Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
29.03.2017 14:32Оповідання
Війна 2014 Україна  Про Батьківщину  Про героїв  Про війну  
Вогнеграї донбасу
40000
З дозволу батьків
© Ковальчук Богдан Олександрович

Вогнеграї донбасу

Ковальчук Богдан Олександрович
Опубліковано 29.03.2017 / 40889

— От дурні ідіоти! Працюють як попало! Гупає десь у кілометрі на північ. Руки в тих орків направду з дупи ростуть. Своїми мінами просто поле орють, — підсумував Нулик, повернувшись знадвору.

— Ну і хвалити Бога. Добре, що по нас не працюють! — гаркнув дебелий кулеметник Шафа, підкидаючи дрова в грубку.

— Та звісно, що добре. Просто я досі не можу припинити дивуватися, де москалі понабирали тих кретинів.

Воїни сиділи удвадцятьох у давно полишеній господарями хаті, що останні кілька місяців правила їм за штаб. Звісно, прихисток так собі, адже просто через дорогу від обійстя розкинулося широке поле без жоднісінького дерева — «сіра зона», на протилежному кінці якої сепаратисти облаштували свої позиції. На додачу будинок із обох боків підковою обступала місцями контрольована ворогом гора. Утім, війна на те й війна, щоби найчастіше не мати альтернативи, тож усі раділи бодай добре нагрітій грубці та існуванню глибокого підвалу під ногами на випадок прицільного обстрілу.

За кілька годин мусив настати новий рік. Либонь, кожен з усіх цих загартованих більш як двома роками неоголошеної війни пацанів зараз уявляв, що ті глухі вибухи, періодичне стрекотіння автоматів, які раз по раз розпинали темну тишу донбаської ночі — це звичайнісінькі святкові вогнеграї та петарди.

Саме так заспокоював себе зараз Чуб. Він ходив туди-сюди квадратною світлицею, всоте розглядав дитячі малюнки на стінах і мріяв у цю новорічну ніч опинитися подалі від осточортілих куль, мін, нічних вилазок у «сіру зону», снайперів, ворожих ДРГ, «двохсотих», «трьохсотих» та загалом усього, на що перетворилося його життя. Чорт забирай, Новий рік мав би бути тихим родинним святом, коли всі розважаються, п’ють шампанське, слухають промову першої пики держави в телевізорі, а відтак гоцають до ранку під примітивні ритми низькопробної попси, а не просто ще одним днем у німому очікуванні примарної перемоги, у швидке настання якої він, Чуб, із кожним днем вірив дедалі менше. Коли б хтось сказав, як саме він останні два роки справлятиме зміну тридцять першого грудня на перше січня, то Чуб обізвав би ту людину обдовбаним психом.

— Мужики, може, стіл накриємо? — озвався з дального кутка кімнати Веселий, який до цього якимось неймовірним чином примудрився проспати годин десять поспіль, — свято, як не як.

— Відставити стіл! — заперечив Батя, незмінно різкий і суворий, але дуже шанований бійцями комбат. — Продуктів і так сльози залишилися, а ви тут фуршет організовувати надумали. Марнотратство! Невідомо ще, чи приїдуть скоро волонтери!

— Так я ж не пропоную захом’ячити все одразу, друже командире! Давайте хоч ті яблука, що вже почали підгнивати, поріжемо, салатку якусь нашвидкоруч забацаємо, сядемо, по сто грамів вип’ємо та й усе? — не заспокоювався Веселий.

Батя насупився. Він мовчки оглянув своїх бійців — брудних, утомлених кількома безсонними ночами постійних обстрілів молодих хлопців, котрі вже давно покинули мрії просто розслабитися та отримати насолоду від безтурботності новорічної ночі в обіймах своїх дівчат. Війна вимотала, але також показала справжні обличчя людей: той, хто спершу найдужче рвався на передову «мочити орків», з переляку давно надзюрчав у штані та втік додому під теплу ковдрочку, не надто обережні або відверто недбалі поповнили собою суху статистику «двохсотих» і «трьохсотих», занадто борзі припнули язика, а колись нетовариські тут повністю розкрилися перед своїми побратимами, довіряючи їм чи не більше за самих себе… І нехай нині перед Батею їх сиділо не півста, як колись, а тільки два десятки, зате саме ці два десятки були спроможні за першої ж нагоди всипати добрячих чортів навіть самому дияволові й вартували цілого війська.

— А, хер із вами, — махнув рукою комбат, — починайте накривати. Чубе, ходи зміни Сивого на варті, нехай той одігріється. Усі інші — діставайте харчі, зараз замутимо собі Новий рік, як належить.

Чуб подався до виходу, легко підхопив свій притулений до одвірку АКСУ та випірнув із розпашілої грубкою хати в негостинну морозну ніч.


— От дурні ідіоти! Працюють як попало! На дверях написано «Відчинено до 19:00», зараз тільки шоста, а там уже нікого немає. Безлад! — обурювався високий чорнявий чоловік у дорогому пальті коло входу до магазину «Швейцарські годинники» в центрі Києва. — Що я тепер маю робити?

— Не гарячкуй, любий, — Ганна легенько взяла його за руку. — Купимо деінде. Хіба мало крамниць із годинниками?

Місто осатанілим вуликом метушилося: десятки людей шмигали вулицями, намагаючись в останній момент устигнути купити жадані подарунки для своїх близьких, у багатокілометрових заторах нетерпляче гуділи клаксонами численні машини, тут і там гриміла весела музика, десь щось галасувало, тарахкотіло, улюлюкало, фиркало — словом, Київ ось-ось мусив поринути в новорічну феєрію й зараз саме закінчував останні приготування.

— Та їх то багато, але шеф мріяв саме про он той… бачиш? — чоловік показав вільною рукою на вітрину, де виблискував дорогоцінним камінням «Ролекс» за декілька тисяч доларів. — Такого в Києві, де вулицями швендяє суцільна голота, просто не знайдеш. Єдиний фірмовий магазин!

— Андрію, розслабся, чуєш? Новий рік скоро. Давай не зважати на такі дрібниці і просто насолоджуватися?

— Дрібниці?! — чоловік у пальті рвучко висмикнув свою руку з Ганиної. — Ти що, блядьь, геть їбанулася?! Чи ти не хочеш, щоби мене зробили віце-президентом?! Я ж не якийсь волоцюга, як твій цей колишній… як його... Устим! Чи, може, ти від хорошого життя втомилася й так само на війну хочеш?!

Біль вмент рубанув серце дівчини затупленим ножем, але вона стрималася й видушила із себе позірну усмішку.

Устим. Вони з Ганною зналися з «Могилянки». Кумедно незграбний білявий хлопець із незмінним розкуйовдженим чубом, що спадав йому на зелені очі, вчився на курс молодше на факультеті соціальних наук і соціальних технологій. Перетиналися вони рідко — переважно в їдальні або в бібліотеці, проте Устим кожну їхню випадкову зустріч робив справді незабутньою: то він випадково вибивав із рук Ганни книжки, то, зашпортавшись, проливав на неї свій сік, а одного разу взагалі штовхнув її так, що вона впала додолу й боляче приклалася головою об стінку.

— Господи, вибач мене, будь ласка! — побачивши, що накоїв, Устим тоді рвучко викинув кудись убік свій ноутбук і заходився допомагати дівчині підвестися. — Усе гаразд?..

Ноутбук через падіння на долівку, певна річ, накрився. А от Ганна з Устимом після того дурнуватого трафунку більше ніколи не розлучалися. Вони разом ходили на пари, поверталися з них, відвідували кіно, кнайпи, на вихідні їздили на природу, а за півроку почали жити разом у квартирі покійної бабусі дівчини неподалік станції «Політехнічний інститут». Кожен день вигравав для обох такими барвами, які не являються митцям навіть із найпристрашнішими нападами натхнення! Якщо це — не щастя, то чи буває воно взагалі? Згодом Устим набрався хоробрості та зробив своїй коханій пропозицію. Весілля запланували на День святого Валентина прийдешнього року — дарма що Ганині батьки було категорично проти.

А далі — Майдан. Безневинні студентські протести, котрі однієї жахливої ночі обернулися на криваве побоїще. Революція Гідності — десятки жертв у самісінькому середмісті Києва. Устимове «Я не можу сидіти вдома!» та порожнеча, що раптово замінила собою щасливе повсякдення.

Ганна не розуміла нареченого, позаяк була вихована інакше. Ізмалку батьки привчали дівчину триматися осторонь, уникати, а не лізти на амбразуру, що здавалося цілком логічним. Дійсно, для чого це їй? Однаково в цій країні нічого не зміниться тільки через те, що кількадесят упертих студентів із власної ж дурості загинули на майдані Незалежності. Що й кому вони цим намагалися довести?

Саме тоді після кількох років «ми», а не «я й ти» шляхи Устима й Ганни розійшлися. Весілля, саме собою, скасували. Роз’їхалися.

Перший час десь глибоко в душі дівчина міркувала, чи не послати власні принципи під три чорти, чи не спробувати бодай зрозуміти свого коханого і, можливо, інакше поставитися до ситуації. Одначе батьки завше казали, що почуття — то ніщо, вони жодним чином не зарадять у сучасному світі, де все вирішується не тим, хто ти є, а що ти маєш. Урешті-решт, Ганна таки знайшла надійний спосіб раз і назавжди викинути зі свого серця Устима в особі багатого, гарного, успішного менеджера консалтинґової компанії Андрія — того самого, який зараз стояв поруч із нею та аж багрянів од люті, бо не зміг придбати подарунок для свого начальника.

— Вибач, любий, то, звісно ж, не дрібниці, — примирливо прошепотіла Ганна та швиденько цьомнула свого хлопця в щічку. — Я не те хотіла сказати. Невже немає іншого способу купити цей годинник? Може, зателефонувати комусь?

— Секунду, — Андрій на мить замислився. — Стоп! Звісно! — він хутко дістав із кишені пальта «Айфон» і взявся нервово щось у ньому клацати: — Зараз я влаштую тим придуркам веселе життя! Наберу Ярослава Вікторовича. Якщо вони цінують свою роботу, то вже за півгодини, максимум за годину, ця триклятуща контора відчиниться. Ще і знижку для нас зроблять. Персику, ти в мене розумничка!


Місяць у компанії незліченних зір світили яскраво. Це було вельми доречним, оскільки хлопці користувалися ліхтариками лишень у випадку крайньої потреби, щоби не видавати позицій. У метрах трьох за парканом бовваніла темна постать з автоматом, яка стояла так непорушно, що більше скидалася на статую, аніж на людину.

— Агов, Сивий! — неголосно, проте виразно гукнув Чуб, на ходу підкурюючи цигарку. — Ходи до хати, допоможи іншим готуватися до Нового року. Я підміню.

Постать рвучко розвернулася на сто вісімдесят градусів та впевнено попрямувала до штабу. Минаючи Чуба, кинула «Нарешті, бляха!», а відтак зникла в темряві. За мить відчинилися й зачинилися двері до хати.

Донбаська ніч (навіть спаплюжена війною) особлива. Серед цих степів звичні речі набувають німої чарівності: тіні, які химерно видовжуються на снігу під блідим світлом місяця, суворі обриси побитих вітрами териконів, далекий гуркіт мінометів і поодинокі автоматні черги — усе це вкупі створювало сюрреалістичну, одначе якусь затишну картину дійсності. Чуб насолоджувався нею всіма фібрами тіла, всотуючи її так само, як легенями — гіркий дим дешевих сигарет.

Йому згадалася Ганна… Власне, він часто вві сні бачив її карі очі та рідну серцю усмішку, що поєднувала в собі такі різні речі як невпевненість і зверхність, але нині образ дівчини зробився в уяві заледве не матеріальним. Вона була «чистокровною», та панянка, викохана в достатку дитина багатих батьків. Як узагалі сталося, що такі різні Устим та Ганна колись були разом, — невідомо. Одна з найбільших загадок цього життя, чорт забирай. Небагатослівний білявий хлопчик із родини, де матір усе життя бухає, і така розкішна, блискуча вона — хіба ж то пара?..

Відтоді минуло чимало часу. Майдан, який упродовж кількох діб зробив із незграбного Устима міцного козарлюгу-воїна на прізвисько Чуб, розставив крапки над «і». Ганна навіть не пішла, ні. Вона просто розчинилася в неонових вивісках міста, у шаленому ритмі його розвеселих дискотек, у димі кальян-барів. Та Чуб не забував. Почуття ж виявилося не так просто перемогти аж дотепер, бо по них не спрацюєш із СГД або міномета. Цікаво, де Ганна зараз? Як святкує Новий рік? Чи чекає на його повернення додому хоча б трошки?

Чуб затягся востаннє і викинув під ноги недопалок. Вирішив трішки прогулятися дорогою далі в поле незважаючи на небезпеку бути поміченим: орки зараз майже напевно вже понапивалися в зелені шмарклі, а міномети взагалі не озивалися останні хвилини дві.

То, напевно, ця чарівна ніч навіяла на Чуба дивне умиротворення. Власне, а чого боятися, як уже другий рік на війні? Тут є тільки ти і твій ворог. Рано чи пізно хтось має вистрілити першим. Крапка. Ані руш. І коли вже судилося рано чи пізно бути переможеним, то найкраще це прийняти з усмішкою на вустах — так, щоби було видно: тебе не зламали аж до формального кінця.

— Чубе, це Батя. Ти де? Новий рік пропустиш! Давай вертайся, — озвалася рація на паску. — Маєш рівно тридцять дві секунди до півночі. Ми тобі вже налили, так що ноги в руки й бігом!

— Плюс-плюс, зараз буду, — відповів хлопчина, розвернувся й підтюпцем подався назад до штабу.

Тридцять дві секунди… Хоча ні, уже двадцять дев’ять. Це багато чи мало? Усе життя складається з миттєвостей, які поодинці не важать практично нічого, зате всі гуртом і є цим життям. Новий рік — просто зміна дати. Завтра буде новий день, нові обстріли, звичний уже гуркіт. Що змінилося? Поки що все так, як було. Але це не означає, що наступна мить не перемінить усе докорінно.


— Півхвилини! Андрію, підпалюй уже!

Ганна дивилася на годинника, а її хлопець тим часом возився із запальничкою, намагаючись підпалити гніт великої «батареї» дорогого вогнеграю так, щоби той лупанув різнокольоровими вогнями в небо акурат із боєм курантів. Врешті-решт, просякнута займистою речовиною мотузка спалахнула й Андрій бігцем повернувся до Ганни, яка вже тримала в руках два бокали із шампанським.

— Це буде чудовий новий рік, персику, — прошепотів чоловік їй на вушко. — Ось побачиш, мене обов’язково підвищать. Улітку полетимо… ну, скажімо, на Мальдіви. Чи на Канари. Куди скажеш — туди й полетимо!

— Тихіше, дурненький, — Ганна задоволено засміялася. — Загадуй бажання.

— Бажання не загадують — їх утілюють у дійсність власною працею! Того облишмо ці забобони.

Годинник рахував секунди. Десять, дев’ять, вісім…

Цікаво, що принесе дві тисячі сімнадцятий? Зрештою, Ганна й так має все, чого так бажала: успішного чоловіка, чудовий маєток в елітному районі Києва, на подвір’ї якого зараз стоїть, великі суми на рахунках і відсутність потреби працювати в котромусь занюханому офісі щодня з дев’ятої до шостої.

…шість, п’ять, чотири…

Чогось згадався Устим. Якого дідька?! Між ними давно край! Однак десь у серці щось раптово тьохкнуло. Де він? Як святкує Новий рік? Боже, вона не бачила його з часів Майдану. «Треба зателефонувати, можливо, чи що?», — подумала Ганна, проте тут же вирішила, що минуле ворушити не варто.

…три, два, один.

У небо понад шикарним триповерховим будинком чітко о півночі злетів яскравий сніп із зелених, червоних, жовтогарячих, синіх і білих вогнів. Гуркіт од вогнеграю сповістив про початок нового року. Рубікон перейдено, усім старим проблемам і негараздам немає місця в новій епосі, котра щойно розпочалася.

— Який же красивий святковий вогнеграй, — мрійливо протягнула Ганна, проте її слова загубилися в черговому залпі, за яким настала нова віха життя.


Десять, дев’ять, вісім…

Чуб уже фактично добіг до хвіртки штабу, коли раптом боковим зором побачив яскравий спалах на третю годину від себе, а наступної миті довкілля розірвав несамовитий гуркіт. «Вони що, бляха, артою накривають?!», — подумалося хлопцеві доки він падав на землю, підкошений вибуховою хвилею. Щось затарахкотіла рація, та розібрати слів було несила через гул у вухах.

…шість, п’ять, чотири…

Кажуть, немов у моменти реальної загрози перед очима пропливає все життя. Чуб укотре переконався, що то нісенітниця, оскільки бачив тільки той самий створений його ж уявою образ Ганни, який не розвіяв навіть вибух. Карі очі, невпевнено-зверхня усмішка. До непристойності гарна дівчина, з якою колись бачилося спільне щасливе майбутнє. Тепер усе це — дим, пустка, пшик, що зійшов на пси в ту мить, коли справжня скрута їх роз’єднала.

…три, два, один.

— Який же красивий святковий вогнеграй! — мрійливо протяг Чуб, проте його слова загубилися в черговому залпі, за яким настала вічна порожнеча.

Київ — Бахмут — Сіверськодонецьк — Попасна — Троїцьке — Київ 30.12.16 — 05.01.17
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
28.03.2017 Проза / Оповідання
Усмішки вулиць
30.03.2017 Проза / Оповідання
"Американ ейрлайнз", рейс 914
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
08.08.2017 © Маргарита Проніна / Нарис
Через туман
15.07.2017 © Арсеній Троян / Нарис
Наші дні
09.07.2017 © Олег Корнійчук / Новела
Системний аналіз
30.06.2017 © Андрей Осацкий / Оповідання
Теля
21.06.2017 © ГАННА КОНАЗЮК / Мініатюра
Старий капелюх
Оповідання Війна 2014 Україна
01.04.2017 © Вікторія Івченко
ВИШИВАНКА, або Психоделічні дослідження з українського Буття
29.03.2017
Вогнеграї донбасу
06.10.2016 © роман-мтт
Продавець Війни (містично-реальне)
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 4 (4+0+0+0+0)
Переглядів: 70  Коментарів: 6
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 08.04.2017 10:36  © ... для Evgen Zhmachenko 

Дякую за відгук! Ні, на жаль, не друкував. 

 30.03.2017 09:09  © ... для Тетяна Ільніцька 

Спасибі за коментар! Щодо "забагато" - згоден, але залишив уже оповіданням. Вони також різні бувають. Дякую за вашу увагу! 

 30.03.2017 07:28  Тетяна Ільніцька для © ... 

Нагадали раннього Антоненка-Давидовича. Цікаво пишете. Зворушили. Багато думок...
Суто технічно сюжет у Вас скоріше для повісті. Трохи забагато для оповідання. Це не зауваження, а спостереження. 

 29.03.2017 21:47  © ... для Панін Олександр Миколайович 

Щиро дякую за прочитання й відгук! 

 29.03.2017 15:22  Панін Олександр Мико... для © ... 

Сильне, гарне оповідання 

 29.03.2017 15:09  Evgen Zhmachenko для © ... 

Чудовий і дуже реалістичний твір. Хороший зразок сучасної української літератури! Друкували десь? 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +31
19.07.2017 © роман-мтт
Про те, що Гугл не знайде +42
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +69
28.06.2017 © роман-мтт
Зі святом! +31
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
12.04.2011 © Закохана
20.01.2011 © Михайло Трайста
18.09.2013 © Тетяна Ільніцька
21.06.2017 © ГАННА КОНАЗЮК
04.06.2011 © Журналіст
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди