Сучасні вірші, проза, твори Літературні твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя
Корзина: +0

 [Логін]
 [Пароль]
31.03.2017 16:12Повість
 
Третя терція
00000
Без обмежень
© Меньшов Олександр

Третя терція

(7 - 9)
Меньшов Олександр
Опубліковано 31.03.2017 / 40926

«ЗЛОДІЙСЬКИЙ КЛУБ В КВАРТИРІ.

Вельми оригінальний злочин було виявлено вчора в б. №16 по Преображенській вул. Одну з квартир цього будинку займає пан Клименко В.В., який перебував у цей час у відсутності. Скориставшись цією обставиною, всередину проникли троє бандитів, які очевидно були добре обізнані як з розташуванням квартири, так і з порядком в ній.

Злодії замкнули за собою двері і тихо взялися за «огляд сховищ». Пропрацювавши таким чином близько години, вони зголодніли та вирішили закусити і випити. З цією метою крадії відправили одного зі своїх приятелів в магазин за горілкою і закускою. Двоє інших продовжували тим часом розгром квартири.

Посланець, спокусившись горілкою, по дорозі відкрив пляшку і випив. Завдяки цьому хода його відразу втратила впевненість і наштовхнула двірника будинку №16 на питання: «Ти куди, голубчику, прямуєш»?

Обурений зупинкою шахрай повідомив, щоб йому не заважали, бо він, мовляв, йде до своїх земляків. «Які ж у тебе тут земляки живуть»? – запитав двірник. В результаті таких нескладних переговорів підпилий суб`єкт розпатякав усе, та був затриманий. Поліція, яка приїхала на виклик, заарештувала і його приятелів прямо в квартирі пана Клименко. Добре, що злодії так і не встигли нічого викрасти.

ПОВІДОМЛЕННЯ

Організація московських українців повідомляє, що продовжує надавати допомогу всім українцям, які переїхали з Московщини на постійне місце проживання в Україну. За довідками звертатися в Київську міську управу до пана Івана Солодовникова в каб. 12. Часи прийому – з 11 ранку до 4 пополудню.

Всебічний зріст, - відмітив голова Всеукраїнської організації, - та сила, здоров`я й добробут українського народу - наша Найвища мета. Тільки цілком суверенна Українська Держава може забезпечити українському народові вільне життя й повний всебічний розвиток усіх його сил.

ОБ’ЯВИ

*Потрібен великий склад під сіно. Пропозицію надавати за адресою вул. Успенська, 4. Питати Миколу Кудрю.

*Продається чоловіча шуба, ношена. Вул. Пушкінська, б. 3»

«ВЕЧІРНІЙ ГОЛОС», №50, Київ (УНР), 21 червня, 1929 року




…Лікар Віктор Фалкон відкрив очі, виринаючи з темряви думок. Він рішуче підійшов до вікна та широко його відчинив. В кабінет різко увірвалось прохолодне ранішнє повітря. Чоловік витягнув з початої пачки сигарету та неквапливо її запалив. Від тютюнового диму залоскотало в легенях. Тупий біль в потилиці миттєво зник, і його місце зайняли приємні відчуття спокою та задоволеності.

Віктор примружив очі та повернувся думками до недавньої бесіди із шерифом з Мурпарка. Для того прийшлося їхати аж в округ Вентура.

-Невже це так важливо? – запитав той, дивлячись на лікаря пронизливим поглядом. – Невже не можна було обговорити все по телефону?

-Важливо… якщо я проїхав півтисячі міль.

Обличчя шерифа тут же покрилося червоними плямами. Він потупив очі та нервово потер підборіддя. Довгий глибокий шрам, що тягнувся от скроні до скули, став ще помітнішим.

-Отже, - перейшов до справи лікар, - мене цікавить родина Пауеллів.

-Пауеллів? А що саме?

-Все, - достатньо невизначено промовив Фалкон.

Шериф повернувся до комп’ютера, щось натиснув на клавіатурі, та навіть не дивлячись на екран, пробубнів:

-Білл помер… здається… років десять назад… Естер Пауелл – минулою зимою. Їх син – Брюс – дуже давно не живе тут.

-Брюс Пауелл зараз знаходиться в нашій лікарні.

-А що з ним?- здивувався шериф.

-Захворів, - стримано відповів Фалкон. – Дозволите мені поставити декілька питань?

-Прошу… Чим зможу – допоможу.

-Ви сказали, що Білл Пауелл помер. Як це сталося?

-Е-е-е… Безглузда історія. Дуже безглузда… Хоча смерть, як ви розумієте, завжди така дурна… але неможна вмерти «не по-дурному». Ви ж розумієте, про що я кажу?

-Так… здається… А ви служили?

-Це помітно? – запитанням на запитання відповів шериф. – Було таке… колись…

-Угу… Отже, що ж сталося з Біллом?

-Він в той вечір багато випив. Чомусь пішов до свого гаража, а там завалився спати. Вранці його знайшли мертвим.

-В чому ж причина? Серце?

-Ні - асфіксія… Він задихнувся від блювотних мас. Ніякого криміналу.

-Зрозуміло… А він також колишній військовий?

-Так, служив в третій бригаді першої кавалерійської. В «Сірих вовках», - сказано це було с часткою гордості. Шериф знову поклацав по клавіатурі і додав: - Навіть воював, має якісь відзнаки... Показував мені наручний годинник за добру службу… До речі, Брюс – його син - також збирався йти до армії, бо хлопцю подобалась ця сутто чоловіча справа. Дехто з його товаришів пішов… Мартін Макніл, Роберт Адамс… та, здається, Едвард Бейкер… Але мати, Естер, настояла, щоб син відправився вчитися на юриста. Вона не одноразово казала, що саме армія довела Білла до смерті.

-Чому це?

-Як я казав, Біллі приймав участь в бойових діях. Додому повернувся вже… зломленим… Почав багато випивати, але скажу чесно – буйним не був…

Шериф насупився та нервово пробарабанив пальцями по столу.

-Всі ми випиваємо, щоб розслабитися, - тихо промовив він. – В родині у них також було мирно. Ані скандалів, ані бійок…

-А що до Естер? Яка вона була?

-Ну… вона жінка суворих правил. Як то кажуть – з залізним стрижнем всередині. Ходила до церкви… допомагала сусідам… Добра жінка! – підвів риску шериф. - Брюс слухався її, тому і пішов саме вчитися на юриста… Потім працював десь адвокатом.

Віктор кивнув головою і запитав далі:

-А як взагалі охарактеризуєте їх родину?

-Ну… люди вони добрі… Нічого поганого не скажу… Білл працював водієм автобуса. Естер – домогосподарка.

-А Брюс? Який він був в дитинстві?

-Оце питання! Дитина, як дитина… Не пам’ятаю за ним якихось «подвигів». Вам би поговорити з його друзями…

-Я це також сподівався зробити... Шкода, що його мати померла.

-Та що ж з ним сталося?

-Нервовий зрив, - з помітною неохотою промовив лікар. – Скажемо так: він зараз живе в іншому світі…

-Це як?

-Галюцинації…

Шериф дивився на Віктора так, як дивляться на фокусника, який тільки-но «розчинив» у повітрі слона.

-Він збожеволів, чи що?- прямо спитав чоловік.

-У нього психічний розлад, - ухильно промовив лікар. – Зазвичай, це не відбувається раптово. До того приводить ряд причин… та і взагалі…

-Тобто, це можливо визначити ще в дитинстві – хворий ти або здоровий? – поцікавився шериф.

-Можна, хоча і важко.

-Є якісь ознаки?

-Такі люди замкнуті, відгороджені… інфантильні… мають проблеми з комунікацією з іншими людьми…

-Овва! Як все розмито. Під такі ознаки можна записати половину людства. І звідки береться ця хвороба? Які причини її появи? Погана спадковість? Пияцтво?

-Якщо б на це питання була стовідсоткова відповідь, то, вважаю, ми давно здолали б хворобу. В світі медицини існує десь п’ять, чи шість теорій. Але кожна з них відкриває лише частину істинної природи шизофренії.

Останнє слово явно налякало шерифа. Він знову нервово забарабанив пальцями по столу.

-Шизофренія? – тихо перепитав він.

-Не лякайтеся… я ж кажу не про чуму… Між іншим, про цю хворобу знали навіть в Давньому Єгипті… Десь чотири тисячі років тому назад в «Книзі Сердець» були вперше описані її симптоми…

-Я і не лякаюсь! – сухо промовив шериф. Але його обличчя знову вкрилося червоними плямами.

-Ви судите про цю хворобу із фільмів, - сказав лікар. – Це нав’язаний негативний образ, який асоціюється із класичними «психами-злодіями». Але статистика каже, що лише десять, а то і менше, відсотків людей, які страждають шизофренією, скоюють тяжкі злочини. Леовова їх частка припадає саме на здорових людей.

-Можливо… можливо… А з іншого боку чому не припустити, що всі злодії – хворі люди?

-Якщо продовжити вашу думку, то можна заявити ніби і ми всі хворі… божевільні…

-…що також живемо в вигаданому світі. Ну, я чув про експерименти над людською свідомістю… Що, взагалі, наші почуття? Слух, зір… нюх? Електричні імпульси в мозку…

Фалкон навіть відкрив рот. Від кого, але не від шерифа маленького міста, він такі речі почути не очікував…

Скрипнули вхідні двері і в кабінет заглянула медична сестра.

-Вам зробити кави? - запитала вона.

Фалкон тут же зрозумів, що знаходиться у себе в лікарні.

-Так, Люсі. Принесіть, будь ласка… І можете приводити Брюса Пауелла.

-Добре, - кивнула жінка.

Вона вийшла, а лікар допалив сигарету та зачинив вікно. Він повернувся до свого столу, розкрив товсту папку та заглибився в читання лікарняної справи Брюса Пауелла. Всі записи були вже сто разів читані-перечитані. Але Віктор намагався знайти в них якусь заковику, якусь підказку.

-Ваша кава, - в кабінет знову повернулась медична сестра.

Фалкон кивнув головою та потягнувся до чашки.

-Заводити Пауелла?- запитала жінка.

-Так… звичайно…

Через півхвилини ввели високого худорлявого хлопця. Він з абсолютно відчуженим обличчям присів на широку канапу та втупився у вікно.

-Дякую, Джордже! – промовив Віктор, звертаючись до медичного брата, який привів Пауелла. – Ви вільні… От же, Брюсе!.. Брюсе! Брюсе! – покликав лікар, але хлопець був байдужим. Дивився крізь скло пустим поглядом. – Айване! Ви чуєте? – Віктор спробував зайти з іншого боку.

На ім’я «Айван» хлопець відізвався. Він одразу ж повернувся на голос і посміхнувся якоюсь винуватою посмішкою.

На щоці та підборідді Брюса був помітний слід від удару – глибокі подряпини та синець.

-Якже ви так неакуратно? – захитав головою Фалкон. – Впали та ще і добре приклалися! Так можна і покалічитися!

-Я не падав, - тихо відповів Брюс. – Мене вдарили.

-Хто?

-Незнайомець… якийсь незнайомець…

-А мені сказали, що ви, очевидно, впали та вдарився об підвіконня.

-Ні… то була людина…

Фалкон насупився та нервово забарабанив по столу. Мозок ніяк не міг звести до купи думки. Ті розбіглися по різним кутам, не даючи свідомості чітко міркувати.

-Сьогодні… сьогодні, - почав Віктор, - ми з вами, Айване, знову будемо робити те ж саме... Можете відпустити на волю свою уяву.

-Уяву? – перепитав Брюс. – Ви вважаєте, ніби я усе придумую?

-Я хотів сказати, щоб ви були вільними в своїх розповідях.

-Ви знову покажете мені малюнки?

-Так… Остання ваша оповідь була цікавою. І сьогодні я у покажу вам інші малюнки, щоб послухати її продовження. Так буде простіше… для вас… Це надасть змогу вашому мозку стати розкутішим.

Лікар відкрив шухлядку та витягнув декілька картонних карточок.

-Отже, почнемо…




«СТОЛИЧНІ ВІДОМОСТІ

Міська управа повідомляє, що для збільшення пасажиропотоку автобусних перевезень, які вже полюбилися киянам, а також для поліпшення якості обслуговування, був укладений контакт на закупку 7 машин у італійської фірми «Lancia». Очікуваний термін поставки - до кінця серпня. У планах міської влади розширення перевозок по маршруту на Деміївку, а також збільшення часу роботи транспорту з 7 ранку до 12 ночі.

Заступник міського голови Панас Мокієнко повідомляє, що на даний момент в столиці ходять 14 автобусів «Даймлер-Мерседес» і 4 «Рено».

МІСЬКІ ОГОЛОШЕННЯ

*Шукаю піаніно, або рояль напрокат. Оплата за згодою. Вул. Костьольна, 3. Мінчина Н.В.

*Продається невеликий грамофон. Трьохсвятител. вул., 5. Маначинський Д.В.»

«ТЕЛЕГРАФ», №24, Київ (УНР), 14 червня, 1929 року




-Як себе почуваєте?

-Нудить...

Очі відкрити було важко. Ледь це робиш, як починає заколисувати... Відразу згадувався той випадок в трамваї. Мені було або сім, або вісім... Я тоді наївся якихось солодощів, та ледь не обблював пасажирів. Матері довелося мене терміново виводити на зупинці. Ось і зараз відчував себе так само.

-У вас, Іване Антоновичу, струс мозку, - промовив лікар.

Його видавав типово російській говір. Так само розмовляв наш викладач історії права пан Лепешинський.

Я закрив очі, відчувши невидимі хвилі, які знову мене заколисували. Мати змочила водою хусточку та приклала її до мого лоба. Відразу полегшало… Клянуся, не брешу!

Коли відкрив очі, зникли і лава, і зупинка. Не було і матері… Я лежав на траві в невеличкому гайку… Здається, в прадідівських Олешках… Поряд плавні… За деревами та кущами синіє Чайка… Хвацький вітерець задуває прямо у обличчя, проповзає за комір, холодить тіло…

-Вам треба відпочити, - марево зникло разом з голосом лікаря. – Поменше рухів…

-Відпочинеш тут, - пробурчав я, намагаючись підвестись.

Раптом відчинилися двері і в кімнату без запрошення ввійшов Сокіл. Він наблизився і пильно втупився очима в моє обличчя.

-Ох, і вподобайка, хай Бог милує! Та і синець гарний… гарний, - інспектор захитав головою. – Пам’ятаєш, що сталося?

-Пам’ятаю лише синій туман та темні фігури…

-І яка сила тебе потягнула на вулицю? Та ще одного? Чотар же попереджував! – сердився Віктор Львович. – Що скажете, лікарю?

-Жити буде, - посміхнувся той та піднявся. – Але треба поберегтися. І, до речі, ніякого алкоголю.

Лікар вийшов, а я нарешті зміг себе пересилити та сісти.

-Отже, нічого не пам’ятаєш, - проговорив Ястржембський.

-Дещо пам’ятаю… А потім, після удару – суцільний морок.

-Описати нападника зможеш?

-Е-е… Років за сорок… На зріст – трохи вище за мене… невелика борода, вуса…

-Зрозуміло, - з якимось єхидством промовив Віктор Львович. - От скажи, чому ти побіг на вулицю?

-Побачив цього чолов’ягу. У нього на руці був годинник… «Rolex»… на чорному шкіряному ремінці…

-Так-так. Вважаєш той самий?

А хіба траншейний годинник доволі привична річ, та ще й в тій забігайлівці? - Але вголос я цього не сказав.

-І що далі? – зацікавлено проговорив Сокіл.

-Ну, запитав його, мовляв, це твій? А потім… ось лежу тут… До речі, а де ми?

-У лікарні, - сердито відповів Сокіл. – Коли ми з чотарем вийшли назовні, то побачили тебе лежачим на землі… та ще в такій позі… Чесно кажу, злякався.

-Та він просто вдарив.

-Просто! Та він вдарив професійно, судячи з усього… Добре, що твоя макітра, Іване Антоновичу, достатньо міцна, щоб не лопнути, як стиглий кавун. Та добре ще те, що був день, а не ніч, інакше тебе добили б без вагань.

-Як добили?

-Тьху, ти! От дурень! – Віктор Львович в серцях стукнув кулаком по підвіконню. - Так ти зможеш впізнати ту людину?

-Невпевнений… але спробую…

Чесно кажучи, я відчував деяку гіркоту поразки. Це треба ж так схибити… Бути в якомусь кроці від можливої розгадки смерті Пауелла і так глупо вчинити.

-Отже, ми маємо наступне, - почав рахувати Сокіл: - по-перше, є людина, яка носить при собі речі американця. Я маю на увазі годинник… Так-так, візьмемо за факт – що то, можливо, годинник Пауелла. Отже про що це каже?

-Що він його вкрав.

Сокіл, здається, не чув мене. Він примружився та продовжив перелічувати:

-По-друге, я тільки що був в трупній та дивився тіло Пауелла. Розмовляв з патологоанатомом. Нічого кримінального дійсно не виявлено. А ні сінців, ні слідів побиття, ні отрути… нічого… Смерть, так би повити, «чиста». Завтра тіло відправлять в Одесу, а звідти в Америку… на похорон… до родичів… Отже, криміналу дійсно немає… не видно…

Віктор Львович присів на стілець та закинув ногу на ногу.

-По-третє, у Пауелла були якісь темні справи… темні і незрозумілі, - він знову примружив очі, немов намагався подрімати.

Я підвівся та трохи похитуючись наблизився до невеличкого дзеркала. Чесно скажу, звідки на мене дивилась страшна розпухла пика. Зустрів би таку на вулиці – злякався. Мало того – перейшов би на інший бік вулиці.

От курва! Зіпсував таку гарну харю. Тепер дівки будуть шарахатися.

-Ти взагалі битися вмієш? – тихо запитав Сокіл.

-Ну, як сказати…

-Як є, так і скажи… як на сповіді… Ти мені свої історії не прикрашай, не треба…

-Можу вдарити, - відповів та відразу почервонів.

-Стисни кулаки, повернися до мене… О, мій молодий друже! Та з тебе боєць, як з кота соболь. Можеш вже не відповідати… Ти навіть кулака неправильно тримаєш.

Віктор Львович вскочив та кудись зібрався йти.

-Добре, відпочивай! – промовив він.

-А ви куди?

-Куди… куди… куди… Хочу сходити в управління будівництвом. Поговорити з американцями… та і взагалі…

-Я з вами.

-В такому стані? З такою вподобайкою? Та нас і на порога не пустять!

-Я все одно хочу піти з вами.

Сокіл зупинився, насупився та пильно подивився мені в очі.

-Ну ти і упертюх! – процідив він крізь зуби. – З тебе б гарний вояка б вийшов… Ну пішли, чи що?

І він рушив геть. Я ще раз подивився в дзеркало, та покрокував за ним.

Зовні нас очікувала повозка.

-Це не Київ, - посміхнувся Віктор Львович, заскакуючи на неї. – Автобусів немає.

Не знаю, якщо це жарт, то щось не досить зрозумілий. Невже я схожий на столичну цяцю, якій потрібний лише особистий транспорт.

Повозка сіпнулася і ми покотилися по вулиці.

От зараз зізнаюся! Як на сповіді. Адже я дійсно з дитинства мріяв стати військовим.

Недалеко від нас жили кілька молодих офіцерів. У їхніх квартирах часто влаштовувалися гуляння. А як вони одягнуться по формі, пристебнуть шаблю, вскочать на коня – не надивишся. Стоїш, аж слина з рота тече.

Я ж багато читав. І про давні війни, і про великих полководців. Багато чув розповідей і про Велику війну, про битви з Денікіним, більшовиками, Пілсудським… про Болбочана, який брав Крим… про Зимові походи Омеляновича-Павленка та Тютюника…

Таких розповідей можна було б лічити та лічити. Від них закипала кров, загорались очі, свербіло в кулаках… Але ж стати військовим мені не судилося.

Брат матері, Олександр, загинув в п`ятому році на війні з японцями. Другий її брат отримав тяжкі каліцтва на Великій війні. І помер від них через рік після повернення з госпіталю. Тому будь-які розмови про війну, армію - викликали у матері важкий розлад, і вона часто гірко плакала в подушку. Я не міг засмутити її своїм вибором, тому погодився з доводами, що моє майбутнє - юриспруденція.

Однак ні адвокатом, ні нотаріусом бути не хотів. Тому з радістю прийняв пропозицію про зачислення в столичну комендатуру. У цьому мені допоміг мій викладач-куратор Полоцький Сергій Іванович. Добра людина, я вам скажу. Добра і чуйна.

Про що ще сповідатися? Відмічу, що я взагалі навчався добре. І при тому дуже рідко вдавався до обману вчителів. Мав в школі високі бали з математики та історії. А в університеті часто виручав своїх товаришів, здаючи іспити за деяких з них. Користувався тим, що не всі викладачі були сильні зором, та й не дуже пам`ятали студентів. Тому я переодягався, міняв голос за допомогою засунутого за щоку льодяника, і навмисне нежваво відповідав на питання. Жодного разу не попався, хоча був випадок, коли, як говориться, опинився на межі розкриття. Але обійшлося.

Закінчив університет з достатніми для юриста знаннями. І майже відразу потрапив в комендатуру. Але, зізнаюся, не мав якихось романтичних чи ідеалізованих думок що до роботи в цьому місці. Сподівався, зможу втриматися в сідлі та не впасти в багнюку… в усіх значеннях цього слова.

Отакі справи.

Чому я зараз про все згадав? Мабуть все з тієї ж причини – гіркота від того, що схибив. Можна пуститися в філософські розмірковування. Сказати самому собі, мовляв, усі хиблять, навіть великі люди. І на цьому заспокоїтися. Але ж всередині сидить якийсь ненажерливий черв’як, який гризе свідомість, отруює її недогризками поранених амбіцій та зганьбленого егоїзму.

-Ти чого там бурчиш собі під ніс? – почулося ледь не над вухом.

Я здригнувся та повернувся. Сокіл, який сидів поруч, з посмішкою на обличчі дивився на мене та хитав головою.

-Як старий дід, - промовив він, вилазячи з повозки. – Бурчиш… бурчиш… усю дорогу бурчиш…

-Я не бурчу, - огризнувся у відповідь.

-Добре, Іване Антоновичу. Нам сюди.

Виявилося, що за своїми розмірковуваннями та спогадами я не помітив, як ми приїхали на місце.

Управління нагадувало один великий мурашник. Я все ще не міг прийти до тями, тому Сокіл взяв на себе ведучу роль. Він переговорив з працівниками та після півгодинних ходінь по кабінетах та інших місцях, ми опинилися у якогось інженера Баранова. Так було написано на табличці. Якими питаннями завідував цей чолов’яга – ми не зрозуміли.

Побачивши нас, він відставив убік величезну кружку з чаєм та уважно вислухав Віктора Львовича.

-У нас тут біля п’ятнадцяти тисяч робітників, - невдоволено промовив Баранов, поправляючи на носі окуляри. Його червоне майже абсолютно кругле обличчя було схоже на один великий млинець.

-Дивно, - Сокіл розвів руками. – Якось дивно… Невже ви не пам’ятаєте Пауелла? Чи у вас американців більше, ніж українців?

-Я не для того це сказав… Хочу пояснити, що у нас величезна текучка. Важки умови праці не дають можливості людям закріпитися надовго. Та і взагалі… А це зриває усілякі терміни будівництва.

-Що значить «взагалі»? – запитав я.

Інженер подивився на мене з часткою розгубленості. Здається, його вибивав з колії мій синець та опухла пика. Вона не дуже гармоніювала з поліцейською уніформою.

-Що значить? Чули, як то кажуть: «На одного козака – три отамана»? Так от тут, на будівництві, всім кортить керувати, а не молотом чи лопатою розмахувати. Бо це важко, розумієте!

-А щодо Пауелла? – знову запитав я, присаджуючись напроти Баранова.

-Білл Пауелл з тих людей, хто не здається. Він курирує… керував роботами на важливих ділянках.

Мені здалося, що в голосі Баранова почувся жаль.

-Доволі ухильна відповідь, - промовив я. - Здається, нам краще запитати у його товаришів, американців… Вони, вважаю, розкажуть…

-А чорта лисого вони вам про нього розкажуть! – посміхнувся Баранов. – Вони взагалі люди не дуже балакучі. Тим паче такими не будуть перед вами… перед поліцією.

-Чому це?

-А тому що американці – закритий клуб. Тільки для своїх… Щоб ви достатньо порозумілися, я можу зробити такий собі екскурс в ситуацію, яка тут склалася. Вважаю, у вас в столиці про нас ані півслова не кажуть. Все в загальних рисах.

-Будьте ласкаві, просвітите нас! - сердито промовив я. Цей хом’як Баранов починав мене дратувати.

-Угу, - інженер оперся руками на стіл, той жалібно закректав, але витримав. Зачекавши десь с півхвилини, Баранов знову почав зображати з себе пугача: – Угу… угу… угу…

Здається, таким чином він намагався зібратися думками.

-Плани будівництва електростанції розроблялися ще з царських часів, - почав лекцію Баранов. – Її створення відкривало великі можливості для колишньої імперії. У кого розвинена індустрія – той…

-А ближче до теми, - скривився я. Здається мене починало нудити, а цей хом’як зібрався говорити аж до ночі.

-Зараз йде таке собі змагання – перевірка держав на міцність. Москва, між іншим, з штанів вискакує, знімає з людей останню сорочку, щоб не пасти задніх… Ви, мабуть, ще не чули про ситуацію на Кубані? Про голод, що починається там?

-Ні… Що, кажете, там сталося?

-Не буду брехати… та переказувати чутки… Отже, наша держава, щоб також не опинитися у хвості, вирішилася на цей крок – будувати потужну електростанцію. Вкласти в цю справу все що є! Але ж у нас немає ані досвіду, ані розробок, ані проектів… Спочатку намагалися звернутися до Москви, щоб перекупити плани та розрахунки. І робили це кілька разів... Кожного разу нам відмовляли. Тому навіть були спроби таємно викрасти...

-Таємно? А як ви про це довідались?

-Ви даремно іронізуєте, - інженер підняв угору брови, від чого його обличчя стало ще більше нагадувати млинець. – Отже, в кінцевому підсумку наняли американців... компанію «General Electric»...

Баранов раптом замовк та чомусь зняв окуляри.

-Вона зробили нам проект, - продовжив говорити інженер, дивлячись кудись вдалечінь, - добилася того, щоб її робітники приймати участь в будівництві… З одного боку, ніби усе гаразд. Але, як буває в справжньому житті, завжди з’являється якесь «але»… Ха! Вийшов якийсь каламбур. Але є але! Ха-ха-ха…

Ні я, ні Сокіл не розсміялися. Навіть навпаки, наші обличчя стали ще більш серйозними. Баранов перестав посміхатися, та сказав:

-Але американці, хоча хлопці і спритні, ділитися своїми секретами не прагнули.

-Чому?

-Спершу вони пропонували будувати три греблі. Розрахунки показували, що такий проект дасть можливість давати електрики приблизно на третину більше, ніж при будівництві однієї станції.

-Стійте! Так скільки ж ви їх будуєте?

-Одну… одну велику станцію…

Я зрозумів, що остаточно заплутався.

-Як так сталося? – запитав у Баранова.

Той посміхнувся, явно задоволений, що зміг мене зацікавити.

-Десь наверху… в міністерствах, - інженер тицьнув вказівним пальцем вбік вікна, - вирішили, що старий проект чомусь кращій. І ми відтепер працюємо за ним.

-А звідки він узявся?

-З Москви.

-Тобто? – майже в один голос запитав і я, і Сокіл.

-А тобто… ми не змогли його ані купити, ані викрасти… І тут раптом з’являються такі собі доброзичливці-перебіжчики. Саме вони принесли нам розрахунки.

-Навіщо?

-Питання з питань! Все приймалося за закритими дверима. А між тим - проект американців істотно дешевший... та і простіший... Так-так, - захитав головою інженер. – Бачите, я не ворог американцям… Тому і сиджу в оцьому кабінеті у чорта на куличках… Я, між іншим, також виступав за їхній проект, але ж хто мене буде слухати? Хто я для них? Аніхто!

Баранов раптом встав та пройшовся по кімнаті. І тут я вперше чомусь перейнявся до нього симпатією.

-Там багато раціональних зерен. Крім економічних та технічних нюансів, - вголос розмірковував інженер, - того ж безперешкодного судноплавства - не боячись порогів, тут врахований і людський фактор.

-Що саме? – запитав я, знову подавлюючи нудоту.

-Треба йти назустріч людським настроям. Ви ж розумієте, до чого може призвести затоплення... скажімо церков, чи цвинтаря? - інженер замовк і суворо подивився на нас. Від цього погляду у мене навіть між лопатками поповз холодок. - Я і сам не знаю, - якось зле промовив Баранов, - чому в міністерстві раптом кинулися до старих розрахунків. Чи то, може, бояться бути залежними від американців… Чи то є ще якась причина… Ех, не хитрували-мудрували б хлопці з «General Electric», можливо б ми зараз будували три греблі. Ні, я їх ні в чому не звинувачую! Просто… просто… так склалося… Ці старі папери… розрахунки… постійно породжують свари між нами і американцями. Та ще й місцеве населення починає кипіти, особливо ті, хто попадає під затоплення. Як пороблено!

-А усюди пишуть, ніби все йде згідно розрахунків саме американців…

-Пишуть! – перебив Баранов. – Звичайно пишуть! Хто ж зізнається на увесь світ, що креслення викрадені! Тому ми і будуємо чорт його знає що – якусь химеру, а розповідаємо ніби усе прекрасно! А насправді проект відстав років на десять. Може більше.

-Оце так фокус! – повернувся я до Віктора Львовича.

Той зробив вигляд, ніби літає у хмарах.

-А зараз пішли чутки, що нібито американці віднімають хліб у наших інженерів. Та і не тільки в них… А ви ще питаєте, чому товариші Пауелла не стануть відповідати. Тепер зрозуміло?

-Не дуже, - насупився я, потираючи ниючу вилицю.

-Ох! Гаразд, скажу ще проще: усі ведеться до того, щоб стикнути нас лобами. З’явилася нездорова конкуренція. Кожний хоче отримати свій ласий шматок. Ситуація загострюється…

-Я так зрозумів, що відтепер на будівництві дві групи - наші інженери та американські. І обидві тиснуть на начальство, намагаючись перехилити важіль на свій бік. Так?

-Майже так.

-А німці? А англійці? – запитав я.

-А ці тут до чого? Вони лише виконують якусь маленьку частку роботи. Ні нащо не впливають. Скажуть їм копати тут, будуть копати. Скажуть їм, перестати копати - перестануть. І все!

Баранов розвів руками, а потом раптом знову додав:

-Як пороблено… Все через сраку! Чортові креслення!

-А може то Троянський кінь?

Треба було бачити обличчя Баранова. Він подивився на мене так, ніби я повідомив йому найсвятішу та найтаємну істину.

-Скоріше, скриня Пандори, - нарешті вичавив з себе інженер. – Скриня Пандори! Ох…

-Та невже так погано?

-Ну… зараз хоча б побут більш-менш налагодився. Якби ви бачили, що творилося на початку, - Баранов захитав головою. – Палатки! Смердючі бараки... вибачте за подробиці – антисанітарія! Суцільна антисанітарія! Потім ще поприїжджало багато жінок... і в результаті - більшість з них стали вагітними... Отаке! Содом та… Вавилонська вежа!

Інженер знову захитав головою.

-І кого тільки взагалі сюди не принесло! – бурчав він. - І злодіїв, і крадіїв, і волоцюг... і колишніх ув`язнених... А контрабандистів скільки!.. А всьому виною наше природне нехлюйство!

-Вас послухати – так завтра-післязавтра небо впаде на землю, - промовив я.

-Ви знову даремно іронізуєте! – Баранов сів на місце. – Нехлюйство помножене на саботаж - гірше кінця світу… От працював тут колись такий собі Клюйко… Степан Клюйко…

-Хто? - схвильовано запитав я.

-Ви теж вже про нього чули? – здається «розколов» мене Баранов. – Клюйко…

-І ким він працював?

-Спочатку був чи то в відділі постачання, чи то ще кимось... А потім швидко зрозумів де можна збагатитися – на нехлюйстві, та абсолютній неграмотності клерків. І ото понеслося! Такий скандал вийшов… Шкода його провину доказати не змогли… Чи не схотіли.

-Хто не хотів? Місцева комендатура?

-Я звідки знаю хто! – відмахнувся інженер.

-А що ви взагалі розповісте про цього чоловіка?

-Та нічого! Спекулянт та контрабандист… До речі, спекулянтів тут більше ніж вошей... Такі мутні справи провертають – жах!

Баранов розійшовся не на жарт. Його обличчя стало рясно червоніти.

-А ще тут є дехто з білих офіцерів, з армії Денікіна, - повідомив інженер. - Та що там вони! Є і аристократи! Графи та князі! Клянуся вам! Тут такий випадок був – якось бенкетували з виду такі собі непоказні клерки. Що відмічали – не знаю. Але… але.., - Баранов зітхнув. – Отже, опустивши деякі моменти, скажу от що: повісили вони на стіну образ царя Миколи та почали співати йому «Боже, Царя бережи»! Потім з’ясувалося, що то були…

-Співали? - не повірив я.

-А я що вам кажу! Скандал був такий гучний, що ого-го!

-Збожеволіти можна!

-А я що кажу! Суцільний Содом! Якщо ця станція врешті-решт запрацює – я рік поститися буду.

Я піднявся, розуміючи, що подальша бесіда не принесе анічого нового. Ми і так скотилися до банального викиду емоцій. Ще хвилина, і Баранов почне лаятися на все підряд.

-Дякую за розмову, - сказав я, намагаючись відгородитися від інженера.

Той чомусь знизав плечима та потягнувся до вже холодного чаю.

Ми з Соколом вийшли геть з кімнати, спустилися на вулицю та рушили до повозки, що чекала в сторонці.

-Що ви думаєте? – запитав я.

-Дивні справи, що і казати!

-А мені все це нагадало якусь банку з павуками, які так і хочуть один одного зжерти. Ці проекті – американські, царські, радянські… Жах!

-В нашому житті людської дурості та недбалості не слід дивуватися, - почав філософствувати Віктор Львович.

-І все ж! Хіба не дивно, що американський проект нібито навмисно намагаються втопити? Навіщо користуватися старими розробками? Навіщо будувати дорогу громадину?

-Можливо саботаж… можливо недбалість… А може все відразу. Ти ж чув, хто сюди тільки не попав. Та і наверху хтось «гріється»… До речі, чи знаєш, чим могло закінчитися будівництво Панамського каналу? Чув такий вираз – «панамська афера»?

-Ви що ж вважаєте, ніби і тут таке саме?

Сокіл знизав плечима та примружив очі.

-У нас ворогів багато. А дурнів ще більше. Чому б тоді одним не скористатися іншими, як інструментом? – запитав Віктор Львович. На відповідь він явно не розраховував…




«М. І. КАЛІНІН В КОЛГОСПАХ КУБАНІ

Колгоспу «Червоний світанок» всього лише рік. І хоча багато чого в ньому ще недороблено, багато чого не вистачає, немає обори, стайні, але ж все це запроектовано і незабаром з`явиться. Стан організації праці на господарстві дає колгоспникам повну можливість успішно провести весь цикл сільськогосподарських робіт цього року.

Звістка про приїзд всенародного старости облетіла селище та найближчі хутори. Кожному хочеться самому подивитися на таке знайоме з газет обличчя Михайла Івановича.

-Як з насінням? - запитує тов. Калінін.

-Насіння засипаємо відразу ж після виконання плану хлібоздачі, - відповідає місцевий голова тов. Говорков В.А., колишній червоноармієць. Таких як він в колгоспі більша половина.

Тов. Калінін цікавиться станом коней, чи не шкодить коровам польова робота, як побудовані бригади, чи справляється колгосп з величезним обсягом робіт. Михайло Іванович детально розпитує колгоспників, в яких товарах село більше всього має потребу, скільки коштують чоботи в кооперативі і на ринку, скільки колгоспники заробляють на трудодень. Після підрахунків, Михайло Іванович підводить підсумки:

-Виходить, що ви заробляєте по сто сімдесят рублів золотом на людину в рік. Це звісно копійки. Щоб жити культурно, треба заробляти принаймні вдвічі більше, ніж зараз. Але для цього потрібно підвищити продуктивність праці, підняти врожайність, розвивати садівництво, городництво. Ви господарі на цій землі!

Після закінчення бесіди тов. Калінін в супроводі всього колгоспного активу особисто ретельно перевірив зберігання і якість насіння. Михайло Іванович знайшов насіння хорошим. Пізніше він виступив перед колгоспниками і говорив з ними про наклепи з боку буржуазних сил, які звинувачують радянську владу в знищенні селянства на Кубані.

-Так, наша молода держава зараз переживає важкий час. І зерно, яке вирощується на Кубані – потрібне для прискорення темпів індустріалізації. Побільше б таких колгоспів, як ваш, і ми б заткнули роти нашим ворогам! - зазначив тов. Калінін, зриваючи дружні оплески. – Наша задача створити багаті врожайні більшовицькі колгоспи! Земля на Кубані – родить сама. При задовільній обробці можна получати до 120 пудів зерна з одного гектара.

Ворог не дрімає, - продовжив свій виступ Михайло Іванович, - як внутрішній, так і зовнішній. У той час, як в братській Німеччини робочий народ нарешті скинув окови рабства імперіалізму, то в сусідніх країнах - буржуазній Україні і панській Польщі, білій Фінляндії та Естонії, точать свої зуби на радянську владу. Але ми повинні боротися за визволення пригноблених братів. І зробити це можна лише піднявши власну промисловість та сільське господарство. Необхідно докласти всіх зусиль, віддати якщо знадобиться останнє.

Потрібно з усією різкістю сказати, що впоратися з цим завданням можна за допомогою партійно-радянських пролетарських організацій, фабрично-заводської і колгоспної революційно налаштованої молоді, та, безумовно - за допомогою робітничо-селянської Червоної армії.

Зараз СРСР стоїть на порозі його визнання, як держави, яка відбулася. Це готові вже зробити і США, і Британія. Радянський уряд докладає всіх зусиль, щоб домогтися відбутися цьому кроку, який дозволить зняти блокаду і відкриє величезні можливості, в тому числі і продовженню Світової революції».

«ЧЕРВОНА КУБАНЬ», № 176, Краснодар (Кубанська РСР), 26 червня, 1929 року



Після вечері ми з Віктором Львовичем повернулися до своєї кімнати. Чесно кажучи, я себе відчував не дуже добре. Боліла голова, нудило, картинка перед очима постійно пливла, втрачала різкість… Настрій споганився.

Я приліг на ліжко та примружив очі. А Віктор Львович виглядав збентеженим. Навіть спантеличеним. Він сидів у куточку, тер долоні та крехтів, немов той старий дід.

-Мені здається, - вирішив поговорити я, - що вас щось турбує і ви жадаєте це розповісти.

-Друже, мій друже! Дивлюся на тебе, дивуюсь!

-Чому це?

-Гарний ти хлопець! І інтуїція в тебе феноменальна. Ти ніби той магніт…

-Про що ви кажете?

Сокіл зітхнув та сів навпроти на своє ліжко.

-Вважаю, ти чув хто такий тореадор? Що таке корида? – запитав він. Його ліве око трохи примружилося. Погляд став колючий, недобрий.

-Звичайно чув… Корида – це бій з биками, а тореадор – головний борець… Поширена в Іспанії забава. 

Сокіл кивнув головою. Свої губи він чомусь склав дудочкою, немов збирався свистіти. 

-Забава… забава.., - декілька разів повторив він. – Так, це давня іспанська забава, як ти сказав. Дуже небезпечна. Іноді вона закінчується гибеллю не бика, а людини… Ти про таке теж чув?

-Чув, - погодився Іван.

-А чи знаєш ти, друже, що корида – це перш за все добра команда. Тореадор лише наносить останній… смертельний удар… Квадрілья – ось як зветься команда. Тут є і пікадори, і бандерільєро… У кожного з них своя роль в цій феєрії вбивства. Це такий собі спектакль, і кожна дія в ньому… чи як вони кажуть – терція… відіграє свою роль. Мета кориди – вбивство бика.

-До чого це? – не зрозумів я.

-Та все про Клюйко думаю…

-Клюйко?

-Так, про нього. Чи не занадто багато шляхів сходиться на його особистості?

-Може то випадковість?

-Випадковість – це коли один раз. А два – це веж повинно насторожувати. Коли третій раз…

-Але ж третього не було.

-Не було… Але буде. Запам’ятай мої слова.

-Тобто ви вважаєте, що Клюйко… той самий тореадор?

-Занадто помітний. Аж занадто…

-Хіба тореадор повинен бути іншим?

Віктор Львович якось дивно глянув на мене.

-Терція смерті, - промовив він з сталевим натиском, - останній третій акт кориди, в кінці якого бик гине. Отже питання – хто «бик» і яка зараз дія – перша, друга… чи третя? Не менш цікаве питання і про квадрілью.

-У Клюйко є спільники?

-Повинні бути.

-Занадто складно! Це моя думка. Як колись казав мій шкільний вчитель математики: «З усієї безлічі рішень, треба вибрати найпростіше».

-Що-що?

-Ну розумієте… для вихідного вираження існує безліч еквівалентних виразів… тобто таких, що означають одне і те ж. Наприклад візьміть суму чисел два та два. Її можна записати і таким виразом: один плюс три, або нуль плюс чотири. Значення теж саме.

-О, Господи! Ти про що?

-Що не треба ускладнювати. Буває так, що найпростіший погляд - самий вдалий для вирішення подальших цілей.

-Агов! – Сокіл посміхнувся. – Ти ще мене і вчиш?

-Я не хотів вас образити…

-Не переймайся… це старече бурчання… Але ти мене навів на думку, що Клюйко – капоте… 

-Хто?

-Плащ, яким дражнять бика… І ми, дивлячись на нього, не помічаємо занесеної для удару шпаги.

-Що ж нам робити?

-Чекати… та добре виспатися.

Віктор Львович посміхнувся та почав готуватися до сну.

Я ще хвилину-другу лежав, дивлячись у стелю, а потім непомітно для себе відключився. Усю ніч снилася якась маячня. І все якось уривками… То привиділася якась лікарняна палата. І спочатку ніби я пацієнт, а трохи пізніше раптом виявляється, що прийшов та когось шукаю. Захожу в якусь темну кімнату, а там стоїть труна. Підхожу ближче, дивлюсь, але без остраху, на мерця. Людина взагалі незнайома. Але я чомусь вирішую, ніби це Пауелл. Нахиляюсь роздивитися поближче, і тут розумію, що покійник – це той самий чолов’яга, який напав на мене біля забігайлівки. Він посміхається, відкриває очі та питає:

-Дивись, що тут бачиш?

І тут же демонструє якийсь малюнок на невеличкій карточці.

-Якого біса! – обурююсь я та намагаюсь одночасно піти геть, але все ж вдивляюся в малюнок.

-Тобі треба бути вільним в своїх розповідях, - каже мрець. Та раптом хапає мене за руку…

-Вставай… Іване Антоновичу… Вставай! – хтось трусив мне за плече.

-Дідько! Що таке? – підхоплюсь, немов скажений.

Напівтемрява кімнати. Ні чорта не зрозуміти – що, та де, і хто.

-Вставай, друже! – каже Віктор Львович. Це він схилився наді мною. – Збирайся та пішли.

-Що трапилося? – озираюсь на всі боки.

На дворі за вікном ніч. В дверях стоїть якийсь поліціант.

-Декого затримали у трупній, - посміхнувся Сокіл, одягаючись.

-І що? – я все ще не міг прийти до тями. Перед очима труна, свічки та холодна долоня мерця, який схопив мене за зап’ястя. Навіть досі відчуваю холод його пальців. Та ще дивний малюнок… Шкода, що розбудили, не запам`ятав всіх деталей сну.

І тільки оце подумав, як раптом зрозумів, що на малюнку була кімната з труною і мерцем.

-Скоріше, Іване Антоновичу, - квапив Сокіл. - Можемо упустити щось цікаве.

Я нарешті почав вдягатися і вже десь за півгодини ми добралися повозкою до трупної. Тут було десь з десяток поліціантів та ще якихось людей, серед яких височіла фігура Федорішина.

Сотник дивився на нас так, ніби побачив уперше. Я відразу відчув негативні флюїди, які так і гатили з нього.

Причини за яких нас з Соколом розбудили, прояснив поручик:

-Сторож побачив, як в будівлю прокралися двоє незнайомців. Визвав патруль… Коли той приїхав та заскочив в приміщення, спочатку нікого не знайшов. Шукали десь хвилин двадцять…

-Знайшли? – запитав я.

-Так, затримали… але одного… Другий, здається, відразу втік, як відчув халепу, хай йому грець!

-І що? Чому нас покликали? Хто затриманий?

-Волоцюга… Гришка Ткач… Він ховався в куточку за шафою… Хлопці його труснули та той і розповів, що йому запропонували невеличку справу. Треба було допомогти відкрити вікно, щоб непомітно залізти до трупної.

-Хто запропонував?

-Каже, що не знає цю людину…

-Ой, чи то так? – посміхнувся я.

-Вважаю, що він каже правду… Мої хлопці і мертвого розговорять.

-Ну і що далі?

-Вікно він відкрив, вони удвох пролізли всередину, та наймач поперся шукати труну з американцем.

-З ким?

-Так-так, Гришка каже що саме з американцем. Його тіло завтра повинні були б відвезти на вокзал, а звідти - потягом до Одеси. 

-А навіщо тому чоловіку мертве тіло?

-Судячи з того, що труну намагалися відкрити, то ми вважаємо, ніби туди хотіли щось покласти. Той наймач був з важкою торбинкою за плечима.

-Цікаво… І що ж цей незнайомець? Сам збіг, а Гришка залишився?

-Виходить, що так.

-І де цей невдаха?

Нас провели всередину будівлі. Показали грабіжника - високий, дуже худий, з давно немитим волоссям. Він нервово смикався, сидячі на лаві. А побачивши нас… вірніше мене – миттєво стих та втупився в підлогу.

-Куди побіг твій друзяка? – запитав я, починаючи грати роль столичного слідчого.

-А? Е-е-е… то не мій друзяка… Я його не знаю…

-Та хіба? Хто ж тут не знає Степана Клюйко? – пішов я ва-банк. Чим чорт не жартує.

Запитав, а сам глянув на Сокола. Той стримано посміхнувся.

-Бузу? Степана Бузу? А до чого тут він? – здивування Гришки було щирим.

-Навіщо нас дурити. Його затримали, коли він біг звідси щодуху.

-Та хай би собі біг, - знизав плечима Гришка. – Навіщо хапати? Може він до дівчат поспішав?

За цю відповідь чолов’яга отримав дзвінкого потиличника від одного з поліціантів, та такого, що ледь не звалився вниз.

-Та не був я із Бузою! – з образою в голосі пробурчав злодюжка.

Чесно кажучи, я йому повірив.

-Що ви хотіли заховати в труні Білла Пауелла? – запитав його.

-Де заховати? Анічого я не хотів! Взагалі мерців боюся!

-Чому ж тоді поперлися сюди?

-Ну… гроші були потрібні… Та взагалі – мене просили відчинити віконце, а потім зачинити, щоб слідів не було. Та і все! Серед мерців лазити не пропонували…

-Але ж ви ховалися саме в трупній.

-А куди було бігти? Ваші сіроманці прибігли, як ті…

І знову Гришка отримав потиличника. Я почув як клацнули його щелепи. Здається, він ненароком прикусив язика.

-Тобто ви не знаєте, що хотів ваш наймач тут робити? – продовжив я його допитувати.

-Мені це не цікаво, - з тією ж образою промовив чолов’яга.

-Опишіть його?

-Ну… міцний такий… темноволосий… вуса та борода… Ну, більше не пам’ятаю…Темно було.

Я повернувся до сотника. Той виглядав доволі стурбованим. Він подав комусь знак та приказав відвезти затриманого в комендатуру.

-Покажіть йому фотокарточки, - сердито кинув услід. – Нехай уважно передивиться. Можливо когось впізнає.

Я стояв не розуміючи, що робити далі. В цій справі, яка з виду здавалась простою, виникало все більше і більше питань. А ще й немала кількість невідомих змінних.

Звичайно, я не математик, але ж і не дурень. І все одно не можу вирішити рівняння… вхопити рибу за хвіст, особливо в цих мутних водах «великого будівництва».

Ми з Соколом вийшли на двір. Судячи з усього, Віктор Львович розумів мій стан, тому спробував підбадьорити.

-Коли до рук попадає сплутаний клубок пряжі, то люди зазвичай хапаються за голову, - посміхнувся він та поплескав мене по плечу. – Головне – терпіння. Гарний рибалка зазвичай вміє чекати… і здобуває багатий улов.

-Ви так і не хочете мені допомогти? Підказати?

Говорили ми наодинці, тому я хотів відвертості.

-Наше життя складається з дрібниць, - досить невизначено почав Сокіл. – Маленьких-маленьких дрібниць: зі смаку молодого вина, чи старого коньяку… з запаху медових стільників… комара, який настирливо дзижчить над вухом… з тонких цівок дощу, що стікають по вікну… з раптом знайденої речі, яку вважав загубленою назавжди… або з об’яви в газеті, що продають чудо-ліки проти геморою… чи раптового повідомлення про смерть батька…

Віктор Львович раптом замовк. Я побачив як здулися жили на його шиї.

-Дрібниці… приємні, чи не дуже… саме вони і визначають хід нашого життя. Саме вони впливають на долю і напрямок руху… Вони ті цеглинки, з яких побудована печера. Ти читав Платона?

-Що саме?

-Його міф про печеру? В ній розповідається, що ми, люди, бачимо тільки власну тінь на стінах. І тіні різноманітних речей, які відбиваються від полум’я вогнища… Говориться про те, що ми змушені вірити, ніби це і є справжня реальність… оці ось дрібнички…

Здається, Сокіл пішов не в ті нетрі. І він це швидко зрозумів, бо з його обличчя зникла маска болю і розгубленості.

-В тебе чудова інтуїція, - бадьорим тоном промовив він. - Користуйся нею, як компасом.

-А якщо я помиляюсь? Таке ж виключити не можна. Якщо я сиджу в вашій печері?

-Помилки, як стіни: крізь них не пройдеш, але вони як направляючи, котрі ведуть тебе до мети. Якщо з першого разу не зрозумів, що туди ходу немає, та продовжуєш прорубати двері в цих стінах, то маєш два варіанти: будеш наполегливим - попадеш в інший коридор та там почнеш з початку, а коли вирішуєш здатися – залишися в своєму коридорі.

Мій мозок все ще був в тумані. Очевидно позначається той підлий удар в скроню. Тому цю філософську промову Сокола я майже не сприйняв та і не зрозумів.

-Щоб ви зробили б на моєму місці? - стомлено запитав у інспектора.

-Ну… ну.., - Сокіл задумався. – Коли я не знав, що робити, то намагався спустошити свою голову від думок і де-небудь походити… Будь де! Якимось дивом я натрапляв на слід. Ось так!

-Хм! – порада не з самих гарних. Десь походити, анічого не робити.

Господи, як же я втомився. Заліз в якісь хащі, і що саме смішне – десь всередині себе вважаю, що сотник був сто разів правий – ну немає тут криміналу. А те що коїться навколо цієї справи, більше схоже на плутання по лабіринту.

Ми сіли в повозку і візник з абсолютно байдужим обличчям повіз нас до комендатури.

2017 р.
НадрукуватиПортфоліо автора
*Збереження публ. для прочитання пізніше
23.03.2017 Проза / Повість
Третя терція ((4 - 6))
07.04.2017 Проза / Повість
Третя терція ((10 - 11))
Чудово Добре Посередньо
Найновіше
21.10.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Моя кава
20.10.2017 © Маріанна / Мініатюра
Кава
19.10.2017 © Дарія Китайгородська / Мініатюра
Це моя територія
18.10.2017 © Андрей Осацкий / Оповідання
Десять років
14.10.2017 © Іван Петришин / Нарис
Російські діти та хохли з хвостиками (Як виховують нелюбов)
Третя терція
19.03.2017
Третя терція (( 1- 3))
31.03.2017
Третя терція ((7 - 9))
10.04.2017
Третя терція ((12 - 13))
Сподобалось? Підтримай Автора, поділись посиланням:
Рейтинг: Відсутній
Переглядів: 43  Коментарів:
Тематика: Проза, Повість
ОБГОВОРЕННЯ
Мене звати: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
БЛОГ "ВІЛЬНІ ТЕМИ"
02.09.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Ідеальна ОС для письменника +64
07.08.2017 © Каранда Галина
Двері для школи, або Сон рябої кобили. +99
19.07.2017 © роман-мтт
Про те, що Гугл не знайде +104
28.06.2017 © Ковальчук Богдан Олександрович
Найгірша книга +109
ВИБІР ЧИТАЧІВ
04.10.2011 © Марина
07.11.2013 © Дарія Китайгородська
12.04.2011 © Закохана
27.11.2014 © Серго Сокольник
18.09.2013 © Тетяна Ільніцька
21.10.2012 © Тетяна Ільніцька
Літературне інтернет-видання "Проба пера" ставить за мету сприяти розвитку української культури та мови. У нас можна відшукати твори українською та російською мовами сучасних авторів України. Всі доробки віршів, прози, публіцистики друкують завжди самі автори або редактори за їх особистою згодою. На літературному порталі тільки вірші та проза сучасників.
© "Проба Пера" | 2008-2016
admin@probapera.org

Редакція сайту не завжди поділяє погляди та політичні вподобання дописувачів, тому відповідальність за зміст творів несуть самі автори.
«Проба Пера» - це культурний простір без ненависті, в якому повага між учасниками найвища та беззаперечна цінність.
©  Авторські права на твори застережені і належать їх авторам
© Передрук матеріалів в електронних ЗМІ та на веб-сайтах дозволений тільки за наявності гіперпосилання на probapera.org
© Право на передрук творів у паперових ЗМІ та іншій поліграфічній продукції (а також відтворення у будь-який спосіб в аудіо чи відео форматах) належить авторам і дозволений лише за їх письмової згоди