Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
08.03.2017 12:10Новела
Про сучасність  
40000
Без обмежень
© Евгений Марченко

Паличка

Евгений Марченко
Опубліковано 08.03.2017 / 40496

***

– Пологове, алло! Алло! Є хто на місці? Чуєте? Пологове? Та підійдіть же хтось, чорти б вас роздерли! – розривається апарат зв’язку між відділеннями.

– Ви що поснули всі?! – аж хрипить владний чоловічий голос.

Розрізаючи пустоту коридору, наче тонкий шовк, долинає човгаюча хода. Нова медсестра Ліда спішить відповісти. Вона, звісно, може швидше, але слизький кахель не дозволяє. Та й нещодавнє падіння ще не вийшло з пам’яті. А підлога виглядала зовсім сухою. Тепер доводиться пригальмовувати.

З апарата полилися міцні слова. Їх чули навіть на іншому кінці відділення.

– Пологове. Слухаю, – важко сопе в трубку Ліда.

– Що з телефоном? Ні в ординаторську, ні на пост не додзвонитися.

– Мабуть, знов позавчорашня історія.

– Де тебе носило? – не вгамовується голос.

– В туалеті була, Сергію Анатолійовичу, - згорає від сорому медсестра.

На мить чоловік замовк. Наче думає що відповісти.

– Діло важливе. Таке відкладати не можна.

Дурна звичка непристойно жартувати.

– Мовчиш?

Пухкі щічки присоромленої дівчини червоні, як трубка переговорного апарату біля холодного вуха.

І що вона має відповісти?  

– Сергію Анатолійовичу, ви ж…

– Тихо! – наче вирвав язика чоловік. – Не буду більше. Тільки не реви.

– І не збиралася, – шморгає кирпатим носиком Ліда.

– Гаразд. Не в тім річ, – сміється голос. – Лукарчук де? – Вмить серйознішає, як і належить бувалому лікареві.

– Спить.

– Хто з акушерок чергує?

– Віра.

– Ота кучерява?

– Так.

– Добре, добре.

– Є хто з інтернів?

– Володя.

– Той худий, чорнявий?

– Він самий.

– Василівна ж сьогодні?

– Ольга Василівна.

– Добре, добре. Непогана команда зібралася, – вдоволено протягує голос.

– Найкраща.

– Буди всіх! – тон миттю змінюється з напівмуркочучого на командирський, не менше полковника.

Гроза підлеглих. Та всі знають, як би не кричав Бідняковський, а добрішої людини не знайдеш. Миттєво спалахне – миттєво погасне. Головне не втрапити в коротенький проміжок між цим. Інакше, в прямому значені, можна вилетіти з відділення. У нього сил вистачить. Випадок з чоловіком примхливої мадам – хамовитим амбалом, що відчув смак вседозволеності та замахнувся на медсестру, – у всіх на слуху. Як той не погрожував зв’язками, становищем, знайти, зустріти біля будинку… І що? Летів, як пробка. Хоча, пробка не лається, не чіпляється за одвірок і не ламає на шляху поріг.

– Буди, буди. Не чую стукоту капців.

– Вже йду.

– Лідо! Ще тут?

– Так.

– Нехай готуються до довгих.

– Слабка?

– Є таке. Давно почалися. Та й дитина недоношена. Ем-м-м… Тринадцята везе. Наша щаслива . Через п’ять-шість хвилин будуть у вас… Все, йди. Я зараз спущуся.

В коридорі ні звуку. Були б комарі, писк відбивався гучною луною. Та звідки їм в січні взятися?

Симфонію нічної тиші грубо уриває човгання білих в дрібну сіточку капців. Білосніжний пінгвін у збитій на бік шапочці тримає курс на святе місце – ординаторську.

 

***

«Неприємна штука – будити бригаду. Хто не знає нічних чергувань – не зрозуміє. Та є слово «треба». От-от зі «світломузикою» прилетить карета. А в ній чарівники в синіх костюмах зі змученою пологами жінкою. Хоча, хто ще з них чарівник? Вони чи ми?» – крутиться в голові Ліди.

Валерій Ігорович Лукарчук працює у відділенні вже років з двадцять. І хоч я знаю його лише півроку, признаюся, кращого акушера-гінеколога не знайти. Йому б в професори. А він лише посміхається: «Не моє. Писанини забагато. Не для того навчався. І з набундюченим обличчям ходити треба. Ще зазнаюся. Ні-ні-ні, не вмовляйте».

Двері ординаторської безшумно відчинилися.

– Лідо, ти? Вже думав хтось із породіль.

Хоч він і намагається говорити тихо, а перейшов на звичний голос.

Володя, як неврастенік, спить чутко. Наче вжалений підскакує хлопець. Його глибокі карі очі яскраво виблискують в темряві.

«Кого привезли?» – легко читається в них.

– Валеріє Ігоровичу, – ледь чутно, тому доводиться повертати голову, мовить Ліда. – Телефонував Бідняковський. Везуть роділлю*.

– Зупинись! Взагалі нічого не чую, – дзвінко ляскає по колінам лікар.

– Ви ж всіх побудите, – як від вогню відсахується дівчина.

– Кого? Володя вже не спить. Правда ж, Вово?  

– Вже ні! – наче на нього вилили відро льодяної води, випалює інтерн.

– Ольга Василівна в бірушах. Хоч обойму біля вуха вистріляй – не почує. Реагує лише на контактні подразники. Так що ти кажеш, Лідочко?

– Тільки-но телефонував Бідняковський…

– І-і-і?

– Тринадцята везе роділлю в затяжних. Ще й передчасну.

– Повідомляв, коли води відійшли?

– Ні.

– А дитині скільки?

– Нічого не говорив. Лише, що зараз спуститься.

– Гадав, знов проведу ніч розглядаючи стелю. Аж ні! Є чим зайнятися.

Лукарчук аж підстрибнув. Плескіт долонь боляче б’є по вухам дівчини. Зрадів безсонній ночі?

– Ходімо, Лідо, – м’яка рука обвила її плече.

Майже сивий. Весь вільний час проводить на городі, а руки без єдиного мозоля. В його ділі це зайве. Жінка й так на огляді нервує. А якщо його проводити шорсткими руками...? Приємного мало.

– Веди. Я за тобою, – командує лікар.

Ліда, оповита яскравим коридорним світлом, з темряви кімнати здається оточеною райським промінням. Наче ангел. Дуже своєрідний ангел.

– Володю, розтормоши Василівну.

Блідий, з сірими кругами під очима, інтерн мовчав.

– Чуєш мене?

– Так. Вибачте, задумався. Айн момент.

– Не кажи ж, що «Василівною» її назвав.

– Само-собою.

– Поки повідомлю Віру.

*Роділля – жінка, яка народжує.


***

Стрімко наростає пронизливий вій сирени. Якихось два квартали і яскраво сині, з червоними вкрапленнями, вогні виженуть останні залишки спокою із сірих стін лікарні. Галасливі потоки зівак, як завжди, кинуться до вікон:

– Кого там привезли?

– Не видно. Фари сліплять. Чекай… Он лікар вистрибнув… Ще один.

– Дивись, каталка, наче вжалена, несеться.

– Певно, щось серйозне.

– На швидкій інакше й не буває.

– Ще й як буває, – зневажливо махнув червонолиций чоловік. – Невістка часто розповідає про різноманітних любителів по десять разів туди-сюди ганяти бригаду.

Вікна пологової зали кидають дві яскраві доріжки на мокрий темний асфальт. Вогники надії в підступних лабіринтах життя. Аж очі ріже. Так просто не зазирнеш. Треба призвичаїтися.

– Віро, прикрути, будь-ласка, жалюзі, – ллється голос Лукарчука. – Не кіно знімаємо. Хай не витріщаються.

– Секунду.

Руді кучері закрутилися під прозорою блакитною шапочкою. Знов розплутувати. Добре, свої навколо.

Очі зали закрилися. Жодного зв’язку з навколишнім світом.

– Ольго Василівно, все готово?

– Так, Валеріє Ігоровичу.

– Добре. Добре… Володю, підійди.

Інтерн різко кивнув. Дається в знаки хвилювання. Як не хвилюватися? Лукарчук вимогливий. Дасть зашитися*, і спостерігатиме за кожним рухом голки. Ще й мугикатиме. Так дратівливо, наче виделкою по склу. Спеціально робить? Під руку. А потім вичитуватиме. Наче вперше шити.

До пологової зали влітає захекана Ліда. Очі блищать вогниками надії. Пухкенькі щічки палахкотять, наче вуглики під стрімким подихом життєдайного вітру.

– Та можна, – наперед знає питання Лукарчук.

– Спасибі велике. Я тут в куточку постою. Обіцяю не заважати.

– Нащо в куточку? Йди до нас. Ми не кусаємося.

Дівчина дрібними кроками, наче підкрадається, підходить до пологового крісла.

– Ще не бачила?

– Бачила.

– Чого ж боїшся?

– Не знаю, – тремтить голосок. – Коли погляну на жінку, так страшно робиться. Серце в п’яти. Як мучиться, бідолашна. А потім дитятко народжується. Таке бліденьке, аж сіре. Все в слизу…

Притихла. Маленький наляканий кролик. Допитливий кролик.

– І-і-і? – свердлить очима лікар.

– Безпомічне. Малесеньке таке.

Блакитні очі швидко наповнюються вологою. Підборіддя ритмічно посмикується.

– Так і хочеться його притиснути до себе. Зігріти.

Пора кінчати з ніжністю. Так вона зовсім розм’якне. Не вистачало, щоб сльозами залилася. Бідна дитина. Милується чужим щастям, а самій…

– Е, ні, – вмить наповнює силою впевнений голос Лукарчука. – Ще не можна його до себе. А обтерти? А одягнути? Забула?

– Ну що ви! – як на екзамені видає підсвідомість дівчини.

Віддалений гуркіт каталки в перемішку з жіночими криками миттєво повертає до реальності навіть останнього мрійника. Захекана бригада тринадцятої влітає до відділення. За ними тінню прошмигнув Бідняковський.

На зустріч по-господарськи неквапливо прямує Валерій Ігорович. Справжній ґазда.

– Що там?

– Передчасні. Сім місяців. Мале зовсім. Ще в обід почалися. А зараз наче стишилося.

– Що по дорозі вводили? – допитується акушер-гінеколог.

– Окситоцин*, як завжди.

– Вклинився?

– Так.

– Коли останній раз підколювали?

– Хвилин десять тому.

– І що?

– Як бачите.

Виривається приглушений крик змученої роділлі:

– Не можу більше. Сил моїх немає.

Вона ж ровесниця нашої Ліди. І схожі чимось.

– Можеш, дитино, – підбадьорює Лукарчук.

Через широкі двері до зали в’їжджає каталка. Цілковитий господар руху. Акушерська бригада жадібно розглядає прибулу. Наче зграя голубів.

– Машо, ти? – плескає в долоні Ліда.

Дівчина миттєво опиняється біля обличчя роділлі.

– Лідо? – на силу видавлює та.

– Чого це ти? Рано ж іще!

– Лідо, відійди. Заважаєш! – різко увірвав акушер-гінеколог.

Медсестра, наче метелик із квітки на квітку, пурхає в сторону. Каталка безперешкодно дістається пологового крісла. Приголомшена Ліда закам’яніла біля дверей.

Ольга Василівна щось шепче на вухо Володі. Той зайцем проскакує біля дівчини. Мить – різкий запах б’є в носа. Тампон з нашатирем. Гидота. Але ж діє.

– Відпустило? – заглядає в бездонну глибину очей інтерн.

– Начебто, – на силу шепче бліда, як стіна, Ліда.

– Тримай при собі.

Володя уважно розглядає кожен сантиметр її ще дитячого обличчя. Минулося. Не впаде. Він швидко займає місце біля лікаря.

На зміну інтерну приходить Ольга Василівна. Намагається завести розмову з дівчиною. Марно. Лише мовчить.

– Анатолію Сергійовичу, – долинає такий заспокійливий голос Лукарчука. – Ми поки самі. Якщо знадобиться допомога – зателефонуємо на мобільний.

Бідняковський кліпає очима. Погоджується. Наче колос, важкими кроками покидає залу.

– Скільки йому можна говорити? – випалює неонатолог*. – Все даремно. Якби ж один такий. Так, всі ж гупають. Ритуал у них, чи що?

– Анестезіологи, – добродушно посміхається Лукарчук. – Дуже вже забобонні люди. Може і ритуал. Хто знає?

*Зашити можливі розриви тканин пологових шляхів – часте ускладнення пологів. 

**Препарат для стимуляції пологової активності.

***Неонатолог – лікар-педіатр, який спостерігає та лікує новонароджених.


***

– Тужся! Тужся, кому кажу? Ну-мо! Ще!

У відповідь розливається протяжне гортанне, схоже на передсмертне ревіння змученої тварини: «Не можу!»

Хіба так дають життя? Більш схоже, що навпаки.

– Можеш! – командує Валерій Ігорович.

Жінку сковує важка гримаса болю. Кров бурхливим потоком прилила до обличчя. Ще мить тому бліде – налилося пурпуром. Щоки роздулися наче два міхи, недоладно увінчані тонкими синіми візерунками судин.

– Пішла потуга. Кажу, пішла!

Усе відділення чує болісні крики Маші. Втім, недовго. На зміну приходить слабкий стогін. Тепер, недоречно потурбовані мешканці палат, можуть спати в тиші.

– Ще окситоцину, – спокійно, належно подібним випадкам, мовить акушер-гінеколог.

Керований ніжними руками, шприц, покірно впорскує дозу. Поршень витиснув останні краплі.

Зараз її має полегшати.

– Лідо, підійди.

– Слухаю, Валеріє Ігоровичу.

– Як зараз не народить, викликай Бідняковського. Ага?

– Зрозуміла.

Мученицький крик роділлі сколихує пологову залу. Гнітючою луною вторять товсті стіни. З виглядом досвідчених експертів смакують побачене холодні вікна.

Маша ледь помітним жестом підзиває подругу. Несміливий погляд сестрички благає дозволу керівника.

Легкий кивок.

– Візьми мене за руку, – ледь чутно шепочуть скусані в кров бліді губи.

Налякана Ліда обома руками стискає льодяну долоню.

– Навіть не провів мене, – важке зітхання виривається із впалих грудей.

– Толя?

– Він. Прийшов, як завжди, п’яний. Ледь на ногах стояв. Я до нього: «Любий, іди спати». А він… Якими словами не називав. І мене, і дитину… «Нагуляла». «Байстрюком ростиме»… Я ж ніколи, ні з ким… Лише він єдиний. Мій…

Ліда глибоко зазирає в наповнені сльозами очі. Не наважується і слова мовити. Лише міцніше стискає долоню. Намагається передати хоч краплину такого необхідного тепла.

– І з усієї сили в живіт. Аж впала… Стояв наді мною: «Приб’ю, тварюку гулящу». Регоче. Очі аж виблискують червоним. Страшно. Замружила очі. Чую пішов. 

А в животі так розболілося. Наче буря накочується на берег. Згадала, що так перейми розпочинаються. Лише б помилилася. Та й рано ще. Вирішила почекати. Може минеться. Якраз і Толя захропів. Випила таблетку. Чекала щоб почала діяти. Довго так просиділа. Тут відчуваю щось тепле звідти потекло. Може не стрималася. Буває ж. Заглянула – не схоже. Прозоре, слизьке… І багато так. Злякалася страшенно. Вирішила «швидку» викликати. Приїхали. Кажуть: «Збирайтеся. До пологового поїдемо». «Як до пологового?» – ще сумнівалася, дурепа. «Народжуєте ви», – серйозно так мовить лікар. Спробувала розбудити Толю. Куди там… Намертво заснув.

– Щоб і не прокинувся, – ледь чутно процідив лікар.

Маша продовжує вже слабким шепотом:

– Сіли в машину. Вклали мене. А самі передають в рацію щоб зустрічали.

«А-а-а-а!» – розрізає залу важкий крик.

– Давай, давай, давай, давай! Ще трохи. Вийшла голівка. Не зупиняйся. Ще, ще!

Такого лікаря ослухатися боязко.

– Є! – наче звершилася заповітна мрія, вигукує Лукарчук.

Маленький, синій, мовчазний згорточок опинився в руках кучерявої Віри.

Зрозумілі всім, але не Маші, погляди швидко перескакують з обличчя на обличчя.

Не дихає. Рухова активність відсутня.

За якихось п’ятнадцять секунд ланцюжок між матір’ю і дитиною обірваний. Пуповина надійно затиснута між пластмасовими скобами.

Маленька істота перейшла до рук Ольги Василівни. Досвідчене око швидко з’ясовує все необхідне.

– Бідняковського сюди. Хутчіш! – Куди там Валерію Ігоровичу до неонатолога. Сирена, а не голос.

«Нулі*», – жахнулася Ліда.

Ноги наливаються свинцем. Наче от-от розірвуться. Господи, які важезні! Душно. Чому так душно? Голова йде обертом. Сірі плями майорять перед очима.

Володя ледь встигає підхопити Ліду. Ще трохи – і головою об підлогу.

*Мається на увазі оцінка по шкалі Апгар, якою користуються для оцінки стану новонародженого. Нулі означають критичний стан дитини або мертвонародженість.


***

Шморгає. Зараз відійде. На те він і нашатир. Ліда важко підіймає повіки.

«Знов на посту заснула? Ні. Все наяву. Пологова зала. Змучена подруга. Дві бригади? Наша і… реанімаційна. Бідняковський перешіптується з Лукарчуком. Про що?»

Як спринтер на старті, схоплюється до них дівчина.

– Коли?

– По обіді. Не раніше, – ледве розчула.

– Так і думав.

Маленька Ліда, наче ватні кульки, з легкістю відштовхнула двох міцних чоловіків.

У Валерія Ігоровича руки зовсім не такі, як у кістлявого інтерна. Справжні чоловічі руки упіймали сестричку.

– Володю, знов, – стомлено видихає Лукарчук.


***

Жанна Миколаївна засиділася допізна. Знов. Горіли б ті журнали. Клята статистика. Цей останній.

Втомленою рукою жінка виводить палички в графі: «Дитяча пологова смертність». Головне не помилитися. Кожна на рахунку.


м.Запоріжжя 12.11.2016
___________
*Роділля – жінка, яка народжує.
**Зашити можливі розриви тканин пологових шляхів – часте ускладнення пологів.
***Препарат для стимуляції пологової активності.
****Неонатолог – лікар-педіатр, який спостерігає та лікує новонароджених.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
18.11.2012 Поезії / Вірш
Поглянь, труну якусь несуть
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
21.10.2017 © Меньшов Олександр / Оповідання
Якого кольору очі Горгони?
21.10.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Моя кава
20.10.2017 © Маріанна / Мініатюра
Кава
19.10.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Це моя територія
18.10.2017 © Андрей Осацкий / Оповідання
Десять років
Новела Про сучасність
27.05.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
[log]
08.03.2017
Паличка
26.07.2016 © Арсеній Троян
Спека
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 4 (4+0+0+0+0)
Переглядів: 90  Коментарів: 5
Тематика: Проза, Новела
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 12.03.2017 07:31  Каранда Галина для © ... 

ні, оскільки читати було цікаво, ніяких огріхів в тексті не помітила. напевно, їх там і нема. толково написано. дуже життєво. 

 11.03.2017 22:45  © ... для Каранда Галина 

Дякую. Якщо маєте зауваження чи критику до написаного, буду радий вислухати. 

 09.03.2017 09:55  Тетяна Ільніцька для © ... 

Ви знаєте, нема, напевно, людини, яку б не зачепив Ваш твір. Тому що це життя і те найдорожче, що може в ньому бути, що ми повинні берегти усіма силами душі і серця.
Успіху Вам і натхнення на нові твори! 

 08.03.2017 21:14  Анна Ольтенберг для © ... 

Ніби переглянула коротенький фільм, так герої реалістично змальовані. 

 08.03.2017 13:58  Каранда Галина для © ... 

а все - горілка... 90% зла - саме від неї.
написано дуже майстерно! 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +64
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +99
19.07.2017 © роман-мтт
Про те, що Гугл не знайде +104
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +109
ВИБІР ЧИТАЧІВ
26.11.2011 © Микола Щасливий
20.01.2011 © Михайло Трайста
07.11.2013 © Дарія Китайгородська
27.11.2014 © Серго Сокольник
29.08.2010 © Віта Демянюк
23.02.2013 © Тетяна Ільніцька
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди