Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
18.03.2017 19:55Роман
 
Зомбі-Україна
10000
Для дорослих (18+)
© роман-мтт

Зомбі-Україна

Глава 8. Руїни Енергодара

Суворо 18+

роман-мтт
Опубліковано 18.03.2017 / 40673

середа, 22 травня 2019 р, 14:30


Небо сьогодні було затягнуте сірими великими хмарами, і сонце інколи лише на хвилинку, а то й на пів хвилинки, зацікавлено виглядало в проріхи, що іноді видував сильний степовий вітер.


Максім Борсук сидів у своїй ніві і щось писав у засаленому чорному блокноті, час від часу колупаючись у носі. Ніва стояла серед дороги між полями, на узбіччі праворуч виднілися пеньки – багато пеньків, які нагадували, що колись тут була рясна акацієва лісосмуга. Цю лісосмугу остаточно вирубали ще роки зо три назад – люди не мали чим грітися, а деревина в степу – на вагу золота. Щоправда, відновлюється цей ресурс довше, ніж горить. За залишками лісосмуги в далечині майоріли огризки шести енергоблоків, які частенько місцеві називали «банки» - це все що лишилося від колись найпотужнішої в Європі Запорозької АЕС.


Руїни енергоблоків нагадували чимось пеньки: вирізані зубцями угорі розбомблені стіни шести кубів, деякі з напівобваленими круглими дахами, а де взагалі без криші, нагадували зовні гіперболізовану порубану посадку. Здалеку вони виглядали чорними, місцями з тонкими зеленими смужками, що розповзалися наче павутиння – це вже вився дикий виноград, додаючи картинці сюрреалістичності та певної кислотності. Плющ тільки починав освоювати територію, але вже встиг запустити свої парості так, що лози дісталися вершечків напівзруйнованих стін реакторів і пишно розрослися по верхньому краєчку споруд.


Бомбардування атомної станції окупанти здійснили наприкінці 2015 року. На щастя, іспанські союзники з їхніми технічними спецами, а всім відомо, що Іспанія найрозвинутіша країна в сфері ядерної енергетики – на їх території тільки в Європі більше 50 станцій, так от: іспанці встигли тоді демонтувати всі стрижені в реакторах, вивезти радіоактивне сміття з майданчику сухого зберігання відходів ядерного палива, зняти та відправити на утилізацію обладнання і внутрішню обшивку «банок».


Але нічого не встигли зробити з забрудненою водою: резервуари, очисні установки і водосховище станції теж було зруйновано. Забруднена вода пішла в Дніпро. Також був невеликий витік радіоактивного мастила. Після цього рівень радіації виріс, але не набагато – залишився майже в нормі, і за місяць територія вважалася чистою. Руїни станції тепер охороняв загін нацгвардії із тридцяти душ, щоб охочі до вторинної сировини мисливці не розтягнули те, що лишилося: метал, будматеріали і старий асфальт, що був завжди в великому дефіциті повсюди, бо його активно переробляли і трохи мостили собі подвір’я і ремонтували дороги, тобто – добре торгували.


Максім, займаючись своїми справами, декілька разів повертав голову в бік АЕС: небо над «Об΄єктом 4» не світлішало. Вірна прикмета того, що ввечері буде дощ: Максім жив під Кам΄янкою вже років з п’ятнадцять (він переїхав сюди ще задовго до війни), то знав про цю прикмету напевно.


Борсук не воював – здоров’я його було дійсно поганим: спину ломило від тяжкої праці на будівлях в молоді роки, зуби йому вже наполовину поміняли на імпланти, а очі були підсаджені внаслідок молодих дурних забавок з різними хімічними сполуками. А на цей час ще й додалися проблеми з системою перетравлення їжі по всій її 20-метровій довжині.

Але мізки в Борсука працювали завжди добре. Це дозволило йому вивчитися на меліоратора в Херсоні, років з десять він поневірявся різними містами та селами, а в 2005 році якось опинився в Кам΄янці і зайнявся системами опалення і поливу теплиць, а потім почав і сам будувати, як тут казали – балагани, на замовлення.


Коли союзники на чолі з іспанцями припинили агресію СРСР щодо України, і люди зі Східного, Північного і Чорноморського фронтів почали вертатися додому, то виявилося, що вертаються далеко не всі. Пропорція була один до десяти з тих, хто пішов. І дефіцит спеціалістів ще до війни був, і після неї відчувався ще гостріше, і лишається і досі. Максім, як такий що не міг служити, але дядько не дурний, був призначений керувати двома переформатованими фермерськими господарствами: голова одного з них пішов воювати і не повернувся, а інший – Павло Грабарь, повернувся демобілізованим інвалідом-візочником, одинаком без сім΄ї, яку вивезли окупанти на будівництво туристичних об’єктів в Тюмєні, і там всі вони загинули. Тому Грабаря зняли з посади, але залишили працювати в Максіма за консультанта, бо його голова вміщувала таку кількість знань про місцеві ґрунти, погоду, шкідників та інші чинники, що ветерана-одинака вважали за енциклопедію сільськогосподарської справи всього Кам΄янського району.


Поки йшла окупація, Борсук показав себе як добрий керівник. По-перше, під його керівництвом ремонтувалася вся військова техніка, яка приходила в район – у нього була одна з найкращих тракторних бригад. По-друге, допомогло його знання теплиць: організовані Максімом люди активно вирощували городину для армії. А згодом голова почав піднімати і закинуті поля в районі, ще до приходу Денисенка, якого за вказівкою адміністрації, як заслуженого агронома України, досвідченого командира та героя війни, поставили керувати форматованим фермерським господарством відразу на шість тисяч гектарів, а згодом ще й півтори тисячі додали.


У Максіма тоді було трохи менше трьох тисяч гектар землі. І з того часу її не додалося: Денисенко так само активно «піднімав» поля: сусіді Борсука надходила техніка за спец розподілом – комбайни, що були у вжитку в Канаді, Австралії, Мексиці, сіялки та трактори, конфісковані на північних теренах Євразії, словом – з усього світу. У Максіма лишалися 20-ти річні гаррі-діри (як трактори, так і комбайни, і сіялки), які він ретельно відшуковував по всій країні, ліпив з двох-трьох одну одиницю, тим і працював.


Денисенко відставав в плані ремонту та врожаїв в центнерах на гектар, але брав об’ємом – валом, та й людей під ним було більше. Максім же виїжджав (і тому Денисенко не сильно рвався забирати його землі) на городині і високих (дійсно вражаючих для степу) врожаїв зернових. Пшениці в нього було засіяно в два рази менше, але збирав він лише на чверть менше, чим Денисенко на своїх трьох тисячах гектарах посівів злаків. За це Максіма люди, що були тоді при владі в адміністрації, поважали і цінували, бо загалом Максім тягнув Кам΄янський район за багатьма показниками по бюджету, людей не обіжав, мав репутацію людини розсудливої і допомагав сусіднім господарством як міг.


Зараз голова ОФФГ Великого Рогачика записував свої спостереження за полем пшениці. Рослини вже виходили в трубку, і треба було думати якесь підгодовування і захист, бо перед цим він ходив по полю десь хвилин з двадцять і помітив, що багато листків було вражено якоюсь хворобою. Він вирвав з десяток стебел, що зараз лежали на коврику під пасажирським сидінням. «Фузаріоз якийсь знову, мабуть… Треба до Грабаря везти – хай дивиться, і завтра вдаримо чимось».


Ще його голову турбувала вчорашня «місячна пригода», як вже встигли її охрестити люди, і час від часу він згадував про цю дивину: «Як то воно на посіви вплине? Може потягне вгору, а може геть рослину з глузду зіб’є…» – кулькова ручка застигла в товстих коротких пальцях, Максім кілька разів подивився на неї, знову по вікнах гнув довкола, струснув головою і продовжив щось писати, знову спинявся:


«А ще – дощ: як буде сьогодні, то погано – два дні тоді в поле не вийдеш, а як завтра чи після завтра – то добре, може і встигнемо вдарити». І він знову дивився на всі боки: хмари ставали все густішими і темнішими, нависаючи, як йому здавалося, прямо над рослинами відразу за першими рядками від краю поля. «Тільки би не гроза» – думав він.


Праворуч від себе Борсук боковим зором відмітив спалах блискавки. Очікуючи громовиці, він повернув голову в бік АЕС і тихенько зойкнув: на тлі темно-сірого небосхилу над розваленими реакторами сходило шість гало світло-салатного кольору у вигляді напівкілець. І з його місця спостереження виглядало це як якийсь сюрреалістичний символ олімпіади. Максім перехрестився, тремтячою рукою завів машину, витис педальку газу до полу і помчав у Кошманівку. «Ще цієї херні нам не вистачало» – нервово пульсувала думка в голові Максіма Борсука, голови двох об’єднаних форматованих фермерських господарств.


14:40, Кошманівка


Хата начохорони була крайньою у кварталі. І так як сьогодні в нього був офіційний відсипний, то Федір Іванович сам під’їхав до оселі Покотька і зайшов у двір – справитися про їх поїздку під Мєлітополь. Степан, почувши що хтось під’їхав, вийшов з хати. З літньої кухні виглянула його жінка Наталя. Побачивши предсєдатєля, Покотько направився до нього, кивнувши перед цим жінці.


Потиснувши руки, Денисенко запропонував десь присісти і поговорити. Степан провів його в палісаднік перед будовою, де стола широка лава під стіною. Навпроти їх затуляв своєю кроною старий розлогий горіх: тут було і тихо, і прохолодно. Ліворуч, трохи далі, розташувалася криниця, за якою плівся по арці виноград. Праворуч, за невисоким муром, був зарослий бур’яном майданчик, на якому Покотько припинав бичка – тварина зараз лежала у тіні старих акацій, що росли вздовж дороги. Навпроти лави, за палісадником, стирчав старий, але доглянутий бетонний паркан з ажурними візерунками, крізь які можна було спостерігати за вулицею. Денисенко огледівся, наче намагався впевнитися, що їх ніхто не чутиме:


– Тут така справа, Степане, що я хтів тобі сказати: позавчора, як ви під Мєлітополь їздили, то до нас приїздив адвокат.

– І-і-і? – зацікавленно протягнув начохорони так, що Денисенкові здалося, наче гострі риси обличча Покоттька ще більше витягнулися, стали різкими і напруженими.

– І цей адвокат ходив по людях. Питав за загиблих у їх родичів, в Андрія жінки був. Я про це не знав –вас тоді оце тільки-тільки відправив, а потім від’їхав у справах. І мені сказали про те аж ввечері. То вчора я вже поміж люди походив і питався, що він той адвокат хтів? Так кажуть, обіцяв якісь компенсації вибити в Запорожжі. Все зробити без грошей може, мовляв, а оплату візьме, як компенсації всі отримають. Я от як почув все те, то ходив і думав: чи не аферист це який бува? Взяв координати його – він візитки всім роздав, пробив через район – наче існує така контора адвокатська, звонив в Запорожжя йому самому. Все збігається – реальний адвокат.

– То чого хвилюєтесь?

– Та хвилююся не просто так, бо в районі теж розхвилювалися: кажуть, зарано висновки якісь робити, а ці «асцешники» - це так контора та зветься, вже тут. Бо адвокат напирає на те, і люди згодні, що то держава і влада винні в загибелі їх родичів. Розмови вже селом пішли.

– А з чого це влада винна? Ми ж наче навпаки – захищаємось, а не нападаємо?

– Це правильно. Ми це як стихійне лихо розглядаємо, епідемію. А от адвокат цей – Калінкін, каже що то порушення конституції: держава гарантує людям право на безпечне життя. А якщо є небезпека, і як результат її – смерть, то значить держава недотримується Конституції. І, каже, що вони вже в Херсоні виграли до біса справ: компенсації за судом призначили і сім’ям ліквідаторів, які загинули, і сім’ям тих, хто був знищений під час зачисток.

– Як це?! Зомбакам – виплату?!! – у Степана округлилися очі і він недовірливо подивився на голову ОФФГ.

– Так, Стьопо. Зомбакам, каже, тобто їх колишнім сім’ям, призначено виплати від держави за втрату годувальника. Я не повірив спочатку. Того передзвонив район, в адміністрацію, побалакав там з різними людьми і зрозумів – то правда. Отакої. А потім сам голова району мене набрав.

– І-і-і?

– І каже, що треба ті всі розмови в селі припинити, бо так район з бюджетом в трубу вилетить. І трохи розповів потім, як воно є: виявляється, ці «абсцешники» дійсно в Херсоні виграли десяток справ по загиблим. Але то зрозуміло: люди захищали себе від небезпеки. І, видихни тепер – близько півсотні справ по зомбаках. Їх родичам зараз теж платять гроші, і не малі. Але те намагаються не афішувати: бо захисників мало, а мертвяків – багато. То ж і нам треба зробити так, щоб люди менше про таке говорили. Бо держава гроші буде давати – рішення суду має виконуватись. Але давати їх держава буде за рахунок урізання нашого бюджету, бо в держави зайвого нема. Розумієш?

– Федір Іванович, я взагалі ніхуя не розумію! Як це: платити за зомбаків?

– Так це, Федю: як мені адвокат пояснив, зомбак – то фізична особа, яка прописана в усіх наших законах. Те що він не людина – те ще треба доводити. А от його вбивство – прирівнюється до вбивства людини. Держава захищається: «Хлопці, ви при своєму розумі? Це ж хвороба!» А адвокат каже «Так! Хвороба з невизначеною природою. І поки вона не визначена, то суб’єкти лишаються номінально людьми, громадянами України, фізичними особами за всіма визначеннями всіх законів, підзаконних актів, наявності паспортів і навіть правил техніки безпеки». І в держави є два шляхи: або утримувати зомбака, бо лікувати його не вміють, або – знищити. Знищити простіше – так і роблять. А коли не лікують, просто утримують – то значить, що не створюють безпечних умов життя, які є вимогою прав людини. Висновок: не можеш сам, то плати, а люди розберуться, як їм краще жити на ті компенсації. Отакої, Федю. А платню беруть – перші три виплати. І саме цікаве: в херсоні зомбаків родичам віддають на утримання – щоб менше платити. Ті в яму це опудало кинуть і кидають йому якусь курку раз на тиждень. Так що курка – курка 500-700 гривень коштує, а за місяць люди отримують собі 50 тисяч мінімум – до сімейного бюджету. Якщо так і далі піде, то Херсонська область буде за рік першою за ступеню інвестицій та благоустрою в Європі.

– І що тепер?

– А тепер вони – ці «абсешники», дізналися, що і в нас таке коїться, то роблять собі ринок збуту в Кошманівці, маму би їх в’йоб. А мені в адміністрації прямо сказали: скільки судів вони виграють і виплат виб’ють – стільки на твій бюджет і не докинемо. Така херня. А вони мінімально 50 тисяч на сім’ю на місяць вибивають. На десять душ то небагато. Але як далі піде, то дві-три сотні судів не потягнемо. І селу, і господарству тоді край настане. То ж, пропоную поговорити з ним – з адвокатом. І попросити його не їздити більше до нас. А людей – не знаю навіть. Треба щось розповідати починати, бо втрати наші не останні – це я вже сам бачу. Спишка ж по всій області йде. А потім як жити: працювати на район і не копійки звідти не мати? Нє, мені так не цікаво. А тобі – цікаво?

– Я зрозумів. Мені точно не цікаво. Ну люди в нас – темні, залякати – можна. Скажемо, що їм з нами тут жити, а не з адвокатом. Можна і сказати як є: або всі мають роботу, бо солярку все одно район дає, або лише сім’ї загиблих мають виплати. Посваримо всіх, звичайно. Але що ще можна зробити? Щоб цього дєятєля спровадити? Чіпати таких не можна: одне слово – адвокат, сука! Потім проблем ще не оберемося, не дай боже його зачепити.

– Так, Степане. Треба з ним тільки говорити. Я от що думаю: може йому грошей дати, щоб він сюди дорогу забув?

– Ну, тут вам не до мене треба, Федір Іванович. Я грошима не керую…

– Та знаю. Я до того, що про гроші – ти йому маєш сказати і передати, якщо погодиться.

– Я??? Тобто?

– Я не можу – я посадова особа, та й маю тут постійно бути. А ти всеодно до Запорожжя завтра їдеш по кулеметні патрони. Не дивись так здивовано: їдеш-їдеш, бо рознарядка прийшла! В районі їх нема, тільки в область треба пхнути і забирати, поки дають. То, я оце думаю, може б ти і заїхав до нього – цього Калінкіна, поговорив би з ним? Бо як тільки він перші суди повиграє, то я тобі буду випусувати спочатку на 20% менше соляри, а з кожним наступним судом – і ще далі різати і паливо, і виплати, і все інше. І буду вимушений – бо мені витрати будуть різати з району, а тим – з області і так до самого Києва, розумієш?

Покотько ладен був обійцяти Денисенкові хоч чорта лисого, аби вирватися до обласного центру – документи на виїзд сім’ї робили тільки там, але напряму говорити шефу не хтів. А тут – така нагода! І він сказав:


– Федір Іванович, я звісно такі справи делікатні не вмію обговорювати, то ви б навчили мене, чи що? – і підмигнув Денисенкові одним оком, – Бо я так думаю собі, можу і сьогодні прямо виїхати – до Запорожжя нині довго пертися. Я можу хоч зараз і вирушити. А там в кума переночую, а зранку – справами і займуся. Хоч розвіюся трохи: дорога – вона думки до ладу приводить.

– Ну раз так – то запрошуй пообідати, потім збирайся, заскочимо до мене – я тобі касу видам і вперед – час не чекає, адвокат вже позови строчить.

– То гайда до кухні, я думаю Наталя вже все накрила.

Вони піднялися з лави і попростували до кухні. Там вже дійсно все було накрито. Пообідавши, Покотько зібрав собі сумку, вони змоталися до Денисенка по гроші. Предсєдатєль після того лишився вдома, а начохорони, о пів на четверту, вже мив колеса на КПП «Кошманівка», і звідти, за п’ять хвилин, порямував на Василівку.


15:40


Степан Покотько від’їхав з автобусної зупинки на трасі, де справлявся, як ходять зараз рейсові автобуси на Херсон, та питав водіїв про те, як далі добиратися до Адеси: начохорони остаточно вирішив евакуювати дітей та жінку. Тепер його шлях був на Запорожжя: він направлявся до обласного центру, де думав переночувати в свого друга, на завтра забрати набої, що їм тепер офіційно виписані, зустрітися з адвокатом. Але головна мета самого Покотька була геть інша – замовити паспорти для своєї родини.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
12.03.2017 Поезії / Сонет
Стіхо про Весну
29.03.2017 Проза / Роман
Зомбі-Україна (Глава 9. Часниковий рай)
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
23.07.2017 © Липа Ольга - Душа Українки / Миниатюра
Община
06.02.2016 © Андрей Осацкий / Рассказ
Звёздочки
24.12.2015 © Райан Ріенер / Рассказ
Сердце, в Розе
24.04.2015 © Вікторія Єрьоменко / Очерк
Два одиночества
17.02.2015 © Шанель Аллюр / Рассказ
НЕБЕСНО – ГОЛУБОЙ КОСТЮМ
Зомбі-Україна
08.09.2016
Гайдамаки
11.03.2017
Зомбі-Україна (Глава 7. Через терни до зірок)
18.03.2017
Зомбі-Україна (Глава 8. Руїни Енергодара)
09.07.2017
Зомбі-Україна (обкладинка?)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 46  Коментарів:
Тематика: Проза, Роман
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +35
19.07.2017 © роман-мтт
Про те, що Гугл не знайде +46
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +69
28.06.2017 © роман-мтт
Зі святом! +32
ВИБІР ЧИТАЧІВ
19.08.2014 © Ольга Шнуренко
11.12.2012 © Каранда Галина
09.02.2014 © СвітЛана
27.11.2014 © Серго Сокольник
12.12.2014 © МИХАЙЛО БУЛГАКОВ
17.03.2013 © Антоніна Грицаюк
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди