Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
30.03.2017 09:06Оповідання
Жахи  Про час  
80000
Без обмежень
© Ковальчук Богдан Олександрович

"Американ ейрлайнз", рейс 914

Листа знайдено 3 липня 2016 року на узбережжі Бермудських островів у пляшці з-під «Кока-Коли» зразка 1950-х років ХХ сторіччя.
Ковальчук Богдан Олександрович
Опубліковано 30.03.2017 / 40905

Будь ласка, прочитайте це!

Моє ім’я Пол МакМілан. Я вирішив написати цю записку на той випадок, якщо катастрофа літака, пасажиром якого я є, таки станеться та хтось намагатиметься розслідувати її причини. Відразу попереджаю, що у тексті нижче буде чимало незрозумілого, адже доведеться повірити мені на слово. Втім, я присягаюся: все вищевикладене – не плід уяви навіженого і не побрехеньки, бо з якого ж дива мені писати нісенітницю, коли я та решта тридцять шестеро пасажирів перебувають у прямому сенсі поміж життям і смертю?

2 липня 1955 року, пів на третю ночі. Я вийшов зі свого дому у Бронксі та сів до заздалегідь замовленого таксі до Міжнародного аеропорту Ньйю-Йорка відомого як Айдлуайлд. Попри втому, спричинену відсутністю сну, настрій був пречудовий: я вперше за два роки взяв відпустку і тепер збирався навідати своїх стареньких батьків у Маямі. Із собою в дорогу брав мінімум речей, бо планував залишитися щонайбільше на два-три дні. У цілому, передбачав чудові вакації. Але не так сталося, як гадалося.

Почалося все з того, що два тижні тому я викупив квиток на прямий безпосадковий рейс №914 авіакомпанії «Американ Ейрланз». Виліт планувався на четверту п’ятнадцять ранку, оірєнтовний час прибуття – за п’ять хвилин десята, тож мав намір опинитися у мами з татом уже в обід навіть із урахуванням посадки у літак, приземлення та шляху від аеропорту Маямі до району Корал-Спрінґз, де живуть батьки.

Дуже скоро таксист довіз мене до Айдлуайлду. Коли почалася посадка, на льотному полі на нас із іще кількома десятками пасажирів чекав чотиримоторний Дуґлас DC-4. Бортпровідниця пообіцяла спокійний і комфортний переліт, бо, за її словами, чудова погода прогнозувалася вздовж усього маршруту.

За чверть години після того, як ми здійнялися в повітря, капітан судна оголосив, що ми набрали крейсерську висоту у вісімнадцять тисяч футів і невдовзі пасажирам будуть запропоновані снеки та напої. Позаяк я мав удосталь часу в аеропорті й у залі очікування встиг з’їсти прихоплений із дому сендвіч, а вдома на мене неодмінно чекав ситний обід (мама не була б мамою, якби все життя не годувала мене та двох моїх братів Енді й Чака донесхочу), вирішив за ліпше просто «доспати» цю ніч.

Не знаю, скільки часу минуло, відколи я задрімав. Розбудили мене панічні крики. Спершу ніяк не міг утямити, де перебуваю та що взагалі коїться довкола. Шалено блимало світло, перелякані верески людей потопали у несамовитім гудінні двигунів, із горішніх полиць додолу падали речі, а саме судно кидало з боку в бік ніби іграшкове. В ілюмінаторі панувала цілковита темрява, котру раз у раз розрізали яскраві спалахи блискавок. Розуміння, що я в літаку, а сам літак минає грозу прийшло десь аж за хвилину.

Із якоїсь тільки Богові відомої причини я не злякався. Пристебнувся, вперся руками у спинку крісла попереду й терпляче чекав, доки пілоти виведуть нас із негоди. Чорт забирай, це хороший, надійний літак, він напевно розрахований на такі умови, а тому приводу для хвилювання я не бачив.

Усе минуло так самісінько швидко, як і почалося: вже за п’ять чи трошки більше хвилин хмари якось відійшли, змінилися на туман, а по тому й він розсіявся, відкривши моєму поглядові краєвид землі внизу.

– Леді та джентльмени, наш літак потрапив у грозовий фронт, якого не передбачили синоптики. Ті, напевно, дарма отримують свою зарплатню, – життєрадісно звернувся по гучномовцю капітан. – Судячи з показань приладів, нас добряче потовкло. Нам не вдається синхронізувати роботу двигунів і встановити радіозв’язок із землею, тож, на превеликий жаль, ми змушені будемо знижуватися та візуально шукати найближчий аеропорт для приземлення. За нашими розрахунками наразі літак перебуває десь у районі Джексонвілла. Щиро перепрошуємо за незручності.

Пригадується, тоді мені подумалося, що все не так уже й критично. Джексонвілл – це вже Флорида, звідти не так далеко до Маямі, тож навіть якщо не судилося опинитися у батьків сьогодні в обід, то я обов’язково встигаю на вечерю якщо вдасться купити прямий квиток на автобус.

Салоном пройшлася бортпровідниця. Вона допомогла пасажирам позбирати речі, що валялися у проході, а також перевірила, чи всі пристебнуті пасками. Саме зниження проходило абсолютно буденно й люди, заскочені зненацька жахливою погодою, поволі заспокоювалися.

Найдивовижніше почалося після того, як пілоти оголосили, що бачать попереду аеропорт і мають намір здійснити посадку.

Шасі м’яко торкнулися злітної смуги, але жоден пасажир не аплодував – усі зі мною включно прикипіли до ілюмінаторів. Аеропорт за вікном виглядав украй дивно: занадто гладенька злітна смуга із яскравою жовтою й червоною розміткою по боках, велетенська будівля терміналу, котра нагадувала багатошаровий сендвіч…

Та найбільший шок на нас чекав попереду.

Пілот стишив швидкість, відтак скерував літака вбік, звільняючи злітно-посадкову смугу. І ось перед моїми очима постала геть незрозуміла картина: територія аеропорту рясніла літаками (або подібними до них машинами) завбільшки із бейсбольне поле, на крилах яких не було двигунів. Велети стояли рядами один за одним, а коли командир нашого судна спинив пропелери – вдалося почути свист, що, очевидно, видавали велетенські діжки під їхніми крилами. Можна було б припустити, що це реактивні двигуни, але, на Бога, перший політ на літаку з такими рушіями здійснили всього кілька років тому! Звідки їм було взятися у такій кількості? До декотрих із цих «літаків» тяглися довгі переходи, схожі на якісь рукави, що ніби як «росли» з сендвічеподібної будівлі терміналу.

Знаю, оповідь скидається на марення і на самому початку я попереджав, що повірити в це буде вкрай важко, та знову присягаюся, що не вигадав жоднісінької деталі.

Коло велетенських літальних апаратів просто по льотному полю кружляли десятки автомашин, яких раніше мені бачити не доводилося. Декотрі з них скидалися на таку собі суміш, власне, автівок із трапами до літаків. А ще було багато людей у яскравих зелених костюмах. Всі вони, немов один, ошелешено дивилися на нас – точнісінько так само, як і ми на них.

У той момент я подумав, що наш DC-4 таки розбився через бурю і наразі я, будучи мертвим, опинився в якомусь потойбіччі чи то пак паралельному вимірі. Звучить по-дурному, чи не так? Немов ураз ожили чудернацькі ілюстрації до науково-фантастичних коміксів, якими захоплюється теперішня молодь.

На мою думку, побачене скидалося радше на секретну наукову базу. Цікаво лише, чому ми так легко змогли приземлитися тут, а довкола не було видно жодного військового? Хай там що, а нічого навіть близько подібного я за свої тридцять сім років не бачив.

Не можу сказати напевно, скільки саме ми перебували на пероні дивного аеропорту. В якийсь момент наш пілот без жодних пояснень завів двигуни, рвучко розвернув машину, вирулив назад на смугу й злетів у повітря. Видиво залишалося все нижче і нижче, а в салоні й ніхто не зронив ані слова. Лише за хвилин десять із гучномовця почувся хриплуватий голос капітана:

– Леді та джентльмени, хм… – невпевнено почав він, – ми і досі не можемо зрозуміти й пояснити те, що сталося. Ми… були впевнені, що приземлимося у Джексонвіллі. Але… по радіозв’язку диспетчер повідомив, мовляв, ми приземлилися у Каракасі, Венесуела. Звісно, цього просто не може бути, адже від Маямі до Каракаса летіти не набагато ближче, ніж від Нью-Йорка до Маямі… Нам просто не вистачило б пального…

Пасажири нарешті почали шепотітися між собою, вийшовши із заціпеніння. Тим часом пілот продовжував:

– Але найдивовижніше навіть не це. Той диспетчер… ким би він не був… переконував нас, буцім надворі тисяча дев’ятсот дев’яносто другий рік. На наше переконання, ми стали жертвами якогось малозрозумілого наукового експерименту абощо. Я знаю, цьому вкрай тяжко йняти віри, та чи не важче повірити у те, що ми перебували в небі впродовж тридцяти семи років? У будь-якому разі, наш екіпаж прийняв рішення покинути цей незрозумілий аеродром і наразі ми летимо вздовж берегової лінії на північний захід, щоби здійснити посадку бодай десь у більш зрозумілому місці.

І ми летіли. Ми летіли й летіли ще кілька годин поспіль коли раптом капітан знову не вийшов на зв’язок і не повідомив, що у нас закінчується пальне, тож він змушений буде приземлятися на найближчій придатній для цього ділянці суходолу. А відтак почалося зниження і зненацька – знову темна, мов триклята ніч, гроза.

Я закінчу свою записку, либонь, іще дивовижніше, ніж почав. Річ у тім, що від моменту початку зниження й дотепер, коли я пишу ці рядки, минуло вже понад десять годин. У нас давно стали двигуни і літак впродовж тривалого часу спускається до землі завдяки своїм аеродинамічним властивостям.

Спускається до землі… Кого, чорт забирай, я намагаюся обдурити?! Сумніваюся, що існує бодай якесь раціональне пояснення, яким чином ми ось уже майже одинадцяту годину поспіль не досягаємо земної поверхні, а за вікном і надалі лютує осатаніла гроза.

У будь-якому разі, я пекельно стомився. Стомився аж до того, що волію, певно, краще померти, аніж перебувати у цій невідомості стільки часу. Сподіваюся, що раніше чи пізніше ми таки побачимо землю… Із кабіни пілотів за останній десяток годин анічичирк, так само нічого не можуть пояснити й бортпровідники. Дехто в салоні читає молитви, хтось щось пише, як і я, а переважна більшість просто дивиться поперед себе відсутнім поглядом у цілковитій прострації.

Кладу цю записку до пляшки з-під «Кока-Коли» на випадок, якщо ми вріжемося у воду. Сподіваюся, вона колись таки знайдеться і Ви – мій випадковий адресат – передасте послання тим, хто бодай спробує розібратися, якого дідька з нами всіма сталося у липні п`ятдесят п`ятого.

Не знаю, який саме рік зараз надворі (взагалі вже сумніваюся у тому, як мене звати), але коли минуло небагато часу від моменту написання цього тексту – переконливо прошу знайти моїх батьків. Повідомте їх, будь ласка, що в останні миттєвості життя всіма думками я був із ними. Дуже їх люблю! Повну адресу зазначено на протилежному боці цього аркуша.

Не сподіваюся, що ви повірите у вищевикладене. Та благаю вас учинити саме так, як я прошу у цьому листі.


Щиро Ваш, 

Пол МакМілан.

2(?) липня (?) 1955 (???) року.

Київ 10.12.2016
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
29.03.2017 Проза / Оповідання
Вогнеграї донбасу
30.03.2017 Проза / Нарис
Місто безкрилих мух
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
27.06.2017 © Андрей Осацкий / Оповідання
Короп Карл
27.06.2017 © Андрей Осацкий / Оповідання
Коли твоя дівчина вагітна…
27.06.2017 © Андрей Осацкий / Оповідання
Понеділок
26.06.2017 © Ольга Білицька / Оповідання
Вона не вміла казати "ні"
25.06.2017 © Маріанна / Мініатюра
Двері
Оповідання Про час
06.04.2017
Вокзал
30.03.2017
"Американ ейрлайнз", рейс 914
14.02.2016 © Сліпокоєнко Роман
Залізничне переплетіння долі
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: 5 (МАКС. 5) Голосів: 8 (8+0+0+0+0)
Переглядів: 80  Коментарів: 9
Тематика: Проза, Оповідання
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 05.04.2017 11:52  © ... для Тетяна Ільніцька 

Спасибі на такім теплім слові. Ціную вашу увагу, пані Тетяно, і радію кожному вашому коментарю! 

 05.04.2017 09:20  Тетяна Ільніцька для © ... 

Богдане, скажу чесно, що читаю багато малої прози. Мабуть, робота така. Але лише деякі твори вражають так, що направду не можна відірватися. Ваш - один із таких.
Зазвичай оповідь від першої особи мало кому вдається. Поспостерігайте за відомими прозаїками. Вони уникають такого наративу. Чому? Тут багато відповідей. Але, найпевніше, як на мене, бояться схибити і видатися нещирими. Ви можете переконати читача, що Ви і є герой. Майстерне перевтілення. Про сюжет - просто бомба.
РЕСПЕКТ. 

 31.03.2017 09:28  © ... для Панін Олександр Миколайович 

Я думав про це, але позаяк ланцюжок можна продовжувати нескінченно, вирішив таки спинитися. Дякую! 

 31.03.2017 01:03  Панін Олександр Мико... для © ... 

Не замкнена петля часу, скоріше - зашморг. На цьому можна обірвати оповідь, але є можливість подальшої подорожі героя.
Успіхів. 

 30.03.2017 21:36  роман-мтт для © ... 

Авторе, гляньте повідомлення від мене.

А всім читачам - рекомендую! 

 30.03.2017 14:42  © ... для Борис Костинський 

Тішуся, що вас зацікавило. Спасибі вам! ;-) 

 30.03.2017 14:42  © ... для Віталій Перетятько 

Я, думаю, також повірив би. Дякую за відгук! ;-) 

 30.03.2017 12:06  Борис Костинський для © ... 

Вельми цікаво! 

 30.03.2017 11:40  Віталій Перетятько для © ... 

Сподобалось оповідання. Чудово!!!

"Не сподіваюся, що ви повірите у вищевикладене. Та благаю вас учинити саме так, як я прошу у цьому листі".

Аби адреса була на цій стороні аркуша, то я б повірив)))) 

БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
03.06.2017 © Борис Костинський
Життя в США. Інтерв`ю з самим собою +40
28.05.2017 © Борис Костинський
Порівняння українських та російських літсайтів +68
25.05.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Київ +30
17.05.2017 © роман-мтт
Увага, конкурс! +58
ВИБІР ЧИТАЧІВ
29.08.2010 © Віта Демянюк
17.12.2014 © Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ
12.04.2011 © Закохана
27.06.2017 © Андрей Осацкий
04.05.2012 © Олекса Т
17.06.2017 © Ігор Рубцов
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди