Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
26.03.2017 08:54Оповідання
Драма  Для дорослих  Про життя  
40000
Для дорослих (18+)
© Ге Орій

Пташник

Ге Орій
Опубліковано 26.03.2017 / 40826

Наталка була задоволена відвідинами офісу і собою. "Яка ж вона розумниця. Та їй у свої сорок два не в Ізраїлі отиратися, а керувати в рідному Дніпропетровську, як мінімум райрадою. А що: освіту має, практику майже на всіх європейських ринках пройшла, одним словом – молодчина. Аби ще на батьківщині платили по праці, то чого б її сюди понесло? Хоча є ще причина… Поринувши у приємні мрії, она дещо розслабила руку, якою трималася за поручні й відразу ж була покарана.

– Ой!.. Ну й козел! – вигукнула у бік водія, котрий, як усі

Тель-Авівські шофери, поспішав, неначе збирався поставити рекорд зі швидкості, і перед зупинкою надавив на гальмо так, що автобус зупинився, немов норовистий кінь. Наталка, потираючи місце на лобі, де незабаром мала вискочити гулямага, видала водію на додаток ще декілька міцних висловів зі свого словникового запасу на івриті й залишила салон. Водій підвівся зі свого місця, дивлячись услід елегантно одягненій стрункій жінці, але нічого не відповів. Може, було запізно, а, може, занадто часто доводилося чути такого роду висловлювання на свою адресу. Автобус чмихнув сивим димком і помчав далі. Наталя завернула у вуличку, де за кілька десятків метрів, поміж будівель, виглядав засклений кольоровими шибками балкон її "пташника".

Гуля на лобі щеміла. Певне, там була ранка, і в неї потрапив піт, що з`явився, тільки-но залишила салон автобуса з кондиціонером. Хоча для Тель-Авіву, як на середину літа, було ще терпимо – замість сорока, сорока п`яти ­ – тридцять градусів, та ще неподалік освіжаюче Середземне море. От біля Мертвого моря – там справді була спека. Кофта від поту, встигала десять разів на день змокріти й висохнути. По відру води на день доводилося випивати…

Та що там згадувати. Закінчилося те все, живі залишилися – і слава богу. Швидше треба взяти льоду з холодильника та прикласти щоб не рознесло гулю на пів-лоба.

Наталка усміхнулася. Побачив би її зараз господар квартири, Хаїм – напевне, не склив би балкон різнокольоровими шибками. Як це він казав? “Роблю шибки, щоб палахкотіли, як моє серце коли бачу тебе”. І чого чоловіки такі ласі до неї? Начебто не красуня і нічого такого не робить й не говорить. Лише про справи, тільки про справи...

А таки добре, що засклив. Тепер вона Льоньку переселить на балкон. Не буде ж гнати його з квартири тільки тому, що приїзджає чоловік Марії. Їй ще сорок баксів до сімейного бюджету не зайві. І не для того умовляла Хаїма брати за трикімнатну квартиру не сімсот доларів за місяць, а п’ятсот п’ятдесят. Підселивши у квартиру “туристів”, має з кожного якусь копійку. І не тільки за житло. Завдяки кумі Рахелі, ще й роботу для них підшуковує. Треба ж якось Сашуні допомагати прогодувати їхнє сімейство. Якби вони самі жили – інша справа, а то здуріла на старості – двох дівок йому народила. Наталка не стримала сміх, згадавши, у якому шоці були її родичі на Україні, коли дізналися. Аякже, після сорока не кожна насмілиться. Щоправда, дві старші дочки, котрі залишилися з першим чоловіком, зреагували цілком по сучасному: “Роби що хочеш, мамо, тільки гроші надсилай”. Ох, діти… Одні там, другі тут... А їй хоч розірвись.

Жінка прискорила кроки, бо залишила малих на ту закохану гуску Ліну. Це ж заради неї їздила до Рахелі. Бо вже третє місце роботи за пів-року її не влаштовує. І чого вона з тими бабусями не мириться? Каже, вередливі дуже. Все їм не так. Узялася б краще за вивчення івриту. На пальцях не дуже порозумієшся. Так не хоче ж! Каже, стара, в голову той іврит не лізе. А до любощів не стара...

– О! – Наталка аж зупиналася. – А про Маріїного чоловіка забула. А щоб його!

Видобула з сумки сотовий телефон.

Рахель обізвалася не відразу – напевне, була черга в їхньому бюро.

– Що кумонько, ще не всіх клієнтів від мене зманила?

– Кумасю, ти майже вгадала. Маріїн чоловік на днях приїздить.

Потрібне місце – хоча б на прибиранні.

– Наталю, Йося скоро вижене мене з роботи. Та ще заради кого я жертвую! Заради отієї… коли б не моє інтелігентне виховання, я сказала б.

Наталка добре розуміла цю жінку, в недалекому минулому – викладача університету в Україні, котра до серйозних літ зберегла неабияку красу, а до неї ще й амбіції, через які, очевидно, засиділася в дівках. Звідсіля й погляди на життя. Але...

– Кумасю, не для неї, це для мене і... твоєї похресниці. Ти ж знаєш, що кожна додаткова людина у моїй квартирі – це ще трохи шекелів. А памперси знову подорожчали...

– Ох, не смикай за тонкі струни… вимогателька. Записуй

– От спасибі, кумцю! Ми тобі цього не забудемо. На шабат чекай нас із тортиком та твоїм улюбленим “Вермутом”.

З відчуттям виконаної справи опустила телефон у сумку. “Ху-у, одні проблеми. Коли б не малеча, можна було б влаштуватися на нормальну роботу… Але ж Сашуня так хотів дитину… Хотів, то тепер має аж двійко. А з іншого боку, як же інакше вона могла втримати біля себе жеребчика, молодшого аж на дев’ять років?”

Тільки-но підійшла до під’їзду будинку, як із другого поверху, де квартирувала, почула знайомий голосок. Мало не перечіплюючись за непомірно високі сходинки, помчала догори.

– Ой, горенько моє! Лінко!! Ну, товстуня безалаберна! – Аж руками сплеснула.

Її старшенька – півторарічна Настуся, сповзала по сходах, подужавши вже три східці.

– Куди ж це ти, бешкетнице, чимчикуєш? І де та закохана клімактерична дама? – Наталка підхопила малу – щасливо усміхнену, що побачила маму . – Ось я їй зараз задам! Як же вона буде нормально працювати, якщо навіть за дитиною не може вгледіти!?

У дверях зіткнулася з Ліною, завжди рожеве обличчя якої палахкотіло.

– Ой, Наточко! Я вже й на балкон, я вже й під ліжками: усі закапелки облазила… Де ж ти цю непосиду знайшла?

– Де, де! На вулиці спіймала! – сердито відказала Наталя, передаючи їй усміхнену Настю.

– Та, що ти таке кажеш? Ой, горенько! – здавалося стокілограмова здоровуля зараз гепнеться додолу.

– З такою нянькою, що хоч може статися. Юля там, у ліжку? Може, й вона вже десь чкурнула?

– Скажеш таке, півроку дитині… – ні трохи не ображаючись, відповіла Ліна. І, наблизившись майже в притул до Наталки, гаряче дихаючи, прошепотіла: – Там Машчин Василь приїхав. Сидить злий, надутий, мов той сич... Хоч би вона не разом із Льонькою прийшла, бо скандалу не обберешся. Ще ж і речі його не забрали з кімнати. Ой, що буде, якщо Василь помітить!?.

– Добре, розберемося. Занеси Настю і приготуй для дітей їжу, а я піду до Василя.


* * *


У кімнатці, яку займала Марія, крім великого ліжка, все було малогабаритне: починаючи з шафи, стола, тумбочки й закінчуючи телевізором.

Чоловік, що швидко підвівся від столу їй назустріч, був невеличкий, худорлявий, невиразної зовнішньості. “Тому-то вона звабила дебелого симпатулю Льоньку.” Та ці спостереження Наталка, залишила при собі.

– Здрастуйте, я Наталка. Так би мовити, за старшу у цій квартирі... А Маруся чекала вас завтра.

– А я вирішив зробити їй сюрприз, – похмуро відповів чоловік. – Що, невчасно? Вона думала, я її не відшукаю! Поїхала на заробітки та й по всьому! Я вже не кажу, що гроші, позичені для поїздки, треба повертати. За півроку хоч би вісточку подала... Видно, заміну знайшла... Нехай тільки з’явиться!..

– Ну-у, це вже ви даремно. Маруся з ранку до вечора на роботі. Куди там про що думати. Приходить ледь жива.

Вона скосила погляд на шафу. – Так і є: угорі примостилася велика коричнева валіза з речами Леоніда. Цікаво, звернув на неї увагу Василь, чи ні?..

Її слова визвали у чоловіка криву усмішку.

– Еге ж, ледь жива. За двадцять років я добре її вивчив.

“От зараза! І чого вона оті одкровення повина вислуховувати? Неначе у неї своїх проблем не вистачає”...

– Васю, ви сюди – працювати, чи на екскурсію?

– На біса мені та екскурсія! Дома, он, копійки немає.

– От і добре. Влаштуємо вас на роботу. Тут є одне непогане місце. І недалеко їхати. Прибирання офісу в одній фірмі.

Чоловік звів брови.

– Як це – прибирання!? Я, до речі, – інженер.

Наталка зреагувала миттєво.

– Івритом, ясна річ ви володієте? І маєте право працювати за фахом у цій країні?

Василь, зібравши губи в нитку, мовчав.

– Тому нам, “туристам”, залишається мітла та тряпка. Що правда якщо ви класний будівельник, чи зварювальник – можу влаштувати за фахом. А якщо ні… – Наталка посерйознішала. – Он зі мною на пару тротуари підмітав викладач консерваторії. І нічого, підмітав і не ремствував, бо отримував у двадцять разів більше, ніж на батьківщині... Ну, добре...

Вона підвелася.

– На мене діти чекають. Облаштовуйтеся, відпочивайте. Про роботу після побалакаємо... Ось і Маруся має вже скоро підійти...

– Жду з нетерпінням, – прозвучало погрозливо.

Наталка поспішила до виходу.

“Хоч би не взявся ревізію у кімнаті робити. Ревнивий, видно...”


* * *


Перевдягаючи піврічну Юлю, Наталка подумки, вкотре вже картала себе: “Виховувала б дочок, та була б просто дружиною. А так – управителька. Та куди подінешся – треба тягти воза. Тільки так вона може поки що додати хоч щось у сім’ю. Сашуня небагато отримує, працюючи офіціантом у ресторані. Хіба що принесе іноді чогось смачненького. Це називається – поїхали люди на заробітки до далеких країв... Та життя – непередбачувана річ...”.

Вона прочинила двері, що вели з їхньої кімнати до великої зали, яка одночасно слугувала загальною їдальнею. З неї можна дістатися в усі приміщення квартири. Зала була ще й центром усіх подій, що відбувалися в густо заселеному “пташнику”, як жартома прозвав їхнє поселення Сашуня. Тут же мешкала й Ліна. Масивна п`ятдесятилітня жінка займала, як на диво, зовсім небагато місця. Її куток, де стояло ліжко, невелика шафа для одежі та столик під парфуми, був спочатку відокремлений від зали просто занавіскою з матерії. Після того, як туди переселився з балкону Петро, він зробив розсувну стінку, ще й прилаштував двері, що зачинялися на защіпку. Вийшов закапелок, яке Ліна називала “наше гніздечко”.

– Ліно, що там з кашею?

– Йду, йду Наточко! Вже й остудила.

Ліна, як на свої літа, чималий зріст і вагу, рухалася плавно, немов пливла. “Така собі – стокілограмова пава” – подумалося, чомусь, Наталці.

– Тримай, бешкетнице, – Наталка подала пляшечку Насті, котра, від захоплення вистромивши кінчик язичка, колупала пальчиком у оці ляльки. – Та не знущайся з ляльки, їй же боляче.

На що завжди усміхнена мала похитала заперечливо головою.

– Не боляце, бо вона не плаце.

– Ну й що ти їй скажещ. Ще під стіл пішки ходить, а вже розуміє що то неживе, – і до Насті – все одно не псуй, бо отримаєш у мене!

Це подіяло, бо дитина вже спізнала крутий материн характер, тому залишила ляльку й взялася до пляшечки. Наталка почала годувати меншу.

– Як там у вас із Петром?

– Ой, мій Петрик!.. Ой, Наточко!.. – заторохкотіла жінка. –Я ніколи не думала, що до мене прийде кохання. Та ще й до майже вдвоє молодшого. Але ж і він відповів взаємністю. Уявляєш? Петрик вибрав мене. Хіба мало в Тель-Авіві симпатичних і мододших, а він вибрав мене...

Наталка знала майже все про їхнє кохання. Коли Леонід привів на квартиру Петра, свого товариша по роботі на будівництві, Ліна відразу ж накинула оком на молодого сором’язливого чоловіка. І незабаром він вже робив оте "гніздечко". Наталка нічого проти того не мала, бо для неї: головним був лад у квартирі, та щоб пожильці вчасно платили за проживання, а все інше – люди дорослі. Якщо ж це кохання то й слава богу, адже ця хвороба не має віку.

– Уявляєш, – продовжувала Ліна. – Я навіть вірші знову почала писати. Скільки літ промайнуло, думала, все – зачерствіла. Так ні ж! Яка ж то сила в коханні, що надихнула мене аж на цілу поему. Ось послухай…

Клацання замка, що долинуло від вхідних дверей, зупинило Ліну на півслові. Наталка, схиливши голову над Юлею, з полегкістю зітхнула.

– Біжи подивися, якщо Маруся з Льонею, нехай не горлопанять і відразу ж йдуть сюди.

Але Ліна не встигла...


* * *


– Васю!?.

До жінок у тому голосі долинуло: здивування, переляк, та ще купа відтінків, але особливої радості серед них не чулося.

– Еге ж, Вася! А ти на кого чекала?!

Наталка швиденько передала Юлю Ліні.

– Тримай, догодовуй: треба гасити пожежу...

Перед її очима постала німа сцена, щось на зразок: “Вас не чекали, а ви приперлися”. Але це продовжувалося недовго, бо не була б то Марія, від невеличкої постаті якої завжди віяло енергією й самовпевненістю. Вона досить швидко оговталася.

– Як добре, Васильку, що ти приїхав! – зацокоріла піднесено. – А я три дні вже домовляюся у себе в офісі, щоб на завтра відпустили зустрічати тебе. Ти ж розумієш – чужий край, чужі порядки... Ну... то пішли у нашу кімнату та побалакаємо... Я ж так скучила за тобою! – Вона підхопила чоловіка попідруку й, не даючи отямитися потягла до своєї кімнати.

Ліна, притулила губи до наталчиного вуха:

– Бачила його? Ну й теля! З таким можна, що хочеш робити – і-хі-хі... – Могутнє тіло її затряслося у неголосному сміхові. – Зараз Машка його швидко заспокоїть.

– Дай бог, дай бог. А де ж це Льоня?

– Тут я! – почулося з коридорчика, що відділяв вхідні двері від великої кімнати. – Заскочив сигарет прикупити, завтра ж шабат – все буде зачинено. А Маша ще не прийшла?.. Вона ж пішла попереду...

– Ш-ша-а-а!! Тихо-о! – у один голос зашикали на нього жінки, і Ліна тицьнула пальцем у бік зачинених дверей маріїної кімнати.

– Приїхав, – прошепотів, зрозумівши, Леонід. – А мої речі?

– Нехай трохи спадуть пристрасті, заберемо, – сказала Наталка. – Йди поки що на балкон, відпочинь на петровому ліжку. Ми тим часом наготуємо вечерю, а потім розберемося, що й до чого.

– То я пішла готувати, і-хі-хі… – Ліна показала поглядом Наталці на двері Маріїної кімнатки, потім на двері балкону, за якими зник Леонід і рушила до кухні.


* * *


Невдовзі Наталка, котра міняла памперс у Юлі, почула клацання замка, слідом за тим щебет Ліни. Повернувся з роботи Петро – зрозуміла вона. Дивно, в якому широкому діапазоні може мінятися тональнісь жіночого голосу. Басовитий голос могутньої жінки звучав на цю мить пристрасно-високо. Невже і з нею – Наталкою щось – подібне твориться, коли вона розмовляє з Сашунею.

– Мама, мама, хоцю до дяді, – заскімлила зі свого дитячого кутка Настуся. Вона, крім тата й мами, з усіх пожильців квартири виділила Петра, лагідні хвилі доброти від якого вмить огортали кожного, з ким цей чоловік спілкувався.

– Та дайте ви тому дяді хоч помитися з роботи! – роблено сердячись, вигукнула Наталка. – Ото горе з нами, жінками! На ось, машинку, та тільки ж не поспішай скручувати колеса, нехай ще хоч трохи поїздить.

...У кухні, як Наталка й передбачала, все зупинилося, а Ліна з Петром цокоріли в своєму кутку. Торохкаючи ножем об дошку дужче, ніж потрібно, взялася нарізати салат. Її почули...

– Біжу, Наточко, біжу! – і до Петра. – Потерпи котику, Ліна приготує смачну вечерю, потім...

Марію до готування не залучали: нехай розбирається зі своїми проблемами. За якісь півгодини картопля була готова. З духовки долинали духмяні запахи тушеного м’яса, булькала підлива на великій сковорідці.

Наталка, глянувши на годинника, почала турбуватися. Олександр, зазвичай повертався з роботи до восьмої, а вже пішла дев’ята. Розуміла – затримати чоловіка можуть на роботі, або ж, проблеми з транспортом – адже працює за містом. Крім того, в країні вже скільки десятиліть немає спокою від терористів. А жертвами терактів часто стають туристи-заробітчани. Вибхівка не розбирає, де хто. Їй пригадався недавній випадок на вулиці Алембі, де розташована велика кількість ювелірних магазинів і центральний ринок міста. Не дійшли тоді вони до ринку якихось пів-кварталу, як попереду пролунав потужний вибух. Сталося б це на п’ять хвилин пізніш, і їхні дітки зосталися б сиротами. Та й не тільки вони з Сашуньою тоді б віддали богу душу: в натовпі був майже весь її "пташник".

– Не переживай. – Нікуди твій Сашко не дінеться, – добродушно буркотіла Ліна. – У Ізраїлі ввечері безпечніше, ніж у будь-якому місті України. Тут поліція даремно свій хліб не їсть. А щодо терористів, то хіба що випадково...

– Заспокоїла. Тіпун тобі на язик!

– Та я ж Наточко просто так, я ж ні про що погане навіть не думаю... О... – дослуховуючись, вона підвела руку з ножем, яким щойно чистила цибулю. – Чуєш, двері стукнули? Зараз, зараз довгожданий, милий, коханий чоловік – з’явиться перед тобою.

Стверджуючи останні слова жінки, в дверях кухні з’явився Олександр. Високого зросту, ставний, широкоплечий. На змореному, гарному обличчі висвічувала усмішка. “Точнісінько така і в Настусі, ще й вдачу таткову вперту перейняла...”, – подумала, милуючись чоловіком, Наталка. Від погляду на рідне обличчя аж у жар кинуло. Ех, не було б тут Ліни... Лише на мить притислася до нього своїм зграбним, гарячим тілом, чмокнула й забрала з рук наповнені пакети.

– Малі у кімнаті? Як тут у вас?.. Що нового? – з порогу запитав Сашко.

Слухаючи новини, якими навперебій засипали його жінки, зморено опустився на табурета й зіперся спиною об шафу. По хвилі, заходився допомагати звільняти пакети від припасів.

– Та-та-та, – причеберяла Настуся, незрозуміло як відчувши, що прийшов татусь, і з радісною усмішкою на обличчі заходилася видряпуватися йому на коліна.

– Ох ти ж моє горобенятко! – Олександр підхопив дочку на руки і поцілував у кругленькі щічки.

– Ну-у, тут вже діла не буде! – мовила з роблено-суворим виглядом обличчя Наталка. – Сашо, забирай дитину і йдіть у кімнату, ми упораємося самі. Та полеж якусь хвилину, відпочинь.

– Ні, краще вже під холодний душ, бо як ляжу, то це до ранку. Пішли цвіркунчику, тато занесе тебе до кімнати, помиється, та й будемо бавитися до вечері.


* * *


– Чарки! Дві чарки негайно! – притримуючи розхристані поли халатика, вихором залетіла до кухні Марія. Помітивши здивовано-запитальні погляди жінок, пояснила, – Втихомирюю “голод”, зрозуміло?.. А якже: пів-року жінки не бачив. Але ж, де ті кляті чарки, вони ж були в шафі!?

– Та ось же вони, у раковині, я помити поклала. – Ліна сполоснула чарки і, підморгнувши, простягла жінці. – Не інакше як заначку, що до празників ховала, дістаєш?

– А що ж залишається робити... О! Дайте трохи салатику.

– Зараз до столу будемо кликати, – втрутилася Наталка.

– Не знаю, чи й вийдемо!..

Марія схопила чарки, кілька скибок хліба, блюдце з салатом, і тільки поли халатика віялном майнули.

– Старається, – усміхнулася їй у спину Ліна.

– А що б ти на її місці робила? Отож бо... І язичок на замок! Я тебе знаю. Не стримаєшся, та й бовкнеш щось.

– Та що ти таке кажеш, Наточко! Невже ж я не розумію!


* * *


Петро обережно відчинив двері на балкон.

– Не спиш?

– Ще ніч попереду, – Леонід видув тоненькою цівкою дим у бік відчиненої кватирки й пожадливо затягнувся. Кінчик цигарки зарожевів яскравою цяткою у напівпітьмі приміщення.

Петро теж припалив і всівся на невеличкому диванчику, що стояв навпроти ліжка. Якийсь час диміли мовчки. На балконі, крім ліжка й диванчика, знайшли місце стіл з кількома стільцями та шафа для речей. Цілком нормальне помешкання для одного, хоча іноді, при потребі, тут підночовувало двоє, а то й троє. Останні ж кілька місяців, балкон слугував лише курцям.

Леонід дивився навпроти себе. Потік повітря від вентилятора видував із диму химерні постаті, що витанцьовували посеред приміщення. Світло від вуличного ліхтаря, яке проникало крізь різнокольорові шибки – додавало фатастичності, обстановці.

– Немов у пеклі...

– Як це? – не зрозумів Петро.

– Поглянь-но на дим. От зараза – що виробляє!..

– Не знаю, може й схоже. Ще не довелося там побувати... Хоча... Коли працював на монтажі хімічного заводу в пустелі за Бер-Шевою – там не набагато від пекла відрізнялося... Якби не втік...

Петро випустив потік диму в бік вентилятора.

– Хвилюєшся?

– Я?! Аніскільки... Хоча... – ліжко жалібно застогнало. – Як я його за оце скрипіння ненавиджу!.. Та це фігня... От із жіночкою, клопіт. Влізла якось непомітно Марійка мені в душу. Побавився б, та й досить. А вона ж притягує, засмоктує з кожним днем все дужче й дужче. Відчував я – з того нічого путящого не вийде...

– Еге ж. Бо маленькі жінки, як кішки: лащаться, лащаться, випустять кігтики – знову лащаться. І так до тих пір, поки не захоплять тебе зі всіма бебехами в полон. У цьому моя Ліна повна протилежність.

– Ну й накрутив. Знавець жінок... До чого тут – маленькі чи великі... То все від спорідненості душ. А твоя Ліна, точно – повна протилежність. Вона як танк: вперед і тільки вперед до мети.

–Нічого, нічого! – Петро не образився. – Зате в нас усе зрозуміло й не претендуємо на щось особливе. І клопоту, до речі, нікому не завдаємо.

–Ну, добре, добре, – примирливо погодився Леонід. – Щодо клопоту – розберемося. Але от що цікаво! З нашим братом у Ізраїлі, іноді так все переплітається, так перекручується... Бува не дотумкаєш відразу, з якого боку розплітати. Ось, наприклад, лежу я зараз і думаю: заскочити б у ту кімнату, та ухопити за заднє місце того Василя – і у віконце...

– Ти що, дурний! Рідного чоловіка...

– Ото ж бо! Він рідний. А я хто? Хрін собачий?!

– Льоню! Ти що ревнуєш? Нічого собі... любку до власного чоловіка приревнував!

Ліжко зарипіло, застогнало знову.

– Та я все розумію, але ж щемить, – Леонід поклав руку серце. – Так хапає, що можу будь-яку дурню встругнути...

– Ну, що до цього, то в нас із Ліною все просто – живемо, поки живеться, а в разі чого – розійшлися, як у морі кораблі. Ми відразу так і домовилися. Хоча...

– Отож, я й кажу! Згодом з`являється "хоча". Он у Сашка оте "хоча" вилилося в дві дочки. А далі що?

– А далі будуть жити. Бо Наталка – жінка-супер.

– Це правда. Сашкові пощастило. А тут виперли на балкон, і чекай, як там буде... – Леонід замовк, та враз розсміявся.

– Що ще?

– Наш балкон – немов камера попереднього ув`язнення. Напевне, жоден пожилець квартири час від часу його не минає. Причому з самих різних причин.

Чоловіки розреготался, згадуючи кожен своє.

– Чого регочете? – Олександр, наганяючи рушником на обличчя та груди вітрець, постав перед ними. – Ху-у-у, і холодним душем облився, а прохолодніше не стало. Хоча б на півгодинки до України навідатися. Та до річки чи до лісу... Почав я вже й забувати запах наших дерев і трави. А вода тут: залазиш у море, немов у окріп. Завтра цілісінький день під грибком буду лежати, ні кроку до води не ступну – хоч відісплюся. Петре, виділиш цигарку? Та розповідайте, чого регочете.

– Розповісти?.. – Ось Льоня горить бажанням Василя у вікно викинути, а я умовляю зачекати.

– Зачекати? Ти що, Петре, жартуєш?! Такі справи треба робити сходу, як тільки виникло бажання.

– Ви насправді подуріли! Обидва про те ж саме!

– От як прикрутить тебе, як нас, забалакаєш по іншому. Ще на Україні, коли Наталя розривалася між мною й чоловіком, точнісінько такі думки стукалися і до моєї голови...

Та Олександр не встиг розповісти про подальший розвиток подій, бо двері нараз широко відчинилися і до балкону, одна за одною, ступили підмальовані, при зачісках Наталка, Ліна й Марія.

– Дорогі наші чоловіки – до вечері! – виголосила Наталка і, побачивши в Леонідових очах німе запитання, підморгнула: – Заснув!


* * *


Від того вечора проминуло кілька місяців. Прийшла зима. Місцеві жителі зодягли теплі куртки та кожушки, адже на дворі плюс п`ять – десять градусів! "туристи" цілком нормально почувають себе у вітровках та полуверах. Але всі без винятку носять з собою парасольки.

Майже кожного дня, а, бува, й по декілька разів на день, небо відчиняє загородку й поливає все навкруги суцільними водними потоками.

Наталці зателефонувала Марія. Подякувала за квартиру, яку та відшукала для неї й Василя. Квартира гарна, неподалік від моря. Щоправда, в передмісті Тель-Авіву, та до роботи їхати недалеко. Бува, заходить Льоня, іноді навіть залишається ночувати – коли загостюється допізна. То вона з Василем вирішили, нехай краще живе з ними: і за квартиру платити менше, та й дешевше харчуватися разом. Що правда, Василь спочатку був проти...

...А якогось вечора не з`явився до "пташника" Петро. Замість нього приїхала еміграційна поліція – за речами. Петра забрали на будові. Вони іноді так роблять: чи то по наводці, чи плановий рейд. Нахапають нелегалів, депортують на батьківщину і на якийсь час дають спокій. Працюйте, мовляв, та відправляйте грошики через Вестерн-Юніон – адже людям теж потрібно якусь копійку заробити.

Не передати словами, як сумувала Ліна за милим. Вона так схудла, що навіть талія з`явилася. Якось, вдивляючись у дзеркало, жінка зі здивуванням сказала, що вже років із тридцять себе такою не пам`ятає. А ще, написала вірша про їхнє кохання. Видно, гарного, бо його надрукували у російськомовній газеті. На жаль, не змогла надіслати примірник газети своєму Петрику, бо якось за коханням не запитала його адреси.

Та час лікує...

Замість вибулих у "пташнику" – нові пожильці. У Маріїній кімнатці поселилася молода сім`я. А на балконі притулився дядя Коля, що прибув до Ізраїля з чіткою метою: під пенсію заробити на Тойоту. Щебет Ліни, форми котрої знову почали округлятися, заклично дзвенить у квартирі...

Наталку й Сашка еміграційники не чіпають, бо вони до повноліття дочок, які народилися

в країні, є їхніми опікунами, і за ізраїльськими законами недоторкані.

Життя триває!

Українка 2014
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
22.03.2017 Проза / Оповідання
За щастям
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
08.04.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович / Повість
Фотоальбом
29.03.2017 © роман-мтт / Роман
Зомбі-Україна (Глава 9. Часниковий рай)
27.03.2017 © оксамит / Мініатюра
Дешеве букетно-бейлісне
25.03.2017 © Серго Сокольник / Оповідання
Поет
23.03.2017 © Серго Сокольник / Оповідання
Купи мене!.
Оповідання Про життя
28.03.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Усмішки вулиць
26.03.2017
Пташник
24.03.2017 © Серго Сокольник
Ветеран
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 4 (4+0+0+0+0)
Переглядів: 53  Коментарів:
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
17.05.2017 © роман-мтт
Увага, конкурс! +20
03.05.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Впусти мене +35
02.05.2017 © роман-мтт
"Світи і лабіринти" - не Кінгом єдиним +31
27.04.2017 © роман-мтт
Предзамовлення коміксу «ВОЛЯ» відкрито! +18
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
18.09.2013 © Тетяна Ільніцька
12.04.2011 © Закохана
03.01.2011 © Михайло Трайста
20.01.2011 © Михайло Трайста
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди