Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
23.03.2017 22:03Повість
 
Третя терція
00000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Третя терція

(4 - 6)
Меньшов Олександр
Опубліковано 23.03.2017 / 40783

«АНГЛІЯ ТА РАДЯНЩИНА

Багато галасу робиться навколо питання відновлення дипльоматичного звязку між Радянською Росією та Англією. Одні сподіваються, що від цього скріпиться становище большевицької влади в бувшій Росії, а другі думають, що це нелише пособить Радянщині економічно відродитися, але й самій Англії допоможе розвязати тяжку кризу безробіття.

Перші сподіванки можуть мати підставу лише тоді, коли разом з новим дипльоматичним визнанням большевицького уряду прийдуть до Росії чужинецькі капітали, які відродять її промисловість та допоможуть большевикам виконати їх грандіозні пляни економічно-промислової розбудови Радянщини, які вони уже не раз ухвалювали, але за браком коштів не переводили в життя.

З другої сторони, розбудована большевиками промисловість в Радянщині мусить утворити певну, конкуренцію англійській промисловости й тим ще більше скоротити вимоги в Европі та Радянщині на англійські машини та инший крам...


УВАГА! УКРАЇНЦІ З ДІТРОЙТ І ГАМТРАМК, ВИШ.! УВАГА!

УКР. НАРОД .ШКОЛА ПРИ 12340 MCKAY ST. УСТРОЮЄ ПЕРШИЙ ВЕЛИКИЙ ПІКНІК В УКРАЇНСЬКІМ ГОРОДІ (UKRAINIAN GARDEN) п. І ШЕРЕМЕТИ, ПРИ 9 1/2 МИЛИ I STEFENSON HIGH WAY.

В неділю, дня 30-го червня (June), 1929 року

Почат. в год. 1-ій попол. — Музика п. Гевуся. — Вступ 35 і 25 ц. На той пікнік Школа запросила до участи Товариства і Братства Dеtroit і Hamtramck як також Укр. Школу з Highland Park.

В програму входить: хор діточий, орхестра, танцюристи, діточі вправи, піраміди, виправа по щастя на сліпо, перегони в мішках, падання в дірку, перетягання, похід по ріжні дарунки, боротьба з яйцями і много нових забав.

Вразі непогоди баль в школі в годині 5-й пополудни.

За добру обслугу ручить Комітет школи».

«СВОБОДА», №150, Джерзи Ситі (США), 29 червня, 1929 року



У Січеслав потяг прибув десь пополудні. Перше, що кинулося мені в очі - величезна кількість солдатів, які завантажувалися в товарні вагони. Мені спочатку навіть подумалося: «Впихають, немов ту худобу». Але потім, проходячи мимо та уважніше придивившись, я зрозумів, що трохи помилявся. Вагони були перероблені. Не люкс, я в якому ми з Соколом їхали, але і не хлів.

-Рівняйсь! Струмко! - гриміло мало не на кожному кроці.

Усі солдати були в новеньких одностроях: на головах кашкети на кшталт англійських, тільки більш широкополих, за які в народі військових іноді прозивали «цвяхами»; перепоясаний короткий френч захисного кольору з синім тризубом на рукаві («Піхота, чи що»? – промайнуло в голові); бриджі простого покрою заправлені в черевики; а за плечима висіли карабіни.

Збоку це виглядало трохи моторошно. Чомусь відразу народилися думки про війну.

-Бач, - кинув Віктор Львович, - усі з маузерами. Новенькими…

На його обличчі відобразилося якесь замішання. До речі, Сокіл забрав у мене дерев’яний чемодан з друкарською машинкою, ніби дійсно вирішив грати роль секретаря. Я, зізнаюся, спочатку навіть від цього зніяковів.

Ми рушили вздовж перону, продираючись крізь людський потік. Проходячи повз доволі колоритного вусатого бунчужного, я не втримався і запитав, мовляв, куди це вас стільки їде. Той поправив шаблю і душевним тоном відповів:

-Ось що, хлопче, не задавай таких питань. Ми лише виконуємо накази, а куди та що - про те знає лише начальство.

Мені відразу подумалось про навчання, які згадували Валя та Ігор. Бунчужний козирнув та пішов по своїх справах. Я подивився йому услід і кинувся наздоганяти Віктора Львовича. За пару хвилин ми удвох вийшли на привокзальну площу.

До міської комендатури вирішили дісталися на бричці, з тих, що чергували поряд. На відміну від столиці, Січеслав здався мені багатолюдним, і в чомусь чистішим і доглянутим. Акуратні дерева, гілки яких не стирчали на всі боки, немов волосся папуаса. Чисті вулички, бруківка... блискучі нитки рейок, по яких каталися бельгійські трамвайчики. Затишок, спокій… Десь в глибинах свідомості починає копошитися щось приємне. Думки пливуть в далекій край дитячих спогадів…

Зізнаюсь, я вдруге у своєму житті мандрував так далеко від дому. Перший раз це було років чотирнадцять назад. Тоді вже в повному розпалі палахкотіло полум`я Великої війни. Але всередині держави ще було відносно тихо, і мабуть тому мої батьки вирішили на літо з’їздити до далеких материних родичів у Олешки на Херсонщині. Я не дуже пам’ятаю всю подорож, але в закутках свідомості відклалися мальовничі картини зелених вулиць прадідової батьківщини.

Колись четвертий по рахунку син рибака - Семен Шкарупа - на свій страх відправився до Києва з далекої піденної Херсонської губернії. Про це не раз мені розповідала мати. У нього не було ані багатства, ані знатного імені – ну як у народній казці. Тільки руки та голова. Саме вони і допомогли моєму прадіду втриматися серед бурхливих потоків буття.

Отже, добравшись до Києва, Семену вдалося відносно непогано влаштуватися спочатку помічником коваля, а зрештою, одружившись на дочці власника кузні, стати її господарем. А вже третій його син – Петро Шкарупа - влаштувавшись працювати на завод Федора Доната, що пізніше перетворився на усім відомий «Південноросійський машинобудівний», завдяки своїм здібностям міг згодом піднятися до рівня старшого помічника майстра. Свою дочку – Катерину - Петро віддав вчитися до гімназії. А та, подорослішавши, вийшла заміж за Антона Кичинського, молодого хлопця, який тільки-но починав вчителювати. Роком пізніше вони оселилися на Солом’янці.

-От віриш, - розповідала мати, - у нас анічого не було! Знімали спочатку кімнатку. Маленьку таку… і не розвернутися… От час був! Молоді… наївні…

І мати зітхала, прикривши очі.

Бричка підскочила на пагорбі, і я немов повернувся до цього світу. Спогади зникли. Навкруги мене було чуже місто. І звичайно, я хоча і не Семен Шкарупа, але чомусь відчув самотність. Дуже сильно захотілося опинитися вдома.

Не дивлячись на всю красу Січеслава, тут було досить спекотно. А після вчорашнього коньяку мені взагалі здавалося, ніби я попав у Африку. Піт струменів по обличчю, котився за комір. Чесно скажу, я вже жалкував, що вирішив зранку вдягнутися в форму. Може треба було як Сокіл - накинути щось простіше.

В комендатурі нас прийняли досить душевно. Без зволікань видали дозволи на відвідування будь-яких місць будівництва греблі та електростанції. Потім надали автомобіль разом з водієм, і вже після доброго обіду в найближчому ресторані (знову Віктор Львович натякнув на свою тягу до комфорту), ми рушили до Хортиці.

Водій попався балакучий. Майже усю дорогу його рот не закривався. То він розповідав про своє нелегке життя, то про родину, про службу… що любить поїсти та як добре готує його дружина… чим хворіє тесть… в який монастир в минулому році їздила його мати, щоб прикластися до святих мощей, бо вже замучилася болями в спині… потім розповів про автомобіль, який йому надали замість старого… перейшов на погоду… знову на їжу…

Я спочатку слухав більш-менш уважно, а потім взагалі почав «випадати» з канви бесіди. Віктор Львович же навпаки – навіть підключався до розмови. Щось питав, сам розповідав. Я його не впізнавав. В голові чомусь промайнуло, що Сокіл міг би бути гарним актором – так легко пристосовувався до свого співбесідника, немов був з його середовища.

А потім згадалися слова Муравки про те, що «я зрозумію, яка то людина». Насправді ж мені все ще це не вдавалося.

Їхати до Хортиці було далеко. Треба зізнатися, що мандрувати машиною виявилося доволі важкою справою. Це вимотувало усі жили. Добре хоч, що в салоні були відносно комфортні лави, але ж самі дороги… та ще ця спека… Я ледь не божеволів від неї. Лише під вечір полегшало, коли температура зовні трохи впала.

Треба відмітити, що насправді ми їхали не на всім відомий острів посеред Дніпра. Відтепер Хортиця була таким собі конгломератом невеличких селищ та містечок, які пару років тому вирішили об’єднати в одне могутнє місто. Його центром поки ще залишили Запоріжжя, колишній Олександрівськ. Але назву знову змінили. І ось ми зараз їхали в Олександрівськ-Запоріжжя-Хортиця.

Між іншим, водій вже встиг нам розповісти про цей край. Про розташовані на обох берегах німецькі поселення, більшість із яких я навіть вимовити не в змозі. Якісь там Найндорфи чи Розенталі. Про те, що деякі села затоплять.

-Наприклад Кічкас, - веселим тоном повідав водій.

-Та ви що! – награно здивувався Сокіл. Він кинув на мене хитруватий погляд. – Невже ніхто не обурюється?

-Звичайно обурюються! Тут такі події були – хай Бог милує. Ледь заспокоїли. Усім переселенцям пропонують місця на новій Хортиці… або грошову компенсацію…

-Так-так, - кивав головою Віктор Львович.

-Як збудують і станцію, і греблю – цей район перетвориться в… ех-х-х! - в що саме перетвориться старий Олександрівськ з прилеглими поселеннями – водій не сказав. Оце його «ех-х-х», судячи з усього, було повинно позначати щось дуже могутнє. - Тут заводів стільки, хай Бог милує, що ваш Київ позаздрить! – продовжував розповідати він. – І сільськогосподарську техніку виробляють, і…

-Слухай, друже, - перебив Сокіл. – А як взагалі тут справи? Чи бувають якісь заворушення?

-Чого ж не буває? Звичайно буває! От років зо два тому… чи рік… отже – вкрали з будівництва троси для кріплення. Ледь, кажуть, до страшної аварії справа не дійшла.

-Найшли винуватих?

-Звичайно! – посміхнувся водій.

-І хто? Волоцюги?

-Та де там! – тут водій перейшов на голосний шепіт. - Більшовицькі найманці!

-Хто? – не втримався я.

-Оох! Диверсанти… засланці… Такі казки людям розповідають, хай Бог милує!

-Що за казки? – запитав я.

-Ну, наприклад, ходять серед людей та розпускають усілякі наклепи та чутки. Що все це – велика містифікація, - останнє слово водій ледь виговорив. - Що насправді всі гроші давно викрадені, і зарплатню платити не будуть… Або, що із-за цього будівництва скоро державі прийде кінець і нас усіх віддадуть за борги німцям чи американцям… А буває і паніку сіють. То шепчуться, що хтось підкоп зробив, десь заклали вибухівку з метою теракту. І коли працівники вийдуть місити бетон – підірвуть к бісовій матері!

-Дурість! – сердито кинув я, дивлячись у вікно.

-Ото ж! Люди слухають, шепчуться… робота зупиняється… А коли іноді аварії відбуваються… то ви ж, сподіваюсь, розумієте чим це закінчується… знову шепчуться, знову повзуть чутки… До речі, сюди ж не тільки прості люди приходять, а й різні хитруни. Вони також свій зиск шукають, а це будівництву заважає.

-І що ж місцева поліція?

-А що вони? – водій потиснув плечима. – Ловлять усіляких пройдисвітів… До речі, а ви чули про знахідки?

-Які саме?

-Ну про давні мечі, наприклад? Про поселення? Про скарби в курганах? Ні?

-Щось читав… давненько.., - відповів я.

Дійсно, колись мені попадалася стаття в газеті. Але, чесно кажучи, не дуже пам’ятаю усі її нюанси.

Водій, звісне діло, і сам толком нічого не знав. Лише переказав місцеві чутки щиро «перемазані» псевдоісторичними байками. Сокіл чомусь це слухав із зацікавленням. А я, маючи академічну освіту, ледь стримувався, щоб не загарчати.

Кічкаський міст проїжджали вже глибоким вечором, тому побачити легендарну Вовчу горлянку не вдалося. Я звичайно не планував побачити на дні Дніпра підірваний та затоплений загонами Махно потяг, або козацьку чайку, але глянути хотілося. Сподіваюсь, що ще тут якось опинюсь…

В місто ж попали затемна. Перше, що кинулося в очі – напівтемні вулиці та абсолютна тиша. Автомобіль трохи покружляв перш ніж в’їхати в широкий двір.

В комендатурі нас все ще чекали. Очевидно начальство з Січеслава попередило телефоном про столичних гостей. Коли автомобіль заїхав у двір, на сходах стояли четверо поліціантів, одягнених ще в стару сірувату форму.

Я з полегшенням вибрався з салону та трохи розім’яв м’язи.

-Доброго здоров’я! – кинув один з зустрічаючих. Він рішуче спустився вниз та якось здивовано подивився на мене, потім на Сокіла, який жваво підхопив усі валізи та слідом вибрався назовні.

Водій дочекався, коли зачинять дверцята, та тут же відігнав свій автомобіль в дальній кут. Його робота на сьогодні була закінчена. Зранку він повертався назад до Січеслава.

-А… а де головний інспектор? – запитав все той же зустрічаючий поліціант. Судячи з його петлиць – сотник. Його товариші, які також жваво спустилися вниз, зараз стояли в якійсь розгубленості, при цьому тримаючи біля кашкета «тризуба» - складені у вітанні три пальці, повернуті долонею до співбесідника.

-Хто? – перепитав я, відступаючи вбік.

-Мені сказали, що прибудуть.., - почав говорити чоловік, – що прибудуть… прибудуть…

-Це Іван Антонович Кичинський, - подав голос Сокіл, киваючи на мене. Я знову помітив різницю у голосі Віктора Львовича. Так зазвичай говорять люди, що нижче за рангом – запобігливо, з легкою солоденькою ноткою лестощів.

Це мене здивувало, але я намагався не подати виду. А Сокіл, обвішаний сумками, між тим продовжував:

-З кримінального відділу київської комендатури.

-А ви хто? – запитав сотник, звертаючись до Ястржембського.

-Е-е-е… Його помічник! - якось вибачливо посміхнувся той і труснув дерев’яним чемоданом з друкарською машинкою всередині.

Розгубленість на обличчі сотника та його товаришів стала ще більшою. Він відкашлявся, поправив ремінь та сердитим тоном представився:

-Федорішин… Яків Володимирович… начальник місцевої комендатури. Прошу йти за мною, - і він рішуче та якось нервово рушив в будівлю.

-Здається, йому не сподобалося, що з столиці прислали якогось зеленого молодика, - встиг прошепотіти мені Сокіл.

-Ми приготували вам кімнату, - продовжував говорити Яків Володимирович. – Відпочивайте, а вранці поговоримо, - сотник різко зупинився і знову нервово поправив ремінь. - Андрію Юхимовичу, покажіть, будь ласка, нашим гостям, куди їм далі йти.

Пузатий поручик вийшов вперед та провів нас по напівтемному коридору до однієї з кімнат. Вона була відносно невеличка, з трьома ліжками, кабінетним столом і стільцем, та масивною шафою для речей біля вікна. Поручик клацнув тумблером, вмикаючи електричне світло.

Я примружився. Очі чомусь запекло.

-Розміщуйтеся, - знову чомусь «дав тризуба» поручик.

-А де у вас..? – почав запитувати Сокіл, одночасно підморгуючи лівим оком. – Щось мені припекло…

-У кінці коридору, - зрозумів поліціант. – Там можна і вмитися… Вам більше нічого не потрібно? Коли що, внизу є чергові. Звертайтесь до них.

Поручик вийшов геть, а я полегшено присів на ліжко. Тіло гуло, що дзвін у церкві. Та ще й голова була важкою. Хотілося лягти та розслабитися.

Віктор Львович поклав валізи на підлогу та весело промовив:

-Засмутив ти сотника, Іване Антоновичу. Він очікував побачити щонайменше – полковника… А тут!

Сокіл не втримався та зареготав.

-Тобто, ми продовжуємо грати ваш спектакль. В чому його суть? Невже подражнити місцевих?

-Як колись казав мій вчитель природознавства: «За істотами потрібно споглядати саме в середовищі їх існування, тоді вони ведуть себе природно». Чи щось на кшталт цього… я вже дослівно не пам’ятаю…

-За якими істотами? – не зрозумів я.

Сокіл махнув рукою та розвернувся, щоб вийти геть. Вже через плече він кинув:.

-Відпочивай! Завтра буде важкий день. Будь у тому певний!

-А з чого почнемо?

-Подивимось справу, почитаємо висновки, поговоримо з цим Федорішиним… Потім рушимо до Кічкасу, туди де знайшли тіло… Ти головне все занотовуй, навіть думки та питання. На мене уваги не звертай, ніби я не з тобою.

-Кічкас? Поїдемо до Кічкасу? – перепитав я. – Це ж там знайшли давні мечі?

-Що знайшли? – Віктор Львович перестав посміхатися та посерйознішав. - А! Ти про це! Так… здається там… Якщо я вірно пам’ятаю - аж п’ять штук! Теж про це в газетах читав. Рили чи то котлован, чи то ще щось, та натрапили… Цікава історія, я тобі скажу! - Сокіл чомусь зробив сумне обличчя. – Але гаразд, нумо відпочивати. Як то казали старі люди: «Вечір думає, а ранок умає»…



«УВАГА! - САВТ ПЛЕЙНФІЛД

Заходом товариства ПРОСВІТИ відділ 312 Укр. Народ. Союз устроюється ПІКНІК на Джексон Евні І HAMILTON Boulevard В НЕДІЛЮ, 30 ЧЕРВНЯ 1929 Р. в 1-шій годині пополудни. Буде пригравати українська музика під проводом п. Криськова. Вступ 25 центів. Прихід з пікніку призначено на народну ціль - допомога в будівництві Дніпровської електричної станції.

За добру забаву ручить Комітет.

З УКРАЇНСЬКОГО ЖИТТЯ В АМЕРИЦІ

Расін, Вис.

Народний концерт

Дня 2. червня - 6. р. наші 158 відділ У. Н. Союза устроїв концерт і баль. До концерту ми запросили хор демократичної січи з Шикаго під орудою п. С Мусійчука. Всі хористи приїхали до нас спеціяльним босом, не пожалкувавши свого труду, бо їм довелося їхати цілих 75 миль.

О годині 2-ій розпочався концерт. Піднеслася куртина й перед глядачами стало на сцені 30 співачок і співаків у роскішних народніх строях. Bci присутні привитали хор гучними оплесками. Велику програму добре викінчив хор, співаючи такі пісні : «Сміло, друзі», «Васильку звідки йдеш», «Туман яром», «Гуляймо си», «Ой орав мужик» та инші... Дуже добре відспівали восьмеро дівчаток: «Баламуте» і «Лугом іду». Але людям найкраще подобалися танці, які були виконані дітьми, особливо Й. Гірняком та М. Абрамиком. Програму концерту доповнювали січові вправи... На концерті й на забаві було досить людей і навіть були такі, що приїхали з Мілвоки та Кеноша. Баль тягнувся до пізньої ночі...»

«СВОБОДА», №150, Джерзи Ситі (США), 29 червня, 1929 року



-Отже ситуація наступна, - доволі холодним тоном почав розповідати Яків Володимирович.

Сьогодні він виглядав ще похмурішим, ніж учора, коли зустрів нас на дворі.

А я, чесно кажучи, не виспався. Тому ледь стримував позіхання. Усю ніч крутився та розмірковував над подіями прийдешнього дня. Що робити, що сказати? Як себе вести?

І ось зараз сидячи в кабінеті сотника, закинувши ногу на ногу, намагався заносити нотатки, як це радив робити Сокіл. А той зайняв місце в куточку, на старому стільці і дивився кудись в підлогу.

Напроти мене за масивним столом розташувався сотник. Він нервово гладив рукою підборіддя та, навіть не дивлячись у папери, розповідав про справу. Поряд з ним сидів вчорашній провідник – той самий пузатий поручик.

-У нас існує ціле містечко, - слова вилітали з рота сотника, немов кулі з гвинтівки. Бах-бах-бах. Виходило трохи дивно: «У нас… існує… ціле… містечко…». Здавалося, ніби Яків Володимирович диктує телеграму. - Така собі маленька Америка. Цегляні багатокімнатні котеджі… з кухоньками, ваннами… Навіть вода є – гаряча та холодна. Зробили майданчик для гольфу… Тобто всі умови – живи та працюй. Їжу, і ту возять через одеський порт прямо з США…

-Прямо рай якийсь! – спробував я розбавити напругу.

-Рай! – «вистрілив» сотник. Говорив він, як мені здалося, з якоюсь люттю.

Я почав було записувати, але зупинився та вирішив, що занотую пізніше, як залишусь наодинці.

-Зараз поряд будують і робочі поселення, - продовжував розповідати сотник. Його мундир був ще старого зразка та дуже контрастував з моєю новенькою синьою уніформою. Зараз сірий колір віддали сільський жандармерії. І здається це трохи сердило сотника. - Доволі стерпні будиночки, хоча і не американські котеджі… І ось декілька днів тому на окраїні одного з таких поселень і знайшли тіло інженера Білла Пауелла. При обслідувані ми не виявили аніяких слідів насильства. Згідно висновків патологоанатомів – смерть наступила в результаті… е-е-е…

Сотник попорпався в паперах і зачитав:

-«…захлинувся блювотними масами». Скоріш за все, він добряче нализався, додому не дійшов, звалившись в кущах… там заснув і… захлинувся… Ось так!

-Це все? – здивувався я. Здається, на моєму обличчі відобразилася недовіра. – Все так просто?

-А ви, Іване Антоновичу, очікували світової змови масонів?

Поручик, який сидів поруч, стримано посміхнувся. А я, чесно кажучи, відчув себе дурнем. Їдкі зауваження сотника та оця його манера говорити пихато та гордовито, починали трохи дратувати.

-Скажіть, невже нічого не пропало? – не здавався я.

-Хмм… Так, пропало, - все тім же холодним тоном відповів Яків Володимирович. - Траншейний годинник… чоботи… гаманець…

-Тобто, хтось все ж був поряд з ним.

-Можливо…

-А де саме, як ви сказали, «нализався» цей Білл Пауелл? – продовжував я запитувати, іноді поглядаючи на Сокола та сподіваючись на його підтримку. Але той все також сидів у куточку та дивився в підлогу відсутнім поглядом.

От цікаво, він взагалі-то тут, чи десь серед хмар? Якщо я зараз схиблю в цій «дружній бесіді», то можуть і голови полетіти. Невже Віктор Львович не бачить, що мені важко «боротися» з місцевим начальством?

-Останнього разу, - говорив сотник, - його бачили в компанії якихось хлопців… Пили місцевий самогон. Чому Пауелл був саме з ними – поки не відомо.

-Мені здалося, що у американців було де відпочити, хіба ні?

-Так… так, було… Вони, навіть, п’ють тільки своє…

-Дивно…дивно… З першого погляду – нещасний випадок. Але зниклі речі… І чому пив самогон?

-Самогон – це якась кара! – подав голос поручик. Було помітно, що він любитель побазікати. Все чекав слушної нагоди. – Сусідні села тим і промишляють, що привозять його прямо до робочих. В результаті - маємо регулярно пияцтво, бійки, поножовщину… гру в карти… розпусту у всіх формах… Терміни будівництва постійно зриваються. Я сам чув, як відчитували…

-Андрію Юхимовичу! – сердито прикрикнув сотник, і його товариш затих. – Так, на будівництві існують деякі проблеми… але ми жорстко їх припиняємо! - і знову сказав, немов одбивав телеграму.

-Зрозуміло, - посміхнувся я. Наша бесіда котилася в якісь хащі. – Отже виходить так, що американці не змогли відмовитися від самогону. Мабуть, він кращій, ніж віскі?..

-Віскі – таке ж гівно! – знову заговорив поручик. - Самогон, хоча і іноземний. Нам вимальовується наступна картина: Пауелл набусурманився…

-А як характеризують загиблого його товариші? – перебив я. – Що кажуть про цей випадок?

-Аніяк не характеризують, - зло промовив сотник, кидаючи недобрі погляди на свого товариша.

-А ви з ними розмовляли? – поцікався я. І тут же відчув, що сотник явно напружився.

-Що тут копати, винюхувати? Справа ясна, як день! Пауелл випив… багато випив… Звалився та задихнувся… Його ж не зарізали, врешті решт! Отже, нічого тут кримінального я не бачу. А те, що у нього зник годинник та черевики, теж легко пояснити: якісь волоцюги побачили мертве тіло, прихопили чужі речі…

-Добре… добре… добре… Ми з колегою все ж сходимо до американців та поговоримо. Самі розумієте, якщо ми цього не зробимо.., - я скорчив таку мину на обличчі, ніби за невиконання нас готувались розстріляти. – А ще питання можна?

-Питайте.

-Чи правда, що в Кічкасі знайшли мечі?

-Було… було таке…

-Е-е… Звісно знайшли! – знову заговорив поручик. – Я навіть їздив дивитися… Рили котлован, та знайшли аж п’ять давніх мечів. До речі – оцей Білл Пауелл якраз керував роботами тієї групи.

-Та ви що? – я аж почав соватися на стільці. – І що то за мечі?

-Так в Кічкасі здавен існувала переправа, - розповідав Андрій Юхимович. Він склав руки на своєму пузі, та посміхнувся. – Приїжджали вчені… Я з ними також говорив… З’ясувалося, що такі мечі використовувались ще за часів київських князів…

-А крім зброї, ще щось знаходили?

-Монети… багато монет… і золоті, і бронзові… ще амфори… Всього не пам’ятаю.

-Вчені знайшли, чи працівники?

-Тим вченим досталися залишки… Ці самі працівники, хай їм грець, накинулися, немов голодні галчата. Потягнули усе, що знайшли! Навіть роги давніх тварин… Потім покотилося – то в карти один одному програвали, то перекупували. Знахідки кочували з одних рук до других. Все розбіглося аж з кінцями.

-До речі… а тоді також Пауелл керував роботами?

-Не знаю, - знизав плечима поручик. – А що?

-Та так… цікаво… А ось ви казали про вчених? Вони і зараз там працюють?

-Звичайно працюють.

-Хто ними керує?

-Е-е-е… Та цей! – чоловік примружився. – Е-е-е… Яворницький! Дмитро Іванович!

Я розкрив нотатник та записав. Поручик відразу ж замовк, дивлячись, як спритно орудують олівцем мої пальці. Можливо міркує: «Відразу видно – вчена людина».

Від цієї думки мені стало смішно. Я ледь не зареготав, стримуючи в куточках губ посмішку. Спроба зробити серйозне обличчя ледь не закінчилася фіаско.

-Папери дивитися будете? – запитав Яків Володимирович. Судячи з усього, він хотів закінчити розмову.

-Ну… якщо ви кажете, що там анічого кримінального.., - посміхнуся я. Мені чомусь захотілося подражнити і цього надутого індика, і Сокола, який нудьгував на лаві. – Хоча… нехай подивиться мій помічник… Він до цього – великий прихильник… ну, в паперах попорпатися…

Я кивнув убік на Ястржембського. Було помітно, що у того в очах спалахнули сердиті вогники.

-А взагалі то нам потрібно з’їздити на той пустир, - продовжував міркувати я вголос, згадуючи наставляння Віктора Львовича. – Я розумію, що анічого кримінального в цій справі не знайдено… вами не знайдено… але служба того вимагає.

Мої губи пересохли. Тримати себе в руках, зображати велику цяцю було доволі важко. Як би я не намагався, але всередині мене давала гопака легка трясучка.

-До речі, зниклі чоботи та годинник все одно треба шукати! – після цього зауваження, як і очікувалось, начальника місцевої комендатури аж сіпнуло.

-Знайдемо! – ледь не виплюнув ці слова Яків Володимирович. Його обличчя вкрилося червоними плямами. – Якщо це все на сьогодні… то я вас не затримую. Все ще треба для вашої праці, - гарчав сотник, - можете запитувати у Андрія Юхимовича.

Поручик віддав папери Соколу, та провив нас до окремого кабінету.

-Розташовуйтеся тут, - сказав він. – Я зараз пришлю декого…

-Краще того, хто першим був на пустирі, - сказав Сокіл. І ледь поручик вийшов, він звернувся до Івана. – Ну… ну ти… гнідий коняче!

Що це значило, я не зрозумів. Напевно, Віктор Львович сердився.

-Ну і манери! Де навчився подібному... допиту?

-Допиту? А хіба сотник та поручик підозрювані? Я лише розпитав про те, та про се...

-Звичка... вибач... Отже не допит, а бесіда, - Сокіл стримано всміхнувся. - Але ти досить спритно лавірував...

-Тобто?

-Тобто – шукав русло, бо не знав куди плисти… Хм! А сотник, бач, аж пнувся, намагаючись нав`язати свої правила. Але ти його відшив. Затягнув у свої тенета, як той павук... Зізнаюся, недооцінив тебе.

-Чесно кажучи, я не зовсім розумію, про що ви говорите.

-Чесно? Збоку це виглядало інакше… Ну у тебе й інтуїція!

-Та про що ви?

-Не прикидайся. Ти вибив ґрунт з-під ніг місцевих поліціантів... Це вдалий хід - питати то про одне, то раптом про інше... Співбесідник не може орієнтуватися, куди йому бігти.

-Я просто не люблю нотацій... і менторського тону.

-Ах ось воно що! Сотник тебе підчепив! І ти вирішив його провчити... Він тобі своє бачення ситуації, а ти йому, мовляв, ми самі з вусами... Та ще й змусив його помічника втрутитися. Прекрасна бесіда. Молодець!

-Ви жартуєте? – мені здалося, що Сокіл був не щирим. Ці його дивні ігри заставляли нервувати. - Ми говорили ні про що! Я навіть не знав як підступитися… У паперах, напевно, більше інформації, ніж у відповідях сотника.

-Ех-ех-ех, - Сокіл захитав головою та знову всміхнувся. - Ну то добре.

-Поділіться, що вивудили ви?

-Ні! – доволі різко відрізав Віктор Львович. - Ні в якому разі... Інакше, твоє око замулиться... і ти будеш прив`язаний до моїх міркувань. А якщо вони помилкові?

-Дивні у вас методи.

-Цілком звичайні. Краще розкажи, як бачиш справу ти.

-Та що тут бачити! Сотник, здається, абсолютно правий – немає тут криміналу. Американець напився... побрів додому, та і звалився... А потім вже дав дуба. Інша справа, чому він пішов пити місцеве гівно. Харчування у них своє, випивка – своя. Дім - повна чаша. Чого бракувало?

-Угу… Зрозуміло… Тепер подивимось те місце, де його знайшли.

-Вважаєте, все ж там будуть відповіді?

-Додаткові підказки, - промовив Сокіл.

-Наприклад?

-А раптом там головна відповідь на те, чому Пауелл опинився чорт знає де…

-Ну… у вас досвіду більше… вам видніше…

Ястржембський зіщулився і заглибився в читання паперів.



«ДЕ ЛЮБОВ, ТАМ І ГОРЕ.

В Покровському провулку стався трагічний випадок. Працівник заводу «Арсенал» Петро Щербак застрелився на смерть, пустивши собі кулю прямо в голову. Чоловік мав добру приятельку Тетяну Бердник. Нещасна захворіла на непрохідність кишки. Жінці зробили операцію, але нажаль під час неї вона померла. Коли Тетяну привезли до дому, Петро вийнявши револьвера, застрелився прямо біля своєї коханки.

От, що значить велика й нещасна любов. Я вас таки питаю що вона робить із нещасних людей?

СТОЛИЧНІ ПОДІЇЇ

*Крадіжка на фабриці.

31 травня на Полотняній мануфактурі з квартири 13 вкрали чотири шматка сукна на суму 185 гривень.

*УВАГА! Пішов з дому хлопчик 9-ти років. Звуть Олегом. Одягнений в білу сорочку, коричневі штани. Ті, хто знають місце його знаходження, прошу повідомити за адресою - вул. Вишгородська, 17, кв. 12, Михальський Ю.А.

ОГОЛОШЕННЯ

*Бажаю купити фотоапарат, клапкамеру або дзеркалку. Об`єктив з фокусом 150 - 300 міл. Адреса: бул. Шевченко, 48, кв. 2, Лановий А.А.

*Літня жінка шукає місце. Може вести домашнє господарство. Вул. Маріїн.-Благов., 101. Звертатися з 11 до 2 години дня».

«НОВА РАДА», №130, Київ (УНР), 3 червня, 1929 року



-Ось тут! – тицьнув пальцем чотар, огрядний чолов’яга середніх років з глибоким шабельним шрамом на лівому боці обличчя.

Погляд у нього був важкий. Я навіть відчував якесь ніяковіння перед ним. По спині іноді пробігав морозець.

-Ось тут він і лежав! – повторив чотар. – Ми відразу і не могли визначити, хто він такий… Добре, працівники впізнали.

-Хто знайшов тіло? – запитав я, хоча відповідь вже знав, прочитавши справу.

-Пастухи гнали худобу… вони і знайшли… Коли упізнали вмерлого, то відразу ж викликали його товаришів… американців… Вони приїхали, та вже впевнено підтвердили…

-А хто заявив про пропажу годинника?

-Е-е… Тіло було босоніж… Мене це здивувало, - чотар говорив неквапливо, очевидно намагаючись детально пригадати весь хід подій. Його погляд встромився углиб себе. – Тому я припустив, що можливо ще щось зникло. Ну, коли приїхали американці, я попросив їх оглянути знайдені речі… та і взагалі… Майже всі в один голос заявили про траншейний годинник. Виявилося, що Пауелл ветеран Великої війни, і там отримав у нагороду…

-А яка марка годинника? – раптом запитав Віктор Львович. Він до цього стояв осторонь, та дивився на всі боки, немов щось шукав.

-Е-е… е-е… Дідько його знає… Взагалі, якщо чесно - не пам’ятаю. В протоколі повинно бути…

-Там написано, що то годинник фірми «Rolex»… на чорному шкіряному ремінці… у сталевому корпусі із захисною сіткою… з гравіруванням англійською знизу – «За добру службу лейтенанту В. Пауеллу»…

-Е-е… здається – так, - погодився чотар.

-Як лежало тіло, можете показати? – запитав Сокіл.

Поліціант відкашлявся, його обличчя спохмурилося.

-Е-е… тут ноги… тут голова… Одна рука на животі… ліва… А правиця відкинута вгору…

-Будьте ласкаві, приляжте та покажіть, як це виглядало, - промовив Сокіл.

Чотар невдоволено піджав губи, хоча прохання виконав. Але Віктор Львович чомусь навіть не глянув на поліціанта. Він озирнувся та задумливо погладив підборіддя.

-Все? Можна підніматися? – запитав чоловік.

-Так… Це ж ваша ділянка? – промовив Сокіл.

-Так… моя…

-Куди веде ця стежка? Можете показати, де котеджі? І що то за будівлі? – питання посипалися, немов раптова злива.

-Е-е… То бараки… і стежка веде як раз до них, - чотар встав та почав отряхатися.

-Далеченько до них, - кинув Віктор Львович. Він присів навпочіпки та уважно розглядав землю і траву.

-Так… далеченько, - погодився чотар. Він поправив кітель та продовжив розповідати: - От там… дивіться в інший бік… якщо туди прямувати, то можна потрапити до новобудов. А вже за ними… праворуч… і котеджі американців…

-Отак от! – здивувався я. – Дивно… Цей пустир взагалі не на шляху ані до кого… На вашу думку, що тут робив померлий?

-На мою? – чотар чомусь відразу знизав плечима.

-Ну, друже! – подав голос Сокіл. – Я вас прошу…

-Та чорт його знає! – поліціант знову нервово поправив кітель, який і без того доволі гарно на ньому сидів.

-Може до дівчат біг? – поцікавився Віктор Львович.

-До дівчат? Та ну! Такі як цей… пішли б, скоріше, до Маринки. Чи до Лариски…

-А де вони живуть?

-У центрі міста. То такі кралі, що.., - чотар запнувся та густо почервонів.

-Зрозуміло, - підвівся Сокіл. – Отже, дівчата відпадають. Що залишається?

-Ну, оскільки він був напідпитку, та ще і добряче, - ощирився чотар, - тоді напрошується тільки одне – потягнуло на пригоди… Люди в такому стані можуть почати таке творити, що еге-гей!

-До речі, - згадав я, - де саме Пауелл випивав? З ким?

-У Щербатого Йозефа… У нього та ще забігайлівка. А з ким саме випивав – не відомо.

Мене розсмішило це прозвище. Ніби у того пірата.

-Це далеко звідси? – запитав я. А в голові вже склався образ цього чоловіка – такий собі одноногий чи одноокий флібустьєр з книжок Стівенсона.

-Хвилин двадцять йти. Або трохи більше…

-Може сходимо? – запропонував я.

-Ну… самим туди ходити небезпечно… То такий район…

-Овва! Але ж американець ходив… не злякався…

-То американець, а то ви… ми… Поліцію там не дуже люблять, - і знову чотар ощирився.

-Хай не люблять, - промовив я. – Взагалі то ми не дівчата, щоб…

-А в карти у вас де грають? – раптом запитав Сокіл.

-Та всюди, - чотар розвів руками.

-Якщо всюди, то і у Щербатого Йозефа також. Вірно? – посміхнувся Віктор Львович. - Слухайте, друже, а чому все ж туди пішов американець? Невже випивка добра?

-Та дідько його знає чого той Пауелл туди заперся! Та я на його місці навряд бігав би по місцевих забігайлівках. Але ж… у них там в Америці сухий закон. Може і тягне хоча б десь погуляти.

-Зрозуміло… і не зрозуміло одночасно… Отже, маємо, що маємо, - сказав Сокіл. – Пішли до Йозефа.

І ми рушили у напрямку бараків. Через кущі, зарослі, по пилюці, по каменюкам. Тут і ноги можна було зламати та забруднитися, як свиня.

Дивно! По цій стежці твереза людина ледь йде, як же п’яний американець тоді крокував! Дивно!

-Ваше начальство розповідає, що на будівництві розквітає повальне пияцтво, бійки… розпуста, - почав перелічувати я, звертаючись до чотаря. – Так?

-Є трохи, - майже вичавив він з себе відповідь.

-І що ви робите для того, щоб припинити своє перетворення в Гоморру?

Поліціант насупився. Мені здалося, ніби йому взагалі було важко зрозуміти суть розмови та чи можна лаяти начальство перед столичними гостями, або відповісти, ніби усе добре. І чотар, надягнувши серйозне обличчя, скоріш за все, пробував виграти час для обміркування подальшого напряму бесіди.

Нарешті ми добралися до перших бараків. Ох я вам скажу і містечко! Страшніше не придумаєш. То що тут було брудно, та смерділо, ніби у собаки під хвостом, ще півбіди. Друге діло – люди… Був би зараз живий Ієронімус Босх – от йому б було звідки своїх персонажів перемальовувати. Що там «Страшний Суд»! - Пустощі!

Місцеві дивились на нас, як солдат на вошу. Здається, найбільшої недоброзичливості визивав саме я у своїй новенькій формі. Відчуваю їх думки: «Овва! Ходить тут козирем»!

На вуличках було повно дітей і жінок. Поряд бігали собаки незрозумілої породи, лазили облізлі коти. Чоловіків же чомусь було небагато. Мабуть більшість з них працювало на будівництві. Але коли ми зайшли в забігайлівку Йозефа, схожу скоріше на свинарник, я зрозумів, що помилявся - всередині, не дивлячись на день, було повно саме чоловіків.

Оп’яніти можна було від самого повітря, який нерухомо стояв в низький довжезній кімнаті. Хмари сизого диму, лайка, десь грає гармонь, хтось з`ясовує стосунки… І тут все разом стихло. Десятки очей втупилися в незваних гостей… в нас…

Я спочатку трохи злякався. Ідучи повз завсідників цього «прекрасного місця», спробував надати собі важного вигляду. Відкашлявся… почав було говорити, але голос здався якимось дитячим… знову відкашлявся… уявив себе на університетський трибуні…

Промова вийшла трохи плутаною. Я спробував призвати оточуючих до почуття обов’язку та християнських цінностей. Але, зрозуміло, що розмовляти по душах місцеві п’янички не поспішали.

Отже - не бачили, не чули, або взагалі – не були в той день у Йозефа. Навіть суворий погляд чотаря та його стиснуті міцні кулаки не надавали додаткового бонусу.

Сокіл стояв осторонь, дивлячись на мої потуги. Потім неквапливо пройшов вглиб до стійкі і, нахилившись вперед, почав шептатися з хазяїном – з Йозефом.

Не знаю, про що вони там базікали, але обличчя останнього різко змінилося з байдужості до тривоги. Віктор Львович кинув на стійку якісь гроші та взяв три кухля пива. Йозеф тут же побіг звільняти один з столиків біля замусоленого вікна, де ми втрьох і присіли. 

-Спека, хай йому грець! – посміхнувся Сокіл, та зробив великий ковток пива.

-Та сьогодні щось дійсно спекотно, - погодився чотар.

Його очі блиснули якоюсь радістю. Він вхопив свій кухоль та за один раз проковтнув половину його вмісту.

-Хто такий Степан Буза? – раптом запитав Сокіл.

Поліціант витер долонею піну та не голосно промовив:

-Степан Буза… е-е… тобто Клюйко… так, Клюйко… Степан… Він хлопець веселий… фартовий…

-Фартовий? – хитрувато посміхнувся Сокіл.

Я нарешті зважився також випити пива. Хоча, чесно кажучи, вважав що зараз і не місце і не час для цього.

-О! – поліціант захитав головою. – Ловкий хлопець. І в карти обіграє… і випити не проти… Кулаки в нього важкі… Якщо комусь по шапці дасть, то й зуби повилітають. А що вам до нього?

-Та ось цей Йозеф згадав… раптом… що до американця сідав цей Степан Буза, - підморгнув Сокіл. - І що про нього скажете?

-Клюйко хлопець спритний, - стиснув зуби чотар.

-Він тут є? – запитав я, відставляючи кухоль та оглядаючи п’яничок.

-Ні… він в таких місцях – рідкісний гість…

Чотар знову підняв кухоль та трохи відпив.

-До американців бігає? – продовжував я питати.

Говорили ми неголосно, щоб ніхто не підслухав.

-Звичайно… Хто ж до них не бігає, - посміхнувся поліціант.

-І навіщо? В карти грати?

-Контрабанда, - промовив Сокіл.

-Не знаю… про ніяку контрабанду.., - чотар знову стиснув зуби.

-А що знаєте? – підключився я.

-Кажу ж, він хлопець ще той. Всюди шукає вигоду. То тут, то там… Я ж казав, що в Америці сухий закон. Ось він випивку і пропонує.

-Тільки випивку? – перепитав я. – А що кажуть про золото?

-Яке золото? – здивувався чотар. Справді здивувався, не награно.

-Та таке, що знаходять при ритті котлованів…

-Золото… про нього не чув… Монети були… бронзові… та всякі черепки…

-І все?

-Це все, про що чув я! – залізним тоном промовив чотар.

-Добре… А розкажи, будь ласка, про цього Клюйка. Хто такий? Де його знайти?

-Та чого його шукати! Він і не ховається… А хто такий – так то у нього треба питати.

-А люди що кажуть?

-Люди! – чотар смикнув головою. – Та навколо нього стільки різноманітних людей, що одні вам розкажуть, ніби він святий… особливо волоцюги… тих біля нього в’ється, що мух над лайном… А інші на Бузу зуба мають, бо цей пройдисвіт і мати рідну обдурить.

-І все ж дивно якось, - промовив Сокіл. – Американець припхався аж сюди… І навіщо? Щоб побазікати з Клюйко?

-А що каже Йозеф? – запитав я у Віктора Львовича. – Мені здається, він чомусь був з вами відвертим.

-Він в чужі справи не лізе… Пауелл, за його словами, приходить сюди вже втретє… Сидить, п’є…

-Сам?

-В тому то і справа, що в компанії якихось волоцюг… та Бузи… Не думаю, що американцю не хватає спілкування.

-Отже, треба знайти цього Клюйка… І де його шукати? – це я вже запитав у чотаря.

-Важко сказати, - знизав той плечима. – Але я спробую де з ким поговорити.

-От і добре, - я зробив наступний ковток та озирнувся.

Біля стійки стояв доволі доглянутий чоловік. Він щось промовив Йозефу, потім взяв чарку та одним махом випив її вміст. Шинкар налив ще.

-А що будемо робити зараз? – спитав мене чотар.

-Відправимось подивитися на тіло Пауелла.

Я знову кинув погляд на чоловіка біля стійкі. Той, судячи з усього, допив нову порцію, та вже витирав рукавом рот. Потім розплатився і пішов до дверей.

Біля виходу він зупинився та подивився у мій бік. Саме це змусило мене більш пильно глянути на нього. Щось в його поведінці здалося дивним.

-Зараз прийду, - промовив я товаришам, та пішов слідом.

Чолов’яга стояв шагах в п’ятдесяти лівіше наступного будинку. Він витягнув цигарку та намагався її підпалити.

-Гарний в тебе годинник! – кивнув я, наближаючись впритул. – Твій?

Незнайомець напружився, озирнувся. Потім з невеликою часткою подиву глянув на своє зап’ястя і раптом протягнув мені руку з годинником.

-Тобто, можна подивитися? – посміхнувся я, роблячи крок уперед.

-Дивись, - пробубонів чоловік.

-Ро… ро-о… ле-кс, - прочитав я латиницею на циферблаті. І все ще розглядаючи годинник, запитав: – Траншейні?

В наступну мить якась чорна точка, що виникла десь на периферії мого зору, стрімко помчалась до обличчя. Я почув, як обпекло ліву скроню, як клацнули мої зуби… А далі лише темрява дивного нескінченого тоннеля…

2017 р
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
19.03.2017 Проза / Повість
Третя терція (( 1- 3))
31.03.2017 Проза / Повість
Третя терція ((7 - 9))
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
19.10.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Це моя територія
18.10.2017 © Андрей Осацкий / Оповідання
Десять років
14.10.2017 © Іван Петришин / Нарис
Російські діти та хохли з хвостиками (Як виховують нелюбов)
10.10.2017 © Маріанна / Мініатюра
Гра
09.10.2017 © Андрей Осацкий / Оповідання
Новітні методи
Третя терція
23.03.2017
Третя терція ((4 - 6))
07.04.2017
Третя терція ((10 - 11))
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 31  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +61
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +96
19.07.2017 © роман-мтт
Про те, що Гугл не знайде +103
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +108
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
26.11.2011 © Микола Щасливий
12.04.2011 © Закохана
26.03.2012 © Піщук Катерина
20.01.2011 © Михайло Трайста
13.09.2015 © Ірина Мельничин
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди