27.03.2017 10:19
для всіх
89
    
  1 | 1  
 © Анатолій Костенюк

Ще один день Івана Денисовича

Ще один день Івана Денисовича
Hic mortui vivunt, hic muti loquuntur.
(Тут мертві живуть, тут німі говорять)

– «Не знав про що мені писати, 

та тему підказав мені

цей ранок за вікном кімнати, 

знайомий голуб у вікні.


Вдягнувся, вийшов на подвір᾽я.

Там рейвах березень здійняв

летючим голубиним пір᾽ям, 

закоханим котячим «няв!».


Що ж, запалю, хоча й не варто, 

що ж, усміхнуся напролом:

мені весна здалася жартом

за вже покинутим столом.


Знялася біла скатертина

і звично споглядає люд

пляшки, пакети з магазина, 

і казна що, бички та бруд.


Не надто тема урочиста, 

вже краще – про зелений гай…

Але в гаях не дуже чисто, 

сміття у голові збирай.»


Казав ще не старий щасливець, 

людина вільна від тепер, 

з пенсіонерів – початківець, 

чи неофіт – пенсіонер.


Піймавши облизня від влади, 

не вдаючись до ескапади, 

подалі владу всю послав, 

ступивши до пенсійних лав.


Звичайно, ніде правди діти:

ще б трохи грóшей заробити, 

та досить їх не набереш, 

тож глибше дихай і пий фреш.


***


Сьогодні в нього справ чимало:

пройшла зима, весна настала, 

а там і паска на порі, 

а там і літо на дворі.


До свята ніби днів багато, 

та час могили прибирати, 

протерти дорогий граніт, 

і плитку, і лабрадорит.


Бо не за горами тусовка, 

та марнославства замальовка:

мирянам страх, щоб все як слід, 

для батюшóк, жнива й дохід.


Ну а маршрут йому знайомий:

старий тролейбус № 7-й

безплатний, бо ж пенсіонер, 

(був добрий мер, на жаль помер).


Тролейбус, катафалк старечий, 

такий, як ті, кого везе.

Новѝм, він був би недоречний, 

а так – хоч кістки розтрясе.


Які розмови тут бували!

Який в салоні епос цвів!

Тепер мовчать, як у пеналі

мовчать огризки олівців.


Єдина пільга від держави, 

цей безоплатний їх проїзд, 

та вже нашіптує лукавий, 

що знімуть, бо – тягар для міст.


Це перший рік його і круто

він відчуває в цьому толк, 

коли запитує кондуктор

чи має проїзний квиток.


Тож не в останнє і не в перше, 

спостерігає, аж принишк, 

оце цинічне і відверте

мурло «держави молодих».


І туляться пенсіонери

в тролейбусові закуткѝ –

герої зниклої вже ери, 

країни зниклої совки.


– «Міське – за містом кладовище, 

в селі Гаразджа*, вихід наш.»

– «І хто ж туди всіх нас досвище?»

– «Тролейбусний цей екіпаж!»


Розговорила всіх дорога, 

«наш 7-ий» – шлях копитом рве…

Жартують, ну і слава Богу, 

тож «ще не вмерла і не вмре»!


*- село під Луцьком.


***


Кінцева. Золотом іскриться

на чатах мовчазних зітхань

новозбудована каплиця

від сонячних сусальних бань.


А за каплицею – алея

могил загиблих вояків.

Героїв України, теї, 

що кожен з них її любив


і з гідністю, аж до безтями, 

за те й життя своє поклав:

за усмішку своєї мами

коли сказав найперше «мам».


***


– Ой чому ти почорніла

чорна горобина?

– Я раніше червоніла, 

як ота калина.


Червоніла я від того

і в ночі сміялась, 

коли хлопця молодого

юнка цілувала.


Цілувала відмовляла

від тої дороги, 

що до війська прямувала, 

бо прийшли ворóги .


Ті вороги, як всі люди

та нутро в них – чорне, 

поцілили хлопця в груди, 

ніхто не пригорне.


Як ховала мати сина, 

калина зів’яла, 

сполотніла в мить дівчина, 

я ж чорною стала.


У вишивану сорочку

героя вдягали, 

три кольори у віночку

на могилу клали!


***

На цю алею без протекцій

живі і мертві разом йдуть.

Гучніше ніж в бібліотеці

говорять мертві з нами тут:


– «Болотне місиво в окопах –

вдалася «теплою» зима.

В яких би ти не був «європах», 

ріднішої землі нема.»


– «За землю? За народ? За кого, 

дай, брате, відповідь мені, 

замість мажорика крутого

ми опинились на війні?


– «За волю? – тут її немає...

За долю? – в нас вона прудка:

крізь снайперський приціл тікає

аж до ворожого зрачка.»


«Двохсоту» данину щоденну

збира Брюсель, мов з під Арден...

Схотілось діткам до Шенгену.

Тому ми, брате, – тут помрем.»


– «Ми вийшли на дорогу з дому, 

та чи таким шляхóм йдемó

коли країну, долю, мову, 

смертями воїнів вчимо?


Можливо саме в цю хвилину, 

нам вкажеш, Господи, в віках, 

той, що врятує Україну, 

нам не відомий вірний шлях?»


– «І нагородою за мужність, 

жертовну кров товаришів

вчувався голос нам потужний, 

чи то – з небес, чи то – з душі:


– «Вам – засівати ниви хлібні, 

давати лад садам, думкам...

Європі станете потрібні, 

як стане – не потрібна вам.»


***


Ще й не такі слова лунають, 

коли алею доглядають

не покладаючи руки

за власні кошти їх батьки.


Що й з ким на мóгилках буває, 

коли до рідних промовляє

самотня до душі душа

не мовиться у цих віршах.


І хто кому в ночі насниться, 

лиш Богові не таємниця

та кожен тайну пізнає

лиш про своє, лиш про своє…


***


Раптовим для людей сюрпризом

схилився вечір понад лісом.

Тролейбус згодом підійдé

забрати втомлених людей.


Виходять з кладовища люди.

Звучать розмови звідусюди, 

що завтра треба закінчить.

Хтось палить, хтось і так мовчить.


До нашого пенсіонера, 

дідок, був певно офіцером, 

(російською заговорив)

підсів, цигарку припалив


(Cujus regio, ejus lingua –

мова тогó, чия країна, 

латинці нам заповіли

та безтолкові ми були:


у ЗМІ та книгах, ніби, старша.

російська мова й до тепер.

Сказали б римляни: не ваша

земля в якій ви живете.)


колишній замполіт чи лектор, 

короткий слів його переклад, 

звичайно, з додаванням рим, 

приводиться. Розмова з ним:


– «Сьогодні знищують ліси.

Карпатські гори облисіли.

Кричать на різні голоси.

що проти паводка – безсилі.


А завтра землю продадуть

отій облизаній Європі.

А рима аж волає: в ж…і

як жили люди, так живуть!»


– «І кожен день двохсотий звіт, 

від телевізора вітанням.

Це вже не вперше й не востаннє

еліта – перша на той світ.»


– «Сьогодні знищують людей, 

а потім знищать Україну.

«І не згадає батько з сином…»

де ділася, як вік пройде.


Кудись розбіглися мізкѝ, 

говорунів же – до холери.

Та чи дійдуть мої думки

до влади – від пенсіонера?..


Своїх вже сил не поверну…

Про все сказати слів забракло.

Якби був бабою б заплакав, 

та я не плачу, а кляну…»


– «Були руїни в Україні

та дивом вищим серед див, 

хай болем кожної клітини, 

але народ все пережив.»


***


Тролейбус назбирав людей

і звично доправляє в місто.

Воно здалека променисто

своїх аборигенів жде.


Мов дамка забрана «за фук», 

поеми відспівала скрипка.

Без висновків, лише постскриптум

короткий, на одну строфу:


P.S.

Є в наших душах слово Боже.

З Вітчизни нікуди іти.

Європа нам не допоможе,

тож мусимо перемогти!

27.03.2017р.

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
Не знайдено або поки відсутні!