08.03.2017 12:10
Без обмежень
122 views
Rating 5 | 4 users
 © Евгений Марченко

Паличка

***

– Пологове, алло! Алло! Є хто на місці? Чуєте? Пологове? Та підійдіть же хтось, чорти б вас роздерли! – розривається апарат зв’язку між відділеннями.

– Ви що поснули всі?! – аж хрипить владний чоловічий голос.

Розрізаючи пустоту коридору, наче тонкий шовк, долинає човгаюча хода. Нова медсестра Ліда спішить відповісти. Вона, звісно, може швидше, але слизький кахель не дозволяє. Та й нещодавнє падіння ще не вийшло з пам’яті. А підлога виглядала зовсім сухою. Тепер доводиться пригальмовувати.

З апарата полилися міцні слова. Їх чули навіть на іншому кінці відділення.

– Пологове. Слухаю, – важко сопе в трубку Ліда.

– Що з телефоном? Ні в ординаторську, ні на пост не додзвонитися.

– Мабуть, знов позавчорашня історія.

– Де тебе носило? – не вгамовується голос.

– В туалеті була, Сергію Анатолійовичу, - згорає від сорому медсестра.

На мить чоловік замовк. Наче думає що відповісти.

– Діло важливе. Таке відкладати не можна.

Дурна звичка непристойно жартувати.

– Мовчиш?

Пухкі щічки присоромленої дівчини червоні, як трубка переговорного апарату біля холодного вуха.

І що вона має відповісти?

– Сергію Анатолійовичу, ви ж…

– Тихо! – наче вирвав язика чоловік. – Не буду більше. Тільки не реви.

– І не збиралася, – шморгає кирпатим носиком Ліда.

– Гаразд. Не в тім річ, – сміється голос. – Лукарчук де? – Вмить серйознішає, як і належить бувалому лікареві.

– Спить.

– Хто з акушерок чергує?

– Віра.

– Ота кучерява?

– Так.

– Добре, добре.

– Є хто з інтернів?

– Володя.

– Той худий, чорнявий?

– Він самий.

– Василівна ж сьогодні?

– Ольга Василівна.

– Добре, добре. Непогана команда зібралася, – вдоволено протягує голос.

– Найкраща.

– Буди всіх! – тон миттю змінюється з напівмуркочучого на командирський, не менше полковника.

Гроза підлеглих. Та всі знають, як би не кричав Бідняковський, а добрішої людини не знайдеш. Миттєво спалахне – миттєво погасне. Головне не втрапити в коротенький проміжок між цим. Інакше, в прямому значені, можна вилетіти з відділення. У нього сил вистачить. Випадок з чоловіком примхливої мадам – хамовитим амбалом, що відчув смак вседозволеності та замахнувся на медсестру, – у всіх на слуху. Як той не погрожував зв’язками, становищем, знайти, зустріти біля будинку… І що? Летів, як пробка. Хоча, пробка не лається, не чіпляється за одвірок і не ламає на шляху поріг.

– Буди, буди. Не чую стукоту капців.

– Вже йду.

– Лідо! Ще тут?

– Так.

– Нехай готуються до довгих.

– Слабка?

– Є таке. Давно почалися. Та й дитина недоношена. Ем-м-м… Тринадцята везе. Наша щаслива . Через п’ять-шість хвилин будуть у вас… Все, йди. Я зараз спущуся.

В коридорі ні звуку. Були б комарі, писк відбивався гучною луною. Та звідки їм в січні взятися?

Симфонію нічної тиші грубо уриває човгання білих в дрібну сіточку капців. Білосніжний пінгвін у збитій на бік шапочці тримає курс на святе місце – ординаторську.

 

***

«Неприємна штука – будити бригаду. Хто не знає нічних чергувань – не зрозуміє. Та є слово «треба». От-от зі «світломузикою» прилетить карета. А в ній чарівники в синіх костюмах зі змученою пологами жінкою. Хоча, хто ще з них чарівник? Вони чи ми?» – крутиться в голові Ліди.

Валерій Ігорович Лукарчук працює у відділенні вже років з двадцять. І хоч я знаю його лише півроку, признаюся, кращого акушера-гінеколога не знайти. Йому б в професори. А він лише посміхається: «Не моє. Писанини забагато. Не для того навчався. І з набундюченим обличчям ходити треба. Ще зазнаюся. Ні-ні-ні, не вмовляйте».

Двері ординаторської безшумно відчинилися.

– Лідо, ти? Вже думав хтось із породіль.

Хоч він і намагається говорити тихо, а перейшов на звичний голос.

Володя, як неврастенік, спить чутко. Наче вжалений підскакує хлопець. Його глибокі карі очі яскраво виблискують в темряві.

«Кого привезли?» – легко читається в них.

– Валеріє Ігоровичу, – ледь чутно, тому доводиться повертати голову, мовить Ліда. – Телефонував Бідняковський. Везуть роділлю*.

– Зупинись! Взагалі нічого не чую, – дзвінко ляскає по колінам лікар.

– Ви ж всіх побудите, – як від вогню відсахується дівчина.

– Кого? Володя вже не спить. Правда ж, Вово?

– Вже ні! – наче на нього вилили відро льодяної води, випалює інтерн.

– Ольга Василівна в бірушах. Хоч обойму біля вуха вистріляй – не почує. Реагує лише на контактні подразники. Так що ти кажеш, Лідочко?

– Тільки-но телефонував Бідняковський…

– І-і-і?

– Тринадцята везе роділлю в затяжних. Ще й передчасну.

– Повідомляв, коли води відійшли?

– Ні.

– А дитині скільки?

– Нічого не говорив. Лише, що зараз спуститься.

– Гадав, знов проведу ніч розглядаючи стелю. Аж ні! Є чим зайнятися.

Лукарчук аж підстрибнув. Плескіт долонь боляче б’є по вухам дівчини. Зрадів безсонній ночі?

– Ходімо, Лідо, – м’яка рука обвила її плече.

Майже сивий. Весь вільний час проводить на городі, а руки без єдиного мозоля. В його ділі це зайве. Жінка й так на огляді нервує. А якщо його проводити шорсткими руками...? Приємного мало.

– Веди. Я за тобою, – командує лікар.

Ліда, оповита яскравим коридорним світлом, з темряви кімнати здається оточеною райським промінням. Наче ангел. Дуже своєрідний ангел.

– Володю, розтормоши Василівну.

Блідий, з сірими кругами під очима, інтерн мовчав.

– Чуєш мене?

– Так. Вибачте, задумався. Айн момент.

– Не кажи ж, що «Василівною» її назвав.

– Само-собою.

– Поки повідомлю Віру.

*Роділля – жінка, яка народжує.


***

Стрімко наростає пронизливий вій сирени. Якихось два квартали і яскраво сині, з червоними вкрапленнями, вогні виженуть останні залишки спокою із сірих стін лікарні. Галасливі потоки зівак, як завжди, кинуться до вікон:

– Кого там привезли?

– Не видно. Фари сліплять. Чекай… Он лікар вистрибнув… Ще один.

– Дивись, каталка, наче вжалена, несеться.

– Певно, щось серйозне.

– На швидкій інакше й не буває.

– Ще й як буває, – зневажливо махнув червонолиций чоловік. – Невістка часто розповідає про різноманітних любителів по десять разів туди-сюди ганяти бригаду.

Вікна пологової зали кидають дві яскраві доріжки на мокрий темний асфальт. Вогники надії в підступних лабіринтах життя. Аж очі ріже. Так просто не зазирнеш. Треба призвичаїтися.

– Віро, прикрути, будь-ласка, жалюзі, – ллється голос Лукарчука. – Не кіно знімаємо. Хай не витріщаються.

– Секунду.

Руді кучері закрутилися під прозорою блакитною шапочкою. Знов розплутувати. Добре, свої навколо.

Очі зали закрилися. Жодного зв’язку з навколишнім світом.

– Ольго Василівно, все готово?

– Так, Валеріє Ігоровичу.

– Добре. Добре… Володю, підійди.

Інтерн різко кивнув. Дається в знаки хвилювання. Як не хвилюватися? Лукарчук вимогливий. Дасть зашитися*, і спостерігатиме за кожним рухом голки. Ще й мугикатиме. Так дратівливо, наче виделкою по склу. Спеціально робить? Під руку. А потім вичитуватиме. Наче вперше шити.

До пологової зали влітає захекана Ліда. Очі блищать вогниками надії. Пухкенькі щічки палахкотять, наче вуглики під стрімким подихом життєдайного вітру.

– Та можна, – наперед знає питання Лукарчук.

– Спасибі велике. Я тут в куточку постою. Обіцяю не заважати.

– Нащо в куточку? Йди до нас. Ми не кусаємося.

Дівчина дрібними кроками, наче підкрадається, підходить до пологового крісла.

– Ще не бачила?

– Бачила.

– Чого ж боїшся?

– Не знаю, – тремтить голосок. – Коли погляну на жінку, так страшно робиться. Серце в п’яти. Як мучиться, бідолашна. А потім дитятко народжується. Таке бліденьке, аж сіре. Все в слизу…

Притихла. Маленький наляканий кролик. Допитливий кролик.

– І-і-і? – свердлить очима лікар.

– Безпомічне. Малесеньке таке.

Блакитні очі швидко наповнюються вологою. Підборіддя ритмічно посмикується.

– Так і хочеться його притиснути до себе. Зігріти.

Пора кінчати з ніжністю. Так вона зовсім розм’якне. Не вистачало, щоб сльозами залилася. Бідна дитина. Милується чужим щастям, а самій…

– Е, ні, – вмить наповнює силою впевнений голос Лукарчука. – Ще не можна його до себе. А обтерти? А одягнути? Забула?

– Ну що ви! – як на екзамені видає підсвідомість дівчини.

Віддалений гуркіт каталки в перемішку з жіночими криками миттєво повертає до реальності навіть останнього мрійника. Захекана бригада тринадцятої влітає до відділення. За ними тінню прошмигнув Бідняковський.

На зустріч по-господарськи неквапливо прямує Валерій Ігорович. Справжній ґазда.

– Що там?

– Передчасні. Сім місяців. Мале зовсім. Ще в обід почалися. А зараз наче стишилося.

– Що по дорозі вводили? – допитується акушер-гінеколог.

– Окситоцин*, як завжди.

– Вклинився?

– Так.

– Коли останній раз підколювали?

– Хвилин десять тому.

– І що?

– Як бачите.

Виривається приглушений крик змученої роділлі:

– Не можу більше. Сил моїх немає.

Вона ж ровесниця нашої Ліди. І схожі чимось.

– Можеш, дитино, – підбадьорює Лукарчук.

Через широкі двері до зали в’їжджає каталка. Цілковитий господар руху. Акушерська бригада жадібно розглядає прибулу. Наче зграя голубів.

– Машо, ти? – плескає в долоні Ліда.

Дівчина миттєво опиняється біля обличчя роділлі.

– Лідо? – на силу видавлює та.

– Чого це ти? Рано ж іще!

– Лідо, відійди. Заважаєш! – різко увірвав акушер-гінеколог.

Медсестра, наче метелик із квітки на квітку, пурхає в сторону. Каталка безперешкодно дістається пологового крісла. Приголомшена Ліда закам’яніла біля дверей.

Ольга Василівна щось шепче на вухо Володі. Той зайцем проскакує біля дівчини. Мить – різкий запах б’є в носа. Тампон з нашатирем. Гидота. Але ж діє.

– Відпустило? – заглядає в бездонну глибину очей інтерн.

– Начебто, – на силу шепче бліда, як стіна, Ліда.

– Тримай при собі.

Володя уважно розглядає кожен сантиметр її ще дитячого обличчя. Минулося. Не впаде. Він швидко займає місце біля лікаря.

На зміну інтерну приходить Ольга Василівна. Намагається завести розмову з дівчиною. Марно. Лише мовчить.

– Анатолію Сергійовичу, – долинає такий заспокійливий голос Лукарчука. – Ми поки самі. Якщо знадобиться допомога – зателефонуємо на мобільний.

Бідняковський кліпає очима. Погоджується. Наче колос, важкими кроками покидає залу.

– Скільки йому можна говорити? – випалює неонатолог*. – Все даремно. Якби ж один такий. Так, всі ж гупають. Ритуал у них, чи що?

– Анестезіологи, – добродушно посміхається Лукарчук. – Дуже вже забобонні люди. Може і ритуал. Хто знає?

*Зашити можливі розриви тканин пологових шляхів – часте ускладнення пологів.

**Препарат для стимуляції пологової активності.

***Неонатолог – лікар-педіатр, який спостерігає та лікує новонароджених.


***

– Тужся! Тужся, кому кажу? Ну-мо! Ще!

У відповідь розливається протяжне гортанне, схоже на передсмертне ревіння змученої тварини: «Не можу!»

Хіба так дають життя? Більш схоже, що навпаки.

– Можеш! – командує Валерій Ігорович.

Жінку сковує важка гримаса болю. Кров бурхливим потоком прилила до обличчя. Ще мить тому бліде – налилося пурпуром. Щоки роздулися наче два міхи, недоладно увінчані тонкими синіми візерунками судин.

– Пішла потуга. Кажу, пішла!

Усе відділення чує болісні крики Маші. Втім, недовго. На зміну приходить слабкий стогін. Тепер, недоречно потурбовані мешканці палат, можуть спати в тиші.

– Ще окситоцину, – спокійно, належно подібним випадкам, мовить акушер-гінеколог.

Керований ніжними руками, шприц, покірно впорскує дозу. Поршень витиснув останні краплі.

Зараз її має полегшати.

– Лідо, підійди.

– Слухаю, Валеріє Ігоровичу.

– Як зараз не народить, викликай Бідняковського. Ага?

– Зрозуміла.

Мученицький крик роділлі сколихує пологову залу. Гнітючою луною вторять товсті стіни. З виглядом досвідчених експертів смакують побачене холодні вікна.

Маша ледь помітним жестом підзиває подругу. Несміливий погляд сестрички благає дозволу керівника.

Легкий кивок.

– Візьми мене за руку, – ледь чутно шепочуть скусані в кров бліді губи.

Налякана Ліда обома руками стискає льодяну долоню.

– Навіть не провів мене, – важке зітхання виривається із впалих грудей.

– Толя?

– Він. Прийшов, як завжди, п’яний. Ледь на ногах стояв. Я до нього: «Любий, іди спати». А він… Якими словами не називав. І мене, і дитину… «Нагуляла». «Байстрюком ростиме»… Я ж ніколи, ні з ким… Лише він єдиний. Мій…

Ліда глибоко зазирає в наповнені сльозами очі. Не наважується і слова мовити. Лише міцніше стискає долоню. Намагається передати хоч краплину такого необхідного тепла.

– І з усієї сили в живіт. Аж впала… Стояв наді мною: «Приб’ю, тварюку гулящу». Регоче. Очі аж виблискують червоним. Страшно. Замружила очі. Чую пішов.

А в животі так розболілося. Наче буря накочується на берег. Згадала, що так перейми розпочинаються. Лише б помилилася. Та й рано ще. Вирішила почекати. Може минеться. Якраз і Толя захропів. Випила таблетку. Чекала щоб почала діяти. Довго так просиділа. Тут відчуваю щось тепле звідти потекло. Може не стрималася. Буває ж. Заглянула – не схоже. Прозоре, слизьке… І багато так. Злякалася страшенно. Вирішила «швидку» викликати. Приїхали. Кажуть: «Збирайтеся. До пологового поїдемо». «Як до пологового?» – ще сумнівалася, дурепа. «Народжуєте ви», – серйозно так мовить лікар. Спробувала розбудити Толю. Куди там… Намертво заснув.

– Щоб і не прокинувся, – ледь чутно процідив лікар.

Маша продовжує вже слабким шепотом:

– Сіли в машину. Вклали мене. А самі передають в рацію щоб зустрічали.

«А-а-а-а!» – розрізає залу важкий крик.

– Давай, давай, давай, давай! Ще трохи. Вийшла голівка. Не зупиняйся. Ще, ще!

Такого лікаря ослухатися боязко.

– Є! – наче звершилася заповітна мрія, вигукує Лукарчук.

Маленький, синій, мовчазний згорточок опинився в руках кучерявої Віри.

Зрозумілі всім, але не Маші, погляди швидко перескакують з обличчя на обличчя.

Не дихає. Рухова активність відсутня.

За якихось п’ятнадцять секунд ланцюжок між матір’ю і дитиною обірваний. Пуповина надійно затиснута між пластмасовими скобами.

Маленька істота перейшла до рук Ольги Василівни. Досвідчене око швидко з’ясовує все необхідне.

– Бідняковського сюди. Хутчіш! – Куди там Валерію Ігоровичу до неонатолога. Сирена, а не голос.

«Нулі*», – жахнулася Ліда.

Ноги наливаються свинцем. Наче от-от розірвуться. Господи, які важезні! Душно. Чому так душно? Голова йде обертом. Сірі плями майорять перед очима.

Володя ледь встигає підхопити Ліду. Ще трохи – і головою об підлогу.

*Мається на увазі оцінка по шкалі Апгар, якою користуються для оцінки стану новонародженого. Нулі означають критичний стан дитини або мертвонародженість.


***

Шморгає. Зараз відійде. На те він і нашатир. Ліда важко підіймає повіки.

«Знов на посту заснула? Ні. Все наяву. Пологова зала. Змучена подруга. Дві бригади? Наша і… реанімаційна. Бідняковський перешіптується з Лукарчуком. Про що?»

Як спринтер на старті, схоплюється до них дівчина.

– Коли?

– По обіді. Не раніше, – ледве розчула.

– Так і думав.

Маленька Ліда, наче ватні кульки, з легкістю відштовхнула двох міцних чоловіків.

У Валерія Ігоровича руки зовсім не такі, як у кістлявого інтерна. Справжні чоловічі руки упіймали сестричку.

– Володю, знов, – стомлено видихає Лукарчук.


***

Жанна Миколаївна засиділася допізна. Знов. Горіли б ті журнали. Клята статистика. Цей останній.

Втомленою рукою жінка виводить палички в графі: «Дитяча пологова смертність». Головне не помилитися. Кожна на рахунку.

м.Запоріжжя 12.11.2016



Близькі за тематикою матеріали читати в розділі Новела, Про сучасність, Про життя

Пропонуємо ознайомитися з наступною публікацією автора «30/2 / Новела | Евгений Марченко». Якщо Ви пропустили, до Вашої уваги попередня публікація «Поглянь, труну якусь несуть... | Евгений Марченко». Ще більше Ви зможете прочитати на персональній сторінці автора Евгений Марченко.

*Роділля – жінка, яка народжує.
**Зашити можливі розриви тканин пологових шляхів – часте ускладнення пологів.

***Препарат для стимуляції пологової активності.

****Неонатолог – лікар-педіатр, який спостерігає та лікує новонароджених.


Сподобалось? Чудово? Класно? Корисно? Нецікаво та посередньо?



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні твору

Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 14.06.2018 14:58  Лора Вчерашнюк => © 

Одні спасають, інші занапащують. Одні люблять людей, інші - тільки себе. Було б інакше - були б усі живі і щасливі, еге ж?))))) Будемо вірити в краще!!!! 

 12.03.2017 07:31  Каранда Галина => © 

ні, оскільки читати було цікаво, ніяких огріхів в тексті не помітила. напевно, їх там і нема. толково написано. дуже життєво. 

 11.03.2017 22:45  © ... => Каранда Галина 

Дякую. Якщо маєте зауваження чи критику до написаного, буду радий вислухати. 

 09.03.2017 09:55  Тетяна Ільніцька => © 

Ви знаєте, нема, напевно, людини, яку б не зачепив Ваш твір. Тому що це життя і те найдорожче, що може в ньому бути, що ми повинні берегти усіма силами душі і серця.
Успіху Вам і натхнення на нові твори! 

 08.03.2017 21:14  Анна Ольтенберг => © 

Ніби переглянула коротенький фільм, так герої реалістично змальовані. 

 08.03.2017 13:58  Каранда Галина => © 

а все - горілка... 90% зла - саме від неї.
написано дуже майстерно! 

Публікації автора Евгений Марченко

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо