Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
17.03.2017 00:11Політика та суспільство
Про Крим 2014  
71000
Без обмежень
© Віталій Перетятько

Подорож до Криму

Віталій Перетятько
Опубліковано 17.03.2017 / 40629

Не дрочи великого собаку – викинувши на смітник ломаку.


Гадаю, що мало хто із пересічних росіян та українців зрозумів, чому в «Центрі землі» (так росіяни називають московський СК «Олімпійський») перед боєм Володимира Кличка та Олександра Повєткіна гімн України співала саме Джамала. Але московські керманичі зрозуміли. І відповіли…

«Може, все-таки не поїдеш? – крутилося у голові. – Адже 365 років тому вони нас зрадили під Зборовом… Та ні, треба їхати, їм потрібна моя підтримка. На Майдані кожна людина, навіть розгублений чи наляканий турист, мала неабияке значення…».

Не знайшовши фляжки зі швейцарською символікою, яка у спідній кишені дублянки у січні та лютому боронила серце від можливої кулі чи ножа, трохи розгубився. «Значить, вона там не потрібна» – швидко виправив ситуацію і вирушив у путь.

Взявши до рук мого квитка, провідниця впевнено мовила:

– Вы гражданин России?!

– Ні, – здивувався я.

– Просто в Мелитополе будет таможня…

У потязі Київ-Сімферополь здивувало те, що не чулися розмови про ситуацію в Криму, а так кортіло їх почути.

О дев’ятій вечора зателефонував восьмирічний син Ілля:

– Тату, а ти хочеш воювати з Росією?

– Ну-у-у, синку, – я був не готовий до такого запитання, тому відповів не відразу і не впевнено, – я б не хотів воювати з росіянами, адже…

– А я хочу воювати з Росією! – не дав мені договорити син.

Близько сьомої ранку потяг зупинився у Мелітополі, хлопчина із прикордонного контролю спитав у провідниці про пасажирів.

– Один русский и один молдаванин, остальные – украинцы, – ввічливо відповіла провідниця.

У Джанкой потяг прибув із запізненням на 25 хвили. До купе упевнено зайшов молодик з георгіївською стрічкою на рукаві і чемно мовив:

– Народная дружина города Джанкоя, покажите, пожалуйста, паспорта – страница с пропиской меня интересует.

«Що ж робити, моя «фашистська» прописка може зупинити мене тут…». Я пронизав поглядом дружинника.

– В своих руках держите паспорт – мне нужно только увидеть прописку, – пояснив дружинник у відповідь на моє німе запитання.

Відкриваю паспорт на 12-й сторінці, де одна печатка повідомляє про зняття з реєстраційного обліку у місті Миколаєві, друга про реєстрацію в Черкаській області. «Треба дурити, не вперше ж». Впевнено показую дружиннику одинадцяту сторінку паспорта, внизу якої миколаївська «прописка». Дружинник схвально киває головою:

– Николаев, да?!

– Угу! – киваю у відповідь. «Прикро було б, аби не пустили до Криму, бо моя ціль – підтримати татарів та інших проукраїнських жителів, а не стати героєм через те, що не пустили чи затримали».

Виглядаю у вікно, на пероні вокзалу озброєні автоматами військові, в основному – молоді хлопці. Вишикувавшись у шеренгу, вони спостерігають за потягом, у погляді немає ні злості, ні агресії.

Ступивши на перон у Сімферополі, бачу десятки неозброєних чоловіків у плямистій формі і кубанках і їхніх помічників міліціонерів. Вони пильно вдивляються в прибулих пасажирів. В поле зору потрапляють поставлені на перон сумки, у яких риються міліціонери. Один із власників сумок покірно мовляє:

– Давайте я сам вам все покажу, просто там есть хрупкие вещи…

Граю безтурботного місцевого жителя, хоча в Сімферополі вперше, і, пронизаний десятками поглядів міліціонерів та козаків, покидаю перон. У сумці книжки українською мовою, жовто-блакитні кольори, зошит із докладним описом подій та розмов, що відбувалися в Українському домі 26 та 27 січня 2014 р., флешка з матеріалами націоналістичного характеру – сьогодні, 16 березня 2014 року, у Криму ці «бомби» могли б підірвати не лише здоров’я...

Стоячи на зупинці, здивувався тому, як віталися кримчани.

– С праздником! – сказала жіночка років п’ятдесяти парі, яка щойно, тримаючись за руки, вийшла з тролейбуса.

– С праздником! – радісно відповіли їй.

– С праздником! – почув у себе за спиною.

Потім такі привітання чув багато разів у різних куточках Сімферополя, вони мені нагадали Великдень…

У тролейбусі звертаюсь до вдягненої у недорогий одяг дівчини, яка хизується дорогим сотовим телефоном:

– Скажіть, будь ласка, де мені вийти, щоб побачити центр Сімферополя?

– Что вы имеете в виду под словом центр? – неввічливо швиргає дівчина.

Гадаю, що аби в тролейбусі були козаки, самооборонці чи російські військові, то вона б кинулася на мене з кулаками.

– Місце де збираються люди на святкування дня міста, мітинги, – пояснюю дружелюбно.

– Вы не в ту сторону поехали, – обдає холодом дівчина, – вам надо выйти и вернуться обратно.

– Підкажете, де вийти?

– Да, – в її тоні незначне потепління, напевно, діє моя позитивна енергетика.

Бабця, яка добре чула мою розмову з дівчиною, ідучи до виходу, невдоволено звертається до мене:

– Отошли бы в сторону, мешаете же людям…

Не треба бути дипломованим психологом, щоби зрозуміти, чому на мене дивилися вовком і злились, як собаки.

Проїхавши вулицею Куйбишева повз штаб «Беркуту», над яким красуються яскраві російські прапори, запитую українською у водія маршрутки, де мені вийти, щоб потрапити у центр міста.

– Вы поехали не в ту сторону, – ввічливо пояснює водій, – сейчас я остановлюсь, вы перейдете на другую сторону дороги и на любой маршрутке приедете в центр. Тут все маршрутки идут в центр, – водій повертає мені три гривні, це при тому, що я проїхав шість зупинок. Гроші не беру. «Не все так погано у серці Криму! Але де ж українські прапори чи хоча б жовто-блакитні стрічки?».

На площу Леніна, де лунає пісня «День победы» і майорять російські та кримські прапори, переважно російські, прибуваю о 12.30. Народу мало, приблизно, сотня – хто фотографується, хто гордо розмахує російськими та кримськими прапорцями, хто стоїть у черзі, щоб купити прапорці, хто вигукує: с празником! Фотографую все, що цікаво; мене фотографують (спілкуюсь українською); сімейна пара з триколорами у руках просить їх сфотографувати на фоні великого плаката з підсніжниками, виконую прохання і чую у відповідь: дякую. «Перемога! – Радію, як дитина. – Я таки добув українське слово!».

Підхожу до палатки, біля якої утворилася черга за прапорцями. Дивує, що російські прапорці продають удвічі дешевше, ніж прапорці Криму – по п’ять гривень. Якість і розмір прапорців однакові.

О 12.45 російські прапорці закінчуються, з цього приводу у двох кримчан, чоловіків років тридцяти, паніка, але продавець її гасить словами: не волнуйтесь вы так, очень скоро подвезут еще!

Російські прапорці підносять до палатки через п’ять хвилин і вдвічі піднімають ціну на них. «Молодці, хоч зароблять люди…». О 13.05 російські прапорці знову закінчуються, цього разу на завжди – у цей день.

У око впали два хлопці – один з камерою, інший з мікрофоном, мені здалося, що вони глузують з людей – такою була перша думка, підійшов поближче, щоб довідатись, чим вони займаються.

«От южных морей до полярного края раскинулись наши леса и поля!!!» – голосно співають на камеру троє кримчан, за що отримують похвали від хлопців. Наступною від них отримує похвалу бабця, яка дві хвилини тому розпитувала мене, що я там таке записую у свій зошит і повідомила, що українські телеканали спотворюють факти, бабця співає на камеру таке: «Славься отечество наше свободное». Наступним співаком, якого знімають ті ж хлопці, стає літній чоловік, він голосно, як його й просили, співає інші слова гімну: «Россия священная наша держава, Россия любимая наша страна». «Оригінально! – відзначаю для себе. – Молодці росіяни!».

Закінчивши «фотосесію», зав’язую російською мовою розмову з проросійським активістом. На запитання, хто я, кажу лише правду: що прибув до Криму, щоб побачити власними очима, а не очима телевізійників, все, що відбувається у Криму, що хочу побачити і інший бік медалі – тих людей, що не підтримують політику Путіна.

– А их нет, – впевнено заявляє мужчина, – вы их не найдете у нас.

– Но мне необходимо их увидеть, потому что телевизор сказал, что они есть.

– Вас обманывают! – спокійно і впевнено заявляє співрозмовник.

– Поэтому я сюда и приехал – чтобы проверить, обманывают или нет. – Не відступаю я. – Где их можно увидеть?

– Ну, если для вас это так важно, то пойдите к Меджлису, возможно, там их и увидите. Но вряд ли. Не все татары против России, среди них есть много разумных людей.

– Но их лидеры…

– Да уроды они этот Чубаров и Джемилев, они мутят воду, чтобы выторговать себе выгоды. Вот посмотрите, когда им кинут мясистую кость, они прогнутся под Россию. Им и так живется у нас неплохо: рыночная торговля в их руках, пассажирские перевозки, – співрозмовник вказує рукою на маршрутку, що зупинилась на зупинці. – Спасибо Путину, что защитил нас от фашизма!

– Что вы имеете в виду? – я прискіпливим народився.

– Если бы не Путин, здесь было бы еще хуже, чем на майдане. Там же, на том майдане, одни 17-18 летние пацаны стояли – тупые, неуравновешенные, у них нет ни страха, ни совести. Ярош угрожал нам, поэтому, слава Богу, что Путин нас защитил!

«Невже я схожий на вісімнадцятирічного?».

Активіст пояснює, де знаходиться Меджліс, і я вирушаю шукати вулицю Шмідта.

Трохи поблукавши вулицями Сімферополя, підхожу до будівлі з надписом «Татарський Меджліс», на ній і бачу вицвілий, через це ледь помітний, український прапор. Біля будівлі стоять шість легкових автомобілів, в одному з яких помічаю двох міліціонерів. З будівлі іноді виходять чоловіки, вдивляюся в них, бо маю надію побачити жовто-блакитну стрічку. За хвилин тридцять надія гасне.

Після відвідин вулиці Шмідта разом з тліючою надією ходжу іншими вулицями, парками – у пошуках жовто-блакитної стрічки, бо побачити прапор вже й не мрію. Заглядаю у машини, у вікна будинків і бачу лише російські, іноді кримські прапори та георгіївські стрічки. «Значить, телевізор брехав, коли показував кримчан з українськими прапорами, жовтими та блакитними кульками, антиросійськими плакатами? Та ні, не може такого бути, вони є. Але де ж вони?». На запитання рідних, які по телефону цікавляться, чи я вже зустрівся з людьми, яких поїхав підтримувати, відповідаю з посмішкою: «Немає тут кого підтримувати! Я єдиний, кому потрібна підтримка. Один однісінький». Але над вечір з’являється думка, що я не один – ті, що за Україну, просто бояться висунути носа. Їх залякали, а можливо, вони… та не мені їх судити…

Повертаюсь на площу Леніна, де вкотре лунає оголошення: «В 18.30 на площади Ленина состоится концерт «Крымская весна», на котором будут выступать российские звезды первой величины и будут объявлены предварительные результаты референдума». Вкотре чую слова пісні: «Сегодня я к тебе вернусь, моя неласковая Русь…», здається, ця пісня сьогодні звучить на площі Леніна частіше за інші. Знову бачу проросійського активіста, який вказав мені дорогу до Меджлісу, підхожу до нього і розпитую, чи багато людей сьогодні прийшло на виборчі дільниці. Мужчина відповідає, що такої високої явки виборців у Криму не бачив, а проживає він у Криму з 1959 року.

– Люди массово голосовали за воссоединение с Россией, потому что их уже все достало. Такого праздничного настроения, как сегодня, я в Симферополе еще не видел.

– Значит, правду говорили российские СМИ, что 75% крымчан проголосуют за Россию?!

– Даже больше! Люди хотят изменений, они устали от бардака и от продажной украинской власти.

Голодний, змерзлий і стомлений іду на пошуки їдальні. Їдальня «У куми», яку порадили кримчани, зачинена, в поле зору потрапляє «Чайная пара». «Хоч чаю гарячого поп’ю» – з такою думкою беруся за ручку дверей Чайного клубу. Але двері не відчиняються. Через скло дверей бачу красуню-азіатку, трохи провагавшись, вона іде до дверей. На душі стає тепліше, бо з ранньої юності радію спілкуванню з красунями. Відчинивши двері, красуня винувато повідомляє ванільно-медовим голосом:

– Извините, у нас закрыто.

– Извините, – слово супроводжую хвилею позитивної енергетики і вона, як і багато разів раніше, творить дива.

– А что вы хотели? – красуня ширше відчиняє двері.

– Хотел выпить чая.

– И все? – вона дивується.

– Да.

– Ну заходите… – красуня ледь помітно знизує плечима і посміхається краєчками вуст.

– Да нет, не надо, вы же закрыты, – відмахуюсь я.

– Заходите, – наполягає красуня і робить крок до мене.

– Спасибо.

У «Чайній парі» ми лише удвох, голова починає паморочитись від аромату, яким наповнене приміщення, і від медово-ванільного голосу красуні, котрому м’який акцент надає магнетизму. Подавши чорний цейлонський чай та різнокольорові грудочки цукру: рожеві, коричневі та білі, красуня бажає приємного відпочинку. Цікавлюсь її ім’ям і національністю.

– Меня зовут, Аделя, – посміхаючись очима, вона поправляє густе чорне волосся, – я приехала из Ташкента…. Во мне течет кровь четырех народов. А вы гость Симферополя?!

– Да, приехал, чтобы поддержать татар и других проукраинских граждан Крыма, в телевизоре их было много, но здесь я их не нашел, хотя ездил на маршрутках и троллейбусах в разные концы Симферополя.

– По телевизору все преувеличивают, – Аделя посміхається, – моя мама тоже, насмотревшись телевизора, звонила мне и просила, чтобы я немедленно уезжала из Крыма, но я объяснила маме, что у нас все спокойно, и она стала волноваться меньше.

Прощаючись з Аделею, порушую один із своїх принципів: письменник не повинен дарувати свої книги. Іти не хочу, але треба. Аделя хоче щось сказати, її чорні очі це вже сказали… але мені потрібно йти, бо ще маю надію побачити шматочок України у серці Криму.

О 18.25 на площу Леніна в’їжджають чотирнадцять мотоциклів, майже кожен з великим російським прапором. Натовп вітає їх як героїв. В стонадцятий раз відчуваю на собі підозрілі погляди неозброєних чоловіків у камуфляжі та людей у цивільному. Здоровий глузд ще вчора підказував, що для успішної висадки в Криму потрібно пов’язати на рукав георгіївську стрічку, взяти російський прапор тощо, але гординя перемогла здоровий глузд.

За весь день у Сімферополі я не помітив жодного озброєного чоловіка. Навіть «беркутівці», яких бачив неподалік від площі Леніна, були неозброєними.

О 19.20 кримчанин, вихований молодий хлопець, що врятував мене від обіймів гарненької панянки на підпитку, яка радісно казала: «Мы и вас заберем с собой в Россию, Крым это только начало…», проводжає мене до зупинки, з якої, за його словами, найкраще дістатися до залізничного вокзалу. Ідучи вулицею Карла Маркса, чую пісню, у якій є такі слова: Украина, иди на х… Проводжаючий мене кримчанин схвально киває головою і каже, що, провівши мене на зупинку, повернеться туди, де таке співають. Не відчуваю до нього відрази і не засуджую його, адже він щиро висловлює свою думку.

Біля каси вокзалу невелика черга. Звертаюся до касира українською, касир турботливо шукає для мене кращий варіант від’їзду з Сімферополя:

– Есть поезд в 19.55 и в 20.15, тот, что в 20.15 прибывает в Киев гораздо раньше, но билет на него стоит дороже – 270 гривен, а тот, что в 19.55 – 212 гривен. И на тот и на другой есть нижние купейные места. Какой вам давать?

У сімнадцятому вагоні близько десяти пасажирів, мій попутчик, Олександр із Кривого Рогу, який регулярно буває у Криму по роботі, не приховує здивування, коли чує від мене українську мову. Пізніше він, випивши не одну банку «Львівського», скаже: «Витаха, кого-кого, но тебя я сегодня в поезде видеть не ожидал. Кого угодно ожидал увидеть – татарина, россиянина, иностранца – но не тебя. Когда ты зашел в вагон и заговорил на украинском языке, я выпал от офигения».

До купе зайшла екстравагантна провідниця Олена, вона принесла мені чай і пиво попутчику. Взявши гроші – чотири гривні за чай і дванадцять за банку «Львівського», вона обурено повідомила, що двоє хлопців із останнього купе засмерділи копченою рибою все купе.

– Хоть бы спросили у меня, покупать ту рыбу или нет, еще отравятся идиоты! И так напились до чертиков, еще рыбы не хватало в желудке. Пресса украинская… – провідниця кривиться, – что они могут в таком виде освещать….

– Они пресса?! – дивується мій попутчик Олександр.

– Да!

– Хочется дать им по роже, – обурено заявляє Олександр, – они же позорят нас. Разве можно прессе так нажираться? Что будут говорить об Украине, видя такой нашу прессу?

За кілька хвилин зазираю в останнє купе, з якого пахне копченою рибою, і запитую:

– То як риба, хлопці? – звісно, мене цікавить не риба…

Один із хлопців не реагує на мої слова, бо вже заплющив очі, а інший розгублено посміхається, а потім радісно запитує:

– Ви що наш?!

– Так, я свій.

Хлопчина зі сльозами в очах потискає мою руку і показує своє посвідчення, з якого я дізнаюсь, що він, Дмитро Гончаров, працює на телеканал «Україна 112». Запрошую Дмитра до свого купе, він радо погоджується. Познайомившись з моїм попутчиком, Дмитро пропонує говорити російською, на що я посміхаюсь і продовжую говорити рідною мовою. Дмитро з цікавістю запитує, хто я, і я розповідаю, хто, чому приїхав до Криму і як провів час у Криму. Дмитро не вірить моїм словам, аргументуючи це тим, що у Криму усіх наших хватали і виганяли або полонили.

– Мы говорили на чистом русском языке и нас все равно постоянно вычисляли. Даже когда мы просто ходили по улицам без камеры. – Дмитро хвилюється. – Просто у вас, Виталий, правильный акцент, поэтому вас и не схватили.

– Причем здесь акцент, – сердиться Олександр, – он на украинском говорил.

– Не может такого быть! – трясе головою Дмитро. – В Крыму нельзя говорить на украинском.

– У вас, ребята, на лбу написано, что вы боитесь. – Зверхньо пояснює Олександр. – Вы межевались, поэтому вас постоянно вычисляли. Ты и сейчас дрожишь.

Дмитро заперечує, каже, що нічого не боявся.

– Розказуй, що з вами трапилось, – прошу Дмитра.

– Сегодня в девять утра мы делали прямой эфир с улиц Севастополя. Просто начали снимать прохожих, ничего такого… К нам подошли милиционеры и предложили уйти с улицы, дабы избежать неприятностей. Сказали, что вызовут пресслужбу города Севастополя, чтобы нам помогли безопасно отснять материал.

– А у вас была аккредитация? – цікавиться Олександр.

– Конечно, была! Нас привезли в отделение, напоили чаем. Через сорок минут приехала самооборона, погрузили нас в машину и повезли в неизвестном направлении. – Дмитро насторожено дивиться у бік дверей. – Давайте говорить на русском…

– Ти і так говориш російською, – посміхаюсь я.

– Давайте все говорить на русском, пожалуйста, – жалібно просить Дмитро, дивлячись на Олександра – він жде від нього підтримки.

– Да угомонись ты, – зневажливо кидає Олександр, – нажираться не надо так…

– Після того, що вони пережили – можна... – вступився я за Дмитра. – Розповідай далі.

– А вы кто такой? Зачем вы все записываете? – Дмитро украй схвильований. – Вы с какого канала? Или вы не журналист? – Ці запитання Дмитро ставив мені вже багато разів, алкоголь погано впливає на його пам`ять.

– Діма, я вже тобі казав, хто я, продовжуй, будь ласка.

Діма ніяковіє і неохоче продовжує:

– Я сам русскоязычный, из Луганщины, но я боялся… я контролировал каждое слово, чтобы меня не убили. Изначально нам, приставив дуло пистолета к голове, поставили условие – разговаривать на чистом русском языке. – Діма заливає хвилювання пивом, останнього разу Олександр замовив його три банки. – Нас вывезли за город, говорили, что убьют. Нас привезли в Орловку и спросили, где нас выбросить в поле или у магазина.

– Камеру забрали? – цікавлюсь, бо мені це треба знати.

– Нет, не забрали ничего. Вообще ничего. Мы взяли такси и приехали в Симферополь.

– Так ви встигли хоч щось відзняти?

– Да и даже успели передать. Но на нас всем насрать. – Дмитро у відчаї. – Когда стало известно, что нас захватили русские, никто не парился, чтобы нам помочь. Срать всем на нас… Зачем вы все записываете?

– Звідки знаєш, що то були росіяни? – строго запитую.

– Акцент! – Діма схвильовано дивиться у вікно. – Хоть бы быстрее выехать отсюда. А давайте отпразднуем, что мы выжили! – Дмитро піднімає вище голови банку з пивом. – Но нас еще будет штормить в Джанкое.

– Діма, ми вже проїхали Джанкой, – по-доброму посміхаюсь.

– Слава Богу, – Дмитро проливає пиво на мій зошит, – извините, пожалуйста.

– З тебе два нових зошити, – жартую я з серйозним обличчям.

– Да я вам завтра целую тонну их куплю. Обещаю. Главное, что мы остались живы! Мы точно проехали Джанкой?!

– Да.

– Слава Богу. А вас кто в Крым послал? – запитує у мене Дмитро.

Посміхаючись, стукаю вказівним пальцем по грудях.

– А кто финансировал поездку?

Посміхаюсь ширше.

– Его никто не посылал! – Скипів Олександр. – И никто не финансировал!

– Как это? – Дмитро украй здивований.

– Очень просто, у него повышенный уровень национального сознания.

– Не понимаю, – хитає головою Дмитро.

– Ну, это как повышенное кровяное давление, – трясучи руками, пояснює Олександр, – но давление можно регулировать, а УНС – это такая штука, которая, однажды повысившись, уже не снижается.

Я не згідний з Олександром, але сперечатись не хочу. «Невже я теж міг, як і Дмитро та його колега, потрапити у халепу? – подумки запитую сам себе. – Ні, не міг, бо моя…».

– Витаха, мы дома! – Радісно повідомляє Олександр, дивлячись в екран свого телефону. – Мы только что въехали в Украину! Я включил навигатор.

Мій телефон повідомляє про прийняте sms-повідомлення, читаю: «Спасибо тебе, что живеш! Мы очень переживали…Ты должен быть на этой земле. Так, как Илюшенька любит тебя – это любовь, которую не объяснить всеми словами… Береги свою жизнь. Мы с Германом сегодня радовались, как дети, что у тебя все обошлось».

Київ березень 2014
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
14.02.2017 Поезії / Гумореска
Щаслива дружина 2
22.03.2017 Публіцистика / Музика
Концерт хворого на апатію Енніо Морріконе
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
20.08.2017 © Чиянова Марина Вікторівна / Культура та мистецтво
Розважатися правильно - канадський варіант
20.08.2017 © Чиянова Марина Вікторівна / Журналістика та ЗМІ
Я ЗВИНУВАЧУЮ ТБ
20.08.2017 © Чиянова Марина Вікторівна / Інтерв`ю́
СВІТ НА ДОЛОНІ
19.08.2017 © Чиянова Марина Вікторівна / Політика та суспільство
Сторонніх та чужинців немає
17.08.2017 © Чиянова Марина Вікторівна / Політика та суспільство
Молодь та музеї
Політика та суспільство Про Крим 2014
17.03.2017
Подорож до Криму
26.10.2015 © Єва Фомичева
Слід подій останніх років у свідомості
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 4.88 (МАКС. 5) Голосів: 8 (7+1+0+0+0)
Переглядів: 167  Коментарів: 13
Тематика: Публіцистика, Політика та суспільство
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 06.04.2017 21:56  © ... для Надія 

Радий, пані Надіє, що стаття припала Вам до душі. 

 06.04.2017 21:44  Надія для © ... 

Хочу зауважити про високу якість написаної прози. Таке відчуття, що я була поруч з Вами і все бачила на власні очі. Майстерно написано. Дякую!
***У мене дуже багато є знайомих, колег, колишніх учнів, які розповідали про все, що там відбувалося. І на референдумі, в тому числі. Дійсно, радість переливалася через край. Та тільки не в усіх. У мене намічається зустріч з колегою, яка нещодавно приїхала з Севастополя.
***Ось такий невеличкий епізод моєї розмови з колишнім учнем, співласником готелю "Ведмідь" у Коктебелі. Коли там з`явилися зелені чоловічки, подзвонила йому, аби почути від очевидця, що там відбувається. Сергій (так звуть учня) дуже схвильовано відповів, що зелені чоловічки ведуть себе, як справжні хазяї, викликаючи тим самим непереборне бажання взяти автомат і всіх перестріляти. А потім - будь що буде!
От така відбулася розмова.
Ще раз дякую Вам! Хай щастить!  

 21.03.2017 11:40  Костенюк для © ... 

Ваша проза чіпає. Дай вам Бог... 

 19.03.2017 07:38  Георгій Грищенко для © ... 

Гарно написано колишнє. 

 18.03.2017 22:02  © ... для Каранда Галина 

Пані, Галино, у 2014 році ця публікація була надрукована не в одній паперовій газеті, мені за неї навіть якийсь там гонорар нарахували. А на "Пробі" не виставив? Навіть не знаю чому... 

 18.03.2017 20:50  Каранда Галина для © ... 

у мене тільки одне питання. Чому ви не виставили цю публікацію 3 роки тому? 

 18.03.2017 12:19  © ... для Каранда Галина 

Дякую, пані Галино. Три роки тому мене вразило те, що про кримський референдум писали ті, кого або туди не пустили, або пропустили, а потім десь зачинили. ЦІкаво, що і перші, і другі, і треті, бо були й такі, впевнено заявляли, що знають, як там ВСЕ було. Особисто з такими зіткнувся у Києві. Вони так впевнено лупили себе в груди, що мені поруч з ними не було, що й сказати)))), бо я ж нічого не знаю, бо я ж там був сам, а вони по-одному не їхали, думаю, Ви зрозуміли, куди я хилю і чому... 

 17.03.2017 16:52  Каранда Галина для © ... 

в мене по прочитанню висновок один: ніхто так не шкодить Україні, ніж її рідна влада... у всі часи.
причому зміна влади нічого не змінює. 

 17.03.2017 16:47  Каранда Галина для © ... 

оце саме так і потрібно писати: від очевидця, без гасел, чесно те, що бачив, а не те, що хотів побачити. 

 17.03.2017 11:37  © ... для Тетяна Чорновіл 

Нам треба робити тверезі висновки, пані Тетяно. 

 17.03.2017 11:36  © ... для Тетяна Ільніцька 

Дякую, Таню, за відео. Передивився його кілька разів, впевнено можу сказати, що тоді, 16.03.2014 року, все було натурально - радість, захоплення, а те, що побачив сьогодні на відео, - це якесь "русскоє постановочноє шоу". "Режисери" навіть не змогли примусити "акторів", що несли прапор, посміхатись. Суцільна фальш. "Крим - Рассія навсєгда" - чомусь посміхнуло. Три роки тому дорослі люди за своїм бажанням співали гімн Росії на камеру, а вчора довелося просити дітей, щоб вони кричали: "...навсєгда". Але то їхні проблеми, Ти ж пам`ятаєш, що жодної жовто-блакитної стрічки я так і не побачив.... 

 17.03.2017 10:28  Тетяна Ільніцька для © ... 

Як гірко читати Твій твір, Віталію... Нема слів. Невже це той самий гостинний Крим, у якому дітьми проводили майже всі канікули? Коли і як з кримчанами відбулася така трансформація? Жах... Суцільний жах...

Вчора бачила у Твіттері таке от безумне відео:



на ньому главарі ОРДЛО і місцевий кримський гоблін танцюють набережною Ялти, беруть на руки (!) чужих дітей, фотографуються з ними, якісь ряджені у національних татарських і російських костюмах розтягують велетенський прапор РФ. Мракобісся... Жуть... Але хай радіють. Вони вже відчули на собі і санкції, і енергетичну залежність від "енергоголок". Кожен сам обирає свій шлях. Із того, що я побачила Твоїми очима - очима очевидця - це був дійсно свідомий вибір значно переважаючої більшості. 

 17.03.2017 09:26  Тетяна Чорновіл для © ... 

Справедливий твір. Хоч і сумно те все усвідомлювати. Є про що замислитись.
Надіятимемось на краще. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +36
19.07.2017 © роман-мтт
Про те, що Гугл не знайде +47
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +71
28.06.2017 © роман-мтт
Зі святом! +32
ВИБІР ЧИТАЧІВ
21.09.2013 © Тетяна Ільніцька
19.08.2014 © Ольга Шнуренко
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2011 © Закохана
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
17.06.2010 © Журналіст
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди