Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
10.03.2017 11:26Вчені
Для дорослих  
10000
Без обмежень
© ВРуп

Держава Платона

ВРуп
Опубліковано 10.03.2017 / 40529

Біографія Платона


Питання про значимість постаті Платона виникає у кожного, хто ознайомився з його світоглядом і з художнім стилем його здобутків. Платон – перший в Європі послідовний представник об`єктивного ідеалізму, засновник цієї філософії. Об`єктивний ідеалізм Платона є вчення про самостійне існування ідей як загальних і родових понять. Платон був першим філософом в Європі, що заклав основи об`єктивного ідеалізму.

Він є одним з найвизначніших філософів в історії людства, представником класичної доби філософії Стародавньої Греції. Народився в Афінах в 428-427 рр. до н.е. Його справжнє ім’я – Арістокл, а прізвисько Платон (Широкоплечий) він отримав, завдяки міцній тілобудові( за свідченням Олімпіодора Платон був олімпійським чемпіоном з панкратіону – суміші боксу і боротьби). Одним з предків його батька був цар Кодр, мати ж була в родинних зв’язках з Солоном, афінським соціальним діячем і реформатором, одним з “семи мудреців”. Будучи знатного роду, Платон мав можливість отримати чудову освіту, а з нею – чудову перспективу політичного життя.

Платон був учнем Кратіла(послідовник Геракліта), трішки згодом – Сократа. Вперше з Сократом молодий Платон зустрівся у віці 20 років і метою цієї зустрічі було, скоріше, підготувати себе до політичного життя, аніж зробити філософію сенсом свого існування. Перший досвід і враження від тогочасної політики Афін Платон набув в 404-403 рр. до н.е. після того, як двоє його родичів – Хармід і Критій опинилися на перших ролях в олігархічній системі управління полісу. Інтриги і зради залишили негативне враження на майбутнього філософа. Вирішальною подією, що унеможливила включення Платона у тогочасне політичне життя Афін, була смерть Сократа у афінській в’язниці в 399 р. до н.е. Платон, що був присутнім на процесі, не був із Сократом у його останні хвилини. Можливо, побоюючись за власне життя, він залишив Афіни і з декількома друзями виїхав у Мегару. 

В Мегарі він перебуває недовго і невдовзі вирушає в Єгипет, Кирену, а потім – у Південну Італію. У 388 р. Платон залишив Італію і виїхав на Сицилію, у Сіракузи, де правив Діонісій Перший Старший. Платон вважав це шансом втілити в життя свою мрію про правителя-філософа на чолі майбутньої держави, основаної на принципах доцільності і справедливості. Але ідея, яку Платон сформував іще під час подорожі до Сицилії в діалозі “Горгій”, не була сприйнята тираном. Натомість філософ знайшов собі іншого прихильника – молодого Діона, родича Діонісія, в особі якого Платон і бажав знайти майбутнього учня, а надалі – філософа на троні. В цей час роздратування і гнів Діонісія набувають такого розмаху, що він продає Платона як раба спартанському послу в Егіні. Проте, невдовзі Платона було звільнено.

Після повернення в Афіни Платон заснував свою власну школу - Академію, розташовану у священному гаю на північний захід від Афін. Назва “Академія” походить від імені давньогрецького героя Академа, який за легендами вказував братам Діоскурам Кастору і Полівдеку місце, де була прихована їхня сестра Єлена, викрадена Тесеєм. Першу згадку про Академію можна знайти в діалозі “Менон”. 

В 367 р. до н.е. помирає Діонісій Перший і на престол сходить його син Діонісій Другий. Платон вважав цю подію зручною нагодою для здійснення другої спроби створити певний прообраз своєї ідеальної держави на землі. Але син виявився гідним свого батька і не виявив особливої прихильності до проектів філософа. Натомість він заточив Платона у в’язницю, а Діона присудив до вигнання, підозрюючи його в змові. І лише війна, що загрожувала Сицилії, дозволила Платону повернутися на батьківщину.

В 361 р. до н.е. Платон здійснює свою третю подорож на Сицилію разом з Діоном, якого вдалося вмовити прийняти запрошення Діонісія Другого. Тиран знов забажав мати філософа при дворі. Але спроби вплинути на нього Платону знову не вдалися. Примусово залишений у Сіракузах, Платон тільки за сприяння Архіта зміг залишити державу. В 357 році до н.е. Діон все ж приходить до влади, але не надовго: в 353 р. до н.е. його було вбито. Платон же повернувся до Афін і там керував Академією до самої смерті, прийшовши до висновку, що ідеальному державному устрою і законодавству, детально описаним ним в “Державі”, “навряд чи коли-небудь випаде зручний випадок для здійснення” («Закони»). Створена ним філософська школа, як противага софістичним і риторичним школам, залишилась єдиною, що проіснувала до кінця античності. Послідовники ж Платона продовжували доносити до свідомості людей, можливо, дещо видозмінені філософські погляди свого ідейного наставника аж до 10 століття. Тим самим платонізм зберіг реальні досягнення античної філософії для західного середньовіччя і Візантії, забезпечивши єдність усієї європейської філософської думки.  


Вчення Платона про суспільство і державу 

на основі діалогу “Держава”


Свої політичні переконання, до реалізації яких філософ так і не зміг наблизитись протягом життя, були викладені ним в кількох працях, таких, як діалоги “Горгій”, “Менон”, “Держава”. Найбільш фундаментально ці ідеї були представлені в “Державі”. Цей твір є типовим прикладом діалектичної форми філософських суджень Сократа, як, між іншим, і більшість інших творів Платона. Унаслідувавши прихильність до діалектики від свого вчителя, Платон зробив його образ центральним в своєму діалозі “Держава”.

В перших трьох книгах опоненти Сократа( Кефал, Полємарх, Фрасімах, Главкон і Адімант ) висувають своє бачення поняття “справедливість” в тогочасному світі. Зокрема, за думкою Полємарха, справедливість “...Это будет искусство приносить пользу друзьям, а врагам причинять вред”. Фрасімах ж вважає, що справедливість є благом сильних: “... «Справедливое», «справедливость», «несправедливое», «несправедливость» - ты так далек от всего этого, что даже не знаешь: справедливость и справедливое - в сущности это чужое благо, это нечто, устраивающее сильнейшего, правителя, а для подневольного исполнителя это чистый вред, тогда как несправедливость - наоборот... ” . При такому підході саме поняття доцільності справедливих і несправедливих вчинків може набути дещо несподіваного забарвлення: “ Так вот, Сократ: достаточно полная несправедливость сильнее справедливости, в ней больше силы, свободы и властности, а справедливость, как я с самого начала и говорил, - это то, что пригодно сильнейшему, несправедливость же целесообразна и пригодна сама по себе”. Сократ, як центральна фігура в Діалозі, не намагається цілковито заперечити всі міркування своїх співбесідників: “Это уж слишком резко, мой друг, и не всякий найдется, что тебе сказать”. Водночас, послідовно задаючи опонентам різноманітні питання, платонівський персонаж доводить неабсолютність їхніх логічних умовиводів, застосовуючи частково маєвтичний, частково власне сократівський методи ведення діалогу. Зрештою персонажі приходять до згоди, що істинне пояснення поняттю “справедливість” слід шукати в ідеальній Державі, яку і вирішено було уявно побудувати.


Перш ніж перейти до огляду ідеальної Держави Платона, хотілося б спочатку з’ясувати, які типи державного устрою філософ відносив до негативного типу, не сприймаючи їх принципово. Критеріїв, що визначають негативність форми правління і державного устрою, може бути декілька, але певно основним з них є “господство корыстных интересов”, які обумовлюють вчинки і поведінку людей та життя держави в цілому.

Сам Платон необхідність протиставлення ідеальної Держави державам негативного типу висловив наступним чином: “Теперь нам надо описать и худших, иначе говоря, людей соперничающих между собой и честолюбивых - соответственно лакедемонскому строю, затем человека олигархического, демократического и тиранического, чтобы, указав на самого несправедливого, противопоставить его самому справедливому...”. Виокремлення справедливих і несправедливих рис характеру індивіда та справедливості в цілому було першочерговою метою персонажів Платонівського діалогу. Але вже з самого початку було вирішено, що оскільки набагато легше побачити будь-яку річ в великому, аніж в малому, то краще дослідити те, що складає несправедливу державу, аніж те, що є сутністю несправедливого індивіда. За думкою Платона, існує стільки ж відмінних за своїм духовним складом людей, скільки існує видів державного устрою. Філософ вважає, що існує чотири негативних види державного устрою: тимократія, олігархія, демократія і тиранія. 


Тимократія – це влада честолюбців, які, як правило, належать до класу військових. В такій державі мудрі люди не будуть займати керівні посади, оскільки “там уже нет подобного рода простосердечных и прямых людей, а есть лишь люди смешанного нрава”. В пошані будуть люди, які “яростны духом”, ті, хто народжені швидше для війни, ніж для миру. В тимократичній державі буде схвальне ставлення до військових хитрощів, оскільки ця країна буде постійно перебувати в стані війни. 

Людина, образ якої відповідає тимократичній формі правління, буде більш жорсткою і менш освіченою. Вона цінує освіту і залюбки слухає інших, але сама не володіє словом. Така людина є жорстокою у ставленні до рабів, але не презирає їх, оскільки досить гарно вихована. Вона чемна у ставленні до вільних людей і слухняно підкорюється владі. Будучи честолюбним властолюбцем, типовий представник тимократичної держави вважає, що в основі влади має лежати не вміння говорити, а військові здобутки.


Олігархія – вид державного устрою, що ґрунтується на немайновому цензі, у влади стоять багатії, бідні не приймають участь у правлінні країною. На думку Платона, Олігархія виникає з тимократії наступним чином : “Скопление золота в кладовых у частных лиц губит тимократию; они, прежде всего выискивают, на что бы его употребить, и для этого перетолковывают законы, мало считаясь с ними; так поступают и сами богачи и их жёны. Затем они уподобляют себе и всё население. Чем больше они ценят дальнейшее продвижение по пути наживы, тем меньше почитают они добродетель. Кончается это тем, что вместо стремления выдвинуться и удостоится почестей, развивается наклонность к стяжательству и наживе, и получают одобрение богачи – ими восхищаются, их назначают на государственные должности, а бедняк там не пользуется почётом.”. Тобто перехід від тимократії до олігархії відбувається через перетворення любові до почестей на любов до грошей. Олігархічний устрій можна зберігати в державі лише з використанням військової сили чи шляхом залякування. На думку Платона, така держава не буде єдиною, в ній будуть існувати дві держави: бідняків і багатіїв, що постійно знаходитимуться в стані антагонізму. Іншим негативним явищем олігархічного суспільства стане злочинність, що процвітатиме серед бідних верств населення. Вона буде спричинена поганим вихованням і неприйнятним для більшості населення державним устроєм. Олігархічна держава є хворою і воює сама з собою за найменшої нагоди.

Олігархічна людина є ощадливою і дієвою. Окрім багатіїв і багатства ніщо не може викликати у неї інтересу. Така людина надзвичайно любить гроші як такі і тому задовольняє лише свої найнагальніші потреби. Всі інші бажання вона в собі придушує, вважаючи їх за порожні. Людина, що живе в олігархічному суспільстві, є недостатньо вихованою. Вона приборкує свої негативні схильності в силу необхідності, а також побоюючись за свою власність. Сам Платон так описує зміни, що відбуваються в громадянині олігархічного суспільства: “У него из-за недостатка воспитания появляются наклонности трутня – отчасти нищенские, отчасти преступные, хотя он всячески их сдерживает из предосторожности ......... подлинная добродетель душевной гармонии и невозмутимость весьма от него далека ” .


В олігархічній державі правителі не мають намірів законодавчо обмежувати розбещеність молодих людей. Навпаки, правителям вигідніше скупати майно населення і давати людям позики під проценти. Така політика дасть їм можливість збагачуватись і збільшувати свою могутність. Багато людей, особливо серед молоді, позбудуться частини своїх громадянських прав і будуть змушені проводити своє життя в боргах. Населення буде переповнене ненавистю до верхівки, яка тепер володіє їхнім майном. Так почне назрівати переворот. 

Демократія за думкою Платона почне народжуватись тоді, коли “бедняки, одержав победу, некоторых из своих противников уничтожат, иных изгонят, а остальных уравняют в гражданских правах и в замещении государственных должностей, что при демократическом строе происходит большей частью по жребию”. Якщо проводити паралелі з сучасним світом, то демократичні та республіканські форми правління в країнах сучасної Європи в переважній більшості своїй почали зароджуватись саме після кількох хвиль революцій, що прокотилися Старим Світом в XIX – XX століттях. В платонівській демократичній державі з’являється повна особиста свобода, можливість робити що заманеться. Не має ніякої необхідності приймати участь в керівництві країною, навіть якщо у тебе є до цього здібності. Людина не зобов’язана іти на війну, коли інші це роблять, натомість вона має право судити інших виходячи зі своїх переконань, навіть якщо певні закони забороняють їй це робити. В такій країні людям байдуже, яке коріння і яка освіта у державних діячів, головне, щоб ті проявляли свою схильність до люду. Такий стан справ є ідеальною можливістю приходу до власті тирана, що спершу буде виявляти безмежну схильність до людей, але поступово перебиратиме всі важелі управління в свої руки.

На відміну від олігархічної держави, яку Платон ділить на державу бідняків і державу багатіїв, демократичне суспільство філософ поділяє на три частини. Першу частину складають свого роду трутні: “ они возникают здесь хоть и вследствие своеволия, но не менее, чем при олигархическом строе. При демократии чуть ли не стоят во главе: самые ядовитые из трутней произносят речи и действует, а остальные усаживаются поближе к помосту, жужжат, и не допускают, чтобы кто-нибудь говорил иначе”. Другу частину складають багатії. Їх Платон називає “сотами трутней”, адже з них трутням найзручніше “собрать побольше мёду”, забезпечуючи тим самим своє існування і підтверджуючи свій статус в суспільстві. Третю частину складає народ, що працює самостійно, має невеликий статок і володіє малою частиною приватної власності. Ця частина населення є найчисельнішою і найвпливовішою, але якщо діє згуртовано. Тиран, на думку Платона, є вихідцем саме з цієї частини, тобто є “ставленник народа”.

В житті демократичної людини немає порядку, її життя позбавлене необхідності. Людину, яка потрапляє в демократичне суспільство, чекає багато небезпек. Це суспільство в змозі надати їй різноманітні задоволення, руйнуючи тим самим її душу і спотворюючи свідомість: “наглость они будут называть просвещенностью, разнузданность - свободою, распутство - великолепием, бесстыдство - мужеством”. Така людина проводить життя в постійному задоволенні всіх своїх бажань, не розрізняючи їх і не піклуючись про власне самовдосконалення.


Вище вже було сказано, що деякі характерні риси демократії на думку Платона формують надзвичайно зручне підґрунтя для приходу до власті тирана. Розглянемо цей процес детальніше. Демократичне суспільство характеризується повною свободою, яка настільки глибоко проникає в свідомість людей, що останні перестають рахуватися навіть з законами: “Кончат они тем, что перестанут считаться даже с законами писанными и неписаными, - чтобы уже вообще ни у кого и ни в чём не было над ними власти”. В цьому суспільстві молодь починає сперечатися зі старшими в міркуваннях, вчителі перестають мати вагу й авторитет в очах дітей, раби мають не менше свободи, аніж вільні люди. В суспільстві зростає безлад, спотворюючи його і готуючи до приходу тирана: “Чрезмерная свобода и для отдельного человека и для государства оборачивается не чем иным, как чрезвычайным рабством – так возникает тирания”.

Тиран – представник простого люду, що очолює повстання проти тих, хто володіє власністю. Досягнувши влади, така людина, будучи представником народу, вимагає, аби їй надали тілоохоронців. Маючи в союзниках натовп, вона має змогу судити і страчувати своїх ворогів і супротивників. В перші дні свого правління тиран веде себе привітно з усіма, аж доки не закріпить своє становище при владі і не позбудеться найнебезпечніших опонентів. Але позбутися всіх, йому, звісно, не вдасться. Тому перед тираном постає вибір: “либо обитать вместе с толпой негодяев, притом тех, кто его ненавидит, либо проститься с жизнью”. Сам будучи рабом і заручником свого становища, тиран поневолює весь народ: “народ из подчинения свободным людям попадает в услужение к деспотической власти и свою неумеренную свободу меняет на самое тяжёлое и горькое рабство – рабство у рабов”. Для того, щоб тиран міг почувати себе в безпеці, люди мають відчувати постійну необхідність в лідері. Цього легше за все досягти, постійно ініціюючи воєнні конфлікти. Постійний стан війни, в якому знаходиться країна, вигідний для деспота іще й тим, що він дозволяє знищувати небезпечних для влади людей, звинувачуючи їх в зраді і приналежності до ворожого табору.


Всі розглянуті вище типи держав, які Платон виділяв як негативні, існували в період життя філософа чи раніше. Зокрема, грецькі держави-поліси вирізнялись неміцністю, хаотичністю, відсутністю жорсткого порядку і, як наслідок, пануванням несправедливості. В ідеальній ж державі Платона все повинно бути чітко фіксовано, усе побудовано за визначеним планом, який не може бути порушений ніким із громадян.

Сама по собі держава виникає, коли кожен з людей вже не може задовольнити сам себе, але потребує багато більшого: “Как видно, его создают наши потребности”. На чолі ідеальної держави будуть стояти люди, які, по-перше, мають до цього природній хист, а по-друге – готуються до керування протягом років. Таких людей слід шукати скрізь філософів. Для того, щоб краще зрозуміти, який саме зміст вкладає Платон в термін “філософ” слід звернутися до його філософії, в основі якої лежить “теорія ідей”.

В “Державі” цій теорії призначена частина діалогу з середини п’ятої книги і до кінця сьомої. В цій частині твору устами Сократа зображується знаменита платонівська печера, в глибині якої знаходяться люди. Ці люди вимушені сидіти незворушно, повернуті обличчям до стіни. Перед входом у печеру проходить дорога, обмежена невисокою стіною, а по дорозі йдуть люди, що несуть “различную утварь, держа ее так, что она видна поверх стены”. Полонені, які все своє життя провели в печері, безперечно будуть приймати тіні від предметів за самі предмети. Голос людини, яка йде по дорозі, будуть приймати як такий, що йде від речі, яку несе людина. Вони не зможуть думати інакше, адже перехожих ніколи не буває видно за стіною, і ці перехожі не будуть існувати для полонених. На думку Платона, ці люди, закуті в кайдани з самого народження, є уособленням більшої частини людства. Вони – це образи тих людей, хто живе в матеріальному світі речей (філософ називає їх прагмами), світі несправжньому і суб’єктивному. Навіть якби вони побачили сонячне світло, вони не змогли б це витримати: воно здалося б їм занадто яскравим. На противагу світу матеріальному, справжній світ є світом ідей (єйдосів). Пізнати його випадає на долю небагатьом. Люди, які змогли це зробити, готувалися до цього поступово і не осліпли, побачивши світло. Такі люди і є філософами.

Суттєва проблема, яку бачить Платон, полягає в тому, чи захочуть люди, які звільнилися від кайданів, вийшли назовні і побачили світ, повернутися назад до печери. Чи зможуть їхні очі, що звикли до сонячного світла, розгледіти щось в темній печері? Чи погодяться філософи, які пізнали справжнє буття, подати руку допомоги люду, ставши правителями Держави і повернувшись до буденного життя? Але річ в тому, що платонівська ідеальна держава створена на засадах тотального підпорядкування індивідів державі : “исходя из свойств государства как такого, следует логичесски определить его частные характеристики и лишь после решить вопрос про роль индивидов в нём”. Будучи супротивником тиранії, Платон не може, звичайно, йти, шляхом захисту прямого насильства та примусу. Тому порядок в державі виводиться ним з “естесственного порядка вещей ”. Цей же порядок і є порядок душі людини. Відповідно, в ідеальній державі враховуються природні схильності людей, а примус покликаний лише для того, щоб сприяти більш повній реалізації цих схильностей. 

Таким чином, на чолі Держави стоятимуть філософи – люди похилого віку, що пройшли тривалий шлях споглядання і самовдосконалення. Філософ – це людина, яка любить мудрість. Але не людина, яка любить виключно знання, адже звичайна цікавість не робить людину філософом. За Платоном, філософом має бути людина, яка любить споглядати істину. “человек, который любит прекрасные ......... не является философом, потому что он любит лишь прекрасные вещи, тогда как философ любит прекрасное само по себе .......... Человек, который любит лишь прекрасные вещи живет во сне, тогда как человек, который знает абсолютно прекрасное, живет наяву. Первый обладает лишь мнением, второй – знанием”. 

Тепер слід пояснити, в чому полягає різниця між “знанням” і “думкою”. Знання може існувати лише по відношенню до чогось, що існує насправді, воно є непохитним і не може бути помилковим з логічних міркувань. Думка ж є індивідуальною і може бути помилковою, адже вона стосується окремо взятих предметів, яким притаманні кардинально протилежні властивості (скажімо, одна й та ж сама страва може здаватися солоною для однієї людини і прісною для іншої). Таким чином, лише філософи володіють істинним знанням, більшість ж людей формує своє зазвичай хибне враження про світ на основі власних думок.

Громадян Держави Платон поділяє на три типи: ремісники, воїни і стражі. Розподіл людей на такі класи має бути зумовлений природними здібностями і схильністю до того чи іншого виду праці. Ремісники надають перевагу виробничій праці, у воїнів переважає дух боротьби (“яростный дух”), стражі ж мають втілювати у життя наміри філософів-законодавців. Народившись в тому чи іншому класі, людина не приречена жити в ньому все своє життя: “в исключительных случаях подающий надежды ребенок может выдвигаться из одного из низших классов, тогда как среди детей стражей ребенок или молодой человек, не отвечающий требованиям, может быть исключен из этого класса”.

Особливу увагу при побудові своєї ідеальної Держави Платон приділяє освіті, яка має виховувати у дітей такі якості, як серйозність, мужність, дотримання правил хорошого тону. Особливу увагу слід приділяти музиці, яка розвиває образну чуттєвість дитини, і гімнастику, яка, разом з правильним харчуванням, має зробити непотрібною працю лікарів. В своїй державі філософ вводив строгу цензуру літератури та музики. Зокрема, заборонялися твори Гомера та Гесіода. Основних причин цього було дві. По-перше, вони здатні викликати страх до смерті, натомість молодь має бажати померти в бою. Другою причиною було те, що вони зображують злих богів, а на думку Платона “для зла надо искать какие-то другие причины, только не бога”, оскільки “бог - это нечто вполне простое и правдивое и на деле, и в слове”. Двома іншими причинами заборони творів Гомера були гомерівський “неистощимый смех благословенных богов”, що суперечить правилам хорошого тону, і уривки його творів, де схвалювались багаті банкети, що йдуть врозріз з невибагливістю, яку сповідував у своїй Державі Платон. Що стосується музики, в Державі були заборонені лідійські та іонійські гармонії як такі, що наводять сум і розслабляють. Дозволялися лише дорійські та фригійські гармонії, що вихваляли мужність та невибагливість. В ідеальній державі не потрібні ні мистецтво, ні вільна наука. Вони на думку філософа лише відволікають від істини і сприяють моральному занепаду.


В економічному плані Платон вважав шкідливим як багатство, так і бідність. Військові, на його думку, мають селитися в невеличких будинках, їсти спільно і не мати приватної власності. Діти з самого народження мають виховуватися спільними зусиллями всього суспільства, і оскільки дитина не буде знати своїх справжніх батьків, вона мусить називати “батьком” кожного чоловіка, що по віку може бути її батьком, те саме стосується і матері. Функція стану ремісників і хліборобів – годувати і забезпечувати правителів-філософів і воїнів-поліцейських. У виконанні цієї задачі Платон бачить весь зміст їхнього існування. Їхнє особисте життя більш вільне, ніж життя військового стану і правителів, однак воно теж підпорядковане жорсткому регламенту, оскільки за ним пильно спостерігають стражі-воїни: допускається примус до праці, насильство над п`яницями і ледарями, приймаються міри щодо того, щоб ніхто не ставав ані занадто бідним, ані занадто багатим. 

Платон впевнений у недостатності як поліцейських заходів, так і заходів морального впливу для управління суспільством: передбачається застосування методів маніпуляції суспільною думкою. Вони включають обман, дезінформацію, відволікання уваги на другорядні теми, обробку свідомості населення, що випереджає проведення державних заходів, організацію псевдосенсацій, приховання авторства законів, кампаній проти псевдоворогів держави і народу як засіб придушення інакомислення.

Справедливість, визначення якої є формальною причиною побудови Держави, визначається таким розподілом суспільства, в якому кожен має виконувати свою власну роботу і не втручатися у справи інших: “город справедлив, когда купец, наемник и страж – каждый выполняет свою собственную работу, не вмешиваясь в работу других классов”. Рівність станів на думку Платона не є визначальною, а справедливість розглядається на рівні держави як благо суспільства в цілому: “целью же города является счастье целого города, а не счастье одного класса”. 

Якою ж є справедлива людина? Раніше вже було сказано, що для кожного типу державного устрою має існувати тип людини, що йому відповідає. Але Платон пішов далі. Типам громадян ідеальної Держави він співставив три основи душі. Перша з цих основ – розумна основа. За допомогою неї людина має здатність розмірковувати. Нерозумна чуттєва основа лежить в основі кохання, почуттів голоду і спраги. І, нарешті, “ярость духа” є третьою основою, що спричинює людський гнів. Справедливість людини виявляється через її здатність визначити обов’язки вище наведених основ своєї свідомості, зокрема, здатність розумної основи людини контролювати діяльність двох інших: “каждый из нас только тогда может быть справедливым и выполнять свое дело, когда каждое из имеющихся в нас начал выполняет свое”.


Ідеальна Держава Платона як аристократична форма правління є складним суспільно-політичним механізмом. Вона була вигадана філософом для того, щоб бути відтвореною на практиці. Те, що не вдалося зробити Платону протягом свого життя, було частково реалізовано у давньогрецькій Спарті, а значно пізніше – в комуністичних країнах XX сторіччя. Але всі ці державні устрої були скоріш спотворенням ідей філософа і аж ніяк не можуть претендувати на роль ідеальних.




Можливість існування ідеальної держави. Власні роздуми. 


В першій частині платонівського діалогу філософи дійшли згоди, що будь-яку державу “создают наши потребности”. Водночас, будь-яке бажання людини спрямоване на покращення її життя. Навряд чи існує людина, потребою якої є нещасливе життя. Виходячи з цього, основним фактором формування держави, як і будь-якої іншої спільноти людей, є максимально можливе задоволення потреб її громадян. Тепер розглянемо детальніше ідеальну Державу Платона. Ретельно продумавши всі нюанси суспільного життя в ній, філософ на перший погляд будує ідеальний суспільно-політичний механізм. Механізм, безвідмовне функціонування якого досягається чіткою регламентацією діяльності кожного класу і кожного індивіда в цілому. І це є першим великим недоліком ідеї Платона. Чи будуть люди, фактично позбавлені свободи, щасливі, живучи в такій державі? Невже потреба саме в такому житті стала основою для її створення? Філософ не пояснює, якими є механізми побудови такої держави, яка послідовність подій може призвести до її виникнення в реальному житті. В діалозі ця ідеальна держава створюється “зверху” самими учасниками діалогу на основі “естесственного порядка вещей ”. Справедливість, яка має лежати в її основі, визначається самим творцем. Ця справедливість надягає кайдани на громадян, залишаючи їм ілюзію свободи. Безліч заборон, на яких ґрунтується життя ідеального суспільства Платона, відводить кожній окремій людині невеличку кімнатку для її життя. За межі цієї кімнати людина вийти не зможе ні за яких обставин. Справедливість в межах такого суспільства є не чим іншим, як великою несправедливістю по відношенню до нього всього, адже в такій державі рабами є всі її громадяни. Держава Платона може бути великою досконалою іграшкою, що існує в свідомості її творця, але аж ніяк не самодостатнім механізмом.  

Розглянута нами держава є статичною. Це є другим її недоліком. Вона не враховує потреби і інтереси людей, які є дуже різними, мають тенденцію до зростання і не можуть бути обмежені сферами життя платонівських класів. На початку діалогу можна побачити, що в реальному житті “справедливість” є корисною лише для сильних. Узаконення і регламентація основних суспільних положень, що визначають справедливість, спотворюють самий її зміст, перетворюючи її на благо горстки людей. В Державі справедливість встановлена творцем таким чином, що вона не лобіює інтереси окремих громадян чи станів, але вона вступає в конфлікт з індивідуальною справедливістю кожної людини в такому суспільстві. Більшість громадянин Держави, живучи за примусом, безперечно будуть мати потреби вищі за ті, які вони в змозі задовольнити, виходячи зі свого становища. Почуття несправедливості і недостатньої самореалізації буде суб’єктивним, але всеохоплюючим. Таке суспільство не може жити в статичному стані, воно захоче відповідно до своїх нових потреб змінити свій стан, а цього Платон зробити йому не дає. В усіх негативних типах держав, які наводив Платон, завжди знаходилися обставини чи незадоволені своїм становищем прошарки населення, які ставали причиною реформацій. В ідеальній ж державі через певний проміжок часу кожна людина почне бажати більшого, що не залишить Державі шансу на існування.  

Якщо людина не сприймає чиєсь бачення певного питання, вона мусить навести свою думку з цього приводу, інакше всі її заперечення виявляться безпідставними. Чи існує ідеальна держава як така, і чи вона єдина? Для відповіді на ці питання слід, в першу чергу, пояснити, що саме слід розуміти під терміном “ідеальне”. Платон, будучи представником об’єктивного ідеалізму, мав розуміти, що абсолютний ідеал життя в цілому має максимально охоплювати суб’єктивні поняття ідеального для кожної живої істоти. Державу він створив, виходячи виключно із власного поняття ідеалу, зробивши її досконалою по формі, ідеальною для творця, але такою, що у великій мірі ігнорує потреби громадян. Ця держава не могла бути ідеальною для людей, що в ній жили. Платон і не мав такої мети. 

Будучи, як і кожна інша жива істота, егоцентричною, людина сприймає цей світ лише як його проекцію на себе, на свої бажання, інтереси, вподобання. Світ для кожного є не чим іншим як образом у свідомості, людина ж певним чином ототожнює себе зі світом. Виходячи з цього, є абсолютно природнім бажання людини жити відповідно до свого ідеалістичного бачення реальності, задовольняти всі свої існуючі потреби, тим самим породжуючи нові й нові. Але щомиті людина зіштовхується з супротивом з боку світу, який є не чим іншим, як є спробою когось чи чогось іншого наблизитись до свого ідеалу. Таким чином, життя кожної істоти є постійним станом конфлікту її зі світом. І будь-який ідеал, не тільки ідеал держави, може існувати лише у свідомості. Власне бачення ідеальної держави може мати кожна людина. Але цей ідеал буде суб’єктивним. Навряд чи існує ідеал об’єктивний, спробу створити який зробив Платон. Якби він існував, він мав би охоплювати ідеали кожної істоти. Але навіть якщо взяти двох знайомих між собою людей, в ідеальному світі кожного з них інша буде займати абсолютно іншу роль, ніж та, яку вона сама собі відводить. Подібного роду конфлікти унеможливлюють існування об’єктивного ідеалу навіть на ідейному рівні, те саме стосується й ідеальної держави, що є частковим випадком ідеалу як такого.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
10.03.2017 Проза / Нарис
Панельные дома
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
16.10.2017 © Чиянова Марина Вікторівна / Підприємці
Імітація релігійності або правда в кредит
06.03.2016 © Ольга Шнуренко / Літератори
Тарас Шевченко і кохання
30.09.2013 © Тетяна Ільніцька / Літератори
Аркадій Любченко. Життєвий шлях автора «Вертепу»
18.09.2013 © Тетяна Ільніцька / Літератори
МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ. ТВОРЧИЙ ШЛЯХ
23.04.2013 © Тетяна Ільніцька / Літератори
Постать Гната Михайличенка в контексті літератури українського модернізму
Вчені
10.03.2017
Держава Платона
10.03.2017
Життя Бертрана Рассела
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 171  Коментарів: 1
Тематика: Біографії, вчені,
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 10.03.2017 14:39  Тетяна Ільніцька для © ... 

Пізнавальна цікава стаття. Опис державного устрою вражає. Нічого нового, виходить, відтоді людство і не вигадало? 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +103
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +163
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +149
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +89
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
09.12.2010 © Тундра
12.04.2011 © Закохана
12.04.2012 © Т.Белімова
10.07.2013 © Іміз
26.11.2011 © Микола Щасливий
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2017
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди