Зомбі-Україна

То й же день, 16:00

У гаражі сиділи Петро та Олексій – два механіки Денисенка. Хлопці щойно завершили ремонтувати трактора. І вимивши добряче руки від солярки, мастила та кіптяви, на шкірі яких ще не встигла висохти бодай-як витерта вода, розкладали свої тормозки. На чорному від гаражного бруду старому журнальному столику, що стояв за ящиками з інструментом, поступово з’являлись банки з борщем, пластикові затягані контейнери з макаронами та салатом, загорнутий в білу тканину буханець хліба, молода зелена цибуля. Хлопці неспішно розмовляли.

– То ти бачив? – спитав Петро. Це був геть сивий, але ще не старий дядько високого зросту, з міцними руками. Петра в селі знали добре – майстер був з найкращих.

– Та бачив, дядько Петю, – відповідав йому молодий чорнявий механік Льоша, його племінник.

– І що думаєш?

– Та нічого. Живі – і Слава Богу. Хоч і дивно це…

– Це все ті бляцькі окупанти винні – з них все почалося.

– Та вони тут до чого? Їх вже більше року як тут нема, три місяці як взагалі їх нема – війну ж ми виграли. То до чого вони тут?

– Це все з Криму почалося Льоша. Тобі зараз скільки, 21? Значить як все починалося тобі років 15 було. Ти вже і не пам’ятаєш. А я знаю. Вони коли в той Крим приперлися, то там же лишень наші військові частини стояли – там же ніхто ніколи не жив. Так, порти час від часу люди будували: і греки тищу років тому, і іспанці років 200 тому, і кого тільки по тому Криму не носило, навіть, пам’ятаю, наче якісь полінезійці теж там порт колись будували – на розкопках їх понаходили, але то давно було, ще й греків не було на землі. То ми в школі проходили з історії. Але довго не жили – 10-15 років поживуть і кидають – не витримують. А з минулого століття той Крим Росія вгледіла і поставила порт. Керчь звався. Пожили там років 10 і новий поставили – Се́ма-сто́піль, а той – покинули, лише переправа там паромна була. А потім і Семасто́піль покинули – інший якийсь збудували. І так кочували тим Кримом 50 років. А як ми з Москвою до союзу стали, то вони нам ті порти передали. Ну наші дурники тоді все підписали – віддали їм Кубань, Воронєж, Бєлгород і трохи ще там землі підкинули. А як той союз розпався – всім було погано. А Криму – саме гірше. Тоді всі люди звідти і поїхали.

– А чого?

– Та місце таке – нема там життя, а ще й коли жерти нічого, то за що там сидіти. От і лишилися там лише наші військові. Дороги туди заросли, а залізничні колії – поіржавіли. Але руські там, ще за часів союзу, колись вирощували часник.

– Часник? – здивувався молодий механік.

– Так. Ніхто не знає як, але вирощували, то факт. І той часник вважався самим найкращім в світі і був однією зі статей експорту. І дуже цінився.

– Я його лише на картинках бачив.

– Да? А я навіть куштував – сильна гидота, дійсно смачна! Тільки кожного дня їсти би не став. Це така річ як мед – потрохи треба, раз на тиждень.

придбати книгу можна тут: 

//bookri.com.ua/product/roman_mtt_zombi_ukraina/