25.03.2017 01:40
для всіх
120
    
  5 | 5  
 © Олександра

Звільни мене

Звільни мене

Він йшов численними коридорами, які не хотіли за кінчуватись. Сірі стіни створювали похмуру атмосферу і змушували відчувати себе самотнім. Люстр геть не було, але звідкись м`яко виходило світло, пробиваючи темряву.

Він втомився пробувати відкрити двері - всі були зачинені. Вони були різні- з оздобленнями, з різного дерева, з випаленими малюнками, які сплітались дивними візерунками.

Він не знав, нащо тут знаходився і це його найбільше лякало.

Хоча важко сказати, що саме він відчував: здавалося, що хлопець перебуває в якомусь несвідомому тумані, думки його не слухались, розум піддавався невідомій силі і гнав його вперед, змушуючи думати, що це його власне бажання.

Проминаючи чергові двері, він раптом побачив напис на одних з них: "Стівен" - говорила табличка, міцно прибита до дерева. Звідки тут на дверях його ім`я? Хоча... хіба у світі мало Стівенів?

Лишався тільки той факт, що всі інші двері були не підписані. І він міг натрапити на цю не випадково.

Стів кілька хвилин вагався, а потім натиснув на дверну ручку, яка, здавалося, була покрита чистим сріблом. І його догадки підтвердились: двері піддалися і його вихорем засмоктало в кімнату.

Позаду грюкнули двері.

Кілька хвилин Стів не міг нічого бачити, бо в коридорі, де він тільки що був, стояла напівтемрява, а тут яскраве світло било просто в очі. Він обернувся, і перше, що помітив, це те, що двері, через які він увійшов у цю кімнату, зникли, та й не лише вони: зникли також і стіни, і стеля, і підлога... Та що там казати - це була навіть не кімната, а якесь дивне і невідоме місце.

Синє полотно над головою було схоже скоріше на натяжну стелю, аніж на небо, а ще чимось нагадувало воду.

А під ногами були... Він в це повірити не міг: всю підлогу застеляли листи, конверти, вирвані сторінки з книг, а загалом, найбільше тут було саме книг, різних форм, розмірів і вигляду.

Стіву враз стало не по собі і він не наважувався йти далі, хоча й помітив якісь нечіткі обриси чогось на горизонті. Він так би і простояв цілі години, якби невідомий тихий голос протяжно проспівав: "Іідии сюдиии".

Стів кілька разів обернувся, але нікого не помітив.

"Сюдииии" - знову почулось десь зовсім поряд справа.

Розум, який зараз ніби йому самому не належав, послухався голос і змусив врешті-решт зрушитись з місця.

Стів старався обережно пройти по книгам, аби нічого не зачепити і пошкодити. Йому було жаль їх.

Він пройшов кілька метрів і раптом побачив дівчину.

Її руки були натягнуті кайданами, які кріпились до двох дерев. Вона стояла на колінах, похиливши голову, і її довге волосся кольору воронячого крила нерівно спадало на обличчя і плечі.

- Не жалій їх, ти ніяк їх не врятуєш. Вони забуті.

Голос був дзвінкий і мелодійний, але коли він обірвався, все огорнула моторошна тиша.

- Хто ти? - голосно запитав Стів і враз злякався свого власного голосу.

Дівчина повільно підійняла голову і її очі засвітились синім вогнем.

- Я - та, хто тобі потрібен. -Відповіла вона на диво спокійно.

- Я приведу тебе до того, що ти шукаєш.

- І що ж я шукаю? - запитав Стів.

Дівчина нахилила голову вбік і уважно його розглядала, як дитина нову іграшку.

- Ти шукав мене.

- Та хто ж ти?

- Звільни мене. - скрикнула дівчина, проігнорувавши його питання.

- Але як я звільню тебе, якщо в мене немає ключів?

- А як ти зміг потрапити сюди? Усі двері, були замкнені. В тебе був лише один ключ.

- Ні, ти помиляєшся.

- А що тоді в твоїй кишені?

Стів здивовано поглянув на полонянку і потягнувся до кишені куртки.

На її дні лежав мідний ключ.

- Але... як? Як ти знала? Звідки він тут? -шоковано запитав Стів.

Але дівчина знову проігнорувала його питання і повторила слова:

- Звільни мене.

- Хто ти? Ти провидиця? Бачиш майбутнє чи щось таке?

- Звільни мене.

- Ти знаєш, що я шукаю?

- ЗВІЛЬНИ МЕНЕ! - закричала дівчина так, що Стів аж відскочив від неї, як ужалений.

- Навіщо? Я навіть не знаю твого імені. Я не знаю, хто ти.

- Я - та, хто тобі потрібен. -вже втретє за весь час повторила дівчина.

- Але в тому-то й справа, що я не знаю, хто мені потрібен. Я не знаю, що я шукаю!

- Просто звільни мене. - голос дівчини став тихим і понурим, вона схилила голову, ніби чекала своєї страти. - У тебе ж є ключ. Що тобі заважає скинути ці кайдани? - вона труснула руками і знову повисла на них, ніби підвішена.

- А раптом ти злодійка і захочеш мене вбити? - Стів невпевнено зробив крок назад.

- Але ж в тебе є ключ, щоб це перевірити. Звільнииии менеее, -протяжно заспівала дівчина, як уперше, знову підняла голову і зустрілась з його поглядом своїми синіми очима-вогнями.

Він хотів вже підійти, але ні ноги, ні руки не слухались його. Пальці заніміли, і ключ повільно впав на підлогу з гучним дзвоном. Стів навіть не помітив, куди і коли зникли книги. Дівчина стрепенулась і зітхнула.

- Пізно...

Вона піднялась з колін, за мить на руках зникли міцні кайдани.

До Стіва ніби повернулась здатність рухатися і він хотів вже зробити до дівчини крок. Тепер ця незнайомка була йому дуже навіть йому знайомою...

- Ні, не підходь. - зупинила вона його наміри. - Тепер вже пізно.

Вона поглянула уверх, на синє полотнище і підняла руки догори. За спиною розправились крила.

- Як тебе звати? - єдине, на що спромігся спитати Стів, коли зрозумів, що зараз станеться.

- Мрія. - тихо відповіла дівчина, але він її добре розчув. А потім вона злетіла і зникла у синьому мареві.

...Стів стрепенувся і прокинувся. Він заснув прямо на робочому столі, де були розкидані його рукописи. Важко зітхнув. Він, як не дивно, добре пам`ятав сон, і знав, що він означає. Стів кинув погляд на вікно, у якому царювала ніч, і підійшов до нього. Йому здавалося, що у цій густій тихій темряві він знову бачить її очі.

"Значить, це тільки сон" -прошепотів він сам до себе. - "Вона ще не полетіла"

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 26.03.2017 18:02  Пендюра Едуард => Ганна Коназюк 

Я згоден.. видаляю...

 26.03.2017 12:32  Олена Вишневська => © 

Чужово, Саш! Прекрасний підтекст і дуже легко написано!

 26.03.2017 12:03  Пендюра Едуард => Ганна Коназюк 

.

 26.03.2017 11:11  Ганна Коназюк => © 

Сашо, така гарна містерія!!! Довершений твір. Люблю таке!))) Чудово побудований сюжет, філософська ідея...

Супер!

 26.03.2017 10:51  Тетяна Белімова => © 

Прочитала на одному подихові, Сашо! Майстерно.
Але чому все ж він не звільнив мрію?

 25.03.2017 06:46  Каранда Галина => © 

++++++++++!!!!