Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
29.03.2017 02:55Роман
 
Зомбі-Україна
10000
Для дорослих (18+)
© роман-мтт

Зомбі-Україна

Глава 9. Часниковий рай

Суворо 18+

роман-мтт
Опубліковано 29.03.2017 / 40883


То й же день, 16:00


У гаражі сиділи Петро та Олексій – два механіки Денисенка. Хлопці щойно завершили ремонтувати трактора. І вимивши добряче руки від солярки, мастила та кіптяви, на шкірі яких ще не встигла висохти бодай-як витерта вода, розкладали свої тормозки. На чорному від гаражного бруду старому журнальному столику, що стояв за ящиками з інструментом, поступово з’являлись банки з борщем, пластикові затягані контейнери з макаронами та салатом, загорнутий в білу тканину буханець хліба, молода зелена цибуля. Хлопці неспішно розмовляли.


– То ти бачив? – спитав Петро. Це був геть сивий, але ще не старий дядько високого зросту, з міцними руками. Петра в селі знали добре – майстер був з найкращих.

– Та бачив, дядько Петю, – відповідав йому молодий чорнявий механік Льоша, його племінник.

– І що думаєш?

– Та нічого. Живі – і Слава Богу. Хоч і дивно це…

– Це все ті бляцькі окупанти винні – з них все почалося.

– Та вони тут до чого? Їх вже більше року як тут нема, три місяці як взагалі їх нема – війну ж ми виграли. То до чого вони тут?

– Це все з Криму почалося Льоша. Тобі зараз скільки, 21? Значить як все починалося тобі років 15 було. Ти вже і не пам’ятаєш. А я знаю. Вони коли в той Крим приперлися, то там же лишень наші військові частини стояли – там же ніхто ніколи не жив. Так, порти час від часу люди будували: і греки тищу років тому, і іспанці років 200 тому, і кого тільки по тому Криму не носило, навіть, пам’ятаю, наче якісь полінезійці теж там порт колись будували – на розкопках їх понаходили, але то давно було, ще й греків не було на землі. То ми в школі проходили з історії. Але довго не жили – 10-15 років поживуть і кидають – не витримують. А з минулого століття той Крим Росія вгледіла і поставила порт. Керчь звався. Пожили там років 10 і новий поставили – Се́ма-сто́піль, а той – покинули, лише переправа там паромна була. А потім і Семасто́піль покинули – інший якийсь збудували. І так кочували тим Кримом 50 років. А як ми з Москвою до союзу стали, то вони нам ті порти передали. Ну наші дурники тоді все підписали – віддали їм Кубань, Воронєж, Бєлгород і трохи ще там землі підкинули. А як той союз розпався – всім було погано. А Криму – саме гірше. Тоді всі люди звідти і поїхали.

– А чого?

– Та місце таке – нема там життя, а ще й коли жерти нічого, то за що там сидіти. От і лишилися там лише наші військові. Дороги туди заросли, а залізничні колії – поіржавіли. Але руські там, ще за часів союзу, колись вирощували часник.

– Часник? – здивувався молодий механік.

– Так. Ніхто не знає як, але вирощували, то факт. І той часник вважався самим найкращім в світі і був однією зі статей експорту. І дуже цінився.

– Я його лише на картинках бачив.

– Да? А я навіть куштував – сильна гидота, дійсно смачна! Тільки кожного дня їсти би не став. Це така річ як мед – потрохи треба, раз на тиждень.

– І до чого ж тут часник? – спитав Льоша сьорбаючи борщ і кусаючи пір’їну зеленої цибулі, бо йому було цікаво.

– А ось до чого. Часник більше як в Криму ніде в нас не росте. От руські, як війна почалася, і захопили його, аби знову часник вирощувати, а то в них один хрін та й хрін, та ще інде гірчиця росте, і та вироджується. Того вони і поперли. Але долю не змінити: «Не жили вони багато – то і нє хер (бабця моя казала, а твоя, відповідно, прабабця) починати». А наші довбодятли, сиділи-сиділи, не знали що з тим Кримом робити. От побачив би – самі б його покинули, інші теж там не висиджували довго, а ми що – розумніші за всіх? Така місцина дивна цей Крим, мабуть там і іспанці би довго не витримали.

– Дядю Петю, а хто б витримав?

– Не знаю, може той хто цієї історії не знає, можливо якісь нові полінезійці, але де їх взяти нових, якщо старих всіх глобальним потєплєнієм змило? Отака херня, Льоша.

– А до чого тут Крим і окупанти до вчорашньої ночі?

– А от до чього. Василя брат, ну, Василя Степанченка, моєї жінки двоюрідний брат, що в Василівці живе, так от, його брат в армії. І вони запускали туди безпілотники. Всю війну. Розказував, що всі до одного наші безпілотники ті окупанти позбивали, але один не вцілили – вернувся неушкоджений і з фотографіями тієї місцини де літав. Так от, ті фотографії засекретили і ніхто їх більше не бачив, а хто бачив – з тих підписку взяли про нерозголошення. А Василя брат – бачив ті фотографії. І він розповідав якось по п’яні, що там було всякої чудасії різної: якісь машини круглі, якісь заводи чудернацькі. Я так думаю вони щось в землю там лили, бо часник мало того, що в природі родить раз на 5 років, то ще й не на тому ж місці, а тільки на новому. А вони тим часником весь Крим засівали. Мабуть якусь технологію таки вигадали. Але бач як сталося: переїли того часнику і розвалилися к хєрам. Такий він злий мабуть у них виходив, що геть без розуму залишилися ті окупанти. От їх союзники і приборкали – нічого на весь білий світ своїм перегаром часниковим дихати. А от те – він підвів очі до гори, – шо вчора всі бачили, то самий прямий …


– День добрий, хлопці – роздався позаду голос Денисенка, і Петро так і не встиг висвітлити Олексію причини вчорашніх нічних подій.


Механіки обернулися і побачили предсєдатєля. Льоша дожував і привітався кивком голови, а Петро встав, витер руки і підійшов до Федора Івановича: не часто голова заглядав по таким закуткам, а це означало, що щось трапилося.


– Доброго дня, Федір Іванович – привітався Петро, – чого це самі до нас дісталися, трапилося щось?

– Петре, ти шо, смієся з мене? – втомлено вимовив він і потиснув протягнуту руку механіка, після чого присів на якийсь ящик, – трапилось… Максім Борсук, на в’їзді в нашу Кошманівку, з траси злетів, розкурочив КПП, не справився з управління і вилетів з траси, потім перекинувся декілька разів. Не вижив…

– Оце такої… – розгублено вимовив Петро, а Льоша, його небіж, аж привстав, – які люди гинуть: то Андрій, тепер Максім…

– Я його витягав з машини – руки не могли від руля віддерти так вчепився, і сивий, і блідий якийсь він весь був, лице – біле як крейда, я такого ніколи ще не бачив, Боже борони. Так от, я чого до вас: як дообідаєте, то візьміть трактора і притягніть його ніву сюди – хай тут постоїть, бо її ж до вечора на метал розтягнуть. Там Валєра криничний зараз, він чекає… Повірити досі не можу… Машину тут поки притуліть, її завтра з Борсуковського ОФФГ приїдуть і заберуть… Є у вас курити? Я щось своє в машині лишив.

– Та знайдемо, Федір Іванович, – розгублено промовив Петро і дістав свої папіроси, відкрив, простягнув Денисенкові. Той взяв одну і закурив, а потім сказав:


– Добре тут у вас, тихо, спокійно. Я ще трохи посиджу – і піду.

– Та сидіть скільки треба – злякано промовив Льоша, і відразу ж співчутливо продовжив, – втомилися, Федір Іванович?

– Ой, Льоша, краще б втомився, чим отак, коли не знаєш звідки завтра припече…


16:40


На розкуроченому блокпості, в який менше години назад на великій швидкості в’їхав покійний Максім Борсук, було людно. Тут стояли машина швидкої, що вже встигла прибути з Кам’янки – в неї вантажили запаяне в мішок тіло, машина Валєри Криничного – водія Покотька, який просто перебував для порядку, і службовий джип кам’янської поліції – якийсь чоловік у цивільному спілкувався з одним з переляканих солдатів, що охороняли КПП.


– Я бачу – несеться. Летить. Я йому показую – стій! Махаю-махаю, а потім як угледів: очі в нього перелякані, сам весь ізжався за тим рульом – чи трусило його, чи що? А потім, розумію – він же на нас пре! І тоді хлопця кричу «Тікаймо!» – і всі в різні боки. А він – прямо через рамку. Я підвівся, і тільки вже бачу, як та "ніва" перевертається. От і все.

– Да-а-а, не густо… - задумливо промугикала людина в штатському. Він поглянув на місце ДТП: біля зім’ятої ніви копирсався експерт, а за три метри від нього стояв патрульний у формі.


В швидкій гахнули задні двері - санітари завершили вантажити тіло. Водій карети меддопомоги натиснув легенько на клаксон, даючи зрозуміти, що вони вже справились і відбувають. Валєра поглянув на фургон лікарів, махнув рукою їм на прощання.


Поліція покрутилася на місці пригоди ще хвилин 15-20, потім кам’янські зійшлися до купи біля машини, щось трохи погомоніли, сіли в автівку та забралися геть. Криничний лишився сам на сам з охоронцями КПП. ТІ розгублено оглядали понівечену рамку. Ще за хвилин десять під’їхав дядько Петро з гаража на старому МТЗ. Він виліз з трактора, зняв з-за кабіни трос, примотав його до зім`ятої "ніви" і потягнув автівку в гараж. Криничний поглянув на все ще раз і підійшов до солдат:


– Скільки вам тут ще стирчати, поки зміна прийде?

– Ми вже доповіли – командир має прибути от-от.

– Їсти хочете?

– Ні, дякуємо. Води б – він нам рюкзаки подавив і фляжки.

– Ну, тут я вам допомогти можу, – він направився до своєї машини, відкрив задні дверцята і з карману, за переднім сидінням, дістав пластикову пляшку, схожу на двохлітровий термос. Повернувся з нею до солдат:

– Пийте, а шо лишиться – собі десь злийте, бо я вже сьогодні сюди не вертатимусь. Солдати почали по черзі пити. Санітар, був перший: він зробив декілька ковтків, передав ємність іншому, а сам пішов ритися в смітті, що лишилося від їх невеликої палатки. Там віднайшов понівечену флягу і повернувся із нею до групи.


Хлопці вже завершили пити, санітар переливав залишки води до своєї ємності, коли з боку села до них під’їхав військовий хамер – санітарний офіцер нарешті прибув на місце події і взяв ситуацію під свій невгамовний контроль. Криничний поздоровкався з ним за руку і відчув свіжий запах самогону, який не перебивав навіть запах цибулі, якою офіцер намагався замаскувати «свіжак».


«Так, – подумки протягнув про себе Валєра, – цибуля тут, друже, не допоможе. В таких випадках тільки чарівний часник рятує. Та де ж ти його візьмеш в нас час, коли і в мирне врем’я його було не дістати… От сильна була гидота: міцна і смачна!»


– Часник… – Криничний навіть не помітив, як промовив це вголос.

– Що ви кажете? – перепитався санітар, а солдати здивовано переглянулися поміж собою.

– Та таке – нічого серйозного, про одну справу згадав – от і «тихо сам з собою я веду бєсєду». Їхати мені час, бувайте хлопці! – він забрав свою пляшку, розвернувся і пішов до машини.

НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
18.03.2017 Проза / Роман
Зомбі-Україна (Глава 8. Руїни Енергодара)
30.03.2017 Поезії / Вірш
Про людей і Космос
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
19.09.2017 © Андрей Осацкий / Оповідання
Сукня
04.09.2017 © Саня Малаш / Повість
Файні хлопці скандинавські
16.08.2017 © Саня Малаш / Оповідання
Я буду довго гнати лісапет
25.07.2017 © Андрей Осацкий / Оповідання
Місіс Робінсон
07.07.2017 © Саня Малаш / Повість
Китайсько-український переклад
Зомбі-Україна
08.09.2016
Гайдамаки
11.03.2017
Зомбі-Україна (Глава 7. Через терни до зірок)
29.03.2017
Зомбі-Україна (Глава 9. Часниковий рай)
09.07.2017
Зомбі-Україна (обкладинка?)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 1 (1+0+0+0+0)
Переглядів: 39  Коментарів: 4
Тематика: Проза, Роман
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 30.03.2017 20:31  © ... для Олег Корнійчук 

дякую за слушні зауваження! 

 30.03.2017 13:42  Олег Корнійчук для © ... 

"На чорному від гаражного бруду старому журнальному столику, що стояв за ящиками з інструментом, де до речі була і переодягальня, поступово з’являлись банки з борщем, пластикові затягані контейнери з макаронами та салатом, загорнутий в білу тканину буханець хліба, молода зелена цибуля." - викинути "до речі".

"– Та бачив, дядько Петю, – відповідав йому молодий чорнявий механік Льоша, до речі його племінник." - викинути "до речі".

"На розкуроченому блокпості, в який в менше години назад на великій швидкості в’їхав покійний МаксімБорсук." - пробіл згубився.

"А він – пр.ямо через рамку." - "прямо".

"Він виліз з трактора, зняв з-за кабіни трос, примотав його до ніви і потягнув автівку в гараж." - шо воно за чудо ота "ніва"? Знаю що це жигулик повнопривідний, але тоді може писати - "Нива"? Я за авторський стиль але ті хто не знайомий з убогістю радянського автопрому не зрозуміють про що мова.

"невгамовний контроль" - класно!

Чекаю продовження. 

 29.03.2017 20:56  © ... для Серго Сокольник 

тема гарна, але просувається важко: мало адептів зомбі-теми в Україні... визнає себе такими :)))

Дякую за увагу до твору! 

 29.03.2017 03:58  Серго Сокольник для © ... 

Гарна тема. Колись цікаві речі читав- БИЛИЧКИ СХІДНИХ СЛОВ"ЯН... У мене дещо в цій темі теж прозове є) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +48
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +79
19.07.2017 © роман-мтт
Про те, що Гугл не знайде +83
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +94
ВИБІР ЧИТАЧІВ
16.10.2012 © Істерична Бруталка
02.10.2014 © Тетяна Ільніцька
26.11.2011 © Микола Щасливий
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2011 © Закохана
02.01.2013 © Тетяна Ільніцька
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди