Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
28.03.2017 23:17Оповідання
Про дитинство  Про волю  Про людину  Про життя  
Усмішки вулиць
30000
Без обмежень
© Ковальчук Богдан Олександрович

Усмішки вулиць

«Прикинь: ты живешь в доме, где горит свет,
А я – где-то там, за окнами, где всегда слезы и смех»
Гурт «Голос Донбасса»
Ковальчук Богдан Олександрович
Опубліковано 28.03.2017 / 40879

1


Протрухлий трамвай виповз із-за рогу, прошкандибав іще сотню метрів, гримнув усіма своїми частинами та вмлів на зупинці, випльовуючи з цирозних нутрощів орду пасажирів. Найпершим у кіптяву спального району під жіночий вереск «Держите вора!» вихопився невисокий підліток і дав такого гарту, немов по його душу явилося все стопекельне воїнство із самим огнянцем на чолі. Він хвацько перехопився через прилеглу до колії проїжджу частину («Бі-і-і-іп!!!» – суголосно обурилися машини) та гайнув у безпросвітне плетиво щільно притулених одна до одної п’ятиповерхівок – найнадійніший у світі прихисток.

Подвір’я-завулки, завулки-подвір’я… Хлопець знав це хитросплетіння ліпше за обличчя матері, тож шкварив не раз уже випробуваними маршрутами, які не залишали гонитві жоднісінького шансу. Врешті-решт, він спершу перейшов на хід, а відтак примостився на заледве живу через вандалів лавочку, відхекуючись і про всяк випадок роззираючись: зайва уважливість горбів не наробить.

Залюблене в руйнування людських доль місто під цей час ладувалося до надвечір’я: чавунове сонце приречено годувало останніми променями зариси багатоповерхівок, немов усвідомлюючи свою гиблість супроти заграви неонових вивісок різнокаліберних наливайок. Спецавтобусами саме поверталися гірники – найпалкіші мисливці на ці самі наливайки, ласі до узвичаєних післяробочих ста грамів під воблу зі смаком в’язничного блатняку, а їхні зневірені дружини варили в тісненьких комірках дешеві пельмені. Десь повіддаль виснажені заводи зригували в жовтневі сутінки останні на сьогодні дози ядучого диму.

Хлопець на лавочці тремтливими руками дістав із кишені зношеної кацавейки гаманця й відкрив його. «Сергеева А.С., кандидат физико-математических наук, доцент» гнівливо зиркнула спідлоба, проте це не мало жодного значення: крім посвідчення та ще декількох карток на знижки в крамницях, тут спочивала розрада – декілька досить суттєвих банкнот.

– Вот и вечер удался, – усміхнувся він до Сергеєвої А.С., після чого переселив кошти в кишеню чорних спортивних штанів, а гаман із невдоволеною пикою його власниці пожбурив подалі. – Вот и вечер удался…

Справу полагоджено: час іти до правильних людей по правильні речі, поготів що й тіло недвозначно натякало на потребу в новій дозі. Юнак рвучко підвівся з місця, ще раз роззирнувся й був готовий притьмом рушати до жаданого наркопритулища, проте щось заважало ступити бодай крок. Що це таке, чорт би його маніжив? Секунд двадцять хлопчина шурпався у власній свідомості і, врешті-решт, таки з’ясував причину: примерки бриніли тоненьким голосом скрипки…


Цей твір Паґаніні давався Олі через силу. Вона раз за разом програвала гами, шаруділа грубим зошитом із нотами, потім – грала ще і ще, проте кінцевому гучанню все рівно чогось бракувало. Нібито все безпомильно, технічно та настроєво, хоча… як каже її мама, не намагайся ошалапутити слухача – вилізе боком. Пальці вже стомилися від нескінченних спроб надати музиці життєвості; конче потрібен був короткий перепочинок.

Дівчина відклала скрипку з лучком убік, закрила зошита та підійшла до вікна. Звісно, краєвид за склом навряд чи міг надихнути, бо що ж ліричного у похмурих панельних коробках, загидженому подвір’ї та недоламаній лавочці просто під під’їздом, одначе наразі це хоча б якась заміна нескінченним наготовам до випускного концерту, котрий мусив відбутися вже менш як за місяць.

Цього разу краєвид виявився ще страхітливішим, аніж зазвичай, оскільки просто під її вікнами – там, де лавочка – переступав із ноги на ногу якийсь непевний хлопчина у каптурі. Подерта кацавейка, чорні тренувальні штані, зношені до дір кросівки, дрібні судоми всім тілом – із усього було видно, що це черговий наркоман, якими ряснів її район. Лупиться просто на її вікна; має намір пограбувати квартиру? Перший ж-бо поверх, ґратів немає...

Оля могла б зараз покликати батьків і, бачить Бог, це було б значно розважливіше, та за свої шістнадцять років життя на околиці цього негостинного міста вона навчилася не боятися практично нічого (й не таке бачили очі), тож натомість прочинила вікно навстіж і суворо запитала:

– Кто ты такой и что тебе нужно?!

Хлопчина спершу не відповідав нічого. З такої близької відстані дівчина могла розгледіти, як тремтять його вуста. Мишиного кольору шкіра лишень підтверджувала початковий здогад про хворобливу пристрасть до вживання заборонених законом речовин. Дівчина вже пошкодувала, що звернулася до нього, аж тут юнак заговорив:

– Я – Паук. Кликуха моя. Кореша так называют.

– А нормальное имя у тебя имеется? – невіть для чого поцікавилася Оля.

– Андрей… – Хлопець прокашлявся, а відтак прокректав: – Можешь еще немножечко поиграть? Пожалуйста… Мне так нравится…

До такого розвитку подій дівчина була не готовою ніяк. Це що ж витанцьовується – розмаїту голоту може зацікавити Паґаніні? Що ж і як мусило скластися докупи в макітрі цього напівмертвого юнака, щоби він притупцював під її вікна просто послухати, як вона грає? Проте його сірі очі неймовірним чином ухистилися полонити дівчину, бо ж у них дійсно видко було щире зацікавлення… чи навіть захват?!.

– Хорошо. Но пообещай мне, что ты не будешь лезть ко мне в квартиру среди ночи и пытаться ограбить. У меня папа в милиции работает, если что.

– Не буду… Пожалуйста… Просто поиграй мне… Немножечко…

Оля, не зачиняючи вікна, пішла по скрипку, а коли повернулася – Андрій уже не стояв біля лавочки, а лежав на ній. Його тіло проймали судоми; очевидно, що хлопчина от-от сконає просто тут, під її вікном.

– Слушай, может, тебе «скорую» вызвать? – ошелешено запитала дівчина.

– Нет, не вызывай никого, – почулася заледве розбірлива, проте напрочуд рішуча відповідь, – а просто… поиграй для меня… умоляю… немножечко.

Глузд ремствував, спонукаючи Олю просто зараз кинутися до телефону та набрати невідкладну допомогу. Та із якоїсь лишень Господові відомої причини вона натомість піднесла скрипку до підборіддя та лагідно, немов пестячи кошенятко, торкнула струни лучком.

Бетонне князівство знесилених буттям душ украй вороже приймало життєрадісний каприс номер двадцять два у фа-мажорі…


Зазвичай погіршення тяглося довше. Значно довше. Цього ж разу ламанка заскочила Павука зненацька. Ще якусь мить тому він стояв і патякав із цим кумедним, світлим дівчиськом в окулярах, а тепер подихав на лавочці під мелодію її скрипки. Тіло закипало зсередини, очі пригрожували катапультуватися з орбіт, дико лихоманило, проте це було нічим на тлі усолоди, котру дарувала йому музика.

«Холера, – верещав мозок, – у тебе в кишені нудяться подаровані тобі кандидатом якихось там наук п’ятсот із гаком гривень! Невже так тяжко просто встати й піти до Рижого, вколотися, щоби попустило, а вже потім вертайся і слухай це огидне скрипіння донесхочу!».

– Нет, я не уйду, – шепотів хлопець до самого себе, – потому что мне нравится… Очень нравится… Еще немножечко… Пожалуйста…

У напівзабутті він розрізнив химери – обличчя двох міліціонерів і Сергеєвої А.С. Усі троє нависали над ним Дамоклевим мечем, такими собі віщівниками непроглядної темноти.

– Он? – долинув немов із бляшаної діжки суворий чоловічий баритон.

– Да! Именно этот гаденыш украл у меня кошелек! – відповіла людина-посвідчення.

Павука хтось грубо підняв попід руки та волоком попер у невідомому керунку. Звуки скрипки вже давно не всолоджували душу. Він чимдуж намагався попросити світлу дівчинку пограти ще трошки, та не міг зронити й слова.


2


В одне з безликих подвір’їв блідої околиці закотився розкішний сріблястий «Лексус». Він виглядав тут таким зайвим, як клоуни коло домовини. Машина, трішки повихлявши поміж запаркованих тут і там чортопхайок, урешті знайшла таки вільну шпаринку та завмерла в ній. Приїхали.

Із водійських дверцят випірнув низенький чепурно вбраний мужчина середнього віку. Він хвильку постояв коло свого «Лексусу», нічого не роблячи, а відтак подався до багажника, звідки дістав ошатний полакований футляр для скрипки.

– Что ж, пришло время отдавать долги, – пояснив він чи то футлярові, чи то багажнику, а чи то взагалі собі самому, струсив із комірця піджака ворсинку, а затим потупцював до новісінької лавочки, спинка якої під’юджувала голосувати на прийдешніх виборах за чортбатька-кого.

Місто-людожер оговтувалося після ночі: спецавтобуси їздили вулицями, колекціонуючи ще не прохмелілих опісля вечірніх ста грамів, які узвичаєно обернулися на пиятику, гірників, а їхні зневірені дружини саме запрошували до своїх тісних комірок коханців. Десь повіддаль захекотіли труби заводів, годуючи березневе повітря сніданковими дозами ядучого диму. Над усім цим видивом шмигали перші промінчики олив’ястого сонця.

Чоловік із футляром зупинився біля лавочки. Будь-хто помітив би, що він варувався: вуста дрібно тремтіли, погляд креслив у просторі чудернацькі викрути. Невідомо, скільки б він іще так переступав із ноги на ногу, коли б не каприс номер двадцять два, що залунав із кишені пальта:

– Да?

– Андрей Викторович, вы где? – затараторив зі слухавки жіночий голосочок. – Компьютеры уже подвезли. Понятия не имею, почему так рано, но люди сидят, говорят, что очень нужна ваша подпись в накладных. Скоро будете?

– Передай им, что я уже в дороге, И… свари им кофе, что ли. Буду максимум через пятнадцать минут!

Чоловік завершив виклик. Він мовчки поглянув на вікна першого поверху, поклав футляр на лавочку, що весь цей час не припиняла агітувати за кандидата, підняв дрібного камінця та, влучно пустивши його у віконницю, закрокував до машини.


Ранок розпочався по-особливому паскудно, бо якийсь бовдур, либонь, намагався вибити їй скло! Голосно криючи розкидані скрізь недопалки добірною лайкою так, ніби це могло враз убити триклятуще похмілля, жінка підвелася з долівки, щоби встигнути всипати нахабі чортів – бодай словесних. Із боку іншого, це цілком міг бути Пєтя; можливо, той таки заклав у «Ломбард» телефон і хоче поділитися сніданком із закоркованої півлітрової пляшки?

На єдиній на все подвір’я лавочці чорнів лакований футляр для скрипки. Жінка не йняла віри своїм метилово-жовтуватим очам, списуючи це марево на вчорашній портвейн. Колись давно, пригадується, вона грала на скрипці й навіть посідала леда-які місця в конкурсах… Чи це таки не з’ява і хтось дійсно забув інструмент просто під її вікном?!

Хутко сховавши свою голизну у просочений блювотинням халат, жінка босоніж приснула з квартири, навіть не спромігшись причинити за собою дверей.

…Вона обережно тримала в сухих долонях винятковий інструмент та навіть не дихала, щоби мимохіть не завдати кривди цій красі. Скрипка, чорт забирай, вартувала цілого статку: італійська; дека, судячи з усього, кленова, дбайливо полакована; позолочені ґудзички... День, що спершу пообіцяв бути жахливим, умент перетворився на здійснення потаємної мари!

Окрім інструменту та лучка, у футлярі віднайшлася ще одна річ – дуже дивна писулька. У ній якийсь «Паук» дякував за казна-що котрійсь дівчині, розсипаючись у дешевих освідченнях… Непотріб, словом. На думку жінки, коли маєш таку красу, мало важить, що та хто намагався комусь сказати. Нарешті життя круто міняється!

– Алле, Элла?.. Привет! Это Оля, – прохрипіла вона в слухавку таксофона десятьма хвилинами по тому. – Нет-нет, что ты, не нужно мне ничего одалживать! Ты лучше скажи мне такую вещь: тебе эксклюзивная итальянская скрипка нужна?.. Нет, не обманываю!.. Неважно, откуда… За тысячи две-три заберешь?


Протрухлий трамвай виповз із-за рогу…

Київ 23-24 лютого 2017 року
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
15.02.2017 Проза / Новела
Дівчина із вересня
29.03.2017 Проза / Оповідання
Вогнеграї донбасу
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
16.08.2017 © Надія / Бувальщина
Перша любов
15.08.2017 © Олег Корнійчук / Оповідання
Коштовна річ
15.08.2017 © Іда Морлен / Есе
Культ тіла
15.08.2017 © Андрей Осацкий / Оповідання
Аномалія
13.08.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Я – легенда!
Оповідання Про життя
06.04.2017
Вокзал
28.03.2017
Усмішки вулиць
26.03.2017 © Ге Орій
Пташник
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 3 (3+0+0+0+0)
Переглядів: 56  Коментарів: 1
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 29.03.2017 03:25  роман-мтт для © ... 

Боссе? 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +31
19.07.2017 © роман-мтт
Про те, що Гугл не знайде +42
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +69
28.06.2017 © роман-мтт
Зі святом! +31
ВИБІР ЧИТАЧІВ
16.08.2017 © Саня Малаш
29.08.2010 © Віта Демянюк
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
06.01.2012 © Т. Белімова
18.09.2013 © Тетяна Ільніцька
12.04.2014 © СвітЛана
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди