Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
26.03.2017 14:51Оповідання
 
30000
Без обмежень
© Дарія Китайгородська

Таємниця Вальпурги

Дарія Китайгородська
Опубліковано 26.03.2017 / 40833

Старанно зачинивши двері квартири на всі замки, я вийшла з під`їзду. Яскраве сонце засліпило на мить, і перед очима затанцювали різнокольорові плями – аж довелося примружитися. Нарешті весна! Останній день квітня тішив синім небом, просохлими стежками й оглушливим щебетом птахів.

Сьогодні неділя, але я йду на роботу, бо є невідкладні справи, які не можуть чекати до понеділка, тим паче, що починаються травневі свята – нікого потім не знайдеш, нічого не зробиш. Тому мій ранок почався зі звичної прогулянки пішки до метро: кожного дня, взимку і влітку, в дощ і спеку, я проходжу обов`язкові два з половиною кілометри – замість зарядки. Вважаю, що це краще, ніж нудні вправи: дорога пролягає поруч із хвойним лісом, і приємна зелень милує око.

Однак наразі настрій псує будівництво, яке розгорнулося по сусідству: добралися-таки бісові забудовники до нашого тихого мікрорайону. І тепер на подвір`ї старенької дев`ятиповерхової панельки стирчать вже аж двадцять поверхів майбутнього хмарочоса. Напевно, незабаром завершать: працівники метушаться там зранку до глибокого вечора, і натужно скрипить кран. Але сьогодні щось нікого не чути. Навіть дивно...

– В-А-Л-Ь-П-У-Р-Р-ГА-А-А! – пролунало раптом з боку недобудованої споруди. Неголосно так, навіть ніби пошепки, проте виразно. Я аж підстрибнула з несподіванки. І недивно: мене звуть Валею, тобто Валентиною. І той чудернацький поклик чимось нагадував моє ім`я: щось кликало, аж тягло за собою. Так і хотілося побігти на голос... А, качка б тебе копнула, з самісінького ранку вчуваються якісь дурниці! Не виспалась, напевно. О, вже десята година! – і, глянувши на годинник, я помчала у напрямку до метро. Попереду був напружений день.

В обідній час, вискочивши на хвильку перекусити, я знову згадала про ранкову пригоду. І зрозуміла, що дива на сьогодні ще не вичерпалися: в кав’ярню зайшла пані з пуделем на повідку. Собака – у закладі громадського харчування! І жодна душа не відреагувала, не обурилася. Таке враження, що візитерів ніхто й не помітив. Тим часом новоявлена дама з собачкою попрямувала просто до мого столика.

– Матінко пуделів, потримай мого собаку, а я куплю йому котлету, – звернулася до мене загадкова пані.

Я з несподіванки аж знетямилася… Яка матінка пуделів, я не люблю собак, і взагалі вдома маю кішку! Дама ж, всучивши мені повідець, поважно попрямувала до прилавка. Собака поводився тихо: провівши господиню поглядом, коротко позіхнув і влігся біля моїх ніг. Застигнувши, як кам’яна скульптура, я гарячково метикувала, що робити: втекти чи ще почекати і подивитися, що буде далі. Тим часом пуделеві набридло лежати, він встав, потягся, поклавши свої передні лапи на мої коліна, і зазирнув мені в очі. І чорний вир закрутився переді мною, затягуючи у свої темні глибини...

Я біжу лісом, оголена, з трикутним дзеркалом у руках. Рання весна. На деревах ще немає листя, тільки легкий зелений серпанок. Під ногами хрумтить ряст: його важкі різнокольорові суцвіття лежать на землі, як веселка. Я біжу – я тікаю, бо полювання наближається! І дзеркало нічого не показує. Де ж мені сховатися, де?..

...Знову ці плями перед очима: мабуть, піднявся тиск. То голоси чую, то якісь марення бачу. Зовсім негодяща стала – так і до хвороби недалеко. Я озирнулася: в кав’ярні все спокійно, ніяких пані з собаками, ніяких пуделів поруч зі мною. Що взагалі відбувається? Додому треба йти, ось що, запрацювалася я, напевно.

З цієї рятівною думкою я повернулася в офіс. Народ вже потихеньку розходився, щоб почати святкувати. Почала збиратися і я.

– Гей, Валю, завтра ми на Лису гору йдемо, шашлики там, винце, танці-шманці, гайда з нами? – заглянув до мене в кімнату приятель Олекса.

– А чого це ви раптом на Лису зібралися? Інших місць немає, чи що? – запідозривши черговий розіграш, насупилась я.

– Ти чого, Валюшко, сьогодні ж Вальпургієва ніч, відьомський шабаш! Цікаво ж! Ось ми завтра подивимося, що на горі творилося, – просто палав від захвату Олекса.

– Чого ж не вночі? Що ви там завтра побачите? – здивувалася я.

– Ну ти даєш, вночі! Страшнувато... Хто їх знає, цих відьом. А завтра побачимо сліди від багаття, пентаграму якусь, може, чи ще щось, – діловито перераховував Олекса.

– А звідки про Вальпургієву ніч знаєш?

– Як звідки? В Інтернеті прочитав. Там все про це написано: і про відьомський шабаш, і про Вальпургу, і її чорного пуделя, і полювання...

– Стривай, стривай! Хто така Вальпурга, яке полювання, який пудель? – занервувала я, згадавши нещодавні події.

– У ніч на перше травня на Лисій горі збирається різна нечии-и-и-сть, – заволав глибоким басом Олекса. – А головна в них – Вальпурга, матір пуделів. Там вони п`ють, їдять, танцюють, веселяться, а якщо на свято потрапляє стороння людина, то їй гаплик, точно тобі кажу!

– Ну тебе, Олексо! Вічно придумаєш якусь дурницю, – розлютилася я. – Нікуди я з вами не піду, вибач, дуже зайнята.

На тому ми й розійшлися. Приїхавши на свій масив, як завжди, від метро почимчикувала пішки. Йшла насторожено, оглядаючись на всі боки та дослухаючись до всіх вуличних звуків. Проте нічого не сталося – я спокійно дійшла додому, відчинила двері...

...Я дивлюся в трикутне дзеркало, але бачу не своє обличчя, а буйне багаття, темні фігури навколо звиваються у стрімкому танку, іскри розсипаються маленькими зірочками і освітлюють темряву. Я біжу – мені треба встигнути до цього вогню, тоді небезпека мине. Я мчу, але сил вже майже нема, і все ближче сурмлять сурми мисливців. Де ж мені сховатися, де?..

Отямилася я на підлозі в своїй хаті. Поруч сиділа кішка, здивовано оглядаючи мене своїми круглими зеленими очиськами. В руці я стискала дивне дзеркало зі свого видіння. Але яке ж це видіння, якщо я маю дзеркало в руках – справжнє, матеріальне? Все сталося насправді? І що тепер робити?

– Так, Валю, візьми-но себе в руки, – сказала я сама собі. Вголос, щоб краще подіяло. Заспокоївшись, вирішила знайти більше інформації про Вальпургієву ніч. Від батьків маю гарну бібліотеку, то там, напевно, є книги, де про це все написано. Ага, ось воно!

«Вальпурга – божество весни і родючості, на давніх фресках зображувалася з пуделем. Інше ім`я – матір пуделів. Собака символізує помічника. Вальпургу переслідує полювання – божество зими. Якщо полювання наздожене Вальпургу, весна не настане».

Все це зрозуміло, але я тут до чого? Читаємо далі:

«Дух Вальпурги вселяється в жінку, родове ім`я якої Валь або Фаль. Дух, що вселився, перебуває в тілі цієї пані протягом року, до наступної Вальпургієвої ночі».

От трясця! В нашій родині справді в кожному поколінні є жінка з іменем Валя – Валентина, і мене так назвали на честь моєї ж рідної тітки, батькової сестри. Але ніхто й ніколи не розповідав ні про яку Вальпургу. То це в мене вселився дух весни? І що далі?

А далі все було, мов у якомусь маренні. Поки я розбиралася з книгами, стемніло. Незрозуміла сила потягла мене до вікна, яке виходило на недобудований хмарочос. На його даху, між стрілами кранів, палав вогонь. Це було не світло прожектора, а живе багаття величезної сили. Дивлячись на нього, я відчула: якщо зараз же не вилізу туди, то просто лусну від зусиль втриматися на місці!

На щастя, охорона цієї ночі, очевидно, добре заклала за комірець, бо я безперешкодно пролізла через дірку в паркані на територію будівництва, а потім по бетонних східцях – на дах. Там дійсно палахкотіла ватра, складена, підозрюю, із залишків будівельних матеріалів. Біля вогню сиділа пані з чорним пуделем.

– Вітаю тебе, Вальпурго! Сядь, відпочинь, погрійся… Попереду – дорога: коротка, але важка. Твій помічник вже готовий, – дама кивнула пуделеві.

– Яя-я-яка дорога? – заїкаючись від страху, запитала я. – Я не збираюся нікуди йти! І взагалі, хто ви така? І що я тут роблю?

– Не метушись! – суворо гримнула пані. – Сама вже все допетрала. Ти – Вальпурга цьогорічна, я – торішня. Твій обов`язок – встигнути на весняне вогнище. Не встигнеш – буде біда: чоловіки стануть безсилими, а жінки – неплідними.

– А я думала, що весняна ватра тут, – здивовано пробурмотіла я.

– Ні, це всього лише вказівник, дорожній знак, якщо хочеш. Весняне багаття – там, – і дама кивнула на темний ліс. Я оглянулася: дійсно, серед дерев проблискував вогонь.

– Ну, тоді я пішла? – повернувшись до сходів, щоб рушити вниз, запитала я, подумки проклинаючи будівельну гігантоманію.

– Куди пішла! Так ти й до ранку туди не потрапиш. Це ж чернігівські ліси, а не биківнянський лісгосп! Візьми дзеркало! – вигукнула дама, і я з подивом побачила, що так і стискаю трикутний предмет у руці – відтоді, як прокинулась у себе в квартирі. – Стань лицем до цього вогню і намагайся дзеркалом зловити далекий відблиск полум`я в лісі.

Я, все ще не вірячи в те, що відбувається, повернулася до ватри і почала ловити полум`яних зайчиків. Ось полум’я ковзнуло верхівками дерев – і потужний потік світла простягнувся з даху недобудованого хмарочоса через усе небо вглиб чорного лісу...

Ні, не чорного – кольору темного срібла. І не потік світла, а шлях: вузький, як клинок, прямий та тонкий, наче зітканий зі струн. Може, так воно й було, хто зна: дорога співала, струменіла, дзюркотіла і текла, як річка. Я обережно ступила на краєчок, чорний пудель, загавкавши, скочив слідом.

– Ходімо! – крикнула я, і мій голос прозвучав, як гуркіт грому. Мені не було страшно, однак я знала, що полювання близько: ось знову сурмлять сурми. Мій вірний помічник загарчав і побіг швидше. Я кинулась за ним. Вперед, вперед! Ось уже видно верхівки перших дерев, уже близько. Але полювання теж поруч: мерехтливі тіні оточують мене і намагаються зіштовхнути з дороги. Мій вірний помічник, прощально глянувши мені вслід, кидається в бій. Я не бачу, як його щелепи роздирають безформний туман, але чую, як він тріумфально гавкає. Однак тіней занадто багато: вони наступають і незабаром повністю накривають пуделя. Я біжу, мчу, я навіть не можу поглядом попрощатися з моїм вірним другом та захисником. Моє серце плаче й болить від горя, але я пам`ятаю, що мушу встигнути. Пломінке багаття майже поруч: я вбігаю на галявину.

Величезна ватра. Навколо неї – жінки у вінках з рясту. В руках вони тримають таці з зерном.

– Вітаємо тебе, Вальпурго! – кричать вони і обсипають мене пшеницею. – Ти пам`ятаєш про свій обов`язок, ти мусиш! – радіють вони, кладучи мені на голову вінок.

Я пам`ятаю про свій обов’язок, тому ступаю просто в полум‘я. Мені тепло, я чую спів і починаю співати сама: прозорі чарівні звуки змушують квіти цвісти, траву рости, а зиму – відступати за межі холоду... Весна прийшла…

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
24.03.2017 Проза / Мініатюра
Йога по-новому
31.03.2017 Проза / Мініатюра
Головне – хворма!
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
15.12.2017 © Маріанна / Мініатюра
Аеропорт
14.12.2017 © Гаврищук Галина / Роман
Атланти (23.)
13.12.2017 © Гаврищук Галина / Оповідання
Що важливіше – своє чи наше?
11.12.2017 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Нотатки сорокарічної дівчинки
04.12.2017 © Гаврищук Галина / Роман
Атланти (22.)
У п’ятницю, 13-го...
05.05.2011
Нехай залишиться нерозгаданим?
27.02.2017
Сезон жахіть
26.03.2017
Таємниця Вальпурги
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 3 (3+0+0+0+0)
Переглядів: 122  Коментарів: 5
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 28.03.2017 10:23  © ... для роман-мтт 

Бггг
Це не про мене ;) 

 28.03.2017 03:40  роман-мтт для © ... 

я знав, що ви не просто так бігаєте. ;) 

 27.03.2017 10:07  © ... 

Дякую :) 

 27.03.2017 09:37  Тетяна Ільніцька для © ... 

Читається дуже легко - на одному диханні. А потім ще довгий післясмак. Мені здається, найкраща характеристика для прози, коли кажеш: "Чого так мало"? Гірше, коли не можеш прочитати до кінця)))) 

 26.03.2017 15:48  Панін Олександр Мико... для © ... 

Досконало - і художньо і містично. 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +103
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +161
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +146
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +88
ВИБІР ЧИТАЧІВ
20.01.2011 © Михайло Трайста
29.08.2010 © Віта Демянюк
27.11.2014 © Серго Сокольник
04.10.2011 © Марина
09.12.2010 © Тундра
19.11.2015 © Каріна Зарічанська
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008 - 2017
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори ©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди