., – заспівав, розплющивши одне око. – Я до то-ого бо-оку кла-адку прокладу-у ...

– Ти ба! Таки стрибає в гречку! – отримавши підтвердження своїм підозрам, радісно вигукнула Галина. – Марія Голуб якраз і живе за кладками, де перехід через річечку.

– О-о, бузувір!.. Постривай, ось тобі Панасівна і кладку прокладе, і місток вантовий. Будеш заїзджати на своїй шулубайці прямо навпростець.

Нарешті ключі знайшлися. Людмила відімкнула замок, Іван Іванович звісив ноги і спробував надати тілу вертикального положення. Хитнуло.

– Іване Івановичу, не горлопаньте. Почує голова – буде тоді ...

Іван Іванович зміряв присутніх мутним поглядом і, тримаючись за машину, потягнувся до керма.

– Я сам собі і голова, і ноги, і ... хвіст.

Хряпнули дверці, заревів мотор, і «Запорожець», петляючи дорогою, зник у пітьмі.


Пробудження не принесло полегшення. Гупало у скронях, їсти не хотілося. Нічого не хотілося ... Іван Іванович недбало пов`язав галстук і пішов відкривати брами.

Зранку викликали на правління, попросили звіт за півріччя. Плутано пояснив стан речей, попрохав перенести засідання. Погодилися. Із багровим лицем ускочив до печери й засів за папери.

Вперше в житті почувався зле. Робота не клеїлася. Руки тремтіли, як у алкаша на похмілля, голова – будь вона неладна!, – як на зло, сама собою поверталася до вікна. Чорти б його вхопили, цей предмет розкоші, вилаявся про себе і твердо вирішив більше не обертатися.

Бухгалтерія була наповнена діловим шурхітом бумаг. У повітрі монотонно гуділа муха, билася об шибку смугаста оса, тріщав «Фелікс». Задзеленчав телефон.

Іван Іванович відірвався від документів, потягнувся до апарату і ... ненароком поглянув у вікно. «Запорожця» на місці не було.

Жалібно зойкнув і повільно осів на стілець.

Пройшло не менше хвилини, перш ніж знайшлися сили для міркування. В першу чергу пересвідчився, чи не привиділося – ні, майданчик пустий, – потім кинувся до слухавки, почав гарячково крутити диск.

Тремтячою рукою набравши потрібний номер, став із нетерпінням чекати результату.

Озвалися швидко.

– Я ... тут ... авто ... злодії ... бандити .., – зачав недоладно пояснювати. Голос зривався, із губ злітало нечленороздільне, підборіддя дрижало.

На іншому кінці проводу порадили не плести нісенітницю, а вказати свою адресу, номер і колір автомашини. Попрохали не відлучатися.

Поклавши слухавку, налив із графина води: було недобре – били дрижаки, смикало щоку, глухо калатало у грудях. Купив на свою голову, подумав, потераючи під соском. Раптом знадвору донеслося ревіння двигуна, Бобрик кинувся до вікна і побачив, як двоє підлітків вискочили із його авто й задали дьору. «Ах балда! Який же ідіот!.. Взяти, лишити ключі», – накинувся на себе і, спритно вибравшись із-за столу, ринувся на вихід.

Автомобіль стояв із розчиненими дверцями. Ліве крило увігнуте.

– Ах негідники! Ах мерзотники! Покататись їм закортіло, – заходився чихвостити викрадачів.

А тих і слід запав ...

Вночі примарилося, нібито в оселі орудують злодії. Декілька разів схоплювався з постелі і ходив до гаража перевіряти замки.

– Ти постав там розкладушку, – прокинувшись, порадила дружина.

Змовчав, ліг, та заснути довго не міг – крутився з боку на бік, прислухався до мертвої тиші. Лише на світанку вдалося забутися тривожним сном.

– Ти навіщо минулої ночі відра почавив своїм тарантасом? – завелася зрання Горпина Панасівна. – Чи тобі повилазило!? Залив сліпи ...

– Випадково, – зачав виправдовуватися.

– І шляхові стовпці теж? А огорожу сусідську в друзки?.. – насідала дружина.

– Не може бути!

– Іди, подивись. Пів секції аж у свій двір заволік.

Бобрик відчув дискомфорт, 

За декілька днів вдалося заспокоїтися. Та не на стільки, щоб набути колишньої душевної рівноваги. Як і раніше, голова була зайнята предметом розкіші, однак тепер все частіше і частіше надходила думка про те, що весь сенс життя звівся до одного – до прагнення задовольнити власну хіть. Мета досягнута, а що змінилося? Хіба таким уявлявся здобуток ... Хіба можна сприйняти розумом, що тридцятирічні титанічні зусилля змогли матеріалізуватися всього-на-всього в хоча й блискучу, але жалюгідню груду металу! Ні, шкодування за покупку не було, просто, зненацька почав щезати інтерес до буття: раніше попереду була ціль, тепер – пустота.

Україна. 1988р.
Надрукувати
*Збереження публ. для прочитання пізніше
27.02.2017 Поезії / Білий вірш
Постой!
18.03.2017 Проза / Оповідання
Голуба мрія (Частина№2)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
23.11.2017 © Гаврищук Галина / Роман
Атланти (20.)
23.11.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Цивілізація і ми
21.11.2017 © Володимир Ринденко / Оповідання
Про Новий рік
21.11.2017 © Володимир Ринденко / Оповідання
Заначка, або Миколина пригода
21.11.2017 © Володимир Ринденко / Бувальщина
Жартівники
Оповідання Про рідний край
16.06.2017 © Вікторія Івченко
Чорна магія серед білого дня
16.03.2017
Голуба мрія (Частина №1)
28.10.2016 © роман-мтт
Земірський туман (фантастично)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 58  Коментарів:
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +90
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +136
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +132
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +76
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.11.2011 © Микола Щасливий
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
01.04.2012 © Каранда Галина
26.03.2012 © Піщук Катерина
16.10.2012 © Істерична Бруталка
18.09.2013 © Тетяна Ільніцька
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2017
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди