19.03.2017 12:53
для всіх
272
    
  1 | 1  
 © Савчук Віталій Володимирович

Березень

Березень

з рубрики / циклу «проза»

Вечір помалу огортав вулиці і будинки навколо себе. Заплакані вітрини магазинів брудно- жовтими плямами відбивалися у рясних калюжах. Березневий вітер своїм холодним, їдким подихом шарпав усе і всіх навколо себе, підхвачував шматки колишніх оголошень, рекламних буклетів і кидав їх у калюжі. Фарби на них швидко розчинялися і перетворювались на незрозумілі плями. Вітер не мав бажання до художнього оформлення своїх робіт, то ж не крутив з паперу човники, а грався ними так, тягаючи їх по поверхням калюж врізнобіч. Від колишніх кучугурів снігу по брудному асфальту стікали потічки води, збільшуючи простір калюж і додаючи вітрові простору для гульбища. 

Біля невеличкого кафе двоє парубків палили цигарки, горбилися і куталися у куценькі модні куртки. Вредний вітер намагався і їм дошкулити, зриваючи щораз з цигарок попіл і жаринки. Я сидів в середині кафе і спостерігав за всіма подіями через брудне скло. Горнятко чорної кави сходило догори парою, дратувало мені ніздрі, та я не реагував на ці подразнення. Я не чув сторонніх звуків, які злилися у один різнокольоровий гомін. Я сидів і думав. Я намагався хоч якось впорядкувати в голові той незрозумілий пазл, та щораз різні його часточки губились, інші не підходили одне одному, а деяких я взагалі не міг відшукати. Це дратувало, ні навіть не дратувало, а розлючувало мене все дужче і дужче. За той час, відколи все почалося мені ставало тільки гірше. Я закрився від сторонніх, не спілкувався з більшістю друзів. В черговий раз життя кинуло мене в такі обставини, в яких я вже давно не бажав бути. Та як відомо, нас про це не питають. Почуття прийшли несподіванно, і накрили повністю, відібрали розум і здатність тверезо мислити. Я був розгублений, але щасливий. Та відчуття щастя тривало не довго. Після деяких спроб дійти згоди з предметом мого почуття, з’ясувалося, що вона не готова до спілкування в такому форматі. Я розгубився. Та маючи твердий характер здаватися не збирався. Я став уважнішим, намагався бути поруч у складні моменти, надавав допомогу і підтримував морально. Та все було марно. Минали дні, місяці а стосунки «зависли»… Я не чув ні «так» ані «ні». Це доводило мене до сказу!  

В кафе зайшла відвідувачка. Не в силах втримати вхідні двері, від поштовху вітру, жінка їх відпустила і вони з гуркотом хряпнули. Цей звук привів мене до тями. Я згадав про каву. Напій майже зхолов, тож майже за пару ковтків я його допив і замовив ще. Поки несли каву, я крутив у руках металевий корпус мобільного телефону. Думки продовжували роїтися в моїй голові, як поламані льодини на ставу, після криголаму. Я зовсім заплутався і розумів, що потребую поради. Та тільки де її взяти. Друзі все зрозуміють, піде розголос, рідним тим паче не бажав про щось розповідати, не варто… Тоді я відкрив телефонну книгу в мобілці і почав просто гортати список. Пропустивши не один десяток номерів, раптом зупинився на номері своєї давньої приятельки, яка мешкала зовсім в іншому місті. Колись вона мала проблеми в сім’ї, і дякуючи моїй допомозі і підтримці вдало їх вирішила. Та незручно якось після тривалої перерви у спілкуванні, чи схоче говорити? Та зрештою втрачати немає чого. Зробив виклик. Слухав гудки виклику і чекав. Аж раптом слухавка ожила знайомим голосом: 

- Ало, я слухаю! 

- Привіт подружко! Впізнала? 

- Привіт! Знущаєтесь, звісно ж так! Рада чути. Як Ви? 

- Та як тобі сказати… я незнав з чого почати. Проблемка в мене є, допоможеш? 

- Ну, я незнаю, що за горе? 

- Проблеми в мене на особистому фронті…  

І я розповів їй про все, що відбувалося в моєму житті. Вона тихо слухала і не перебивала, лиш зрідка дещо уточнювала і я чув що подруга палить. Значить хвилюється, я її звичку знав. 

- Так що певно треба щось вирішувати з цим каламбуром, бо мої мізки скоро репнуть, чесно- підсумував я свою розповідь. 

- А звідки ви знаєте, що вона не відповість взаємністю? 

- Повір мені що не відповість...не в цім житті... 

- А ви їй говорили про свої почуття? 

- І не тільки словами... вважаєш вірші пишуться від нудьги? 

- У вас дуже гарні вірші, мені дуже подобаються… 

- Якби вони призначалися мені, я б просто розтанула. 

- Не розумію я її! 

- Напевно не досить гарні, раз не вірить... і не тане. 

- Тоді я її не розумію! 

- А що не зрозумілого, не кохає та й все... мене в крайньому випадку... 

- А вона вам про це прямо сказала? 

- Ні...не говорить ні так ані – ні. 

- Якщо жінка не каже ні, значить залишає шанс на те, щоб сказати так… 

- Ех, я би ж то твої слова та Богові у вуха! Я тяжко зітхнув. Відсьорбнув ковточок гіркоти з філіжанки. Від цієї гіркоти стало ще гіркіше на душі. 

- Ну послухайте, невже вона зовсім ніяк не реагує? 

- Чому ж не реагує, реагує. Коли ставлю питання руба – сердиться, або ухиляється від відповіді, а коли намагаюся ладиком підійти, то тільки жартує і все! 

- Так, це складно. 

- То що порадиш? 

- Чесно кажучи я боюся давати Вам пораду, але вважаю якщо стосунки одному з вас непотрібні, то не варто їх підтримувати. Облиште все це. Можливо є сенс перевести свою увагу на когось іншого, до роботи більше уваги, аби відволіктись. Та саме головне не впадати у відчай! Ви сильна людина і впораєтесь, я впевнена! 

- Дякую тобі, дорогенька! Не повіриш, та ти мені дійсно допомогла. Незнаю як у вирішенні моїх проблем, та тим, що хоч вислухала. Це дорогого варто, повір! Пробач, що відняв в тебе час, хай в тебе все буде добре! 

- Облиште! Я добро пам’ятаю і вважаю, що не зробила і десятої долі від того, що Ви зробили для мене! Так що все добре! І ще одне – не варто витрачати себе на людей, які нас не заслуговують! Ви ж самі мені це казали! 

- Так, казав…я пам’ятаю. 

- Так можливо ця людина просто не Ваша? 

- Можливо… можливо… 

- Ну то й робіть самі тоді висновки! 

- А з почуттями що робити?! 

- Бог посилає нам людей для різних цілей – одних для випробування, інших як нагороду. Може вона ваше випробування? 

- Може й так. Добре, пробач я й так тебе затримав! Щасти! І до зустрічі! 

- Гараз, і Вам всього найкращого! Побачимось при нагоді! Бувайте. 

Я вимкнув телефон. Кава скінчилася. Навколо в кафе значно додалося відвідувачів і стало досить гамірно. Це мені не подобалося. Розмова з подругою дала поштовх для інших думок, думати в гамірному середовищі я не любив. Треба самота і тиша. Час додому. Я розрахувався за спожите і вийшов за двері. 

А на вулиці все також продовжував творити безлад березневий вітер. Стало відразу незатишно і неспокійно. Я швидко перейшов до автобусної зупинки і на щастя майже відразу спіймав таксі. Додому і швидше. Зачинити двері. Забути про світ. Забути про все. Таке блаженство, що попереду ще цілий вихідний день! Упірнувши в затишок квартирного тепла, роздягнувся взув капці і пішов на кухню. Дістав з холодильника пляшку коньяку хлюпнув у бокал рідину. Відрізав скибочку лимону і пішов у кімнату. Кинув відразливий погляд на телевізор, ввімкнув свою улюблену музику і вмостившись у кріслі пішов подумки гуляти по потрощених льодинах своїх почуттів… 

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 20.03.2017 10:32  Тетяна Белімова => © 

Так воно в житті і буває. Маємося. Дзвонимо друзям. Шукаємо відповіді, а вони завжди очевидні. Можливо, ми їх навіть знаємо, але не можемо прийняті. Поки що...